Бондаренко

написана вже після доби Хей-ан. Однак про те, що цей твір був відомий японським читачам ще до початку XI ст. свідчить та обставина, що про нього згадується в романі “Ґендзі моногатарі”, написаному Мурасакі Сікібу на межі X-XI ст., правда, без згадки назви самої повісті. Зокрема, у главі “Світлячки” читаємо: “У багатьох стародав-

ніх повістях розповідається про злих мачух”. А в главі “Священне дерево сакакі” згадується про тяжке життя дівчини з мачухою на ім’я Кітано-ката.

Головними художньо-стилістичними особливостями “Повісті про Отікубо” можна вважати:

По-перше, поляризацію добра і зла, а також позитивних і негативних рис її головних героїв, що зближує “Отікубо моноґатарі” з казковою повістю “Такеторі моноґатарі”, як і з жанром казки взагалі, про що вже йшлося у відповідному вступі до згаданого твору.

По-друге, за словами відомої російської перекладачки японської класичної літератури В.Н. Маркової, яка переклала “Отікубо моноґатарі” російською мовою, автор цієї повісті застосовує нову для тогочасних художніх творів техніку оповідання: “Він розгортає фабулу за допомогою діалогів, листів, віршів, скоротивши власне описову частину до мінімуму. Це надає його оповіді більшої жвавості” (Две

старинные японские повести. Пер. со старояпонского В. Марковой. –

М., 1976. – С. 334). Така техніка авторського стилю дійсно була новаторською для літератури доби Хей-ан.

По-третє, повість насичена гумором, сарказмом, комічністю багатьох сцен, що значною мірою відрізняє її від стилю історичних літописів, а також дидактичних буддійських легенд сецува. Щоправда, гумор цей має досить специфічний суто японський характер. Слід зазначити, також, що і сарказм, і комічні сцени стосуються виключно негативних персонажів повісті або ж простолюддя (слуги, служниці). Позитивні герої малюються виключно в епічному чи нейтральному стилі.

По-четверте, наявність численних авторських моралізувань, вкладених у вуста тих чи інших героїв, що, навпаки, зближує “Повість про Отікубо” з жанром сецува і навіть дозволяє провести певні паралелі між “Отікубо-моноґатарі” та жанром моралізаторських повістей або повчальних алегоричних драм (“мораліте”), характерних для середньовічної Європи. Типовими прикладами таких моралізувань можуть бути слова рідних синів Кітано-ката – Каґедзумі та Сабуро,

342

сказані ними на адресу своєї жорстокої матері:

“Згадайте, скільки зла ви їй спричинили в минулому! ...Скільки гір-коти повинно було накопичитися в серці бідолашної, коли ви її так жорстоко пригноблювали! І чим вона віддячила вам? Лише добром. А ви не відчуваєте до неї навіть крихти вдячності, більш того, ви ще й проклинаєте її привселюдно. Хіба ж можна поводитися так божевільно?”

“Шляхетна людина і в бідності зберігає красу своєї душі... Коли сестричка (Отікубо.- І.Б.) жила в нашому домі, хіба чув хто-небудь від неї навіть одне слово скарги? Ви, матінко, стільки разів несправедливо дорікали сестричці, але вона завжди слухала вас. Усі казали про неї: “Яка покірлива!” Хіба ви, ненько, не казали те ж саме?”

“Сварлива у нас мати й лиха... Як це прикро! Слід молити богів та будд, щоб вони пом’якшили її серце! А нам ці молитви зарахуються на небесах”.

“Ось бачите, у наш час навіть рідні діти не дуже дбають про власних батьків. А ваш зять тільки й думає про те, як вам допомогти. Ви мусили б бути щасливою”.

Або оцінка служницею Акоґі шляхетності й вірності чоловіка Оті-кубо, якого звали Мітійорі:

“У палаці безліч гарних дам, а він ніколи не пожартує з ними, не кине на них жодного погляду. Усі ночі він ночує вдома... Як тільки звільниться від справ, відразу ж поспішає до своєї дружини. Ось зразок вірного подружнього кохання!”

По-п’яте, наявність в “Повісті про Отікубо” елементів психологічного аналізу, який набуде подальшого розвитку в першому японському романі “Ґендзі моноґатарі” Мурасакі Сікібу і в “Записках край узголів’я” Сей-сьонаґон. До речі, можливо, саме ця спільна риса двох видатних літературних пам’яток доби Хей-ан – “Отікубо- моно-ґатарі” та “Макура-но сосі” і наштовхнула окремих дослідників на думку про те, що саме Сей-сьонаґон була одним із співавторів “Повісті про Отікубо”.

Наведемо лише два приклади психологічного аналізу душевного стану героїв із цього твору:

а) Висновок мачухи, яка підгледіла, як Мітійорі вночі допомагає Отікубо шити замовлений одяг, натягуючи для нею тканину:

“А цей, відразу видно, не з простих людей. Більш того, він настільки до неї прив’язаний, що допомагає їй у суто жіночій, приниз-

343

ливій для чоловіка роботі! Ні, це не швидкоплинна закоханість, а справжнє кохання. Який жах!”

б) Поведінка Отікубо в одній із критичних для неї ситуацій:

“Отікубо вирішила, що Мітійорі підкорився суворому наказу своєї матері. “Він не міг не послухати своїх батьків”, – думала потай від усіх Отікубо, але, хоч як важко було в неї на серці, вона жодним чином не проявила свого смутку, а з показним спокоєм почала чекати, щоб Мітійорі сам відкрив їй усю правду”. Тобто, перед нами – завершена психологічна картина душевного стану головної героїні з мотивацією її поведінки та вчинків.

Однією з характерних особливостей стилю “Повісті про Отікубо” є також значна кількість поетичних вставок, що, в свою чергу, зближує цю повість з жанром ута моноґатарі (“пісенна повість”). За нашими підрахунками, “Повість про Отікубо” містить 85 віршів. Переважно це танка. Але вже тут ми можемо зустріти й пізніші жанри японської класичної поезії, вірніше, їх першопочатки, наприклад:

а) ренґа (“зчеплені рядки”, “з’єднані строфи”), коли один вірш- танка писався двома авторами:

“Мітійорі був зворушений і склав таку початкову строфу:

Про те, що сумувала ти, Без зайвих слів Розповіли рукава.

Отікубо завершила танку, сказавши йому у відповідь:

Це, мабуть, дощ сумує, Про мою дізнавшсь долю”.

б) хайку (хокку), коли цитатування вірша якогось автора чи народної пісні обмежувалося лише трьома першими рядками:

“Усе змінилося, Лише зозулі голос

Мені минуле раптом нагадав... ”

Або ще:

“Якщо я вже зараз так сумую в очікуванні розлуки з тобою, то,

344

як співається в одній пісні:

Що станеться зі мною, Як хмаринка

Підніметься аж до гірських вершин?”

Тобто покохає когось іншого, вищого за соціальним станом, чином чи посадою.

Надзвичайно цікавий поетичний цикл містить третя частина “Отікубо моноґатарі”, де описується новозбудований палац Мітійорі і наводится короткий опис картин на розсувних перебірках сьодзі, якими розділяються кімнати, а також тексти віршів, що супроводжують ці картини. Нагадаємо в цьому зв’язку, що перший варіант поетичної антології “Хяку-нін іс-сю” (“По одному віршу ста поетів”, 1235 р.), укладеної відомим поетом Фудзіварою Тейка (Садаіе) для тестя свого сина, теж був записаний саме таким чином і створювався з тією ж метою – прикрасити сьодзі новозведеного палацу малюнками на теми відомих віршів.

Автор повісті після лаконічного опису картин на ширмах, що прикрашали бенкетну залу палацу, наводить також тексти віршів, якими супроводжувалися ці картини:

“Ширми бенкетної зали були прикрашені численними картинами. Для того, щоб читач мав про них уявлення, наведемо вірші, які були написані на стулках цих ширм:

Пробудження весни.

Ледь-ледь лише Замайорів світанок...

Напевно, стежкою Вночі прийшла весна, –

І гори Йосіно встелив серпанок.

Другий місяць року. Облітає вишневий цвіт.

Якби забув На вишнях цьогорічних

Змарніти і опасти білоцвіт, Щоб вітепер

345

Цвісти уже довічно!”

(Отікубо-моноґатарі // Сінтьо-ніхон-котен-сюсей. – Токіо, 1979. – С. 221-224).

І таким чином описуються всі дванадцять місяців року. Закінчується повість, знову ж таки, як і починалась – у казковому

стилі:

-добро перемагає зло;

-головні герої повісті досягають сімейного щастя й матеріального благополуччя;

-їхні діти, родичі і друзі отримують високі чини та посади;

-вірні слуги нагороджуються щедрими подарунками, які детально перераховує й описує автор повісті.

Таким чином “Повість про Отікубо” стала одним із літературних шедеврів епохи Хей-ан, який створювався як популярний розважальний жанр художньої літератури для широкого кола читачів, що є яскравим свідченням високого рівня грамотності та освіченості тогочасного населення Японії, розквіту в цей історичний період японської культури в цілому.

І.П. Бондаренко

346

ОТІКУБО МОНОҐАТАРІ («Повість про Отікубо»)

Глава перша

Удавні часи жив один тюнаґон1 на ім’я Мінамото-но Дадайорі та мав він багато вродливих дочок. Двох старших вигідно видали заміж

іоселили в розкішних покоях батьківського палацу: одну в західній частині, іншу – в східній. Двох молодших оточили найніжнішими турботами, готуючись найближчим часом урочисто відсвяткувати обряд їх повноліття, коли на дівчину вперше вдягають вбрання з довгим складчастим шлейфом мо. Та була в тюнаґона ще одна донька. Колись він іноді навідувався до її матері, яка походила зі збіднілої гілки імператорського роду, але його кохана рано залишила цей світ.

Узаконної дружини тюнаґона Кітано-ката, тобто Пані північних покоїв2, було жорстоке серце. Не злюбила вона свою пасербицю і ставилася до неї гірше, ніж до останньої служниці, та оселила її подалі від головних покоїв палацу, в маленькому будиночку поруч із

воротами. Називали цей будиночок просто "отікубо" – "комірчиною", тому що підлога в ньому була майже врівень із землею3.

Зрозуміло, що до пасербиці не дозволено було звертатися, як до інших дочок, ані високошляхетною пані, ані будь-яким іншим шанобливим ім’ям. Пані північних покоїв намагалась дати їй таке прізвисько, яке б підходило тільки для служниці, але побоювалася,

що чоловікові це може не сподобатись, і наказала: "Живе вона в отікубо – комірчині, так нехай і кличуть її "Отікубо"4. Так це ім'я за

1Тюнаґон – посада при імператорському дворі, другий радник міністра.

2Стародавній японський будинок був суворо орієнтований по частинах світу: головний вхід розташовувався з південної сторони, далекі (жіночі) покої – на північній. Традиційно в середньовічній Японії законну дружину називали "Пані північних покоїв".

3Палац знатної людини являв собою ансамбль будівель, об'єднаних галереями і переходами. Підлога була піднята над землею за допомогою опорних стовпів, а будиночки службового чи господарчого призначення були традиційно з низькою підлогою.

4Дівчат у знатних родинах називали або відповідно до черговості їх народження порядковими номерами – перша, друга і т.д., або згідно з будинками, в яких вони проживали (наприклад "Павільйон гліциній", "Яшмовий палац" тощо). Прізвисько "Отікубо" носило знущально-зневаж- ливий характер.

347

нею й залишилося.

Та й сам тюнаґон не надто дошкуляв своїй доньці батьківською ніжністю: від самого її дитинства він був до неї нечуйним, і тому потрапила вона під владу мачухи й раз-у-раз почувалася самотньою

йбеззахисною.

Увсьому світі не мала вона ані рідних, ані близьких, ані навіть годувальниці, нікого, хто міг би подбати про неї в цьому житті, окрім однієї молоденької служниці. Служниця ця, жвавого розуму дівиця на прізвисько Усіромі, ходила за нею ще за життя її матері. Обидві дівчини від усієї душі піклувалися одна про одну й не розлучалися ані на мить.

Красою Отікубо ані трохи не поступалася своїм плеканим і розпещеним сестрам, але на людях вона не показувалася, і тому при дворі про неї нічого не знали. Чим дорослішою ставала Отікубо, чим більше розумнішала, тим сильніше страждала від того, що життя до неї таке немилосердне і що на її долю випадають одні тільки неприємності. Вона нарікала на свою долю у піснях-віршах, завжди таких безрадісних. Ось один з них:

Кожен новий ранок новою бідою загрожує, новою образою вражає.

Що мені чекати від цього світу? Чим я утішуся?

Дівчина завжди була сумною. Її засмучений вигляд без слів промовляв про те, як глибоко її вражала людська несправедливість. Проте, від народження Отікубо була обдарована ясним розумом і багатьма талантами. Вона б могла чарівно грати на семиструнному кото1, але хто став би навчати її? Тільки в ранньому дитинстві, коли їй було років шість-сім, вона вчилася у своєї матінки грати на кото з тринадцятьома струнами, і досконало опанувала це мистецтво.

Коли її молодшому братові Сабуро, синові законної дружини тюнаґона, виповнилося десять років, він дуже полюбив гру на кото.

- Навчи його, - наказала мачуха, й Отікубо зрідка показувала хлопчикові, як треба грати.

Від нудьги у вільний час вона займалася шиттям і скоро навчи-

1 Дівчат зі знатних родин навчали грі на тринадцятиструнному кото, але іноді вони грали на семиструнному.

348

лася відмінно вправлятися з голкою.

-От це схвально! - зраділа мачуха. – Дівки нічим не примітної зовнішності мають старанно навчатися хоча б якій-небудь корисній справі!

І посадила пасербицю за шиття, не даючи бідолашній ані хвилини відпочинку. Отікубо довелося одній займатися всіма вбраннями для обох чоловіків своїх старших сестер. Іноді вона ночами очей не стуляла. Ледве спізниться, мачуха почне дошкуляти докорами:

-Попросиш цю неробу зробити якусь дрібничку, а вона починає корчити невдоволене обличчя. Що ж вона вважає за пристойну для себе роботу, скажіть мені на милість?

Дівчина нишком лила сльози й зітхала:

-Якби скоріше вмерти!

Тим часом урочисто відсвяткували повноліття третьої дочки, Сан- но-кімі1, і незабаром видали її заміж за одного парубка, який мав посаду куродо-но сьосьо2. Отікубо стало ще важче: довелося шити для зятя нові вбрання.

У будинку не бракувало молодих і гарних служниць, але хто з них погодився б братися за таку нікчемну працю як робота голкою! Служниці часто зле поводилися з Отікубо, і вона, проливаючи сльози над шиттям, жалілася в своїх піснях:

Даремно шлях шукаю, щоб назавжди покинути цей жорстокий світ.

Несу важкий тягар: сумне моє життя.

Усіромі могла посперечатися з ким завгодно гарною зовнішністю й довгим прекрасним волоссям3, а тому її призначили служницею до молодої пані. Мимоволі довелося підкоритися. Прикро й гірко було

1Сан-но-кімі – жіноче ім‘я, дослівно означає "третя панна"; кімі (як інваріант ґімі) – ввічлива назва дочок зі знатних аристократичних родин.

2Куродо-но сьосьо – посада молодший воєначальник (сьосьо) при Імператорському архіві (куродо-докоро). Назначалися, як правило, з осіб п‘ятого рангу та входили до складу Особистої імператорської охорони.

3Знатні жінки зачісували волосся на прямий проділ і залишали їх вільно спадати на спину й плечі. Довге волосся вважалося однією з головних ознак жіночої вроди.

349