Порівняйте:

Усна мова Писемна мова

- первинна - вторинна

- діалогічна (полілогічна) - монологічна

чи монологічна

- розрахована на співрозмовників, - графічно оформлена (рукописна,

слухачів, тобто на слухове друкована), розрахована на

сприйняття зорове сприйняття

- живе спілкування, інтонація, - відбір мовних засобів, чітке

міміка, жести, імпровізація підпорядкування стилю й типу

- емоційно забарвлена, мовлення

експресивна - текст

- широка варіативність - регламентація мовних засобів

висловлювання

- уживання речень різних типів, - наявність складних

містить повтори, переважно синтаксичних конструкцій,

прості, неповні речення вставних речень, відокремлених

зворотів

Обидві форми дуже важливі для розвитку мови. Усна мова, яку постійно збагачують, є джерелом розвитку писемної. У писемній мові закріплено традиційні мовні засоби зразкового висловлювання. Від уміння вільно висловлюватися усно й писемно залежить успіх спілкування мовців у найрізноманітніших комунікативних ситуаціях.

Роль і місце української мови визначається особливостями мови як могутнього націє- й державотворчого фактора, вагомого чинника формування особистості громадянина України. Мовознавці визнають українську мову однією з найрозвиненіших мов світу. Серед 40 найпоширеніших мов світу вона посідає 26-е місце. У світі українську мову знають та шанують, захоплюються її мелодійністю, фонетичною розкішшю, лексичним і фразеологічним багатством, величезними словотвірними можливостями, синтаксичною гнучкістю. На конкурсі мов, який проходив у Парижі 1934 року, вона посіла 3-є місце після французької та перської мов.

За даними лінгвістів, українська мова має 41 мільйон носіїв – в Україні, США, Канаді, країнах Євросоюзу, Латинській Америці, Австралії та Російській Федерації. На європейському континенті українська мова за кількістю носіїв посідає 8-е місце після іспанської, англійської, португальської, російської, німецької, французької, польської.

Отже, мова – це дзеркало національної ментальності, важливий чинник консолідації народу, об’єднання громадян у державі для забезпечення їх економічного, політичного, правового та культурного життя.

Жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не перебувало, не може існувати без мови. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих для суспільства взагалі, окремих груп і для кожного носія мови зокрема.

Функції мови, як суспільного явища, відбивають особливості історії народу – носія національної мови, характер мовної ситуації в суспільстві.

Функції мови– це призначення, роль, завдання, що їх виконує мова в суспільному вжитку.

Основні функції мови:

Комунікативна функція.Мова – найважливіший засіб спілкування і порозуміння між людьми. Це одна з найголовніших соціально-практичних функцій мови. Їй так чи інакше підпорядковані всі інші функції. Вона є важливою для кожної людини, для існування суспільства й для життя самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою; народ, який утрачає свою мову, зникає.

Мова – засіб обміну інформацією в усіх суспільно важливих сферах комунікації: політиці, науці, у галузі економіки, виробництва і діловій сфері, в освіті, культурі та ін.

Мова – це універсальний засіб спілкування. Невербальна (несловесна) комунікація є похідною від мовної комунікації, бо всі можливі знаки і сигнали нам щось „промовляють”.

Мислетворча функція. Мова – засіб людського мислення: творення, оформлення і вираження думки. Мислення є конкретне й абстрактне. Тому мислити означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні. Мислення – це внутрішнє мовлення. Мислить людина тією мовою, яку знає найкраще, – рідною. Отже, сам процес мислення має суто національну специфіку, яка зумовлена національним характером мови. В народі кажуть: „Хто ясно думає, той чітко висловлюється”.

Номінативна функція.Мова є засобом називання всіх предметів, ознак, дій, кількості, всього навколишнього світу, реальних та ірреальних сутностей. Цей процес науковці називають лінгвалізацією, або омовленням світу. Завдяки цій функції, мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Разом з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. Мовці намагаються в усіх сферах спілкування творити назви своєю мовою. Хоча немає в світі мов, які б не запозичували назв з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. А тому доля кожної мови, навіть найменшої й найекзотичнішої, має бути об’єктом постійної турботи не тільки носіїв цієї мови, але і людства в цілому та кожної порядної людини зокрема.

Пізнавальна функція.Мова – засіб пізнання світу й накопичення людського досвіду. На відміну від інших істот, людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто суспільним досвідом, але за умови досконалого знання мови, й бажано не однієї. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторною картиною світу – зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід.

Культурологічна функція. Культура кожного народу дістала відображення і фіксацію найперше в його мові. Для глибинного пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв’язку культур між народами. Пропагуючи свою мову в світі, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру. Культурологічна функція реалізується і на особистісному рівні. Людина, пізнаючи мову свого народу, прилучається до джерел духовної нації, з часом стає її носієм і навіть творцем. Це право й обов’язок кожного та водночас усіх – надійний показник реального, а не лише декларованого патріотизму. Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Що повнокровніше функціонує в суспільстві мова, то надійніший зв’язок та багатша духовність наступних поколінь.

Естетична функція. Мова – засіб творення позитивних емоцій, краси. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає підстави твердити, що вона є першоджерелом культури, оскільки водночас є і знаряддям, і матеріалом створення культурних цінностей. У живому мовленні мова виконує в основному комунікативну функцію. У художньому творі головне призначення мови – образотворення. Адже за допомогою мовних образів художнього твору відбувається „спілкування” митця з читачем. Ключем до образної структури твору, його ідейно-естетичного потенціалу є мова тексту. Що краще знаємо мову, то повніше розкриваються перед нами глибини твору. Виховання відчуття краси мови – основа будь-якого естетичного виховання, що найвиразніше проявляється при сприйнятті ораторського та художнього, зокрема поетичного, мовлення.

Експресивна функція.Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Вона дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне у зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. Мову використовують не лише для простого повідомлення, а й для вияву своїх переживань, почуттів, емоцій. Уся система мовних засобів, що висловлюють світ емоцій, віддзеркалює неповторність світобачення і світовідчуття української нації, особливості морально-етичних принципів та релігійних настанов.

Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти. Вона єднає між собою представників певної нації у часі й просторі. Завдяки мові, ми, сучасники, відчуваємо свою спільність і зі своїми попередниками, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний „портрет”, мовний „паспорт”, у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Цю функцію можна назвати об’єднуючою, адже є багато людейнеукраїнськогопоходження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою культуру, весь світ українства.

Це перелік лише основних функцій мови, але він далеко не повний. Крім названих, ще можна вказати на етичну(мова – засіб дотримання норм поведінки, моральних правил);фатичну(контактновстановлювальну) – звертання на себе уваги, підготовка співрозмовника до сприйняття інформації,волюнтативну(мова є вираженням волі щодо співрозмовника; прохання, запрошення, порада, спонукання тощо);виховну(слово прищеплює моральні принципи, виховує національно свідомого громадянина);державотворчу(мова є виявом саморозвитку держави) тощо.

Оскільки мова – явище системне, всі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Повнота виконання функцій означає ефективність мовоіснування.

3. Українська національна та літературна мова. Види мовних норм

Українська мова має багату історію, що містить чимало трагічних сторінок. Їй довелося пережити страшні тортури. Але ні Люблінська унія, ні Андрусівська угода, ні укази Петра І і Катерини ІІ, ні Валуєвський циркуляр, ні Емський указ не змогли її знищити. В Україні державною мовою може бути і є такою тільки одна мова – українська. Адже та чи інша нація виборює державність насамперед для того, щоб створити умови, необхідні для збереження й вільного розвитку власних традицій, власної етнічної, культурної та духовної самобутності. А все це можливе лише за умови повнокровного функціонування національної мови. У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла та утвердилася, а й розширила своє функціональне застосування, відшліфувала виражальні засоби.

Національна мова– це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина ХVІІІ – початок ХІХ ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Поняття „національна мова” охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти.

Діалект– це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні й соціальні діалекти.

Територіальний діалект– це засіб спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементами матеріальної та духовної культури, історико-культурними традиціями, самосвідомістю. Учені виділяють такі діалекти української мови: північний, піденно-західний і південно-східний (на території якого функціонують середньонаддніпрянські говірки, зокрема полтавські та київські, що лягли в основу нової літературної мови).

Соціальний діалект– це відгалуження загальнонародної мови вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Серед різновидів соціальних діалектів виділяють професійні та групові жаргони.

Вищою формою національної мови є літературна мова.

Літературна мова– це вдосконалена, унормована найвища форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей. Вона реалізується в усній і письмовій формах.

Першою пам’яткою, яка відбила всі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556-1561).

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі. Зачинателем нової української літературної мови був І.П.Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою (“Енеїда“, “Наталка Полтавка“,“Москаль-чарівник“). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говірок і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Т.Г.Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної й словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови. Традиції Т.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками:

1.Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.

2.Стандартність. При всій різноманітності мовних засобів, функціонально-стилістичних варіантів літературна мова зберігає свою внутрішню єдність і цілісність.

3.Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів, літературна мова поступово втрачає вузькодіалектний характер і набуває наддіалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, стає обов’язковою для всіх членів суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на базі середньонаддніпрянських говірок, але в процесі свого розвитку вийшла за межі одного діалектного масиву, збагатилася мовними одиницями з інших діалектів і розширила сферу вживання на всю територію України.

4.Поліфункціональність– одна з найважливіших ознак літературної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції. Літературна мова може передавати найрізноманітнішу інформацію в різних сферах суспільного життя. Для цього вона володіє великим багатством мовновиражальних засобів.

5.Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів (науковий, офіційно-діловий, художній, публіцистичний, розмовний, епістолярний, конфесійний), які забезпечують можливість задовольняти мовні потреби української нації. Стильова диференціація є ознакою високорозвиненої літературної мови, відбиває багатство матеріальної й духовної культури народу.

6.Наявність усної та писемної форм вираження. Літературна мова має дві форми вираження – усну і писемну. Обидві форми використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку. Вона визначена насамперед призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна – на читача. Форми відрізняються одна від одної й способом передавання мовлення: усна форма пов’язана з вимовою звуків і їх акустичним сприйняттям; писемна – з графічним відображенням мовлення та читанням.

Поняття “літературна мова “й “мова художньої літератури “ не тотожні: “літературна мова “ ширше за поняття “мова художньої літератури “, бо до літературної мови належить мова публіцистики, науки, державного управління, судочинства тощо. З другого боку, в мові художньої літератури, особливо сучасної, крім нормативної, кодифікованої загальнонаціональної мови, широко вживають елементи ненормативної мови – жаргонізми, діалектизми та ін. У зв’язку з цим англійці, наприклад, замість терміна “літературна мова“ використовують словосполучення “мовний стандарт“ або “стандартна мова“, німці – словосполучення “писемна мова“ або “загальна мова“ чи “єдина мова“, поляки – “загальна мова“. Назва “літературна мова“ поширена у науковій традиції Франції, Італії, Росії та деяких інших країн. У цьому ж значенні її використовують і в Україні. Саме цей тип мови є об’єктом систематичної кодифікації й наукового опрацювання. Остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту відбулося в 20-их роках ХХ ст., в добу“українізації“.

Сучасна українська літературна мова, як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується сталістю норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Основною ознакою літературної мови є унормованість.

Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації й ними користуються мовці в усному і писемному мовленні. Мовні норми зафіксовані у правописі, граматиках, словниках, довідниках, підручниках та посібниках з української мови.

Види літературних норм:

1.Орфоепічні норми – це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому. Кожному свідомому мовцеві потрібно засвоїти їх, щоб правильно вимовляти слова й уникати помилок, що їх можуть зумовити кілька чинників, зокрема ототожнення писемного та усного мовлення, вплив близькоспоріднених мов, діалектне оточення. Виокремимо найхарактерніші орфоепічні риси української мови: тверді шиплячі(ріж, ніж, малюєш); тверді губні(кров, степ): злиті звукидж, дз(джміль, дзеркало); різна артикуляція гортанногогі проривного задньоязиковогоґ(голос, говорити; ґанок, ґрунт)тощо.

2.Акцентуаційні нормипередбачають дотримання правил наголошування слів. Ідеться про виділення певного складу в слові та слова в реченні чи фразі. Наголос як неодмінний елемент інтонації української мови творить її ритмомелодику, сприяє розрізненню значення слів чи їх форм, допомагає виділити в реченні важливе зі змістом слово (новѝй, фаховѝй, украї̀нський, завда̀ння та ін.). Акцентуаційні норми в українській мові є цілком сформованими, але найменш усталеними, оскільки є кілька чинників її розхитування:

- необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову;

- вплив сусідніх мов, зокрема російської;

- надуживання лексемами з ненормативним наголосом, зумовленим ритмомелодійними міркуваннями, у творах сучасних авторів.

3.Орфографічні норми – це єдині загальноприйняті правила передачі звукової мови на письмі: написання слів і їх частин, уживання великої літери, написання слів разом, окремо й через дефіс, правила перносу слів із рядка в рядок (п’ятдесятий і 5-десятий, висококваліфікований, комп’ютеризований, суспільно політичний, суспільно корисний, по-ступ).

В українській мові правопис слів (орфографія) ґрунтується на таких принципах:

- фонетичний – якщо слово передаємо на письмі так, як ми його вимовляємо, то це слово пишемо за фонетичним принципом. За цим принципом пишуться слова вода, стіл, хліб, мудрий та ін.;

- морфемний – якщо для написання слова потрібно точно знати будову слова (морфеми), щоб правильно його передати, то це означає, що слово пишемо за морфемним принципом. Так, щоб правильно перенести з рядка в рядок частину слова відзначений, потрібно знати, що від- є префіксом, тому правильним є такий перенос: від-значений;

- історичний (традиційний) – написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні його морфемним складом, ні певним правилом. За традицією ми пишемо літеру ф у запозичених словах:факт, формуляр, фабрика. Традиційним українським є звукосполучення хв у словаххвиля, хвилюватися, хвісттощо.;

- смисловий (семантичний) – написання слова залежить від того, що це слово означає, яке його семантичне значення:гончар(професія) –Олесь Гончар(прізвище українського письменника,назустріч (прислівник) –на зустріч(іменник з прийменником).

4.Пунктуаційні норми – це система правил уживання розділових знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання).

5.Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають уживання жаргонних, діалектних, просторічних слів, змішування російських та українських мовних елементів (обсягзнань, книги, роботи;об’єм циліндра;учбовий, а треба навчальний; міроприємство, треба захід; перездача (екзамену), треба перескладання тощо).До недоліків слововживання належитьлексичний повтор(тавтологія) – одна з поширених помилок в усному, а особливо – у писемному мовленні, що полягає в контекстуальному повторі одного й того ж слова. Нерідко помилковим є використанняплеоназмів– повтор, що виникає при вживанні слів, значення яких частково або цілком збігається:різні варіанти– варіант і є розходження;зазнати повне фіаско– фіаско і є повною поразкою.

6.Словотвірні норми встановлюють закономірності утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями. У кожній мові діють свої закони і багато слів, які мають спільний корінь в інших слов’янських мовах, можуть відрізнятися префіксами, суфіксами (напій, рос. напиток; ліки, рос. лекарство).

7.Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. Наприклад, дієсловодякуватикерує формою давального, а не родового відмінка (друзям, колективу); прийменникзгідно зпередбачає форму орудного, а не родового відмінка (наказом, статтею).

8.Стилістичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Добір мовних елементів відповідає потребам сфер комунікації, меті й завданням висловлювання. Наприклад, нормою офіційно-ділового стилю є вживання канцелярської лексики, усталених мовних зворотів тощо (набувати чинності, засвідчити підпис, доповідна записка).

Отже, в українській мові виробилися стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку. Порушення мовної норми може призводити або до нерозуміння, утруднення спілкування, або бути причиною висміювання мовної звички. Норма пов’язана з мовним чуттям та суспільними правилами мовного спілкування, яких повинен дотримуватися кожен мовець.