24 Меркантилізм р. Його особливості

еркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіт-го способу

вир-ва виник на підставі узагальнення досвіду первісного нагромадження

капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. М.

відображав інтереси торгової буржуазії.

Мислення меркантилістів значно відрізняється від економ. поглядів

античного світу. У центрі уваги меркантилістів опиняється саме

хремастика- «породження» грошей грошима. Отже, предметом дослідження М.

є сфера обігу. Навіть сам термін «меркантилізм», що виник в XVII ст.,

походить від слова «mercante»- «купець». Нагромадження багатства у

грошовій формі можливе лише за умов прибутковості зовн-ї торгівлі.

М.вороже ставилися до конкуренції як на внутр-у, так і на зовн-у

ринках.Ідеологія активного державного втручання в ек-ку.

Значно прискорило розвиток капіт. виробництва виникнення світового

ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих

географічних відкриттів XV-XVI ст. Велику роль відіграв також торговий

капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважаючою формою

капіталу.

Першим проявом ідей буржуазної політекономії став меркантилізм. У

Західній Європі він зародився вже в XV ст., але широке розповсюдження

отримав у XVII ст. Головною передумовою генезису меркантилізму був

розклад феодалізму та зародження капіталізму. Виникнення

капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи відносять

до XVI ст. Раніше в окремих містах узбережжя Середземного моря можна

було спостерігати лише певні окремі прояви капіт. відносин. Велике

значення для формування капіт. способу виробництва мало первісне

нагромадження капіталу. Конкретна меркантилістська політика і теорія М.

пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній М., який Маркс назвав

монетарною системою, і розвинутий М., що його Маркс характеризував як

мануфактурну систему.

Ранній (монетарний) меркантилізм виник до епохи великих геогр

відкриттів. Найб відомими предст були – В.Стаффорд в Англ та Г.Скаруффі

в Іт. Ран-й М. грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала

два завд.:1-залучти в країну якомога більше грошей з-за кордону;

2-зберегти гроші в кр.

Мануфактурний мерк-зм (Т. Мен у Англ, А Монкретьєн у Фр, А.Сєрра в Іт).

Пізні мерк-сти ставили завдання скасування заборони вивезення грошей,

обмежень імпорту, форсування експорту нац прод-ції; завоювання ринків На

перший план висувалася політика протекціонізму.

Отже в центрі уваги всіх мерк була проблема збагач кр. У головному й

ранні , і пізні мерк-ти єдині – основою основ всієї системи їхніх

поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством кр є гроші.

Ранній меркантилізм виник ще до Великих географічних відкриттів

і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього

періоду був Уїльям Стаффорд. Для досягнення позитивного сальдо

у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним, по-

перше, встановлювати максимально високі ціни на товари, які експорту-

ються; по-друге, в цілому обмежувати імпорт товарів; по-третє, не до-

пускати вивезення із країни золота і срібла (з якими ототожнювали

грошове багатство держави). Таким чином, теорія раннього меркантилі-

зму може розцінюватися як теорія “грошового балансу”.

Представники раннього меркантилізму не мали чіткого уявлення

про зв’язок торгівлі і грошового обігу. Їхня концепція номіналістичного

походження грошей, яка бере свій початок ще зі стародавніх часів, зо-

крема з праць старогрецького філософа Аристотеля (IV ст. до н.е.), була

помилковою. Останній, як відомо, вважав, що монета “існує не за приро-

дою, а встановлена людьми, і їм під силу змінити її або вилучити із обі-

гу”. Міркуючи так, меркантилісти заперечували не лише товарну при-

роду грошей, але й їхній зв’язок з дорогоцінними металами

25 Пізній меркантилізм

Пізній меркантилізм тривав з другої половини XVI ст. до середини

XVII ст., хоч окремі його елементи продовжували проявляти себе і в

XVIII ст. На цьому етапі торговельні зв’язки між країнами стають роз-

виненими і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку націо-

нальної промисловості й державної торгівлі. Щоб досягти активного тор-

говельного балансу, меркантилісти вважали за необхідне, по-перше,

завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держа-

ва, на їх думку, мала стимулювати виробництво товарів на експорт), а

також перепродувати товари одних країн в інші; по-друге, дозволяти ім-

порт товарів, крім предметів розкоші, при збереженні в країні активного

торговельного балансу; по-третє, вивозити золото і срібло для здійс-

нення вигідних торговельних угод шляхом посередництва, тобто для

збільшення їх маси у країні і збереження активного торговельного ба-

лансу, який приведе до активного платіжного балансу, а отже, – до

припливу золота і срібла із-за кордону. Пізні меркантилісти змінили ак-

цент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї “грошового балансу”

ранніх меркантилістів ідею “торговельного балансу”, згідно з якою

держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між вартістю

вивезених і ввезених товарів.

Визнаючи товарну сутність грошей, їх цінність пізні меркантиліс-

ти, як і їхні попередники, вбачали у природних властивостях золота і

срібла. Але саме вони зумовлювали перехід від металевої до кількісної

теорії грошей і системи монометалізму. Якщо ранні меркантилісти ото-

тожнювали багатство країни із золотом і сріблом та зводили функцію

грошей до засобу нагромадження, то представники пізнього мерканти-

лізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який можна пе-

ретворити на зовнішньому ринку у гроші, що для них були не тільки

засобом нагромадження, а й засобом обігу. Виступаючи за посередни-

цьку торгівлю, представники пізнього меркантилізму відстоювали обіг

грошей як капіталу.

Найбільш стисло і точно суть меркантилізму викладена в книзі

Т. Мена “Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої зовні-

шньої торгівлі як принцип нашого багатства” (1664 p.). Мен бачив ба-

гатство переважно в його грошовому виразі – у золоті і сріблі. Як

окремий торговець пускає в обіг гроші, щоб вилучити їх з прибутком,

так країна має збагачуватися шляхом торгівлі, забезпечуючи переви-

щення вивезення товарів над їх ввезенням. Розвиток виробництва він

розглядав як засіб розширення торгівлі.

Т. Мен був переконаний, що товар потрібно “продавати якомога

дешевше, аби лише не втратити збуту...”. Щодо збільшення ввезення у

країну товарів за готівку, то вигоду Т. Мен вбачав у тому, що досягну-

те збільшення товарів врешті-решт після вивезення цих товарів знову

за кордон перетвориться у ввезення значно більшої кількості грошей.

Ідеї, багато в чому схожі з ідеями Т. Мена, висловив Джон Локк,

який вважав, що “багатство” потрібно розглядати не просто як велику

кількість золота і срібла, а в порівнянні з іншими країнами.

Джона Ло, який у своїй праці “Аналіз грошей і торгівлі” (1705)

наполегливо аргументував думку про те, що незначне підвищення ці-

ни приводить до істотного зростання пропозиції, тобто про те, що ела-

стичність пропозиції товарів є досить високою. Звідси цілком логіч-

ним є висновок про можливість значною мірою впливати на зростання

виробництва шляхом збільшення кількості грошей в обігу [29].

У Франції найбільш активним провідником політики протекціоніз-

му в XVII ст. вважався суперінтендант (міністр) фінансів Жан-Батіст

Кольбер.

26 Кольбертаіїм

У Франції найбільш активним провідником політики протекціоніз-

му в XVII ст. вважався суперінтендант (міністр) фінансів Жан-Батіст

Кольбер. При ньому у промисловості країни створювалась могутня

мережа мануфактур, хоч підкреслимо, не стільки заради розвитку на-

ціональної промисловості, скільки для забезпечення прибутків коро-

лівського двору, який відзначався розбазарюванням коштів. Водночас

шляхом заборони ввезення хліба і безперешкодного його вивезення

стримувався розвиток фермерства, що в кінцевому підсумку стало фа-

ктором “вузькості” внутрішнього ринку порівняно з давньою супер-

ницею Франції – Англією. Пізніше французький меркантилізм стали

називати кольбертизмом.

23 Формування козацтва

Козак (слово тюркського походження) – вільна озброєна людина.

Перші писемні згадки про козаків датуються 1489 р. та 1492 р. З «Хроніки» польського автора М. Бєльського дізнаємося, що у 1489 р. козаки супроводжували польське військо в поході проти татар. У 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей скаржився Великому князю литовському, що українські козаки напали на татарський корабель в гирлі Дніпра.

Причини виникнення козацтва:

Економічні (нестача власної орної землі призводила до народної колонізації земель Дикого поля).

Соціальні (експлуатація населення, кріпацтво).

Політичні (цілеспрямована політика литовців і поляків поставити козаків на службу для захисту кордонів від татар).

Стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства та Туреччини).

Національно-релігійні (політика полонізації українців та покатоличення православних).

Для захисту від татар козаки будували укріплення – «засіки», «січі».

Запорозька Січ– центральне укріплене поселення козаків із запасами зброї, боєприпасів, продовольства та козацьким управлінням.

Кіш – загальна назва Запорозької Січі та війська запорозьких козаків.

Відомо дев’ять козацьких січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя). Вона була зведена в середині 50-х рр. XVI ст. (1555 р.) українським православним князем Дмитром Вишневецьким (оспіваним в українських народних піснях під іменем Байди) і слугувала військовою базою козацтва на пониззі Дніпра.

Реєстрове козацтво – це козаки, які перебували на службі у польського короля й були поіменно записані в спеціальний список – реєстр.

30 госодарство укр. Зем в умовах феод .сист.

Економічний розвиток України другої половини XIV – середи-

ни XVII ст. був зумовлений її бездержавним статусом. На початку

XVI ст. українські землі належали Великому князівству Литовському,

Польському та Угорському королівствам, Молдавському князівству.

Внаслідок об’єднання Великого князівства Литовського і Польського

королівства (Люблінська унія 1569 p.) утворилася держава – Річ Пос-

полита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московсь-

кій державі, в 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. У середині

XVI ст. на Нижньому Подніпров’ї українські козаки заснували Запо-

розьку Січ [14].

На українських землях відбулися значні зміни у земельних відно-

синах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литов-

ських, польських, угорських, молдавських феодалів. У Великому кня-

зівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою і

пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався господа-

рем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які на-

давалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці XVI ст.

землі отримували князівські намісники (старости), призначені на землі –

воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князя-

ми і боярами, повітовими воєводами і старостами. Так встановлюва-

лися васальні відносини. Васальна залежність визначалася в угодах і

присяжних грамотах. Володар землі міг її передавати у спадщину ли-

ше з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у

війську. У 1447 році польський король і Великий Литовський князь

Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю, та

поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини XIV-XV ст. на українських землях

почало формуватися магнатське і шляхетське землеволодіння. Най-

більшими власниками землі були польський король, Великий князь

Литовський і представники знатних родин. Протягом XVІ ст. у Вели-

кому князівстві Литовському було законодавчо закріплено права маг-

натів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 рр. великого князя

Сигізмунда І землі передавалися в довічне володіння. Литовський ста-

тут 1529 р. встановлював, що шляхтич має право лише на рухоме

майно, якщо володів маєтком на підставі військової служби магнатові.

Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда ІІ Августа гарантував не-

доторканність шляхетських володінь лише на державних землях за

умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволо-

діння яких не було пов’язане з феодально-службовою залежністю від

великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 р. остаточно

скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчу-

ження вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя. Проте

вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя.

На Галичині, Холмщині, Белзщині, що перебували під владою

Польщі, княжі землі або перейшли у володіння польського короля, або

передавалися польській шляхті. Певна частина заможних галицьких

бояр отримали ствердні грамоти на свої володіння та поступово поло-

нізувалися. Ті з них, що виступали проти поляків, позбулися володінь

або емігрували до Литви.

На землях, що належали Польщі, інтенсивно зростало велике фе-

одальне землеволодіння та фільварково-панщинне господарство. Зе-

мельна власність зосереджувалася в руках королів, магнатів, шляхти,

церкви. Державні маєтки “королівщини” об’єднувалися в староства –

великі господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупо-

ваних навколо них “ключів” – окремих груп поселень, об’єднаних ад-

міністративне. У Руському і Белзькому воєводствах державні помістя

становили 1/5 поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині

XVII ст. на королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень.

Проте високий рівень концентрації земельного фонду в державних

маєтках не свідчив про економічну могутність короля. Ця власність

часто була формальною, оскільки фактичними власниками землі були

магнати та шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористування

існувала оренда, коли маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися

на певний, як правило, трирічний строк за визначену плату, і як заста-

ва, коли маєток давався в заклад кредитору за позичену суму. Строк

застави тривав до повернення боргу, дохід йшов на сплату процентів.

Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зростаючою по-

требою держави в грошах, так і втягуванням феодальних маєтків у то-

варно-грошові відносини, що зумовило нагромадження значних кош-

тів у великих землевласників

Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів.

Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської

унії 1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрян-

ських земель. Права на придбані або загарбані землі затверджувалися

королівськими грамотами.

Люблінська унія підтвердила звільнення шляхетського землево-

лодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох части-

нах держави, звільнялася від військової служби і державних повинностей.

Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося пе-

рерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення земле-

володіння середньої та дрібної шляхти. Були поширені захоплення

магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж [13].

Разом із магнатською і шляхетською зростала власність церков-

них феодалів: католицької, православної, уніатської церков. Велико-

князівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її

важливу роль у захисті інтересів феодалів. Становище православної

церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 p. Під тиском

польсько-литовських феодалів, які вбачали у православній церкві опір

своїм намірам покатоличення і ополячення українського народу, вона

була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніат-

ської та католицької церков [13-14].

Протягом XVI – першої половини XVII ст. у структурі феодаль-

ного землеволодіння відбулися зміни, пов’язані з розвитком козацького

землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака

був хутір. Заможні селяни, крім землеробства і тваринництва, займа-

лися також різними сільськогосподарськими промислами.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з ХІІІ ст.

У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і мол-

давським феодалам. Після входження Сіверщини до складу Речі Пос-

политої (остаточно за Поляновським договором 1634 року) було про-

ведено ревізію земельних володінь. Землі, право на які не було доведено,

роздавали польським магнатам і шляхтичам. На Слобожанщині цар-

ський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з

якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних

повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих укра-

їнських людей [13].

Протягом XVI ст. відбулося обезземелювання селян та їх остато-

чне закріпачення. Литовський статут 1529 року заборонив селянам без

дозволу панів купувати або брати у заставу землю. За Литовським

статутом 1566 року за селянами визнавалося лише обмежене право

на рухому власність, а продаж землі допускався тільки між селянами

одного маєтку. Значно посилила залежність селян від феодалів “Уста-

ва на волоки” – аграрна реформа польського короля і Великого князя

Литовського Сигізмунда ІІ Августа, проведена в 1557 році в його має-

тках у Литві, Західній Білорусі та в Україні – у Кременецькому повіті,

Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було

збільшення дохідності великокнязівських маєтків розширенням гос-

подарської ріллі й посиленням селянських повинностей.

Згідно з “Уставами на волоки” руйнувалося громадське землево-

лодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірювали і поділяли на

волоки. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену

ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею.

Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки

площа землі його відносилася до площі, переданої в користування се-

лян як 1:7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в ка-

тегорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Гос-

подарства, що не могли обробляти волоку і відбувати примуси,

наділялися меншими наділами – півланом, “загородами” (приблизно

1/2 волоки).

Селянський наділ вважався спадковим, його можна було ділити,

але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У великокня-

зівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав

на землю. Основою господарства став фільварок, під який відводили-

ся кращі землі, об’єднані в одну велику площу. Селянам діставалися

окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільваркових земель була мен-

шою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршилась. Зме-

ншувалася площа земель громадського користування (пасовища і луки),

селяни фактично позбавлялися права користуватися лісами. Волочна

поміра зруйнувала також громадські порядки. Дворище було замінено

“димом” – селянським господарством з індивідуальною відповідальні-

стю за примуси. Селянська влада за німецько-польським зразком по-

ділялася на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше селян з

метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі.

Лавники допомогали війтові і не звільнялися від примусів. “Устава на

волоки” юридично закріпила належність селян феодалам [13-14]. Воло-

чна поміра 1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство,

сприяла оформленню шляхетського стану. Вона в основному була

польського походження або спольщена. Зростанню шляхетського

землеволодіння, так само, як і магнатського, сприяли великокняжі й

королівські дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоп-

лення селянських земель.

Посилилася феодальна залежність селян. Найінтенсивніше ці

процеси відбувалися в Галичині, на Волині, Поділлі, північно-західних

районах Київщини. У Наддніпрянській та Задніпрянській Україні, де

панувала народна колонізація, селяни були відносно вільними, жили в

слободах, їх залежність від феодала виявлялася у сплаті йому натура-

льної і грошової рент. На цих землях формувалося козацьке землево-

лодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів

на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили

зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної

боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визволь-

на війна середини XVII ст.

30 загальна характер. Класичної політ економ.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму.

Інереси буржуазії переміщуються із сфери обігу в сферу виробництва. За

цих умов рекомендації меркантилістів не вирішували економічних проблем

буржуазії. Промислова буржуазія вимагала обгрунтування капіталістичного

виробництва, розробки нових категорій, таких, як заробітна плата,

прибуток, рента. Відбувається бурхливий розвиток промисловості. Великих

успіхів було досягнуто у розвитку фізики, математики, механіки,

філософії та інших науках, внаслідок чого було покладено початок

формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична

політична економія.

Основні ознаки екон. школи: 1)ідея прир. порядку згідно, де все у світі

підпорядков. законам в природі. 2)це концепція екон-ї людини, якою рухає

єдине прагнення – особиста вигода та егоїзм. 3)це ідеологія ек-го

лібералізму(дословно “лібер” дозволяє робити все, відповідно до якого

держава не повинна втручатися у в-во). 4)радикальні зміни методології

дослідження екон-ї науки від поверхневості та описовості меркантилізму

до методів наук-ї абстракції аналізу та синтезу, індукції та дедукції.

5)розробка нового категоряльного апарату, дослідж-я екон-х категорій:як

вартість, ціна, прибуток, рента тощо. 6)розгляд внутр. суттєвих

взаємозв’язків екон-х явищ і формул-ння екон-х законів та їх реалізація

у сфері екон. політики держави. 7)аналіз сфери безпосереднього виробн-ва

як вирішальної фази сусп відтворення, що не перешкоджувала окремим

предст-кам класичної школи дослідження також сферу розподілу Д.Рікардо,

сферу споживання П.Буагільбер і сферу реалізації Мальтуса.

Еволюція ідей класичної школи умовно поділяється на кілька етапів:

1)зародження ідей, пов’язаних з іменами У.Петті та П.Буагільбер, а також

представниками фізіократами школи Франції; 2)розквит класичної школи –

це економічна сис-а А.Сміта, яку він виклав у праці “Дослідження про

причини і природу багатства народів”, яка була написана у 1776р.;

3)розвиток ідейної спадщини світу вченими: Мальтусом, Сеєм, Рікардо;

4)Д.С.Мілль – “Принципи політичної економії”(1848) – завершальний етап.

Загальна характеристика і значення класичної політекономії.

На відміну від меркантилістів, які аналізували узагальнювали процеси,

що відбуваються в обігу, класики переносять дослідження в сферу

виробництва. Класики досліджують внутрішні залежності буржуазних

відносин в-ва. Представники класичної політичної економії

заклали основи трудової теорії вартості. Класична політ. економія

зародилася в Англії в кінці 17 ст., то у Франції на поч. 18 ст. Класики

лії в кінці 17 ст., то у Франції на поч. 18 ст. Класики

за предмет дослідження взяли сферу в-ва й поклали печаток науковому

аналізу цієї сфери. Саме класична школа, зокрема праця А. Сміта

перптворили політ.економію на повноцінну наукову дисципліну. Класики

проголосили ідею природного порядку, дію обєктивних екон. законів.

Класична школа проголосила принцип екон. свободи, екон. лібералізму.

Класики були противниками протекціонізму. Проблеми цінності вони

вирішували переважно з позиції трудової теорії. Представниками класич.

політ. екон. є економісти від Петті до Рікардо в Англії і від

Буагільбера до Сісмонді у Франції.

32.Економ погляд. У.Петті і П.Буагільбера.

Основоположником класичної політичної економії в Англії був Уільям

Петті. Спочатку він виступив як меркантиліст, але потім звернувся до

проблем оподаткування, визначення оптимального розміру податків. За

основу цього визначення він приймає категорію вартості товару. Він

вказує що на розміри вартості впливають два чинники: земля і праця. В

осн. Вартості лежить праця яка використовує землю і завдяки якій

формуються суспільні багатства. Але і земля є фактором вартості.

Він визначає, що зар.плата є ціною праці, отже ціною вкладу землі є

рента. Все що залишається після реалізації товару є прибуток. Він

визначає, що рента і прибуток за економічним змістом є одне і те саме.

Це результат використання факторів виробництва. Тому рента повинна

вираховуватись із реалізації вартості на основі такого розрахунку: три

покоління землевласників живуть разом 21 рік, тому слід встановити ціну

землі, яка дорівнює 21річній ренті і отже, визначати розмір ренти.

Зар.плату Петті визначав як ціну праці, що формується під впливом

вартості засобів існування. Вона повинна бути мінімальною, щоб наймані

робітники більше працювали. Чим менша зар.плата. тим більший прибуток

капіталіста. Із прибутку капіталіст виплачує процент, податки, а інша

частина є основою нагромадження та інвестицій. Зростання прибутків

означає розширення виробництва, збільшення кількості зайнятих, зростання

суми суспільних витрат, а звідси і зростання прибутків.

Як і меркантилісти він вважав, що зростання кількості грошей у країні

сприяє її збагаченню. Але не дивлячись на те, що обгрунтував категорію

вартості, гроші з вартістю не пов’язував. Не розглядав гроші як форму

виробничого капіталу.

Процент називає грошовою рентою. Петті вважає, що процент залежить від

розміру ренти та кількості грошей у обігу. Уряд не повинен регулювати

процент з метою забезпечення сталих інвестиційних процесів. Широко

застосовує статистичний метод.

Петті був перший, хто в осн. сусп. розвитку поклав вартість як

самоврегульовуючу силу.

Класична школа у Франції була започаткована Буагільбером. Основні праці

“Міркування про природу багатства грошей і податків”, “Дослідження про

рідкість грошей “. Виступає з різкою критикою меркантилізму. Джерелом

багатства вважає не обіг, а виробництво. Проголошує необхідність

бництво. Проголошує необхідність

реформування податкової системи, виступає проти регулювання державою цін

на зерно і його експорту. Буагільбер проголосив основні постулати, які

стосуються напрямків економ.політ. держави. Він вважає, що економічне

зростання країни залежить від розвитку с/г, тому держ. повинна створити

умови для вільної дії природних законів: свобода переслідування

індивідуального економічного інтересу; свобода ціноутворення; вільна

конкуренція; не втручання держави в прив. економ. діяльність.

Відносини між державою і приватною особою мають зводитись до фіксованих

податків, тому Буагільбер звертається до проблеми визначення їх

розмірів. Вартість яка є основою розподілу визначається як витрати

праці. Витрати праці він пропонував вимірювати робочим часом, що

витрачений на виробництво певного товару. Але розрізняє індивідуальний і

суспільний робочий час. Вартість забезпечує еквівалентний обмін.

Буагільбер прив’язував вартість до горшей. В своїй теорії вартості він

розрізняє “істинну” вартість в основі якої лежить кількість витраченої

праці та ринкову вартість, яка відхиляється від істинної вартості

внаслідок руху грошей, що опосередковують обмін. Саме гроші на думку

Буагільбера є причиною того, що товари обмінюються не за істинною

вартістю, через це він пропонує замінити металеві гроші на паперові, що

на його думку дасть можливість повернутися до справедливого обміну

33 Економ вчення фізіократів Кене. А .Тюрго

Фізіократи – французькі економісти другої половини ХVIII ст.,

представники класичної політичної економії. Назва школи походить від

грецьких слів “фізіс”– природа і “кратос”– влада. Засновник Франсуа

Кене(1694-1774). Продовжив дослідження Кене– Жак Тюрго(1727-1781).

Основні праці– “Зерно”, “Фермери” та “Економічна таблиця”(надр.1758р.).

Положення: 1)розглядав сусп. як живий організм, розрізняв в ньому 2

стани– здоровий нормальний та хворобливий ненормальний. У здоровому

стані сусп. має рівновагу; 2)досліджуючи ек-ні процеси як природні, які

мають свої внутрішні закономірності, підійшов до розуміння екон-го

закону.

Основи ек.вч. Кене– є вчення про чистий продукт. Він вважав, що чист-й

продукт створ. лише в землеробстві. Під чистим прод-м розумів надлишок

знов створених у землер-ві вартості товару над витратами виробн.

Промисл-ть визначав як безплідну сферу.

Кене нідійшов до поділу капіталу з точки зору його відтворення, але

загальні поняття основного і оборотного капіталу він не дав. В

“Економічній таблиці” була створена спроба розглянути вир-во як пр-цес

відтворення.Встановив структуру суч-го сус-ва, виділив продукт-й клас,

клас власників(монарха, духовенства, власників землі), безплідний

клас(гром-ни, що не зайняті в землеробстві). Кене проаналізував

можливість простого відтворення в нац-му масштабі між класами.

Жак Тюрго заклав основи теорії корисності. Основна праця– “Роздуми про

створення розподіл багатства”(1776). Основою варт-ті товару вважав

споживну вартість або корисністьречі, яка суб’єктивно оцінюється

продавцями та покупцями. Дослідж-чи категорію прибутку, визначав його 3

та покупцями. Дослідж-чи категорію прибутку, визначав його 3

складові: підпр-кий доход; оплату праці ризику і здібного підпр-ця;

земельну ренту.Найм. працю пояснював через відсудження працівн-в від

засобів вир-ва.

Основним предметом дослідж-я фізіократів було землеробство.

34 А.Сміт

Економічне вчення А.Сміта.

Адам Сміт(1723-1790). Основна праця– “Дослідження про причини і природу

багатства народів”(1776). Розглянув ек-ку як сис-му, в якій діють

об’єктивні закони, які могуть бути пізнанні людиною. Визначив задачу

ек-ки як науку, вона повинна здійсн. абстрактний аналіз об’єктивної ек-ї

реальності.На підставі одерж-х висн-в розробляв рекомендації для здійсн.

екон-ї політики. Як теоретик він дослідж-в внутр. зв’язки фізіології

сусп-ва з інш-го боку, як спостерігач, він фіксує зовн. форми та

зв’язки. Дає 3 визнач-я категорії цінності: 1)визнач. цінність(вартість

витрат праці); 2)визн. працю, що купується; 3)визн. доходами або сумою

дходів. Три основні класи: робіт., кап-ти, землевл-ки. Яким відпов. 3

форми доходу– зарп-та, прибуток, рента. Капітал визначав як запас, що

служить для подальшого вироб-ва. Вів поняття основного і оборотного

капіталу. Оборотн-й капітал приносить прибуток через обіг, а основн-й–

не обертаючись. Розглядав гроші як зручний засіб обігу. Джерелом

багатства вважав працю.

В теорії відтв-ня розр-є валовий та чистий продукт.Отже А.Сміт побудував

цілісну сис-у ек-ї науки, сформулював прин-пи ек-го лібералізму; надав

нового змісту старим екон. категоріями; основні ідеї знайшли

відображення в теоріях 19ст.

16. Теорія вартості А.Сміта.

Теорія вартості. С. вживає термін цінність, а не вартість. Цінність у

нього має два значення: корисність і можливість придбання інших

предметів. Отже мова йде про споживну і мінову вартість. С. ставить три

основних правила що визначають мінову цінність товару: 1) визначити

дійсне мірило мінової вартості; 2) з яких частин вона склад. 3) причини

відхилення ринкової ціни від природньої.

С. твердить, що праця є основою цінності у всіх сферах в-ва. Цінність

розглядає як суб’єктивну, так і об’єктивну. Розглядав обмін товарів у

простому товарному в-ві. Заклав основи теорії факторів в-ва. Звертається

до прин-пу природної свободи, до дії “невидимої руки”.

41 Теоретичне положення Д.Рікардо

Рікардо(1772-1823).Основна праця– “Начала політичної економії і

оподаткування”(1817).

Теорія вартості. Р. розрізняє споживчу і мінову цінність. Корисність –

не є мірилом мінової цінності. Мінова цінність - категорія відносна,

яка знаходить свій прояв у певній кількості іншого товару. Р. розрізняє

природню і ринкову ціну. Під природньою він розуміє цінність під

ринковою – ціну.

Гроші. Аналіз грошей і грошовий обіг. Гроші він розглядає, як товар що

має цінність. Основа грошової системи – золото. Проте Р. відійшов від

цієї правильної концепції і виступив як прихильник кількісної теорії

грошей.

Теорія розподілу. Основу його системи становить теорія заробітної

плати, прибутку і ренти. Ці категорії він розглядає з точки зору їх

очки зору їх

величини і співвідношення.

Земельна рента. Виникнення ренти Р. пов’язує з утвердженням приватної

власності на землю. Основна теза – рента виплачується за користування

землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість не

однакова. Рента за Р. – це надлишок цінності над середнім прбутком.

Проблема відтворення і кризи. Аналізуючи процес нагромадження капіталу

Р. помилково зводив його до перетворення доходу лише у змінний капітал,

в заробітну плату. Він твердив, що попит обмежується лише виробництвом.

Велика заслуга Р. полягає у розробці теорії порівняльних витрат як

основи

спеціалізації країн у зовнішній торгівлі.

Теорія вартості та теорія ренти Д.Рікардо.

Видатний представник класичної політичної економії.

Рікардо(1772-1823).Основна праця– “Начала політичної економії і

оподаткування”(1817). Теорія вартості. Р. розрізняє споживчу і мінову

цінність. Корисність – не є мірилом мінової цінності, хоча вона

абсолютно необхідна для неї. Оскільки мінова цінність - категорія

відносна, яка знаходить свій прояв у певній кількості іншого товару, Р.

виявляє і абсолютну цінність, субстанцією якої становить праця. Р.

розрізняє природню і ринкову ціну. Під природньою він розуміє цінність

під ринковою – ціну.

Земельна рента. Виникнення ренти Р. пов’язує з утвердженням приватної

власності на землю. Основна теза – рента виплачується за користування

землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість не

однакова. На кращих землях виникає рента, а її величина залежить від

різниці якості різних ділянок. Під впливом конкуренції фермери

задовільняються середнім прибутком, а додатковий доход привласнюється

власниками землі як рента. Рента за Р. – це надлишок цінності над

середнім прбутком. Р. вважав,що основою всякого економічного розвитку,

матеріального достатку і навіть росту промисловості є додатковий продукт

землі. Динаміку ренти він правильно пов’язував з нагромадженням

капіталу, розвитку продуктивних сил, зростанням міського населення.

Промислова буржуазія використала теорію Р. для обгрунтування вимоги для

скасування хлібних законів.

43 Т.Мальтрус .

Історія передумови еволююції класичної політичної економії в1-й

пол.19ст:

1)Це завершення пром-го перевороту та подальший розвиток капіталізму.

2)Це поява передових еконо-х криз вир-ва, що призвело до загостр-ня ек-х

протиріч кап-зма. 3)Вихід на істор. арену робітн-го класу. 4)Завоюв.

буржуазії політ-ю владою.

Ек-ні т. напрями: 1)розв. класич-ї політек-ї; 2)виникн-я клас-го

напрямку політек-ї; 3)виникнення пролітарної політек-ї; 4)виникн-я

істор-ї школи в Германії.

Томас Роберт Мальтус (1766-1834). Основні праці: «Дослід-ня про закони

народонаселення у зв'язку з майбутнім удосконаленням суспільства»(1798),

“Поняття політичної економії”(1827).

Основне місце в теорії М. займає– теорія народонаселення, теорія рент та

ін. М. Спробував відкрити вічний закон народонаселення. Базуючись на

концепції спадної концепції грунту, згідно з якою засоби існув-ня людей

дної концепції грунту, згідно з якою засоби існув-ня людей

не можуть зростати швидше, ніж в арифм-й прогресії. Він стверджував, що

аналогічно до приросту рослин та тварин, насел-я здатне безмежно

розмножув. в геометр-й прогресії. У невідповідності темпів існув-ня

населення і темпів засобів існування бачив краще і який діє постійно,

неминуче, прерікаючи надлишок насел-я на нестатки, голод і смерть.

39 Промисловий переворот у Німеччині

Промисловий переворот у Німеччині розпочався у 30-ті рр.

ХІХ ст. і лише в текстильній промисловості окремих німецьких дер-

жав. До середини ХІХ ст. він не вийшов за межі початкової стадії, що

й зумовило переважання ремісничого виробництва. Це пояснювалось

тим, що в першій половині ХІХ ст. зберігалась феодальна роздробле-

ність, продовжувалось звільнення селян, Німеччина була віддалена

від світових торговельних шляхів.

Створення митного союзу в 1833 р., який став першим кроком до

об’єднання німецьких держав в одне економічне ціле, та буржуазна

революція 1848 р., в результаті якої були ліквідовані залишки феода-

льних відносин та політичне домінування феодалів, частково усунули

перешкоди на шляху індустріалізації країни.

Промисловий переворот у Німеччині мав свої особливості. У ро-

ки перевороту в країні розвивалась переважно важка промисловість, а

легка – відставала. Основними стимулами розвитку промисловості

було будівництво залізниць та воєнні потреби. У результаті прискоре-

ного будівництва залізниць Німеччина, розташована в центрі Європи,

опинилась у центрі європейської сітки залізниць. Пруссія прагнула

об’єднати Німеччину, тому виникла необхідність виробництва пере-

дової воєнної техніки. У зв’язку з цим провідну роль у промисловості

відігравали саме воєнні підприємства, серед яких перше місце посіда-

ли артилерійські заводи Круппа.

До особливостей промислового перевороту в Німеччині варто ві-

днести ту обставину, що промислові об’єкти будувались на півстоліт-

тя пізніше англійських і тому комплектувались найновішою на той

час технікою, завезеною з Англії. У самій Німеччині в означений пе-

ріод були відкриті способи виробництва анілінових барвників, винай-

дено динамо-машину, що зумовило стрімкий розвиток хімічної та

електротехнічної промисловості.

Специфікою промислового перевороту стало використання для

розвитку промисловості капіталів поміщиків, які мобілізувались через

акціонерне підприємництво. Промислові фірми та банки створюва-

лись як акціонерні, продавали акції юнкерам, отримуючи їх капітали.

Як наслідок, юнкери отримали міцні позиції не лише в сільському го-

сподарстві, а і в промисловості.

У результаті зазначених процесів Німеччина посіла третє місце у

світі за обсягами промислового виробництва, поступившись Англії та

США. За першу половину ХІХ ст. обсяги зовнішньої торгівлі зросли

вдвічі, а в 50-60-ті рр. – втричі. В експорті країни переважала промис-

лова продукція (вугілля, машини, тканини), в імпорті – сировина та

сільськогосподарська продукція.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві Німеччини відбу-

вався шляхом перетворення феодальних маєтків у великі капіталістичні

господарства (шляхом перетворення поміщиків (юнкерів) у сільських

капіталістів), а селян – у найманих працівників. При цьому експлуатато-

ри та експлуатовані залишались на своїх місцях, змінювалась лише

форма експлуатації. Такий шлях утвердження капіталістичних відно-

син у сільському господарстві В. Ленін назвав прусським. Він був до-

сить болісним для селян, оскільки невеликі земельні наділи не могли

забезпечити їх життя, прив’язували до господаря та дозволяли експлу-

атувати. Водночас юнкери переходили до великого товарного вироб-

ництва, застосовуючи інтенсивні технології.

40 пром. Перев.. США

США. У ХVІІ ст. Англія створила низку колоній на Атлантичному

узбережжі американського материка. У результаті боротьби з Нідер-

ландами і Францією вона значно розширила свої володіння в Північ-

ній Америці.

У північних англійських колоніях (Нова Англія) розвивались

різноманітні промисли (хутряний, рибальство, скотарство), примітивні

мануфактури (деревообробні, суднобудівні, текстильні). У сільському

господарстві домінували дрібні і середні фермерські господарства то-

варного характеру. Земля могла вільно відчужуватись.

Північні колонії виникали з вільних союзів людей, яких влада єв-

ропейських країн переслідувала за релігійні переконання (квакери,

пуритани, індепендисти, гугеноти). Вони відзначались підприємливіс-

тю та енергійністю. На півдні англійські колонії засновувались торго-

вельними компаніями та англійським урядом. Тут розвивались великі

плантаційні господарства, які спеціалізувались на вирощуванні тютю-

ну, рису, бавовни, цукрової тростини. Тютюн та рис стали основними

статтями експорту, що давало великі прибутки. На плантаціях викори-

стовувалась праця рабів.

Колонії мали свої органи самоуправління – законодавчі зібрання,

ради при губернаторах. Незважаючи на це, вони вважались частиною

Англії, а жителі – підданими короля.

Щоб обмежити конкуренцію американської буржуазії, Англія чи-

нила опір економічному розвитку колоній. На основі навігаційних актів

колонії позбавлялись права вільної торгівлі. Не дозволялось переробляти

сировину, її можна було лише вивозити, а отже, можливості створювати

фабрики обмежувались. З 1770 р. до Північної Америки заборонили ви-

возити щойно винайдені машини. Колоніям дозволялось торгувати лише

з Англією, мито на іноземні товари було збільшене.

У такій ситуації постала проблема ліквідації британського пану-

вання та творення незалежної держави. Війна за незалежність закін-

чилась перемогою північноамериканських колоній. У 1776 р. було

проголошено нову незалежну державу – Сполучені Штати Америки.

Одночасно ця війна була і буржуазною революцією, внаслідок чого

знищувались феодальні маєтки, конфісковувались і розподілялись зе-

млі прихильників Англії. На Заході створювався фонд державних зе-

мель, що сприяло розвитку фермерства.

Поява потужної самостійної держави стала головним чинником її

економічного зростання. Промисловий переворот розпочався у Півні-

чних штатах в останньому десятилітті ХVІІІ ст. і тривав до середини

ХІХ ст.

34 Економ підйом Англії

До початку 30-х рр.. XIX ст. завершився промисловий переворот в Англії. Велике машинне виробництво отримало перемогу над ремеслом і мануфактурою з їх низькою продуктивністю праці та ручної технікою. У країні відбулися серйозні соціально-економічні зміни. До середини XIX ст. Англія перетворилася на країну міст і робітничих селищ, де проживало до 86% населення. Частка зайнятих у промисловості та будівництві підвищилася до 50%, а в сільському господарстві знизилася до 15%. Торжество вільної конкуренції викликало прагнення до розширення виробництва. В результаті це призводило до значного економічного підйому країни.

Лідером індустріального розвитку залишалась бавовняна промисловість.Зросло число фабрик, оснащених ткацькими верстатами. Випуск бавовняних тканин через 1800-1870 рр.. збільшився в 19 разів, споживання бавовни - більш ніж в 1000 разів. У середині XIX в. в текстильної та швейної промисловості було зайнято понад третини всіх працюючих. Дешеві та якісні тканини і вироби з них залишалися головними статтями англійського експорту.

Помітно набирала темпи важка промисловість.З використанням у металургійному процесі гарячого дуття значно зросло виробництво сталі та чавуну. У країні діяло понад 600 доменних печей в основному завдяки новому методу виплавки сталі, запропонованим Г. Бессемер в 1856 р. За 1800-1870 рр.. зросли видобуток вугілля (у 11 разів) і випуск продукції металообробки (в 28 разів). На частку Англії припадала половина виробництва чавуну, більше половини що добувається камяного вугілля в світі. Випуск продукції важкій промисловості країни перевищував на чотири-пять разів випуск продукції США, Німеччини та Франції.

Промисловий переворот мав і інші істотні наслідки.

Англія з аграрної країни перетворилася на провідну індустріальну державу. Найбільші зрушення у розвитку її продуктивних сил, оснащення виробництва більш передовий і досконалою технікою сприяли значному зростанню продуктивності праці-в 27 разів за період 1770-1840 рр..

Зростання суспільного розподілу праці забезпечив розширення ринкових відносин. При порівняльної вузькість внутрішнього ринку, через невисоку платоспроможності трудового населення предметом особливої уваги та турботи стає боротьба за зовнішні ринки. Встановлюється не тільки промислова, а й торгова монополія.Англія мала у своєму розпорядженні величезним торговельним флотом.За 1800-1870 рр.. його тоннаж збільшився більш ніж у 12,5 разів і склав 60% світового тоннажу. Англія стала «світовим перевізником».

Втрата світового промислового лідерства

Однак в останній третині XIX ст. Англія стала поступово втрачатиме свої передові позиції. Частка країни в світовому промисловому виробництві знизилася з 32% в 1870 р. до 18% до початку XX ст. Скоротилися темпи зростання промислової продукції. У відносний занепад прийшли старі галузі - текстильна, металургійна, вугільна. Їх технічна база, що сформувалася в першій половині XIX ст., Встигла застаріти. Не був налагоджено виробництво нової технiки - електричних врубових ivia-шин та автоматичних ткацьких верстатів і пр. Взагалі по енергоозброєності праці англійська робочий значно відставав від німецького, тим більше від американського.

В 80-90-х рр.. були утворені перше англійські монополії.Великі монополістичні обєднання створювались в нових галузях промисловості - електротехнічної, трубопрокатній, хімічної, військових та ін Серед них - англо-німецький трест вибухових речовин (Динаміт-Нобель, 1886), хімічний трест (Юнайтед Алка, 1890). Фінансовая група Моргана сформувала потужний англо-американський суднобудівний трест.

Торгова політика

Капіталістична індустріалізація, зміцнивши промисловість і перетворивши Англію в «фабрику, майстерні світу», істотно змінила напрямки зовнішньоторговельної політики.

Меркантилізм з регламентацією його промислового виробництва втратило своє минуле значення. Тепер Англія, далеко обігнавши інші країни за рівнем промислового розвитку, не боялася конкуренції. Зростання фінансових ресурсів знизив фіскальну роль мит. Так, у 20-ті роки. XIX ст. мита на промислові товари знизились з 50 до 20%. У середині століття на готові виробу вони були значно знижені, на сировину та напівфабрикати взагалі скасовані. Одночасно були ліквідовані обмежувальні «хлібні закони", скасовано Навігаційний акт Кромвеля і обмеження каботажному торгівлі.

Це перехід від протекціонізму до фрітредерству (вільну торгівлю) сприяло стабільний економічний розвиток країни, накопичення капіталів, зростання темпів індустріалізації.

Сільське господарство

Англійське сільське господарство не встигала за індустрією, відступивши на другорядні позиції. До того ж прискорений процес урбанізації, що перетворив Англію в країну міст і селищ, супроводжувався зниженням питомої ваги сільського населення: на початку XIX ст. 35% і трохи більше 14% до 70-х рр..

Своєрідністю аграрної еволюції стали значна концентрації землеволодінь і зростання капіталістичного підприємництва. Половина всієї землі в країні 35 належала тис. землевласників. Головною дійовою особою аграрних стосунків став крупний фермер-орендар.Орендуючи землю у лендлорда, він вів господарство у капіталістичних засадах, широко застосовував досягнення сучасної сільськогосподарської техніки (паровий плуг, сівалку, молотарки, віялку I? пр.) і агрокультури (мінеральних добрив, оновлений насіннєвий фонд, племінну худобу). До праці в господарстві залучалися наймити - наймані працівники. Найбільших успіхів було досягнуто в розвитку молочного господарства, садівництва та городництва.

35 Первісне накопичення у Франції

У Франції генезис ринкової економіки визначали особливості феодалізму та економічна політика абсолютизму. Основними джерелами нагромадження капіталу були податкова система, загальнодержавний відкуп податків, система державного боргу, продаж судових і фінансових посад.

Мануфактуризація промисловості поєднувалася зі збереженням та зміцненням цехового ремесла. Держава спеціальними законами зберігала корпоративний характер промисловості, надала цеховій владі функції королівської поліції. Мануфактури виробляли предмети розкоші та військове спорядження. Переважали дрібні централізовані мануфактури, на яких працювало до 50 робітників. Поширення набула розпорошена мануфактура у сільській місцевості. Держава засновувала казенні великі мануфактури, залучала приватний капітал до їх створення шляхом здійснення протекціоністської політики (заборона імпорту текстилю та експорту текстильної сировини), надання привілеїв, субвенцій та субсидій, довготермінових кредитів, утвердження монополії на виробництво і продаж товарів. Для поліпшення їх якості розроблялися спеціальні регламенти. Державна підтримка промислового розвитку найбільш яскраво втілилася в політиці кольберизму. За цей період кількість великих мануфактур зросла від 68 до 113, почали розвиватися добувна і металургійна промисловості. Держава сприяла мануфактуристам щодо купівлі засобів виробництва (дерева і землі), надала 2 млн ліврів субвенцій, запрошувала іноземних майстрів, заборонила імпорт текстилю й експорт шовку, встановила високі мита на промислові товари, організовувала професійне навчання. Незважаючи на це, загалом розвиток мануфактур був повільним, обмежувався галузями легкої промисловості. Дворянство отримало право володіти мануфактурами і банками лише в 1767 р.

У сільському господарстві впродовж XVI ст. дворянство втратило монополію на землю, яка стала об'єктом купівлі-продажу. Відбувалася її інтенсивна мобілізація буржуазією і селянством. В середині XVIII ст. дворяни та священнослужителі володіли 20-25 % приватної землі, селяни - 40 %, міська буржуазія - 13,5 %.

У феодальних маєтках доменіальне господарство практично не існувало. Французьке дворянство було служилим. Землекористувачами та виробниками продукції були селянські господарства на правах цензиви та оренди. Значення цензиви - умовно-спадкого землекористування із виплатою фіксованої грошової ренти (цензу) - зменшилося, значення оренди зросло. У другій половині XVIII ст. загальна сума доходів позасеньйорального (сеньйорія - назва феодального маєтку) походження досягала 88,6 %, у тому числі частка орендної плати лише великих ферм становила 63,4 %. В 70-х роках XVII ст. скасовано державні повинності селян і баналітетне право. В XVIII ст. розпочався процес обгороджування громадських земель (альєнд), половину яких привласнили сеньйори. Селянське господарство мало натурально-споживчий характер, визначалося низьким рівнем товарності, зростанням заборгованості та поглибленням економічної диференціації. Фермерське господарство практично не розвивалося. Аграрна культура залишалася середньовічною. її не змінили державні заходи щодо меліорації земель, поширення конярства, шовківництва, впровадження нових сільськогосподарських культур (капусти, моркви, картоплі, ріпи тощо).

Внутрішній ринок не сформувався. Держава будувала дороги, розвивала судноплавство. Збудовано французький торговельний флот. Важливу роль відігравали ярмарки. Цехи втратили привілеї щодо продажу продукції. Наприкінці XVIII ст. скасовані обмеження щодо торгівлі хлібом, зменшено митний збір на продаж продовольчих товарів у містах. Розвивався поштовий зв'язок. Проте залишалися митні кордони між провінціями і не було єдиної системи мір та ваги.

Франція - активна учасниця океанської торгівлі. її центрами були портові міста на узбережжі Атлантичного океану (Нант, Бордо, Гавр, Ла-Рошель). Загальноєвропейського значення набув ярмарок у Ліоні. Лише в першій половині XVII ст. держава сприяла заснуванню 22 компаній для торгівлі з колоніями. Банківська система не сформувалася - банки працювали лише у Парижі (в 1786 р. їх було 66).

В економіці Франції важливе значення мала фіскальна політика. Основними статтями державного бюджету були податки і торговельне мито. Королівські податки набули характеру централізованої феодальної ренти, яку політичний апарат абсолютизму стягував на користь дворянства. Податки постійно збільшувалися. За часів Людовіка XIV введено єдиний земельний податок, заборонено забирати у селян знаряддя праці та худобу за недоїмки. Більша частина податкових надходжень формувалася за рахунок акцизів. Відкупна система податків була запроваджена в 1604 р., а загальнонаціональний відкуп - на початку XVII ст.

Державний борг започаткувала позика короля Франциска І в 1522 р. у паризьких банкірів на суму 250 тис. ліврів з розрахунку 10 % річних. Борг забезпечували державні цінні папери. На початок 90-х років XVI ст. він становив 300 млн ліврів, через 100 років - 460 млн, а перед революцією у 1789 р. - 3 млрд ліврів, що значно перевищило критичний рівень (подвійну суму національного доходу). Крах Державного французького банку в 1720 р. дав змогу сплатити державний борг, але одночасно розорив тисячі вкладників. Поширилася спекуляція паперами державного займу, виникла тонтіна - успадкування права отримання процентів з державного боргу, а також сформувалася категорія рантьє - осіб, які жили за рахунок банківських процентів.

Особливості французького меркантилізму відображені у поглядах А. Монкретьєна і Ж. Бодена.

деї меркантилізму практично реалізував генеральний контролер фінансів короля Людовіка XIV Жан Батист Кольбер (1619- 1683). Система протекціоністських урядових заходів охоплювала сприяння розвиткові мануфактурної промисловості шляхом державних позик і пільг, звільнення від податків і введення сприятливих митних тарифів; створення колоніальних компаній і будівництво флоту; заборону експорту та імпорту зерна, що стримувало розвиток товарності сільського господарства та становлення фермерства, стало фактором звуження внутрішнього ринку. Економічна політика Ж.Б. Кольбера в 60-90-х роках ХУП ст. отримала в історіографії назву кольберизм.

У другій половині XVIII ст. в економіці Франції загострилися криза феодально-абсолютистського ладу та його суперечності з ринковим економічним укладом. Основні чинники економічної кризи:

o аграрний характер народного господарства. У структурі національного доходу Франції в 1789 р. із загальної суми 2,4 млн ліврів, доходи від сільського господарства становили 1,8 млн (75 %), а від промисловості - 0,6 млн ліврів (25 %);

o несформованість національного ринку, монополії провінцій, купецьких компаній, мануфактур;

38 Причини економічного відставання Німеччини

політична роздробленість німецьких земель, санкціонована Вестфальським миром 1648 р., зумовлювала нерівномірність господарського розвитку окремих земель, їх економічний сепаратизм;

o матеріальні та людські втрати під час воєн, особливо Тридцятилітньої війни (1618-1648);

o незавершений характер Реформації, збереження землевласності католицької церкви, що була ідеологічною опорою феодального ладу;

o Селянська війна (1525-1526), що спричинила сеньйоральну реакцію та формування кріпосного права, розорення дворянства і посилення влади князів, консервацію політичної роздробленості Німеччини;

o повільний процес первісного нагромадження капіталу, обмеженість ринку найманої робочої сили і коштів для організації промислово-торговельного підприємництва, економічна та політична слабкість буржуазії. Дворянство зберігало монополію на землю, посади в державному апараті й армії;

o переміщення торговельних шляхів у Атлантичний океан в результаті Великих географічних відкриттів. Промислова і торговельна конкуренція з боку Голландії, Англії, Франції.

42 Жан-Батіст Сей.про фактори виробництва

Жан-Батіст Сей (1767-1832) – видатний і послідовний продо-

вжувач економічних ідей Адама Сміта у першій третині ХІХ ст. у

Франції. Його основним твором є “Трактат політичної економії, або

Простий виклад способу, яким утворюються, розподіляються і спожи-

ваються багатства” (1803 р.). У 1828-1829 рр. вийшла його праця

“Повний курс практичної політичної економії”, яка стала підсумком

всього життя Сея.

Найбільше значення в теоретичній спадщині Сея має його теорія

ринків, яка згодом одержала назву “закону Сея”, в якій стверджується,

що обмін продукту на продукт автоматично приводить до рівноваги

між купівлею і продажем. На думку Сея, сукупний попит і сукупна

пропозиція завжди зрівнюються, або, іншими словами, вартість ство-

рених товарів виражається сукупними прибутками, на які й купують-

ся товари за вартістю, тому кризи надвиробництва в ринковому госпо-

дарстві неможливі. Він припускав лише можливість надвиробництва

окремих товарів.

З першою частиною цього твердження можна погодитися, оскіль-

ки попит породжує пропозицію, але друга частина себе не виправдала.

Цей закон правильний, якщо вважати, що гроші лише знаряддя обміну,

але в ринковій грошовій економіці можливе надвиробництво – над-

лишок пропозиції над грошовим попитом. Справа в тому, що розвиток

товарного обміну посилює суперечність між вартістю і споживною вар-

тістю, приводить до виокремлення грошей як товару особливого роду,

до виникнення розриву між актами купівлі та продажу.

Формуючи закон вартості, Сей виходив з таких справедливих тве-

рджень:

збут одних товарів позитивно впливає на збут інших. Успішна тор-

гівля в одній галузі дає кошти для купівлі продукції інших галузей;

чим більше товаровиробників, тим більший збут продуктів;

за підтримки споживачів (регулювання рівня заробітної плати) ві-

дбувається розвиток виробництва, оскільки збільшується плато-

спроможний попит.

Економічні переконання Сея зводяться до твердження, що діяль-

ність підприємців і робітників є єдиним джерелом багатства.

Рівноправними чинниками створення вартості Сей вважав зем-

лю, працю і капітал. Відповідно до трьох основних джерел він виді-

лив три види прибутку: заробітна плата (за працю), відсоток (плата за

капітал) і рента (плата за землю).

Грошам Сей відводив роль засобу обміну, оскільки людям потрі-

бні не гроші, а те, що на них купують.

Вартість, за Сеєм, залежить від корисності товару, витрат на

виробництво товару та попиту (пряма залежність) і пропозиції (обер-

нена залежність).

Із вищезазначеного можна зробити висновок, що Ж.-Б. Сей від-

мовився від трудової теорії вартості А. Сміта.

47 Економ погляд С.Сісмонді.

Початок 19 ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був

прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин

супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, майновим

розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих

робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні

кризи. Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і

суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. За цих умов

учні й послідовники класиків виступають з критикою капіталізму і

класичної політичної економії.

Родоначальником ПЕ був Сісмонді(1773-1842). Він займався вивченням

економ. становища робітників. Головна праця «Нові начала ПЕ». Тут він

поставив завдання написати ПЕ на нових засадах. Предмет – матер.

добробут людей, оскількі він залежить від держави. Він заклав основи

соц. економії. Метод – реалізує економ. факти і враховує соц.

середовище. Він намагається поєднати досвід, історію, спостереження у

визначенні методу ПЕ. С. прихільник трудової теорії вартості. Праця -

єдине джерело багатства. Він не визначає субстанції вартості, а пише про

мінову вартість, що вона визначається працею. Капітал – виробничі

запаси, засоби вир-ва. Виділяє основний і оборотний капітали. Прибуток –

відрахування від праці робітника. Разом з тим – це нагорода капіталіста.

Рента – винагорода природи за виробничу діяльність. Теорія відтворення і

криз лежить в основі економ. вчення С. Він конкуренцію веде до того, що

більш активні підприємці виділяють менш активних. С. хоче повернення до

дрібного товарного вир-ва, бо в цьому поєднані 3 фактори вир-ва: праця,

земля, капітал. Заслуги Сісмонді: 1)Своїм предметом і методом випереджає

історичну школу. критикує класиків за абстрактний метод. 2)зачатки

социалістичних ідей. 3)Заклик до втручання держави в економ. життя

поклала початок критичній реакції на економ. лібералізм.

45Дж.С.Міллі

Англійський економіст Джон Стюарт Мілль (1806-1873) був

останнім видатним представником класичної політичної економії,

який називав себе послідовником Д. Рікардо. У вченні Мілля класична

економічна теорія досягла кульмінації свого розвитку і з ним вона

практично й завершилася.

Перша його праця в галузі політичної економії була опублікова-

на у 1829 р. А в 1843 р. він закінчив роботу над книгою “Система ло-

гіки”, яка принесла йому популярність. Головна праця – “Основи полі-

тичної економії” (1848 р.).

Специфіка поглядів Мілля полягає в тому, що вчений відокре-

мив закони виробництва від законів розподілу. Перші з них постійні,

а другі – залежать від законів і звичаїв суспільства. Він спробував

додати до законів незмінного суспільства динаміку політичної еко-

номії.

Багатство, на думку Мілля, – це сукупність благ, що володіють

міновою вартістю.

Ціна є грошовим виразом вартості. До чинників, що утворюють

ціну, Мілль відносив конкуренцію, мотивуючи це тим, що покупець

прагне купити дешевше, а продавець – продати дорожче.

Капітал, на думку Мілля, – це запас продуктів праці, що виникає

внаслідок заощаджень, завдяки постійному відтворюванню. Незважаю-

чи на обмеження виробництва наявністю капіталу, додаткові вкладення

останнього за наявності трудових ресурсів можуть привести до розши-

рення виробництва без певної межі.

Прибуток є засобом продуктивної сили праці, а її величина має

бути не менша від суми відсотка на капітал, страхової премії і заробіт-

ної плати з управління. Якщо прибуток недостатній, то капітал вилу-

чають із виробництва до того періоду, коли прибуток зросте. При про-

цвітанні виробництва необхідне залучення додаткового капіталу.

Теорія грошей Мілля виходить із кількісної теорії грошей, її сут-

ність така: збільшення кількості грошей при утворенні запасів або

збільшенні сукупного прибутку не приведе до зростання цін.

Кредит не збільшує продуктивних ресурсів країни, але завдяки

йому вони більш повноцінно використовуються у продуктивній діяль-

ності. Джерело кредиту – капітал (грошовий), що не використовується

в цей час у виробничих цілях. Депозитні банки, за Міллем, слугують

інструментом надання кредиту під відсоток.

Причину торгової кризи Мілль вбачав у скороченні кредиту, а засіб

її подолання – у збільшенні пропозиції і відновленні довір’я між учас-

никами процесу кредитування. Також він стверджував, що криза зав-

жди супроводжувалася надлишком товарів над грошовим попитом.

Мілль поділив ринки на статичні й спекулятивні.

У своїх переконаннях щодо продуктивної праці в цілому

Дж.С. Мілль солідарний з А. Смітом. Новизна полягає в тому, що

Мілль до багатства, що створюється продуктивною працею, відно-

сив ще й працю, спрямовану на підвищення кваліфікації тощо.

Погляди Мілля на заробітну плату зводяться до такого: сукупний

попит на працю нееластичний, тому потрібно визнати “теорію робіт-

ничого фонду”, за якою суспільство має у своєму розпорядженні ста-

більний фонд життєвих коштів, запаси яких і використовують капіта-

лісти для утримання робітників. Ця теорія при перевірці часом була

визнана неспроможною.

Ідеал суспільного ладу Мілль бачив у досягненні людьми повної

незалежності без обмежень, крім заборони на спричинення шкоди ін-

шим людям; економічний прогрес пов’язував з науково-технічним

прогресом, зростанням безпеки особистості.

Мілль не вважав сучасний йому капіталізм доцільним та ідеаль-

ним ладом, а тому запропонував широку програму соціальних реформ,

в якій намагався, за його словами, “поєднати максимум індивідуальної

свободи в дії зі спільним володінням природними багатствами земної

кулі та рівною участю всіх у продуктах праці”.

Основні ідеї соціальних реформ Мілля зводились до таких вимог:

1) ліквідація системи найманої праці шляхом створення кооперативної

виробничої асоціації; 2) соціалізація земельної ренти за допомогою зе-

мельного податку; 3) обмеження соціальної нерівності шляхом скасу-

вання права спадщини.

51 Ф.Ліст наука про нац. Господарювання

Першим теоретиком протекціонізму як умови переходу до

капіталістичної економічної системи був Фрідріх Ліст. Його теорія

виникла на основі ідеї національної єдності Німеччини і була обумовлена

історичними особливостями розвитку цієї країни. Л. поділяє ліберальні

ідеї. Основна його робота це книга “Національна система політичної

економії, міжнародної торгівлі, торгова політика і німецький митний

союз”. На думку Л., класична політична економія висунула космополітичну

теорію, що розглядає суспільство як загальносвітову спільність людей. За

основний метод дослідження він бере “повчання історії”. На його думку,

народи в своєму розвитку проходять такі фази: первинне варварство,

скотарський, аграрний, аграрно-мануфактурний,

аграрно-мануфактурно-комерційний періоди. До продуктивних сил

суспільства Ліст відносить стан розвитку різноманітних суспільних

інститутів: уряду, преси, духовних закладів, моралі, мистецтв, суду-

нематеріальних факторів. Капітал включає матеріальне багатство, природні

та набуті здібності людей. Продукція с/г є конкурентоздатна і залежить

від успіхів індустрії. Теорія Ліста- це меркантилізм 19 ст., зброя

політики національної відособленності і перехідного періоду до вищої

стадії розвитку.

44 Еконоічні поглади соціал утопістів

Головною особливістю утопічного соціалізму було те, що його автори

намагались вирішити проблеми побудови справедливого суспільства негайно,

спираючись на тогочасні суспільні інституції – державу, науку, мораль,

політику та тогочасну економічну базу.

Соціалісти-утопісти шукали виходу в просвітительстві: потрібно, щоб

суспільство усвідомило, що капіталістичний лад суперечить людській

природі. Утопічний соціалізм з’являється майже одночасно в трьох своїх

різновидах: у Франції – сенсімонізм і фур’єризм, а в Англії – оуенізм.

А.Сен-Сімон хотів зрозуміти смисл всесвітньої історії. Вважав, що в

історичному розвитку людство проходить 3 стани: 1. Рабовласн., 2.

феодальн., 3. промисловий. Каже, що переход від одного стану до іншого

здійснюється при взаємодії росту знань і покращенням господарювання.

Найбільш прогресивний - промисловий період. Кожен стан проходить через 2

стадії: органичну і критичну. Вважав, що конкуренцію замінить

ассоціація.

Ш. Фур"є. Негативно відносився до ідеї політичної революції. Але як всі

соціалісти виражав негативне ставлення до ринку. Вважав, що приватна

власність породжена анархією, а конкур. створює нерівномірний розподіл

багатства, а торговля через конкур. веде до монополії. Експлуатацію

робітників вбачав саме в їх обмані як покупців. Сусп-во поділяв на

багатих і бідних, і вважав, що це не обов"язково веде до економічної

кризи. Вихід він бачив в переході до суспільної власності. На зміну

конкуренції прийде змагання в якому виграють всі. Поступово зникне

відмінність між фізичною і розумовою працею. Роль держави у Фурье не

значна, тому його називають попередником анархізму.

Роберт Оуен (1771-1858)- соціаліст. О. був одночасно і теоретиком і

практиком. Він виступав за створення нового суспільства за допомогою

просвітительства й законодавства. О. виступає проти будь-яких форм

приватної власності, бо вони шкодять приватним власникам. Капіталізм

базується на прагнені отримання прибутку. Гроші є недоліком капіталізму,

вони спотворюють обмін і розподіл. Тому потрібно ліквідувати гроші, вони

повинні бути замінені картками, які відображають кількість праці

, які відображають кількість праці

робітника.

Релігію О. вважає теж недоліком існуючого суспільного ладу, оскільки

вона не виконує функцій виховання нової людини, суперечить принципам

суспільної справедливості, закріплює нерівність як моральний закон.

46 Історичне значення економічного романтизму

Економічний романтизм, як одне із самостійних напрямів економічної думки постмануфактурного періоду, являють собою якісно новий етап в історії теоретичної економіки, і про це свідчать наступні обставини.

По-перше, С. Сісмонді і П. Прудон - лідери економічного романтизму - у своїх працях змогли обгрунтувати численні неспростовні докази про неспроможність смітіанських ідей про «економічне людину» і «невидиму руку», т. е. про гарантоване в умовах економічного лібералізму гармонійному і поступальному розвитку економіки і автоматичною саморегуляції господарського механізму.

По-друге, їм належать аргументовані судження про-тив сентенцій так званого «закону Сея», відкидаючи які, вони характеризували виникнення криз у постмануфактурной економіці розвинених країн тієї епохи не як випадкове явище, а як іманентна властивість господарства, організованого на принципах laissez faire.

Нарешті, по-третє, економісти-романтики, перебуваючи в «опозиції» по відношенню до економічного вченню класиків, протиставили «класичній школі» концепції соціально-економічних реформ, окремі положення яких не втратили свою актуальність аж до теперішнього часу.

Аргументоване неприйняття ключових положень класичні-кой політичної економії, системне відображення власних поглядів на істота і роль економічної науки послужили С. Сісмонді і П. Прудона основою для спроб обгрунтувати альтер-нативні концепції про її предмет, метод і призначення в суспільному, в тому числі господарської, життя.

Ці дослідники з'явилися основоположниками нового напрямку економічної думки, а їх творчість стала одним з кращих досягнень політичної економії на етапі постмануфактурного розвитку економіки.

Відомі французькі історики економічної думки Ш. Жид і Ш. Ріст ще за кілька десятиліть до появи економічного вчення Дж.М. Кейнса, і, відповідно, теоретичного осмислення положень державного регулювання економіки відзначали, що, безумовно, «Сісмонді був першим проповідником принципу державного втручання» і що насамперед завдяки йому в політичній економії «стає доречною соціальна політика». При цьому, однак, пишуть вони, він завжди зберігав «таємну симпатію до старого режиму корпорацій і привілейованих цехів», але, засуджуючи ці установи, як «не відповідають інтересам виробництва», постійно задавався питанням, «чи не можна почерпнути в них досвід для приборкання зловживань конкуренції ». Вони переконані також у тому, що, закликаючи до державного втручання і відкриваючи «реакцію проти абсолютного лібералізму», родоначальник економічного романтизму дав підставу К. Марксу почерпнути у нього ідею «про концентрацію майн у невеликого числа власників і про зростаючу пролетаризації робочих мас» і що навіть виникнення поняття «додаткова вартість» міг передбачити саме С. Сісмонді, оскільки К. Маркс, подібно йому, «пояснює прибуток тим, що робітник продає не праця свій, а силу своєї праці» 74.

В одному з кращих творів Й. Шумпетера «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942) мають місце в чому аналогічним оцінки творчої спадщини С. Сісмонді. У цій роботі, зокрема, підкреслюється, що не слід вважати Д. Рікардо єдиним, «хто вплинув на економічну теорію Маркса», що твори С. Сісмонді та ряду інших авторів «у багатьох відносинах паралельні його (К. Маркса. - К. Ц.) власної ». Сказане підтверджується тим, пише Й. Шумпетер, що К. Маркс «без кінця підкреслює зростаючу злидні трудящих мас». Крім того, уточнює він, «близькість вчення Маркса до вчення Сісмонді» очевидна в його «поясненні криз», а також «в ??теорії додаткової вартості і в інших місцях» 75.

Крім того, слідом за М. Кондратьєвим можна з повною визначеністю визнати: «Сісмонді в загальнотеоретичних поглядах, тобто у вченні про цінності і ціною, у вченні про розподіл і доходи, загалом залишався на грунті доктрини класиків. Але, вражений картиною економічних криз та зубожіння частини масового населення, відкинув саме ті побудови класиків, які висловлювали їх оцінне ставлення до достоїнств ладу вільної конкуренції ».

Очевидно, правомірно також ще одне положення Н. Кондратьєва, відповідно до якого боротьба С. Сісмонді «проти класиків» виникала не стільки з теоретичних розбіжностей «в перед-уявлення про суспільний ідеал», скільки в пробудженні ін-Тереса «до проблеми історичної відносності та мінливості суспільно-господарського ладу», і в цьому сенсі він і Ф. Ліст «можуть вважатися разом з Контом і Миллем ідейними родона начальниками історичної школи в соціальній економії» 76.

48 Теорії вартості та додаткової вартості К.Маркса.

Додаткова вартість у кількісном вираженні-це надлишок вартості товару

над ватістю спожитих засобів виробництва та робочої сили.

Якісна характеристика додаткової вартості будується на визначенні її

природи(витрати додаткової праці), а кількісна-на демонстрації способів

її отримання, а також на визначенні міри впливу кожного фактора на

загальну вартість. Відношення розмірів додаткової варості до величини

вартості робочої сили вказує на ступнь експлуатації робочої сили. Цей

показник М. Називає нормою додаткової вартості. Він аналізує способи

збільшення додаткової варості, отже і її норми, по’язуючи їх з

абсолютним та відносним зростанням використовуваної маси живої праці.

Кратко о теории Карла Маркса и следствиях

Подобно к представителям немецкой исторической школы Карл Маркс (1818-1883) выходит из исторической неизбежности изменения разных ступеней в экономическом развитии. Однако в отличие от исторической школы, которая не смогла отыскать связующее звено между отдельными ступенями социального развития, К. Маркс отслеживает логику развития экономического процесса. Маркс был обществоведом, сумевший создать теорию, в которой объединены экономическая, социальная и политическая стороны общественной жизни, при этом выделены значения каждой из них и их взаимосвязь в историческом процессе. Его целью было открытие закона самодвижения современного общества.

Согласно выводам Маркса, для экономического развития решающими есть два фактора: во-первых, социальный фактор - классовая борьба, и, во-вторых, экономический фактор: изменения в органическом строении капитала. Под влиянием обеих факторов осуществляется восхождение от одной ступени развития к другой, более высокой ступени, при этом оно происходит вследствие естественной необходимости.

Экономическому фактору принадлежит видное место, однако и социальный аспект (разногласие между работой и капиталом) сыграет важную роль. Маркс выделял пять стадий исторического процесса:

1. Первоначальное общество.

2. Античный (рабовладельческий способ производства).

3. Феодализм.

4. Социализм (в высшей фазе - коммунизм).

Развитие в рамках каждой отдельной стадии происходит не плавно и бесконфликтно, а наоборот: лишь на руинах старого общественного устройства возникает новый порядок. История всех предыдущих общественно-экономических формаций (стадий) - это история классовой борьбы. Мы не останавливаемся на экономическом учении Маркса - его основные моменты изучаются в курсах политической экономии и истории экономических учений. Мы обратимся к содержанию экономико-социологических выводов, которые следуют из экономической теории К. Маркса. Суть их вот в чем:

в основу всех общественных и хозяйственных изменений положено сложное и противоречивое взаимодействие экономических и социальных факторов. Движущей силой исторического развития есть конфликт между угнетенным и господствующим классами, т.е. постоянно воспроизводится разногласие между классами; - движущая сила процесса индустриализации и капиталистического развития в своей глубочайшей основе скрывается в социальном конфликте - в разногласии между работой и капиталом. Заслугой Маркса перед социологической наукой следует считать и то, что понятие "работа" и "капитал" он применяет не только как сугубо экономические категории, а как выражение определенного общественного отношения, положенное в основу капитализма.

Теория Маркса динамическая. В отличие от работ теоретиков исторической школы, в марксистской теории присуща четкая логика исторического развития.

Теория Маркса имеет нормативный и одновременно телеологический характер, поскольку Маркс определяет не только направление, но и цель исторического развития. Цель эту он обнаруживает с помощью открытых им самым "объективных" законов. Нормативный элемент в марксистской теории имеет четко выраженное политическое значение - Маркс провозглашает необходимость и историческую неизбежность построения коммунистического, бесклассового общества.

Прогнозы Маркса относительно концентрации и централизации капитала в экономике подтвердились. Нашли подтверждение и прогнозы относительно концентрации власти в руках владельцев больших капиталов, которое отразилось на процессах взаимодействия и взаимовлияния экономических и политических факторов, в жизни общества.

Не оправдались прогнозы Маркса относительно обнищания рабочего класса в условиях рыночно-капиталистической экономики. Антимонопольная и социальная функции государства значительно изменились. Они проявились в способности путем многочисленных мероприятий в области социальной политики значительно улучшить положение трудового населения в индустриально развитых странах. Сравнительно с эпохой, в которую жил Маркс, заработная плата в среднем выросшая в 10-12 раз, продолжительность рабочей недели сократилась с 78 до 40 и меньше часов.

Вывод Маркса о неизбежности краха рыночно-капиталистической системы хозяйствования и замены ее централизованной, что основывается на общественной собственности, системой опровергнут самой историей.

49 Сутність маржиналіської революції

В середине XIX в. классическая школа политической экономии оказалась в

состоянии кризиса, так как ее теория базировалась на затратной трактовке

ценности и не могла объяснить ряда острых проблем экономики. Самым слабым

местом классической школы было то, что она слабо была сориентирована на

субъекта-потребителя, ради которого осуществляется производство. Взгляд

классической школы был прикован к производителю.

Выход из кризиса нашли маржиналисты. Это направление экономической мысли

возникло в последней трети XIX в. В центре данной системы стоит субъект с

его потребностями. В ней потребитель - всему голова.

Маржиналистская революция проходила в два этапа. Первый этап охватывает 70-

80-е годы XIX в., второй этап (1890-е гг.) получил название неоклассической

школы. Многие ученые начинали маржиналистскую революцию, а затем

способствовали созданию более глубокой неоклассической теории.

Маржиналистскую революцию осуществила блестящая плеяда таких ученых, как

Карл Менгер (1840-1921), Фридрих фон Визер (1851-1926), Эйген фон Бем-

Баверк (1851-1914), Уильям Стенли Джевонс(1835-1882), Френсис Эджуорт (1845-

1926), Леон Вальрас (1834-1910), Джон Бейтс Кларк (1847-1938), Альфред

Маршалл (1842-1924) и др.

У маржиналистов были свои предшественники. Первым из основоположников

предельного анализа был Иоган фон Тюнен (1783-1850), разработавший теорию

предельной производительности. Пионерами предельного анализа были Антуан

Огюстен Курно (1801-1877), написавший книгу "Математические основы теории

богатства"; Жюль Дюпюи, занимавшийся проблемой измерения полезности

общественных услуг; Герман Госсен (1810-1858), сформулировавший законы

предельной полезности. Однако труды зачинателей предельного анализа

остались невостребованными обществом. Все добытое ими пришлось открывать

вновь, но их достижения вошли в современную экономическую теорию.

50 К . Менгер

Австрійська школа маржиналізму - найстаріший неокласичний напрям.

Основні положення австрійської школи маржиналізму:

o в трудовій теорії вартості увага цієї школи зосереджена на споживній вартості, корисності;

o представники школи ввели до економічної науки поняття "суб'єктивна корисність (цінність)", визначивши останню як основу ціноутворення. Суб'єктивна корисність - значущість певної речі для певної людини;

o замінено терміни класичної політекономії "вартість" і "товар" на "цінність" і "економічне благо";

o застосовувався принцип монізму - єдиною основою ціни визнавалася корисність.

Негативною стороною цієї школи є відсутність зв'язку теорії з практикою.

Карл Менгер (1840-1921) - основоположник австрійської школи маржиналізму, професор кафедри політичної економії Віденського університету. У 1871 р. він опублікував книгу "Основи політичної економії", де досліджував порушення фізіологічної рівноваги людини як результат незадоволення бажань і прагнень.

Методологія дослідження Менгера зводиться до мікроекономічного аналізу. Автор "Основ політичної економії" вважав, що економічні процеси потрібно вивчати через "... їх причинний зв'язок і закони, якими вони керуються". Критерій економічного характеру благ він виводив із відносин між потребою в благах і кількістю благ.

Схожість Менгерової методології з класичною полягала у незастосуванні математичних методів.

Принцип спадної корисності Менгер виводить з того, що вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, якою володіє остання одиниця запасу. Ця найменша корисність залежить від співвідношення кількості благ (об'єктивний чинник) та інтенсивності споживання індивіда (суб'єктивний чинник). Тому кожна додаткова одиниця блага набуває все меншої і меншої цінності.

Цінність матеріальних, благ визначається за шкалою конкретних потреб конкретної людини. Менгер поділив економічні блага на порядки - так звана шкала Менгера. Вона є спробою пояснити місце кожного блага в шкалі корисності та міру насичення потреби в ньому, причому розрізняються абстрактна корисність різних категорій благ (предмети споживання, одяг, взуття, паливо, прикраси) і конкретна корисність кожної одиниці певного роду благ (наприклад, першого, другого, третього і т. д. кілограма хліба; першої, другої, третьої і т, д. пари взуття).

Блага першого порядку - це найначальніші (споживні) блага, що забезпечують безпосереднє задоволення потреб людини. Блага більш високих порядків - це блага, які використовуються для виробництва споживних благ. Внаслідок цього використовувані споживні блага наділяють цінністю економічних ресурсів, витрачених на їх виробництво.

Благами вищого порядку є засоби виробництва. До останніх Менгер також відносив "користування капіталом і діяльність підприємців".

Обмін виникає, коли блага певного суб'єкта для нього менш бажані, ніж блага іншого індивіда. В останнього таке ж ставлення до власних товарів. Обмін для них взаємовигідний, але нееквівалентний.

Разом із вигодою обмін, за Менгером, є економічною жертвою, що віднімає "частину економічної користі, яку можна витягти з існуючого мінового співвідношення". Менгер відносить торговців до виробників подібно до землевласників і фабрикантів, оскільки торговці сприяють більш повному задоволенню людських потреб, тобто їхня діяльність відповідає цілям будь-якого господарства.

Пропорції обміну благ визначаються співвідношенням їх граничної корисності.

52 Історична школа Німеччини

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у

Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції

1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виступають Маркс і

Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу

виникає так звана історична школа.

Засновниками ІШ були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Намагалися

визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники ІШ

заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку.

Основоположником ІШ був професор В.Рошер (1817-1894). Праця “Короткі

основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)- де твердить, що

немає загальних законів соціальної економії, а є тільки закони розвитку

економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і

внити і

розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї ІШ найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “ПЕ з

точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і

послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера.

К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні

концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної

передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є

перехідною фазою його подальшого прогресу. діють в економічній галузі.

Б.Гільдебранд(1812-1878).Осн.праця “Політична економія суч.і

майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політ-мію: не

визнає об’єктивності дії ек-х законів, принципу індивідуалізму.

Нова історична школа. Г. Шмоллер, Л.Брентано, К. Бюхер, В.Зомбарт

В 70-х роках ХІХ ст.у Німеччині утворилась нова історична школа, ядро

якої створили: Г. Шмоллер (1838-1917) і Л. Брентано (1844-1931). Нова

іст. Шк. спиралася на традиції старої історичної школи. НІШ за своїм

характером не була однорідною. В ній намітились дві течії: консервативна

і буржуазно-ліберальна.

Основоположником НІШ став Г.Шмоллер, який очолив консервативний напрям.

Ш. був виразником інтересів великої буржуазії та землевласників, гарячим

прибічником прусської монархії. Своє першочергове завдання він бачив у

боротьбі з марксизмом. Він намагався вилучити з ПЕ соціальні проблеми і

підмінити їх історією народного господарства.

Одним з провідних ідеологів буржуазно-ліберального крила НІШ був

Л.Брентано. Основна праця: “Класична ПЕ”. Надавав визначальну роль в

економіці правовому і етичному факторам, обміну,а не виробництву, стояв

на позиціях мінової концепції. Б. намагався вгамувати прагнення

революційних вистурів робітників. Пропагував ідеї “соціального миру”,

посилаючись на досвід англійських тред-юніонів.

Значний внесок в економічну науку зробив К. Бюхер (1877-1930) – автор

відомої книги “Піднесення національної економіки”(1893). У цій праці він

досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції .Б. досліджує

новітні форми капіталу, вважає, що нові форми капіталу однаковою мірою

чинять домінуючий на всі верстви суспільства.

53 Теорія очікування Бем-Беверка

Є.Бем-Баверк ( ’капітал і прибуток’) дав

доповнений варіант нової теорії. Бем-Баверк : суб’єктивна цінність,

об’єктивна цінність. Розрізняв теперішні і майбутні блага. Таким чином ,

можна підбити підсумки аналізу особливостей австрійської школи: 1)в

економічному аналізі центр ваги з витрат і затрат переключається на

кінцеві результати; 2)вихідним в економічній теорії є суб’єктивне

мотивування економічної поведінки людей , а не об’єктивні фактори; 3)в

політекономію вперше був внесений принцип граничної корисності;

4)використання методу робінзонади (ізольоване господарство);5)на перший

план висувається споживання.

Теория процента присутствует в зачаточном состоянии у Сениора (процент -

как плата “за воздержание”) и у Дж. Милля. Бем-Баверк рассмотрел теорию

процента в работе “Капитал и прибыль” (1879 г.). Эта теория характеризуется

в отличие от вышеуказанных теорий стройностью и законченностью. Бем-Баверк

объясняет процент, используя общий для австрийской школы принцип “убывающей

предельной полезности” и концепцию альтернативных затрат. Эту теорию он

называет иногда “психологической теорией процента”.

Процент, по Бем-Баверку, возникает из-за отказа от текущего дохода в пользу

будущего. В обществе всегда есть люди, готовые заплатить за удовольствие

иметь деньги сегодня. Возможность иметь доход сегодня, а не в будущем,

получает свою оценку, которая и есть норма процента. Но почему люди готовы

платить за обладание благами сегодня? Ответ на этот вопрос коренится в

недооценке людьми будущего, проистекающей из-за недостаточно развитого

воображения, скоротечности жизни и неуверенности в завтрашнем дне.

Появляется избыточный спрос на потребительский кредит, что приводит к

положительной норме процента. Согласно закона “убывающей предельной

полезности” в динамично развивающейся экономике (что предполагает рост

доходов населения) норма процента будет всегда положительной. Люди

максимизируют полезность на протяжении всей жизни, и тогда в условиях

растущего дохода прирост текущего потребления дает больше пользы, чем

прирост потребления в будущем.

Величина процента определяется и чистой производительностью капитала, т.е.

его способностью приносить определенный избыток продукта сверх затрат на

создание и эксплуатацию. Процент как раз и изменяет дополнительный прирост

продукции и служит показателем “чистой производительности капитала”.

Интересным моментом в теории процента Бем-Баверка является то, что он рынок

капиталов рассматривает как рынок авансов, на котором сегодняшний доход

обменивается на будущий, а ставка процента выражает условия, на которых

индивидам доступны эти альтернативы. У Бем-Баверка капитал представлен в

виде средств существования, авансируемых рабочим. Таким образом, норма

процента определяется при обмене труда на предметы потребления. Рабочие

недооценивают будущее, так как не могут долго ждать плодов своего труда и

потому результаты чистой производительности капитала присваиваются его

собственником. У Бем-Баверка процент выступает как награда за ожидание, и

показатель чистой производительности капитала.

54 Теорія витрат Ф.Візер

Вартість товару народжується з його

використання у споживанні , а не з того , скільки було витрачено на його

вир-во. Ф.Візер у працях ’Природна цінність’ , ’Закони влади’ розвиває

ідеї Менгера. Закон Візера :вартість витрат вир-ва є похідною від

вартості продукту. Важливою ознакою економіки австрійці (Візер) вважали

обмеженість матеріальних благ.

економіст, представник австрійської школи в політичній економії

З 1903 професор політекономії у Віденському університеті. Спільно з К. Менгером і Е. Бем-Баверк розробляв теорію граничної корисності і ввів цей термін. Спростовував марксистську теорії трудової вартості і додаткової вартості. Створив теорію зобов'язання, за якою кожному з трьох факторів виробництва - праці, землі й капіталу - ставиться певна частина цінності створеного ними продукту. Висунув теорію грошей, визначаючи їх цінність в залежності від співвідношення грошових і реальних доходів.

Відповідно до теорії альтернативних витрат їх цінність визначається не факторними цінами, а на основі принципу "зобов'язання". На відміну від класиків, які вважали, що витрати складаються відповідно до витрат на виробництво цього товару, представники австрійської школи дотримувались суб'єктивної концепції, яку можна назвати "теорія витрат втрачених можливостей".

Ця теорія включає два положення.

Ресурси, що призначаються для виробництва, завжди обмежені. Вони можуть бути використані в тій чи іншій галузі, тобто альтернативно. Зерно або вугілля можна використати для випікання хліба або виробництва пива. Використання засобів виробництва в одному напрямку виключає їх застосування в іншому.

Як саме будуть використані засоби виробництва, визначається в ході ринкової конкуренції.

Обсяг пропозиції зерна або вугілля зумовлюється не витратами на їх виробництво, а ступенем їхньої корисності для виробника (продавця). Пропонуючи їх для продажу, він тим самим відмовляється від використання зазначених ресурсів для інших цілей (у тому числі з метою власного споживання). Відмова від альтернативного використання має бути компенсована.

Витрати визначаються на основі зіставлення рівнів корисності благ.

Засоби виробництва потрібні не самі по собі, а для створення кінцевої продукції. Це "проміжний" товар. А попит на "проміжний" товар залежить від попиту на продукти кінцевого використання. Інакше кажучи, цінність виробничих факторів визначається опосередковано, вона залежить від цінності споживних товарів. Цінність факторів, що беруть участь у виробництві, має похідний характер.

Отже, відповідно до теорії австрійської школи (найбільш повно представленої в працях Візера), витрати — це не виробничі витрати, а форма компенсації в результаті відмови від іншого використання. Отже, категорія витрат має суб'єктивний характер. Вони визначаються відповідно до корисності кінцевої продукції.

Теорія альтернативних витрат не містить відповіді на запитання, як витрати розподіляються між виробничими факторами.

Концепція альтернативних витрат узгоджується з принципом оптимального розподілу ресурсів (факторів) між галузями. Пропорції розподілу складаються відповідно до граничної корисності факторів.

55 Економічна теорія Маршалла.

Альфред Маршалл був найбільш відомим представником Кембріджської школи.

Його наукові заслуги започатковували неокласичний напрям в економічній

теорії. У своїй праці ’Принципи політичної економії’ М. зробив спробу

поєднати всю класичну політекономію в єдину універсальну концепцію. Він

поєднав трудову теорію вартості і маржиналізм. Основну увагу М.

концентрував на розробці теорії ціни. Вивів головний закон попиту :

’потрібна кількість товару збільшується зі зниженням ціни і зменшується

з її зростанням’. На думку М., фактори вир-ва - земля, капітал ,

праця , організаторські здібності - визначають ціну пропозиції. Ринок

розглядав як високоорганізований інститут, де взаємодіють попит і

ь попит і

пропозиція і встановлюються ціни . Розрізняв дію 3-х періодів часу :

короткого періоду , тривалішого , і дуже тривалого.

Загальний національний доход є результатом дії всіх факторів і зростає

зі збільшенням пропозиції факторів. Рушійною силою економіки вважав

свободу і конкуренцію. Здібності людини так само важливі як засоби

вир-ва, як і інший вид капіталу . Економічну теорію Маршалла і його

послідовників назвали неокласиками - новий напрям класичної теорії.

56 Американська школа маржиналізму. Д.Б.Кларк.

Наприкінці XIX ст. 3'являеться своєрідний американський варінт Teopії

граничної корисності, засновником якого був професор Колумбійського

університету Джон Бейтс Кларк (1847 — 1938)

Ocновнi його npaцi «Філософія багатства» (1889), «Розподіл багатства»

(1899), «Проблеми монополій» (1901), «Суть економічної теорії» (1907)

справили великий вплив на розвиток американської світової економічної

думки. Кларку належить авторство так званого закону спадної

продуктивності праці и капіталу, що його вчений поклав у основу власної

Teopiї граничної продуктивності.

Спираючись на методологічні принципи австрійської школи Кларк

стверджував, що основними факторами розвитку економіки є технологічний i

моральний, а її основу становить окреме ізольоване господарство.

Головною проблемою політичної економіки Кларк називав проблему

розподілу. У книжці «Розпод1л багатства» він доводив, що поділ

суспільного доходу відбуваеться згідно з природним законом який

забезпечуе кожному власникові фактора виробництва стільки багатства,

скільки він створює.

На відміну від свoїx попередників Дж. Кларк розглядав чотири фактори

виробництва:

1) капітал у грошовій формі;

2) капітальні блага (засоби виробництва i земля);

3) діяльність підприємця;

4) праця робітника.

57 Розвиток економічної думки України

Перші письмові пам'ятки економічної думки України пов'язані з періодом Київської Русі. В "Руській правді" Ярослава Мудрого (ХІ ст.), "Повчанні Володимира Мономаха" (ХІ ст.), "Слові о полку Ігоревім"(ХІІ ст.), літописах XI-XIV ст. велика увага приділялась захисту феодальної власності, питанням державності, державної єдності і зміцненню влади великого князя, засуджувалась надмірна експлуатація підданих.

"Руська правда" стала першим кодексом законів Древньоруської держави, зміст якого не тільки відображав існуючі тут економічні, політичні та суспільні відносини, а й сприяв їх формуванню, зміцненню панівного становища князів. У ній міститься багатий матеріал про організацію господарства князів у формі вотчини, ряд статей присвячено охороні земельної власності, визначена відповідальність за порушення польових меж, дається точне уявлення про грошову систему та позики, передбачені жорстокі заходи щодо приборкання експлуатованих, придушення їхнього протесту.

У XVII ст. економічна теорія ще не виділялась в окрему галузь науки. Суспільно-економічна думка в Україні була проникнута антикріпосницькими, демократичними ідеями. Зокрема, відомий просвітитель Яків Козельський (1729-1795) у 60-70-х роках виступав проти кріпосницького гноблення і безправності народних мас, малював картину справедливого суспільства, де "всі повинні працювати", аналізував економічні категорії сучасного суспільства: гроші, вартість, прибуток, кредит, капітал, просте і розширене відтворення тощо.

З кінця XVIIІ ст. в Україні відбувається процес формування економічної науки як окремої галузі знань. У цей період Василь Каразін (1773-1842) - ліберальний економіст пропонував повністю ліквідувати панщину і перейти до грошової ренти, прискорювати розвиток промисловості, зміцнити грошовий обіг і державні фінанси.

У першій половині ХІХ ст. професор Харківського університету Тихон Степанов (1795-1847) видав перший курс в нашій країні політичної економії "Записки про політичну економію" (1844 р.), в яких виступав прихильником вчення Адама Сміта, різко критикував погляди Мальтуса, був прихильником вільної торгівлі, засуджував протекціонізм, розглядав такі кардинальні питання, як суть і джерела багатства, природа й праця, цінність, суспільний поділ праці, машини, капітал і його нагромадження, заробітна плата, прибуток і рента, національний доход, кредит, процент тощо. Отже, він торкнувся майже всіх основних проблем політичної економії і заклав підвалини фундаментальної економічної освіти в Харківському університеті, де згодом одержав освіту "найвідоміший слов'янський економіст" (за Й.Шумпетером) М.І.Туган-Барановський.

Видатним науковцем, політекономом та господарським діячем ХІХ ст. був Микола Христофорович Бунге (1823-1895). Вихованець, а згодом професор і ректор (1859-1862, 1871-1875, 1878-1880) Київського університету. Теоретичні погляди Бунге дещо еклектичні, в більшій мірі маржиналістські. Головна сфера наукового інтересу - грошовий обіг, фінанси, кредит, банківська справа. Основні праці: "Теорія кредиту"(1852), "Основи політичної економії"(1870), "Банківські закони і банківська політика"(1874), "Про відновлення металевого обігу в Росії"(1877), "Державні рахунки та фінансова звітність в Англії" (1890). В останній своїй праці "Нариси політико-економічної літератури" (1895) він виступає з критикою К.Маркса та ідей соціалізму.

Напевне, більш плідною ніж наукова, була державницька діяльність М.Х.Бунге. У 1881-1886 рр. він посідав місце міністра фінансів, а з 1887-1895 рр. був головою Комітету міністрів. В інтересах розвитку національної економіки протягом цього часу він проводив протекціоністську політику. Зокрема, посилив державне залізничне будівництво, викуповував приватні залізниці для поліпшення їх використання. Бунге був фундатором Дворянського і Селянського поземельного банків. Рятував від банкрутства великі підприємства та банки. Для поліпшення становища робітників та селянства заснував фабричну інспекцію та відмінив подушну подать. Провадив заходи по впорядкуванню бюджету та поліпшенню грошового обігу в Російській імперії. Сучасні історики народного господарства говорять, що усі відомі економічні реформи С.Ю.Вітте та П.А.Столипіна підготовлені плідною діяльністю М.Х.Бунге.

Розвитку економічної науки сприяв професор Київського університету Іван Васильович Вернадський (1821-1884). Він був прихильником невтручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію, намагався довести, що протекціонізм суперечить "природним" економічним законам. Свої економічні погляди І.Вернадський найповніше викладав у журналі "Економічний покажчик", який був на той час унікальним виданням.

Неможливо не відзначити Володимира Навроцького (1847-1882), який походить з Теребовлянщини. Після закінчення Львівського університету він до кінця життя працював в м.Жешові на посаді державного службовця. Навроцький був талановитим публіцистом, етнографом, але насамперед він був чи не найкращим дослідником економіки Галичини. Сфери дослідницьких інтересів: причини зубожіння галицького селянства в пореформенний (після 1848 р.) період, причини та напрямки трудової міграції галичан. Активно виступає проти пропінації (монополія шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв), вказуючи на погіршення становища селянства. Зокрема, в статті "П'янство і пропінація в Галичині" він пише, що кожен крейцер, одержаний паном від продажу горілки "обмитий не тільки кривавим потом, а й слізьми селянських родин".

У статті "Подвійна крейдка" В.Навроцький розкриває грабіжницький характер податкової системи Австро-Угорщини, щодо галицького селянства. Влучна, образна мова та назви економічних статей свідчать про літературну обдарованість В.Навроцького, недаремне ж його вірші входять в антологію поезії, складену І.Франком.

Ідеї трудової вартості були відображені в творах відомого політичного діяча і науковця Сергія Подолинського(1850-1891). Він різко критикував кріпосницький характер реформи 1861р., виступав проти поміщицького землеволодіння. С.Подолинський зробив геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче тлумачення процесу праці. Його відкриття зараз називається "законом Подолинського".

Важливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету Миколі Зіберу(1844-1888), який захистив дисертацію про еволюцію трудової теорії вартості від Д.Рікардо до К.Маркса. М.Зібер значну увагу в своїх працях приділяє розвитку машинного виробництва, простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції, а також досліджує капітал, прибуток, трудову теорію вартості. Він був ученим-економістом, який вніс значний вклад у розробку багатьох суспільно-економічних проблем.

Знаним для свого часу економістом був Іван Франко (1856-1916) - видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, людина енциклопедичних знань. Він видав ряд економічних праць, зокрема, "Катехізм економічного соціалізму" (1878р.), "Основи суспільної економії" (1879р.). Показуючи в своїх творах боротьбу праці з капіталом, Франко розкриває суперечності між ними. Надзвичайно важливого значення він надавав політичній економії, відводячи їй одне з центральних місць у системі загальноосвітніх наук, вважаючи, що вона "безперечно найважливіша з усіх наук".

Економічні погляди І.Франка відбивають складний процес поступового засвоєння вченим кращих зразків світової суспільної думки. Певний вплив на його економічні погляди мав марксизм, який був тоді дуже популярним. Він став першим перекладачем українською мовою окремих глав "Капіталу" К.Маркса і "Анти-Дюрінга"Ф.Енгельса, але не поділяв поглядів Маркса на шляхи переходу до соціалізму та його устрою. У творчій спадщині Франка-економіста вражає обізнаність із світовою економічною думкою різних епох і народів. Його економічні погляди є своєрідним етапом української економічної думки.

58 Криза феодально кріпосної системи і капіталістичні відносини

Визрівання передумов скасування кріпацтва. Ска­сування кріпацтва в Західній та Східній Україні. Економічний розвиток у пореформений період

Наприкінці ХVІIІ ст., після поділу Польщі, більша частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Східна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, По­дільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капіталізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відносин. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 p. він становив у Правобережній Україні, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі — 35%, у Південній Україні — 25%; пересічно по всій Україні 40% населення становили покріпачені селяни. Найменше їх було в Таврійській губернії — 6%.

Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємництво. В маєтках будувались гуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років ХІХ ст. поміщики почали будувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну промисловість почав пробиватися купецький капітал.

Поміщики намагалися використати всі можливості підвищення прибутковості своїх господарств. Поряд з гуральництвом, цукроварінням, суконною промисловістю зростали інші галузі: броварництво, млинарство, медоваріння, виробництво скла, шкір тощо. Значні доходи давала суконна промисловість.

Розширення поміщицького господарства, прагнення збільшити прибутки призводили до посилення експлуатації селянства і, як наслідок, до занепаду селянського господарства. А оскільки поміщицькі й селянські господарства були тісно пов’язані, починає занепадати і поміщицьке господарство. Шукаючи виходу з цього становища, поміщики починають заставляти маєтки, бувало і вдруге, і втретє. Уряд намагався поліпшити становище поміщиків у 1830 і 1839 рр. Цар Микола І дозволив збільшувати розмір позики, що видавалася поміщикам державними кредитними установами, і одночасно зменшив банківський процент. Та ці заходи не поліпшили становища, а тільки призвели до збільшення кількості застав. На 1856 р. було заставлено 23,9% поміщицьких маєтків і 53% — селян-кріпаків. Невикуплені маєтки продавалися на публічних торгах. Їх купували більш хазяйновиті поміщики, купці, підприємці.

Таким чином, з 30-х років ХІХ ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що зникає натуральність господарства. Все було підпорядковане вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщицькі госпо­дарства і 10 відсотків — селянські. Поміщики в гонитві за прибутками вимагали, щоб крім панщини селяни сплачували чинш, і цим самим примушували селян продавати частину своєї продукції.

Про кризу свідчило також і те, що йшло обезземелення селян, тобто їх залишали без засобів виробництва. Якщо в другій половині ХVIII ст. селяни Лівобережної України користувалися майже 75% усієї поміщицької землі, то напередодні реформи 1861 р. — тільки 45,5%. На Правобережній Україні в селян у користуванні було ще менше землі — 37%. Це мало наслідком зростання мало- і безземельних селян. На Лівобережній Україні в 1859 р. селян-городників було 10%, а халупників, тобто безземельних — 24%.

Кріпосне право було причиною низького агрокультурного рів­ня сільського господарства, зумовлювало його екстенсивність і низьку продуктивність. Урожайність землеробства була на низькому рівні (30—35 пудів зерна з десятини, у 2 рази менше, ніж в Англії).

У своїх господарствах поміщики почали впроваджувати машини: косилки, молотарки, віялки тощо. Але більшість цих спроб закінчувалися невдачею. Все гальмувало панування феодально-кріпосницької системи. Частина поміщиків розуміла, що вихід з цього становища був тільки в скасуванні кріпацтва.

Занепадають поміщицькі рудні, не витримуючи конкуренції великих металургійних підприємств, побудованих купцями.

Особливо важким було становище посесійних підприємств у зв’язку з тим, що власники посесійних підприємств не мали права відчужувати робочу силу від підприємств. Вони зверталися до уряду з вимогами звільнити їх від посесійних селян. У 1840 р. така постанова вийшла. У результаті за порівняно короткий строк посесійні підприємства перетворились у капіталістичні.

Промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підприємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш. Підприємець мусив платити робітнику не тільки суму прожиткового мінімуму, але й суму, що йшла на чинш. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили, 59,7% усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскільки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був ринок сировини для промисловості.

Успішно розвивалася сірчана промисловість.

В розвитку економіки Галичини важливе місце належало торговельному капіталу. Він відігравав важливу роль у зовнішній торгівлі, головною статтею якої була худоба.

Головною причиною економічної відсталості Галичини було кріпацтво. Воно зумовило вузький внутрішній ринок, що стримувало розвиток місцевої промисловості. Друга важлива причина економічної відсталості Галичини — особливість галицького тор­говельного капіталу. Купці займалися лихварством і не вкладали капітали в промисловість. Існували й інші причини: незручні шляхи транспортування товарів на Захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.

59 Економічна думка України

Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформлений період

супроводжувався значними соціальними зрушеннями. Поглибленням соціальних

суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Зміни, що сталися в

економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 року,

позначився і на розвитку політичної економії.

Економістів цікавлять проблеми аналізу економічних категорій, з’ясування

предмета ПЕ, якій вони надавали виняткового значення в суспільному

житті.

Одним з перших розробив курс ПЕ російською мовою Т.Ф.Степанов

російською мовою Т.Ф.Степанов

(1795-1847) – професор ПЕ Харківського університету. Степанов широко і

творчо використовує надбання світової науки в галузі ПЕ. Аналізує такі

питання, якпредмет ПЕ, суть і джерела багатства, продуктивні й

непродуктивні класи, продуктивну й непродуктивну працю, суспільний поділ

праці, відношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал,

заробітну плату, прибуток, ренту, процент, кредит, НД тощо. У

висвітленні цих категорій Т.Степанов не був оригінальним. В дусі Сміта

він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під капіталом він

фактично розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного

його розуміння. Він не лише аналізував і пропагував теоретичні ідеї

західноєвропейських економістів, а й пов’язував йх з російською

дійсністю, використовував для критики феодально-кріпосницької системи.

65 Економічні погляди М.Туган_Барановського (

Економічні погляди М.Туган_Барановського (1819-1919) – учений зі

світовим ім’ям, що зробив вел. внесок у розвиток багатьох теор. проблем

економіки. Народився в дворянській сім’ї в Харківській губернії. Т.-Б.

став першовідкривачем сучасної інвестиційної теоррії циклів. Ще 1894р.

він опублікував працю “Промислові кризи в суч. Англії, їх причини і

вплив на нар. життя яку захистив як магістерську дісертацію в Моск.

ун-ті. Він критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і

високо оцінив теоретичні засади “теорії реалізації” Сея , яка

стверджувала, що пропозиція порджує попит. Він підкреслював правильність

думки Рікардо і Сея про те , що межа вир-тва визн. прод. силами людства

.Він писав, що поит на товари створюється самим вирибництвом і жодних

зовнішніх меж для розширеного відтворення, крім браку прод. сил, не

існує. Це на його думку підтверджує ідея про зв. пром. коливань з

період. зростанням основного капіталу . Він розглядає проблему криз,

аналізуючи економічні коливання, рух “ек. акт-сті”, а також фактори , що

зумовл. таку активність . Т.-Б. звертає увагу на виявлення гол. рушійної

сили ек. активності і робить висновок, що це є рух інвестицій. Він

першим сформулював осн. закон інвестиційної теорії циклів , відповідно

до якого фази пром. циклу визн активністю інвестування. Саме збільшення

інвестицій у галузях , що виготовляють засоби вир-тва порджує

мультипрлікаційний процес всіх елементів ек. активності.

Джерелом приб. він наз весь капітал.

У багатьох дослідж. “Учення про гран. кор-сть”, “Осн. помилка

абстрактної теорії кап-зму” та ін. вчений намагався переорієнтувавти

П.Е. в Рос. та Укр. на позиції

Велику увагу він приділив питанню розвитку капіталізму в Рос., що в

останнє десятиріччя 19ст стало головним тор питаням у країні. Було

опублік його докторську дисетацію “Рос. фабр. в минулому та сучасному.

Історико-економічне досл.”.

64 Українська економічна думка про необхідність

та труднощі реформування національного господарства

У пореформений період в Росії панівним напрямом продовжує за-

лишатись класична політична економія. Економічна теорія класиків

обґрунтовувала необхідність природного розвитку економіки в умовах

вільної конкуренції та невтручання держави в економіку. Українські

економісти не просто сприйняли ці ідеї, а розроблювали власні теоре-

тичні положення, виходячи з конкретних завдань економічного розви-

тку країни, та здійснили свій внесок у світову науку.

Помітну роль у розвитку економічної науки в Україні у 50-90-х рр.

ХІХ ст. відіграв видатний учений та державний діяч, київський про-

фесор Микола Бунге (1823-1895). Свою теоретичну концепцію він ви-

клав у працях “Основи політичної економії” (1870) та “Нариси полі-

тико-економічної літератури” (1895). Теоретичні погляди та розробка

проблем економічної політики М. Бунге не відзначались стрункістю й

послідовністю. Він не був прихильником теоретичної концепції яко-

їсь однієї економічної течії, його погляди характеризувались еклек-

тичністю, деякі явища він пояснював, поєднуючи прямо протилежні

висновки різних економічних шкіл.

Спочатку (у 50-70-х роках ХІХ ст.) М. Бунге міцно стояв на позиці-

ях економічного лібералізму, поділяючи погляди А. Сміта, Т. Мальтуса і

особливо Дж.С. Мілла. Під їхнім впливом він розглядав процес розви-

тку капіталізму як природний і об’єктивно зумовлений змінами в сус-

пільному виробництві, виступав за вільний розвиток приватної ініці-

ативи, необмежену конкуренцію, невтручання держави в економічні

процеси.

Услід за А. Смітом М. Бунге підкреслював, що приватні економічні

інтереси збігаються із суспільними через поділ праці – незалежно від

дійсних намірів людей. Гармонія соціальних відносин, міркував учений,

можлива лише за умови, коли суспільний устрій ґрунтується на при-

родних суспільних законах – законах конкуренції, які створюють умо-

ви для доцільного та ефективного економічного розвитку. Будь-які

інші форми організації господарської діяльності М. Бунге вважав

неприродними, такими, що не відповідають людській суті.

З класичних ліберальних позицій М. Бунге трактував і теоретичні

основи економічної політики. Він рішуче відкидав державний економі-

чний протекціонізм як метод впливу на економічне життя, вважав, що

він позбавляє виробників стимулів суперництва та постійного саморо-

звитку, стримує здешевлення продукції та розвиток технічного про-

гресу. Природний порядок речей, на його думку, встановлює тільки

режим вільної, нічим не обмеженої торгівлі, тобто фритредерство (ві-

льна торгівля). Вільне підприємництво і вільна торгівля найповніше

відповідають економічним інтересам як окремої особи, так і всього

суспільства, сприяють концентрації і централізації промисловості та

кредитних ресурсів. У результаті велике капіталістичне виробництво

позбавляє людство від примітивного патріархального устрою і поро-

джує нові прогресивні форми організації виробництва – акціонерні

компанії.

Політичну економію М. Бунге розглядав як науку, що “дослі-

джує суспільні сторони господарських явищ і законів, яким ці явища

підпорядковані”. Серед них чільне місце відводилося вартості або

цінності. Водночас М. Бунге був непослідовним у тлумаченні цієї ка-

тегорії. Спочатку він розглядав вартість, спираючись на висновки

Т. Мальтуса, тобто як властивість засобів, які людина не може прид-

бати безоплатно. Величина цінності тут визначається співвідношен-

ням попиту та пропозиції, які залежать від корисності, праці та ма-

теріальних витрат. Згодом він почав трактувати цінність благ з позицій

теорії “трьох факторів” Ж.-Б. Сея. У кінцевому підсумку в цьому пи-

танні М. Бунге став на позиції австрійської школи, визначаючи цін-

ність благ суб’єктивною оцінкою їх корисності.

Останнє трактування Бунге набуло розвитку в дослідженнях його

послідовників, тому він вважається основоположником так званої київ-

ської економічної школи – суб’єктивно-психологічного напряму україн-

ської політичної економії.

У концепції розподілу М. Бунге поєднуються теорія “трьох фак-

торів” Ж.-Б. Сея та теорії “економічних гармоній” Ф. Бастіа і Г.Ч. Кер-

рі. Якщо вартість створюється працею, капіталом і землею, на думку

українського економіста, то вона розподіляється між найманими робіт-

никами, підприємцями і землевласниками у формах заробітної плати,

прибутку і ренти. Водночас він заперечив висновок Д. Рікардо, ніби

прибуток є відрахуванням від заробітної плати, наголошуючи на тому,

що таке твердження визначає антагонізми між провідними класами су-

спільства і стає аргументом на користь прибічників соціалізму. Частка

доходів, на думку М. Бунге, визначається лише участю факторів, влас-

никами яких є робітники, підприємці та землевласники, у виробництві, у

їх суперництві. При цьому він дещо відходить від принципів класичного

економічного лібералізму і стверджує, що тільки держава спроможна

посприяти справедливому розподілу доходів і забезпечити “гармонію

економічних інтересів у країні”.

68 Сутність політики “нового курсу”

Ф.Д. Рузвельта

Економічна катастрофа 1929-1933 р. XX ст. поставила перед урядами країн світу завдання перегляду зовнішніх і внутрішніх орієнтирів у соціально-економічній політиці. Такий план дій і злагоджене наукове теоретичне обґрунтування його дав Дж. М. Кейнс у своїй економічній програмі. Втіленням її в життя зайнявся президент США Франклін Де-лано Рузвельт, назвавши її гучним передвиборним висловом «новий курс». У ньому велика увага приділялася посиленню державного регулювання економічних і соціальних процесів.

Цей курс здійснювався протягом 1933-1938 р. і проходив у два етапи. Перший із них тривав з 1933 по 1934 р. і пов’язаний, насамперед, із проведенням реформи фінансово-кредитної сфери. Спочатку були закрил всі банки і припинений обмін банкнот на золото, що взагалі вилучалося з обігу. Потім виконувалася програма екстреної допомоги банкам, що полягала в протекціонізмі перспективних банків, поділі ринків довгострокових і короткострокових кредитів і введенні системи страхування дрібних і середніх депозитів. Власне кредитно-грошові заходи були спрямовані на стимулювання інвестицій шляхом проведення політики «дешевих грошей». Центральний банк понизив норму обов’язкових резервів комерційних банків, зменшив дисконтну ставку, що привело до розширення кредитних можливостей банківської системи, з одного боку, і збільшенню «грошового» попиту, з іншої.

Закон про відновлення промисловості (1933) передбачав введення в різних галузях промисловості «кодексів чесної конкуренції», які фіксували ціни на продукти, рівень виробництва, установлювали розміри заробітної плати тощо. Метою таких заходів була підтримка конкурентоспроможності виробництва. Тоді ж був прийнятий закон про регулювання сільського господарства, спрямований на підвищення цін сільськогосподарської продукції. Цей документ передбачав виплату грошової компенсації фермерам, які скорочували посіви і поголів’я худоби. Також здійснювалася повсюдна механізація сільського господарства. Тут, як і в промисловості, не обійшлося без державного інвестування та фінансування економіки, що запустили ефект ^^ мультиплікатора (дефіцитне бюджетне фінансування розглядалося тільки як тимчасове явище). Був заборонений вивіз золота за рубіж, законодавчо обмежений вивіз капіталів.

Другий етап проведення «нового курсу» (1935-1938) характерний прийняттям важливих законодавчих актів соціального характеру. Зокрема, був уведений удію закон про трудові відносини, де фіксувалися права працівників на об’єднання в профспілки, на проведення страйків і підписання колективних договорів. Уперше в історії США в чинність вступив і закон про соціальне страхування й допомогу безробітним. У 1938 р. законодавчо почав регулюватися найом робочої сили (установлювався мінімум зарплати і максимум робочого дня). Тривало здійснення контролю над сільськогосподарським виробництвом.

Поряд із прийняттям основних законів і норм, уряд щорічно здійснював заходи, які, згідно з кейнсіанскою концепцією, розширюють сукупний попит: збільшилися закупівлі товарів і послуг (зокрема, у фермерів купували їхню продукцію для створення державного резерву), організовувалися суспільні роботи (будівництво доріг, мостів, різних установ), що фінансувалися з бюджету, реалізовувалися соціальні програми з метою не тільки підвищити рівень добробуту, але й перерозподілити частину доходу на користь груп із найбільшою схильністю до споживання.

У зовнішньоекономічній політиці в рамках «нового курсу», за концепцією Кейнса, дотримувалися умови активного торговельного балансу, а також державного протекціонізму. Країна стала учасницею Бреттон-Вудської валютної системи, фіксовані валютні курси якої нормалізували міжнародні валютні розрахункиі пом’якшили наслідки девальвації долара.

Боротьба з кризою, пошуки нових методів та форм протидії їй

визначили генеральну лінію політики урядів усіх країн. Спочатку анти-

кризова політика базувалася на вже відомих методах. Але досить

швидко стало очевидним, що доктрина “невтручання” держави в еко-

номічне життя, заснована на концепції ринкового саморегулювання,

не приносить бажаних наслідків.

На початку 30-х років ХХ ст. головним напрямком економічної

політики стає посилення державного втручання в економічне життя

в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин. Проте в рі-

зних країнах державне регулювання визначалося особливостями еко-

номічного розвитку, рівнем та специфікою соціально-економічних та

політичних відносин.

Найбільш яскравою антикризовою політикою стала програма “но-

вого курсу” президента Ф.Д. Рузвельта в США. Теоретичною базою

його реформ було вчення англійця Дж.М. Кейнса про необхідність

втручання держави в економіку з метою стимулювання інвестицій та

пом’якшення криз. Конгрес надав надзвичайні повноваження прези-

денту Ф.Д. Рузвельту в проведенні реформ.

Першою акцією нової адміністрації, яка приступила до виконання

своїх обов’язків у лютому 1933 р., було проголошення надзвичайного

стану та закриття всіх банків на “банківські канікули” до 5 березня

1933 р., коли був прийнятий Надзвичайний закон про банки. Він міс

тив у собі такі заходи: надання Федеральною резервною системою по-

зик банкам, наділення міністра фінансів правом попереджати масове

вилучення вкладів, відкриття після “канікул” лише тих банків, які бу-

дуть визнані здоровими. Через два тижні 4/5 банків – членів Федераль-

ної резервної системи (ФРС) – були відкриті. У червні було прийнято за-

кон про розподіл банків на інвестиційні та депозитні (тепер банки не

могли вкладати довірені їм гроші у ризиковані підприємства) та створено

федеральну корпорацію, яка страхувала більші за 5 тис. доларів вкла-

ди у банки. А ще в квітні було прийнято закон про припинення вивозу

за кордон золота та обов’язковий продаж громадянами золота державі,

причому за цінами, вищими за ринкові, що дозволило не лише закупи-

ти близько 200 т золота, але й привело до штучного зниження курсу

долара та дозволило підготувати його девальвацію (на 40 % із встанов-

ленням нової ціни на золото – 35 дол. за унцію). Таким чином, де-

фляцію було припинено.

Серед законів, прийнятих у перший період президентства Ф.Д. Руз-

вельта, найважливішими слід вважати Закон про відбудову національної

промисловості (НІРА) та Закон про регулювання сільського господар-

ства (ААА), прийняті в першій половині 1933 р.

Відповідно до закону підприємці повинні були об’єднуватися в

союзи, усередині яких діяли так звані “кодекси чесної конкуренції” –

правила, які б регулювали умови конкуренції, зайнятості та найму та

захищали інтереси споживачів. Кодекси передбачали обмеження три-

валості робочого дня (не більше 8 годин), встановлювали мінімальний

рівень заробітної плати (не менше 12 доларів на тиждень), розподіляли

ринки збуту. Всього було прийнято 750 таких кодексів, дія яких поши-

рювалася на 95 % промислових та торговельних підприємств. Крім то-

го, закон визначав форми відрахувань до Фонду громадських робіт та

порядок використання коштів фонду. На організацію громадських

робіт з цього фонду було використано більше 3 млрд. доларів.

За пропозицією президента створюється Громадянський корпус

збереження ресурсів, головним завданням якого було створення табо-

рів для молоді віком від 18 до 25 років, в яких молоді люди працювали

на очищенні лісів, меліорації, створенні лісонасаджень, ремонті шляхів

тощо; вони забезпечувались безкоштовним харчуванням, житлом, уні-

формою та отримували 1 долар на день. Щорічно в таборах було задія-

но від 250 до 500 тис. чол., а до 1939 р. в них побувало до 3 млн. чол.

У 1935 р. приймається Закон про соціальне страхування, за яким

запроваджуються обов’язкові пенсії по старості (з 65 років) та обов’яз-

кова допомога по безробіттю (в середньому 11 доларів на тиждень

Проте правильність політики Ф.Д. Рузвельта була підтверджена

під час виборної кампанії 1936 р., в якій, як і в двох наступних, пере-

міг Рузвельт, а економіка США вийшла з кризи. І хоча результати від-

чувалися не моментально, а лише через досить тривалий час, вони ви-

явилися достатньо ефективними не лише в США, але й в інших

країнах, які застосували методи, близькі до заходів “нового курсу” (в

Англії, Франції та ін.).

77 Теоретична система та економічна програма Дж.М.Кейнса.

(1883-1946)-англ.ек-ст, держ. і політичний діяч. Гол.праця - “Загальна

теорія вартості, процента і грошей” (1936) - книгу сприйняли у колі

великої буржуазії і назв. “біблією кейнсіанства”.

Кризи 1929-1933рр. змінює погляди Кейнса, він пориває зідеями

фритредерства, вв., що доба вільної конкуренції вичерпала свої

можливості.

Він чітко сформулював новий напрям ек. теорії дер-го регуклювання ек-ки.

Оперував величинами, що визначають рівень та темпи зростання нац.доходу-

споживання, нагромадження,заощадження, інвестиції, зайнятість. Він

заклав основи макроекономічному напрямку ек-ки.

Кейнс вважав, що проблеми розви-го кап. сус-ва, слід шукати не у сфері

пропозиції ресурсів, а у сфері попиту. Кейнс поставив під сумнів

існування за умов монополістичного кап-му вільного руху цін у напрямку

зниження (досвід показав, що ціни залишаються незмінними навіть заумов

зниження зарплати та спаду вир-ва.

Він показав неможливість постійного зниження норми процента з метою

стимулювання інвестицій. Є ета, нижче якої суб”єкти не передадуть свої

заощадження у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з

метою страхування себе у разі ускладнень.

Отже він намагався показати, що мех-зм автоматичного зрівнювання попиту

та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія є утопією.

За К. витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є у

розпорядженні сус-ва. Але зі зростанням доходу зменшується показник

граничної схильності до споживання, а відтак зменшується і частка

споживання в доході. Це пов”язано з тим, що частина НД заощаджується.

Причину цього К. бачив в схильності людини споживати менше в міру

збільшення її доходу - “основний психологічний закон сус-ва”.

Умова досягнення рівноважного стану ек-ки за К. полягає щоб вакуум між

рівнем доходу і споживанням заповнювався збільшенням інвестиційних

витрат

К. виділив 3 мотиви зберігати гроші готівкою;

- трансакційний мотив (бажання мати готівку для нгепередбачених

платежів) ;

- мотив перестороги;

- спекулятивний мотив.

За К. зменшення зарплати не здатні зменшити безрбіття.

датні зменшити безрбіття.

Теорія попиту на гроші у К. - теорія “ переваги ліквідності “.

Ліквідність за К. - це можливість ати за одиницую часу за макс. ціною

будь-яке майно.

Значення теорії К.;

- висуває на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що

започаткувало розвиток динамічної теорії циклу.

- теорія НД та мультиплікатора увійшли в післякеййстанські теорії ек.

зростання;

поєднав ек. теорію та ек. політику.

78 Р.Хзррод

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Хар-род, Є.

Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уникнути недоліків

моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (моделі Р. Харрода, Є.

Домара).

Р.Харрод запропонував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має

відношення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня величина

граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної

продуктивності капіталу (обидві величини є константами); заощадження та

інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність

факторів виробництва, не береться до уваги технічний.

Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш наочним

прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бере початок із

тези про стагнацію 30-х рр.

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що виробляє

інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ.

Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляючи економічну

динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанст-ву, розглядає принцип

акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує

динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною

силою економічного зростання у зв'язку з їх подвійним ефектом

(«дохідний» та «виробничий»). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною

умовою зростання, оскільки збільшення потужності виробничого апарату

забезпечується інвестиціями — так званий виробничий ефект. Але цього ще

недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність

необхідним є ефективний попит, який формується переважно тими самими

інвестиціями з допомогою «дохідного ефекту», причому тут інвестиції

відіграють роль стимуляторів наступних інвестицій. Формула економічного

зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння

Харрода, але в іншій математичній інтерпретації

Дія принципу акселерації у моделях Домара та Харрода базується на тому,

що зміни споживацького попиту зі зростаючою інтенсивністю передаються на

різні ступені виробництва, до того ж між змінами масштабів споживацького

попиту та змінами розмірів інвестицій існують прямі кількісні

мі кількісні

залежності: відносно незначні зміни споживацького попиту приводять до

відносно значних змін масштабів інвестицій.

80 Англійський неолібералізм (лондонська школа). Ф.Хайєк.

Провідною складовою методології Хайєка є ідея «спонтанного | порядку».

Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини і економічної

рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. На думку

Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох умов — відмови від

привласнення чужого та виконання добровільно взятих на себе зобов'язань.

Хайєк негативно ставиться до макроекономічного аналізу, визнаючи лише

мікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути

застосовними за конкретних обставин.

На відміну від багатьох економістів Хайєк не ставить собі за мету

обгрунтувати негативний вплив на економічну рівновагу процесу

монополізації виробництва.

Система приватної власності — головна умова економічної свободи й

конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма,

незалежними один від одного, суб'єктами, доти ніхто, у тім числі й

держава, не матиме над ними абсолютної влади.

Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального

порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору,

свободи розвитку.

82 84 Загальна характеристика інституціоналізму та основні етапи його

розвитку.

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Його

своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму

в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з

проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків.

Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній

науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як

не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як

американське явище і довго лишався таким.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду

імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і середньої буржуазії

та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у

гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його

реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну

спорідненість інституціоналісти мають з англійськими соціологами й

економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж.

Гобсоном, який, на думку самих американських інституціоналістів, зробив

спробу теоретично обгрунтувати реформістські програми.

Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання

економіки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею.

Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклектизм,

строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках

різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити ранній

інституціоналізм і неоінституціоналізм. У Франції, зокрема, з'явилася група економістів, яка критично сприймала як неокласичні так і кейнсіанські теоретичні позиції й акцентувала увагу на дослідженні поведінки не індивідуальних економічних суб'єктів, а соціальних груп та їх взаємин у процесі виробництва і розподілу.

Такий підхід, що робить необхідним врахування політичних, соціальних, культурологічних аспектів суспільних відносин, зближує праці цих еконо-містів з дослідженнями соціологів і дає підставу називати їх «соціологічним» напрямком інституціоналізму.

Визнаним головою цієї школи був відомий французький економіст, директор Інституту економічного і соціального розвитку Франсуа Перру (1903-1987). Серед його численних праць виділяється монографія «Економіка XX століття» (1961), у якій викладено основні ідеї цього напрямку французької економічної думки.

На формування цих ідей певний вплив, безумовно, мала традиційна для французької політичної економії увага до проблем державних фінансів, розподілу і перерозподілу доходів між різними класами, соціальними верствами і групами, що неминуче додавало економічним дослідженням соціологічного забарвлення. Ґрунтуючись на цій традиції, представники соціологічного напрямку включали у свій аналіз не тільки суто економічні процеси, але й інші елементи громадського життя — соціальну нерівність, взаємини із навколишнім середовищем, особливості людської природи, вважаючи, що лише такий комплексний підхід дозволяє зрозуміти сутність економічного механізму.«Ринок, —пише Ф.Перру, —не можна зрозуміти без суспільства, у якому він функціонує». Тому «загальна економічна теорія» не може обмежитися лише трактуванням закономірностей ринкового господарства, аналізом попиту та пропозиції як факторів, що забезпечують рівновагу, але повинна містити в собі і позаринкові відносини між соціальними структурами, що своєю поведінкою формують економічний простір.

85 Неоінституціоналізм.Соціальний (індустріально-технологічний)

інституціоналізм. Дж. Гелбрейт

Джон Кеннет Гелбрейт (1909р. нар.) — уродженець Канади, перший науковий

ступінь здобув у Торонтському університеті, але більша частина його

професорської і наукової діяльності пройшла у США — у Каліфорнійському,

Принстонському, Гарвардськом верситетах. Він відігравав активну роль у

політичному житті.У 1961 — 1963 рр. був послом в Індії. Гелбрейт

пропагував «суспільство добробуту».В працях, опубліко у 50-х рр.,

Гелбрейт розглядає техніку, як основу економ. прогресу. А в його «Новому

індустріальному суспільстві» ( знайшли найповніше відображення позиції

теоретиків «індустріального інституціоналізму» .

індустріального інституціоналізму» .

Дж. Гелбрейт відносить до техноструктури тих, хто має спеціальні знання, здібності й досвід групового прийняття рішень. Основна роль у техноструктурі належить провідним менеджерам, які приймають основні управлінські рішення.

Аналіз і висновки Дж. Гелбрейта з питань структури та управління корпорацією і плануючою системою опираються на виявлення влади техноструктури та інституціональної влади корпорацій. Його заслуга полягає у тому, що він перший серед економістів обґрунтував тезу про заміну влади ринку рішеннями менеджерів. Він дійшов до висновку, що з появою зрілої корпорації і плануючої системи змінились цілі й характер їх діяльності. Оскільки плануюча система, на його думку, народжувала нову "розумну ціль суспільства", максимізація прибутку вже не є необхідною. Дж. Гелбрейту доводилось неодноразово переглядати свої погляди щодо окремих проблем економіки й розвитку суспільства. В 50-х роках він був переконаний, що вже у найближчий час трансформація капіталізму забезпечить вирішення основних соціальних проблем. Він писав тоді про суспільство достатку. У подальшому автор теорії індустріального суспільства вимушений був переглянути деякі положення й внести корективи у свою концепцію. У зрілій корпорації Дж. Гелбрейт побачив інструмент збереження нерівності у суспільстві й фактор зростаючої нестійкості економічної системи. Події

Дж. Гелбрейт надто критично оцінює розвиток економіки, як і перспективи вирішення соціальних проблем. Він відмічає, що "надто багато людей позбавлені роботи й засобів до існування", що "наявною є волаюча нерівність у розподілі доходів", "непомірно велика частина багатства залишається невеликій купці людей". Увагу Дж. Гелбрейта все більше привертають проблеми боротьби із засиллям бюрократії. "Великі корпорації й управлінська революція призвели до бюрократизації великої частини капіталістичного виробництва", у результаті чого став очевидним "корпоративний артеріосклероз". Американський економіст відмічає також різке погіршення транспортної системи США, великий дефіцит дешевого житла, проблеми, які нагромадилися в галузі освіти, тощо.

Усі помисли Дж. Гелбрейта спрямовані на розробку системи реформ, які у змозі забезпечити розв'язання гострих соціально-економічних проблем, істотно поліпшити становище суспільства. Він, як і раніше, переконаний в необхідності трансформації капіталізму, в його оновленні. Для цього, на думку американського економіста, слід забезпечити "гарантійний прибуток усім членам суспільства", значно розширити соціальні програми. Велика увага приділяється створенню системи перенавчання осіб, які втрачають роботу. Дж. Гелбрейт рішуче виступає за скорочення воєнних витрат, які завдають, на його думку, "великих збитків економічному добробуту". Ці засоби слід використати у мирному будівництві.

Здійснення реформ Дж. Гелбрейт пов'язує з посиленням регулюючої ролі держави. Категорично заперечуючи програми монета-ристів і прихильників економіки пропозиції, він закликає "звільнитися від сліпого поклоніння перед кредитно-грошовою політикою, від віри, що її магія може скеровувати й регулювати розвиток капіталізму" [3]. На його думку, слід значно більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту й значним зниженням процентних ставок. Економічна теорія Дж. Гелбрейта досить реалістично відбиває сучасний стан і проблеми економіки й передбачає дійові міри для її часткового оздоровлення.

Прихильники соціально-інституціонального напряму не сприймають концепцію Дж. Гелбрейта як досконалу. Не всі погоджуються з протиставленням плануючої та ринкової системи. Це положення викликає найбільше заперечень у багатьох економістів. Говорячи про три елементи плануючої системи (корпорація з її техноструктурою, система управління сукупним попитом, управління споживанням), Д. Сіссел віднайшов у їх взаємозв'язку глибокі протиріччя, оскільки "плануюча структура стабільна до тих пір, доки функціонує дуже складна система взаємозалежних інститутів". Він називає це "парадоксом Гелбрейта". Д. Сіссел вважає, що слабкість цієї будови в ігноруванні ринкових сил, які діють в економіці, не виключаючи із неї корпоративного сектору. Підтвердження цьому він вбачає у гострій ринковій конкуренції, що охоплює і корпорації всередині самої плануючої системи.

66 Економічні дослідження В. І. Леніна

В. І. Ленін (Ульянов) (1870-1924) на основі теорії та методології марксизму дав характеристику економічному розвитку і показав хід еволюції капіталізму в країні («Розвиток капіталізму в Росії»). На ранньому етапі своїх досліджень Ленін критикує позиції існуючих у той період напрямків ліберальних народників (які відстоювали інтереси дрібної буржуазії) і «легальних марксистів» (які захищали великий капітал). У цей же період він обґрунтовує закон піднесення потреб (робітників) у міру розвитку товарного виробництва, а також закон переважного росту засобів виробництва на основі розвитку техніки.

Найбільшу цінність для економічної науки має ленінська теорія імперіалізму, викладена в завершеному вигляді в роботі «Імперіалізм як вища стадія капіталізму». Тут проаналізовані нові явища і процеси в розвитку провідних країн світу й узагальнені в цілісне вчення. Імперіалізм, за Леніним, — це особлива, вища й остання стадія в розвитку капіталізму, що відрізняється від попередньої п’ятьма основними ознаками: 1) концентрація виробництва і капіталу, що дійшла до такого високого ступеню розвитку, що вона створила монополії, які грають вирішальну роль у господарському житті; 2) злиття банкового капіталу із промисловим і створення на базі цього фінансового капіталу фінансової олігархії; 3) вивіз капіталу, на відміну від вивозу товарів, набуває особливо важливого значення; 4) утворяться міжнародні монополістичні союзи капіталістів, що ділять світ; 5) завершений територіальний поділ землі найбільшими капіталістичними державами. Імперіалізм — це капіталізм на тій стадії розвитку, коли склалося панування монополій і фінансового капіталу, отримав видатне значення вивіз капіталу, почався розділ світу міжнародними трестами і закінчився розділ всієї території землі найбільшими капіталістичними країнами.

Монополізм неминуче породжує дві протилежні тенденції в розвитку продуктивних сил: одна — до прогресу на основі конкуренції, що зберігається між монополіями та аутсайдерами, інша — до застою і загнивання, властива монополії взагалі. Загнивання і паразитизм капіталізму на стадії імперіалізму проявляється й у наступному: утворення невеликої групи найбагатших країн-кредиторів, що живуть за рахунок вивозу капіталу і збору відсотків, тоді як більшість країн-боржників бідні; мілітаризація економіки; зміна співвідношення сил через нерівномірний розвиток імперіалістичних країн веде до війн і масштабних терористичних актів; корупція набула величезних розмірів й охоплює цілі прошарки соціуму, гальмуючи прогрес людства. Імперіалізм — остання стадія капіталізму, на якій відбувається і завершується настільки високе усуспільнення виробництва, що воно впритул підводить суспільство до нового етапу його розвитку, яким є соціалізм. Однак зміна етапів не може бути еволюційною, для ломки системи і викорінювання всіх її негативних проявів необхідна соціалістична революція.

У роботах, статтях, доповідях і промовах напередодні г після революції Ленін дав розгорнуте вчення про економіку, суспільно-економічні устрої, ролі й завдання держави та її політики у перехідний до соціалізму період, заклав наукові основи політичної економії соціалізму і комунізму. Інтерес викликають також роботи, у яких Ленін обґрунтовує нову економічну політику (НЕП) Росії і характеризує її економіку як багатоукладну, де уклад дрібнотоварного господарства і приватногосподарського капіталізму чинить найбільший опір державному обліку та контролю. Подальша характеристика НЕПу містить рекомендації з пожвавлення внутрішньої торгівлі, тому що вона є єдино можливою формою економічного зв’язку між дрібними хліборобами і великою промисловістю. У роботі «Про кооперації» Ленін оцінює її як шлях соціалістичного перетворення дрібних селянських господарств, а найціннішим у такій формі організації вважає усуспільнення засобів виробництва.

79 Теорії циклу й антициклічної політики (Е. Хансен)

Теорії економічної динаміки і циклів розроблялися в рамках неокейнсіанства. Це пов’язано деякими недоробками теорії самого Дж. Кейнса. Адже він розглядав всі економічні процеси в рамках короткострокового періоду, де номінальні величини незмінні, що було обумовлено депресивним станом економіки 30-х років XX ст. і необхідністю вирішувати найбільш насущні питання короткострокового періоду, і не розраховувати на перспективу. Але перші післявоєнні роки привели до зміни економічної ситуації в провідних західних країнах, що спричинило необхідність рішення питань економічної динаміки.

Авторами теорій економічного зростання є Рой Харрод (1900-1978) («До теорії економічної динаміки») і бвсей Домар (1914). Харрод поклав в основу моделі ідею рівності інвестицій і заощаджень. Розглядаючи проблему рівноваги системи в довгостроковому періоді, він дійшов висновку, що ця рівність досягається лише як середня всіх відхилень, збігаються ж еони при досягненні оптимального темпу економічного зростання. Харрод вивів рівняння економічної динаміки, у якому знаходять висвітлення ці взаємозв’язки: g * c= S, де g — темп економічного зростання (приріст доходу до його базисної величини); c — капітальний коефіцієнт (інвестиції на одиницю приросту доходу); S — схильність до заощаджень (частка заощаджень у національному доході). «Рівновага безперервного поступального руху» буде спостерігатися тоді, коли досягається гарантований темп зростання — прогнозна, орієнтовна величина, — при якому передбачувані інвестиції дорівнюють заощадженням, які є в наявності. Можлива, на думку вченого, така ситуація, коли гарантований (бажаний) темп зростання перевищує максимально можливий при наявних техніко-економічних умовах («природний») темп. Такий період буму приведе до інфляційних процесів.

Модель Є. Домара робить аналогічні висновки, але виходить із рівності грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиція). Загальні риси в представлених моделях: облік системи «мультиплікатора» і моделювання економічної динаміки із застосуванням взаємозв’язку інвестицій і заощаджень; визнання незмінності в довгостроковому періоді параметрів частини заощаджень у доходах і граничній продуктивності капіталу; висновок про доцільність підтримки постійного темпу зростання як основної умови динамічної рівноваги економіки, при якому можна досягти повного завантаження виробничих потужностей; досягнення динамічної рівноваги і стабільного зростання можливо при державному регулюванні економіки. Близькість поглядів при розробці моделей дозволила об’єднати їх у модель Харрода—Домара.

Надалі Елвіном Хансеном (1887-1975) («Економічні цикли і національний доход») були запропоновані багатофакторні моделі економічного зростання, що враховують також механізм циклічних коливань, зміни галузевої структури виробництва, вплив науково-технічного прогресу та ін. Він встановив, що причина циклічності, криз і безробіття — це коливання динаміки інвестицій. Тут проблема полягає в нерівномірності інвестиційних процесів, пов’язана з тимчасовими ЛАГами між інвестуванням і проявом його наслідків, а також у неоднорідності інвестицій. Оскільки Хансен крім зовнішнього джерела (первісних) інвестицій виявляє внутрішнє їхнє джерело (інвестиції похідні), концепція мультиплікатора доповнена ним концепцією акселератора. Цей показник погоджує зростання інвестицій із ростом національного доходу, показує їхній кількісний взаємозв’язок.

Цикл сприймається Хансеном як внутрішньо властивий економічній системі механізм досягнення відносної рівноваги, тому метод перманентного регулювання державних і приватних інвестицій замінений ним на метод «убудованих стабілізаторів» — маневрування державними видатками залежно від економічної кон’юнктури, щоб згладити амплітуди циклічних коливань.

67 США в 20-ті роки

Процвітання. Сполучені Штати раніше від інших високорозвинутих країн вступили в період стабілізації. США отримали найбільше від участі в Першій світовій війні. 3| країни-боржника США перетворились у кредитора, а воєнні за-І мовлення дали могутній поштовх економічному розвитку. Крім цього, США стали країною, де нова техніка, технології і системи ] управління найбільш широко впроваджувались у виробництво. ] Америка стала країною масового виробництва. Автомобілі,] пральні машини, холодильники, радіоприймачі, фотоапарати, програвачі стали звичайним явищем. Регулярними стали авіаційні пасажирські перевезення.

Важливим поштовхом до зростання виробництва стало по-< ширення конвеєрного методу масового виробництва.

Вперше з найбільшою ефективністю ці методи були використані на автомобільних заводах Генрі Форда в Детройті. Впровадження нових технологій призвело до укрупнення виробництва. Відповідно окремим підприємцям стало вже не під силу створення таких підприємств. Тому все більшу роль починають відігравати акціонерні товариства та корпорації - своєрідні форми колективного бізнесу. Але піднесення економіки стало основою і для небувалого розквіту середнього і дрібного бізнесу. Це стало основою для формування міцного середнього прошарку суспільства.

Найбільш інтенсивний розвиток отримали автомобільна, машинобудівна, електротехнічна, хімічна, авіаційна та деякі інші галузі. У кожній з них домінували 3-4 найбільші компанії. До 1929 р. корпорації об'єднували майже половину фабрик та заводів країни. Кількість банків у США зменшилась за 1920-1929 pp. з ЗО до 24 тис, а їхні капітали збільшились на 21 млрд. доларів.

США значно збільшили експорт товарів, активно наступаючи на позиції своїх суперників. Перевищення експорту над імпортом в 1921-1929 pp. досягло 7,7 млрд. доларів. Високі митні тарифи захищали американську промисловість від іноземної конкуренції. Важливим засобом фінансової експлуатації інших країн був вивіз капіталу. Американські капіталовкладення за кордоном з 1920 р. по 1931 р. склали 11,6 млрд. доларів, причому 40% цієї суми припадало на Європу, а 22% - на Латинську Америку. Отримуючи величезні відсотки з позичок та платежів з воєнних боргів, США перетворилися в державу-рантьє.

Економічне піднесення 20-х років мало ряд особливостей. Су-днобудівництво, виробництво залізничного обладнання, текстильна та вугільна промисловості перебували у стані застою. Виробничі потужності в машинобудуванні та металургії не були повністю завантажені. Сільське господарство переживало затяжну кризу. В країні було 2-3 млн. безробітних. З кожним роком зростав обсяг продажу в кредит за рахунок майбутніх доходів населення, що свідчило про звуження внутрішнього ринку та загострення проблем збуту.

Це пояснювалось нерівномірністю розподілу національного багатства. Заробітна плата ледь-ледь збільшилась, в той час як прибутки великих підприємців виросли втричі. Багаті стали багатшими. Вони купували дорогі машини, будинки, яхти, але їх було мало і вони не могли замінити масового споживача в умовах бурхливого розвитку виробництва.

Несталою була і фінансова система. У 20-ті роки на Нью-Иоркській фондовій біржі - найбільшій у світі - відбувався справжній бум, викликаний небувалим підвищенням курсу акцій. Це залучило на ринок цінних паперів значні фінансові ресурси. Всі і прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх продати. Коли ж цей спекулятивний бум досяг вищої точки, почалось обвальне падіння акцій, а згодом і криза.

Зворотнім боком економічного буму став войовничий політичний консерватизм, який вилився у скасування будь-яких соціальних програм і невтручання держави в економічне життя. Почались гоніння на профспілки, а будь-які виступи за соціальні права розцінювались як інсинуації більшовиків. Яскравим проявом консерватизму став "сухий закон", який у 1920 р. вступив у силу як XVIII поправка до конституції. Цей закон забороняв виготовляти і продавати спиртні напої по всій території США. Зворотнім боком цього закону стало зростання підпільного бізнесу спиртними напоями, наркотиками, рекет, утворення організованої злочинності.

Криза розпочалася в Нью-Йорку з краху на фондовій біржі й охопила банківську систему, промисловість і сільське господарство. Біржову паніку 23 жовтня 1929 р. зумовило катастрофічне падіння курсу акцій, ціну яких завищували біржові спекулянти. Протягом 1929—1933 рр. загальна ціна біржових акцій зменшилась у 4,5 разу.

"Обвал" курсу цінних паперів на Нью-Йоркській біржі викликав паніку в США та інших країнах Заходу. Величезна хвиля фінансово-економічних змін прокотилася по всьому Західному світові. Криза набувала всеосяжного характеру, проте найсильніше вразила США. її називали Великою депресією.

Початок кризи саме в США пояснюють такими причинами:

1) маючи майже половину золотого запасу країн з ринковою економікою, Манхеттен перетворився на світовий фінансовий центр у 1920 р. У фінансовому світі, як і раніше, провідною валютою залишався фунт стерлінгів (долар лише в кінці Другої світової війни посяде його місце). "Ізоляціонізм” і брак геополітичної економічної політики США сприяли тому, що основну частину коштів, інвестованих за кордон, використовували в економіці країн американського континенту. Банки Нью-Йорка не витримали величезного грошового потоку, і в жовтні 1929 р. відбувся відомий "обвал” із трагічними наслідками для світової громадськості. Це був урок для США, котрі розірвуть з доктриною "ізоляціонізму";

2) розвиток фермерства. Укрупнення господарств здійснювалося у процесі інтенсифікації виробництва, а місткість внутрішнього і зовнішнього ринків звужувалася. Результатом стало сільськогосподарське перевиробництво. Канада, Австралія й Аргентина потіснили США на зовнішньому ринку в поставках зерно продукції аж до кінця XX ст.;

3) спостерігалося недовантаження виробництва в традиційних галузях. Економіка потребувала заміни застарілого устаткування в текстильній, взуттєвій та вугледобувній промисловостях і суднобудуванні;

4) монополія виробництва призвела до значного скорочення малого і середнього підприємництва — головного конкурента. Пристосовуючись до ринку, великі монополістичні об'єднання зменшували обсяги виробництва, намагаючись при цьому підвищити ціни на свою продукцію.

69 Економ розв. В Англії і франції

Великобританія в 20-ті роки. Всі післявоєнні процеси, щоі відбувались в країні, проходили в конституційних межах тради-Я ційного парламентаризму.

Краша-переможниця мала свої проблеми. Втрати від війни! були значні. З кредитора вона перетворилась у боржника. Зрослая самостійність домініонів, активізувались національно-визвольній рухи в колоніях. Післявоєнний спад виробництва призвів до зро-Я стання безробіття і загострення проблем традиційних галузейЯ виробництва (суднобудівної, вугільної, металургійної) і, відпові-Я дно, до страйкової боротьби і соціальних проблем. Проте у Вели-Я кобританії не було заколотів, повстань. Зміни відбувались ево-Я люційно в конституційних формах. Цей ззовні, здавалось, спо- 1 кійний розвиток був насичений подіями, які свідчили про поча-Я ток якісно нових тенденцій у політичному житті.

В Англії довгі десятиліття консерватори і ліберали в результаті Я парламентської боротьби змінювали один одного при владі. ЦяЯ система політичного маятника забезпечувала стабільність суспі-Я льства. Але в результаті змін в економіці, соціальній структурі і настроях населення протягом 1918-1924 р. ця система пережива- І ла серйозну кризу. її причинами були:

- швидке зростання впливу лейбористської партії, яка спира-Я лась на могутній профспілковий рух (тред-юніони);

- занепад традиційної ліберальної партії.

Новий розклад політичних сил відбився на результатах пар-Я ламентських виборів 1918 і 1923 р. У 1918 р. лейбористи мали 1 друге за чисельністю представництво у парламенті, а вже в 1923 р.Я жодна партія не мала більшості. Таким чином, на початку 20-х років противагою консерваторів були вже лейбористи, а не ліберали. Це означало, що рано чи пізно вони сформують уряд, що і відбулось у 1924 р. Р.Макдональд сформував перший лейбористський уряд. Хоча він проіснував недовго, але встиг провести низку заходів на покращення становища пенсіонерів і безробітних. В жовтні консерватори знову очолили уряд.

У 20-ті роки економіка Англії зростала повільними темпами. Швидко розвивались лише автомобільна, електротехнічна і хімічна галузі виробництва. Англійські підприємці віддавали перевагу вкладанню капіталу за кордоном: в колоніях і домініонах, де норма прибутку була значно вищою.

Найбільша проблема постала у вугледобувній галузі. Власники копалень були поставлені перед вибором: або модернізувати копальні і підняти конкурентоспроможність і рентабельність видобутку англійського вугілля, або піти шляхом скорочення витрат на добування, зокрема, за рахунок скорочення заробітної плати шахтарям. Власники обрали другий шлях. Він викликав один з найбільших в історії Англії соціальних виступів. Страйкова боротьба шахтарів тривала майже рік і завершилась поразкою. Це Мало серйозні наслідки для шахтарів і організованого профспілкового руху. У 1927 р. урядом було видано антипрофспілковий закон, який забороняв загальні страйки, страйки солідарності, обмежував пікетування і фінансові можливості профспілок. Поряд з цим власникам копалень було виділено 20 млн. фунтів для модернізації копалень. Цей найбільший у період стабілізації соціальний конфлікт справив значний вплив на вибори 1929 р., на яких перемогли лейбористи.

Франція у 20-ті роки. Франція вийшла із світової війни переможницею. Шовіністичні настрої домінували в країні. Гасло

"Німці за все заплатять!" охопило всі прошарки суспільства. На цій хвилі націоналізму і шовінізму на виборах переміг блок правих партій - Національний блок, який обіцяв провести соціальні реформи і взяти на себе турботи про фронтовиків. Використавши патріотичне піднесення, уряд зумів перевести невдоволення людей в стан очікування ними кращих часів і сподівань, коли всі проблеми будуть вирішені за рахунок "бошів"(Німеччини). Тим часом у країні наростала соціальна напруга. Соціалістична і радикальна партії, що опинились в опозиції, прагнули реваншу. По країні прокотилась хвиля страйків і демонстрацій. Із середовища Соціалістичної партії виділилась Комуністична.

Поворотним пунктом, який змінив розстановку політичних сил, стала Рурська криза 1923 p., яка довела, що сподівання на те, що "боші" за все заплатять, є марними і що можливе розв'язання нової війни. Провал рурської авантюри призвів до розвалу Правого блоку. Тим часом, майже всі опозиційні партії об'єднались в Лівий блок, який на виборах 1924 р. здобув переконливу перемогу. Уряд Лівого блоку проголосив програму соціальних реформ, але не зміг її виконати із-за внутрішніх розбіжностей і фінансових негараздів.

На виборах 1926 р. перемогу знову здобули праві, які на цей раз об'єдналися у блок Національне єднання. На певний час становище стабілізувалось, але не завдяки політиці уряду, а в силу економічних успіхів краши. Економічне піднесення, відновлення районів, що постраждали від війни, репарації з Німеччини сприяли погашенню соціальної напруги: значно зменшилось безробіття, збільшилась заробітна плата. Важливим джерелом фінансової стабільності став наплив до Франції багатих туристів із-за океану, які залишали тут значні суми. Таким чином, особливістю політичної стабілізації у Франції стало формування партійних блоків, які вели між собою запеклу боротьбу.

Економічний розвиток у 20-ті роки відзначався швидкими темпами розвитку за рахунок вкладення значних капіталів у відновлення зруйнованих районів, у побудову оборонної лінії Ма-жино. Важливими чинниками зростання стали репарації з Німеччини, використання копалень Саара, а також розвиток нових галузей промисловості: автомобільної, авіаційної, хімічної.

70 Господарювання фашиської німеччини

Німецькі підприємці стали лідерами в електротехнічній промисловості - Німеччина однією з перших почала переводити залізничний транспорт на електричну тягу, використовувати електроенергію у сталеплавильній галузі, хімічній промисловості.

Поряд з концентрацією виробництва йшло об'єднання банків: декілька німецьких банків контролювало 63% банківського капіталу країни: німецькі концерни відіграли вирішальну роль у створені більш як 50 міжнародних фінансових об'єднань.

Відносна стабілізація провідних країн змінилася у 1929 р. грандіозною кризою, найбільшою за всю історію. Головними причинами світової економічної кризи (1929-1933) стали над-монополізація виробництва, відсутність будь-якого його регулювання, диспропорція між зростанням обсягів виробництва і рівнем доходів значної частини населення. Платоспроможність населення зменшилася, і воно не в змозі було купувати товари, кількість яких все зростала.

Криза почалася з стрімкого падіння курсу акцій на нью-йоркській біржі в жовтні 1929 р. Вона охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину. Так, за обсягом виробництва промисловість США відкотилась до рівня 1908 р., Німеччини і Великобританії - до рівня 1896 р. Загальне скорочення виробництва у світі становило 38%. В США збанкрутувало 5 тис. банків, розорилося 100 тис. бізнесменів, кількість безробітних досягла 17 млн. осіб, а в Німеччині - 7 млн. Реальна зарплата зменшилася на 40%. 14% фермерських господарств розорилися.

Промислова криза збіглась із аграрним перевиробництвом. Швидке зниження цін на сільськогосподарську продукцію розорило сільські й фермерські господарства, що одразу ж позначилося на внутрішньому ринку. В багатьох країнах утворилися цінові ножиці на промислову і сільськогосподарську продукцію.

Криза завдала відчутного удару світовій торгівлі. Скорочення торгового обігу призвело до згортання міжнародних зв'язків. Конкуренція міжнародних монополій переростала фактично в торгову конфронтацію між країнами. Торгові суперечки порушили традиційні основи фінансових взаємозв'язків між країнами. У вересні 1931 р. нова хвиля інфляції змусила Англію відмінити золотий стандарт фунта стерлінгів, а весною 1933 р. від золотого стандарту відійшли Сполучені Штати. Це спричинило на світовому ринку валютне протиборство між американським доларовим блоком і англійським блоком фунта стерлінгів.

З європейських країн найбільш гострої кризи зазнала Німеччина. Спад виробництва тривав протягом трьох років. Уряд проводив деінфляційну політику, що базувалася на збереженні монопольних дій. Лише наприкінці 1931 р. він дещо знизив ціни поряд з зарплатою. Це зміцнило позиції німецьких промисловців у конкурентній боротьбі на світовому ринку. Але в той же час деінфляційна політика знижувала купівельну спроможність внутрішнього ринку. В 1931 р. посилюється кредитно-фінансова криза.

Держава, щоб запобігти краху банків і монополій, скуповує їхні акції. Таким чином вдалося врятувати Дрезденський і Берлінський банки, дві морські компанії, концерни Рехлінга, Борзіга, "Сталевий трест" та ін. Держава брала участь у 583 акціонерних товариствах, контролювала більшість банків, втручалася в систему тарифних договорів. Поліпшило економічне становище і те, що в 1931 р. Німеччина фактично припинила виплачувати репарації.

71 УКРАЇНА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1920-1939 рр.)

Перша світова війна (1 серпня 1914 р. - 11 листопада 1918 р.) призупинила еволюційний процес індустріалізації господарства України й негативно вплинула на її економічний потенціал.

У Російської імперії видатки на війну впродовж 1914-1916 рр. становили понад 30 млрд руб. Тимчасовий уряд, що прийшов до влади після Лютневої революції 1917р., продовжував війну, видатки на яку з лютого до жовтня 1917 р. дорівнювали 20 млрд руб., що призвело до збільшення зовнішніх боргів.

Порушилися сталі господарські відносини. Підприємства перейшли на випуск військової продукції. За 1914-1916 рр. виробництво машинобудівної, металообробної, хімічної галузей збільшилося на 200-300 %, проте в інших галузях почався спад. У 1917 р. криза охопила всі галузі промисловості. Лише за травень - липень 1917 р. припинили діяльність 339 підприємств. У сільському господарстві зменшилися посівні площі та врожайність. Сільське господарство натуралізувалося. У 1916 р. почалася продовольча криза. Було розірвано зв'язки з ринком. Збут сільськогосподарської продукції перетворився на джерело поставок провізії для армії.

Фінансова система була зруйнована. Обмін банкнот на золото припинився, дозволявся випуск кредитних квитків для фінансування військових витрат держави. У результаті цього банківські квитки фактично перетворилися на паперові гроші. Царський уряд здійснив емісію грошей, що посилило інфляцію.

Почалося падіння курсу рубля. Індекс зростання цін за 1913-1916 рр. становив 702 %. Тимчасовий уряд продовжував емісію грошей. Ціни на хліб у 1917 р. збільшилися порівняно з 1914 р. у 16 разів, на картоплю - у 20, цукровий пісок - у 27, м'ясо - у 5 разів. В обігу були царські гроші, керенки, випущені Тимчасовим урядом, марки, облігації державних позик, зобов'язання казначейства. Відбувався процес розпаду грошової системи Росії. Перед країною виникла загроза фінансового краху.

Війна посилила регулятивну роль держави в економіці Росії. У 1915 р. були створені чотири державні Особливі наради з оборони, палива, перевезень і продовольства, які вирішували питання державних замовлень, введення твердих цін, обмеження свободи торгівлі адміністративно-примусовими методами.

Тимчасовий уряд зберіг Особливу раду з оборони, а також створив Економічну раду, що мала розробити загальнодержавний економічний план, і Головний економічний комітет, завдання якого полягало у практичному впровадженні економічних заходів. Тимчасовий уряд намагався контролювати приватні монополії, встановивши державний контроль за цінами, щоб акумулювати в Державному бюджеті переважну частину підприємницького прибутку.

Господарство Західної України зазнало значних втрат. У перший рік війни влада реквізувала в Галичині та на Буковині майже 500 тис. коней, 1,6 млн голів великої рогатої худоби, 1,6 млн овець і свиней, 14 млн птиці. Почався спад основних економічних показників у сільському господарстві. Значної руйнації зазнали 233 тис. селянських господарств, зокрема у повітах, де відбувалися воєнні дії Як наслідок, порушилися звичні господарські відносини, зменшилися обсяги сільськогосподарського виробництва, погіршилося економічне становище селянства.

Банки перестали обліковувати векселі, деякі відмовилися виплачувати грошові вкладення. Залізничний транспорт переважно здійснював військові перевезення, не забезпечував промислове виробництво сировиною, зокрема паливом. Більшість фабрично-заводських підприємств було закрито. У серпні 1914 р. в окремих галузях оголошено воєнний стан. На повну потужність працювала лише нафтова галузь, яку контролював німецький капітал.

В умовах російської окупації Галичини та Буковини (вересень 1914 р. - червень 1915 р.) торгова і промислова діяльність активізувалась і набула воєнно-спекулятивного характеру. Посилився вплив російського й англійського капіталу.

72 Економіка сша після 2 світ війни

. Сполучені Штати Америки закінчили другу світову війну, будучи безперечним лідером капіталістичного світу. Ще до війни вони мали у своєму розпорядженні величезною економічною потужністю і були найбагатшою державою. Однак саме друга світова війна сприяла посиленню могутності США, призвела до їх пануванню в післявоєнному світі.

За роки війни національний дохід США подвоївся, більш ніж удвічі зросло промислове виробництво. У країні був створений добре налагоджений виробничий механізм, що спирається на місткий внутрішній і міжнародний ринки. Постачання сировини, продовольства і військового спорядження союзникам, що фінансуються державою, стимулювали оновлення основного капіталу. Сума військових підрядів склала 175 млрд. дол., А чистий прибуток американських монополій - 70 млрд. дол. Посилився процес концентрації виробництва: кількість великих підприємств з кількістю робітників понад 10 тис. збільшилася в 7 разів. Війна прискорила процес інтенсифікації сільського господарства: механізація і хімізація виробництва стимулювалися величезним попитом на американське продовольство, що дозволило фермерам різко збільшити свої доходи.

Військові дії, а отже, і руйнування не торкнулися території США, і ресурси країни з населенням майже в 150 млн. чоловік у кілька разів перевершували ресурси інших капіталістичних держав. У результаті після війни США давали 60% промислової продукції капіталістичного світу. На їх частку припадало 50% світового видобутку вугілля, 64% - нафти, 53% - виплавки сталі, 17% - виробництва зерна, 63% - кукурудзи. Сполучені Штати зосередили у своїх руках 2 / 3 золотого запасу і 1 / 3 експорту капіталістичного світу.

Економічна перевага США базувалося на їх фінансової потужності. На Бреттонвудської конференції 1944 р., яка встановила систему золотого валютного стандарту, долар була закріплена роль світової конвертованої валюти, його золотий вміст визначилося в 35 дол. за 1 унцію золота. Долар став розрахункової та резервної грошовою одиницею, нарівні із золотом він був гарантом вартості банкнот. Одночасно були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), які значною мірою залежали від США, що надали їм початковий капітал.

Після другої світової війни Сполученим Штатам вдалося уникнути кризи реконверсії, подібного кризи 1920-1921 рр.. Ця пояснювалося тим, що в результаті так званого налагодженого попиту в країні було близько 129 млрд. дол. ліквідних накопичень, готових створити стимул для виробництва товарів широкого споживання і для капітального будівництва.

Однією з проблем реконверсії стала швидко зростаюча інфляція. Вона була викликана зростанням цін, який відбувся після скасування в кінці 1946 р. державного контролю над цінами і заробітною платою. Припинення інфляції президент назвав першочерговим завданням в економічному посланні Конгресу в січні 1948 р.

У цьому ж році економіка США, вичерпавши стимулюючий вплив військової і післявоєнної кон'юнктури, вступила в стадію економічного спаду. У 1949 р. промислове виробництво скоротилося на 6%. Безробіття збільшилася з 2 млн. чоловік в 1948 р. до 3,4 млн. в 1949 р., що склало 5,5% робочої сили. Прагнучи не допустити кризи, республіканська адміністрація Трумена запропонувала програму реформ, що одержали назву "справедливого курсу". Вона передбачала підвищення мінімуму заробітної плати, будівництво дешевого житла для сімей з низькими доходами, надання допомоги фермерам та фінансову підтримку штатам на цілі освіти, введення системи медичного страхування та ін Виконання програми було спрямовано на розширення платоспроможного попиту, який розглядався нео-кейнсіанцями як один з "стабілізаторів" американської економіки. Деякі заходи були проведені в життя. Так, мінімум заробітної плати збільшився з 40 до 75 центів на годину, зріс обсяг страхових допомог, система пенсійного забезпечення додатково охопила 10 млн. чоловік, був прийнятий закон про будівництво 800 тис. квартир для низько прибуткових сімей протягом шести років.

Пом'якшення повоєнної рецесії сприяли здійснення "плану Маршалла" і війна в Кореї. "План Маршалла", або програма відродження Європи, був запропонований державним секретарем США Дж. Маршаллом в його виступі в Гарвардському університеті в червні 1947 р. Він передбачав надання допомоги європейським державам за умови використання її для зростання виробництва та фінансової стабілізації, співпраці з іншими країнами в зниженні торговельних бар'єрів, поставки в США дефіцитних матеріалів, збереження та заохочення приватних американських інвестицій та надання щорічних звітів Конгресу США. У "плані Маршалла" погодились брати участь 16 європейських країн, у тому числі Великобританія, Франція, Італія, Західна Німеччина та ін Протягом чотирьох років дії "плану Маршалла" Конгрес США виділив 13 млрд. дол., 2 / 3 з яких було витрачено на закупівлю американських товарів. Завдяки "плану Маршалла" США позбулися від надлишків продукції, не знаходила збуту усередині країни, а також змогли збільшити інвестиції в економіку європейських країн.

Стимулюючий вплив на американську економіку зробила війна в Кореї, що почалася в січні 1950 р. Закон про військове виробництво, прийнятий у вересні цього ж року, розширював втручання федерального уряду в економіку і соціальні відносини. Він давав президенту право встановлювати черговість вирішення виробничих проблем, розподіляти ресурси, будувати нові заводи, надавати податкові пільги приватному капіталу в цілях заохочення військового виробництва, вводити контроль над цінами, заробітною платою. У грудні 1950 р. в країні було введено надзвичайний стан і вже протягом першого року війни в Кореї чисельність збройних сил США збільшилася більш ніж в 2 рази, виробництво військових літаків - у 5 разів, танків, бронетранспортерів та інших видів озброєння - в 4, 5 рази і т.д. Витрати на виробництво атомної і розробку термоядерної зброї в 1952 - 1953 рр.. склали 5 млрд. дол., що більш ніж в 3 рази перевищувало витрати попередніх років.

За час війни в Кореї в промисловість США було інвестовано до 30 млрд. дол., Тобто більше, ніж за всю другу світову війну

73 Особливості розвитку Англії після 2 світової війни

Розвиток Великої Британії після Другої світової війни характеризувався суперечливими тенденціями. З одного боку, позиції її політичних і економічних суперників у перші повоєнні роки (Франції, Японії, Німеччини) значно ослабли, і це дало змогу Великої Британії до 1963 р. утримувати 2 місце в капіталістичному світі за рівнем промислового виробництва. Війна завдала Великій Британії менших збитків, ніж іншим провідним країнам Людські втрати у світовій війні становили 245 тис. вбитих, 275 тис. поранених, 53 тис. тих, що безвісти зникли. Показник цей був значно меншим, ніж у 1914-1918 pp. З іншого боку, погіршився фінансовий стан держави, зменшились золотовалютні запаси, значними були збитки від бомбардувань, втрати суден; розвиток гальмували неоновлений основний капітал у промисловості, втрати капіталовкладень за кордоном (25 %). Державний борг зріс у 4 рази. Під тиском національно-визвольного руху почався розпад Британської колоніальної імперії. Зросла політична та економічна залежність від США. Частка Великої Британії у світовому капіталістичному виробництві впала з 11,2% у 1948 р. до 7,1 % у 1970 р Наприкінці 60-х pp. вона займала вже 4 місце в світі за рівнем економічного розвитку, але відставала в найновіших галузях виробництва.

У повоєнний період у Великої Британії при владі знаходились, змінюючи одна одну, лише дві партії — лейбористи і консерватори. За 50 післявоєнних років лейбористи урядували 17 років, а консерватори — 33. Лейбористи, які спиралися на профспілки (партія заснована у 1900 p.), проголосили своєю метою поступове реформування британського суспільства за допомогою державного регулювання. Консервативна партія (заснов. у 1867 р.) виступила за збереження «вільної конкуренції», пріоритет приватної власності, обмеження впливу держави на економіку.

Згідно з «планом Маршалла» Велика Британія отримала від США 2,8 млрд. дол. у вигляді кредитів та поставок продукції. У 1948-1949 pp. було вже ліквідовано нормування хліба, картоплі, одягу і тканин, а на масло, жири та м'ясо.

За 50-60-ті pp. воно розповсюджувалось до 1954 р. З 1952 р. королевою Великої Британії є Єлизавета II. З 1968 р. загострилася проблема Ольстера — самоврядної частини Великої Британії (Північної Ірландії). Тут переплелися релігій ні та національні проблеми. Конфліктувала корінне населення — католики і протестанти — вихідці з Англії та Шотландії. Католики піддавались дискримінації, їх виборчі та деякі громадянські права обмежувались. Справа неодноразово доходила до збройних сутичок і терористичних актів. У 1969 р. у Північну Ірландію були введені британські війська, але це не вирішило проблеми. У 1979 р. до влади прийшли консерватори, і уряд очолила Маргарет Тетчер — «залізна леді». Вона суттєво змінила економічну політику, відмовившись від державного регулювання і по вернувшись до свободи ринкових відносин. Ця політика дістала назву неоконсерватизму або тетчеризму. М. Тетчер почала проводити монетаристську політику, обмеживши кількість грошової маси в обігу, змінила податкову політику, зменшивши прямі по датки на великі прибутки і збільшивши на середні. Це призвело не тільки до зростання капіталовкладень, але й до поляризації суспільства. Зменшені були соціальні витрати У промисловості проводилась структурна перебудова, яка передбачала розвиток, насамперед, наукоємних галузей з метою подолання відставання. З 1980 р. Велика Британія змогла забезпечувати себе нафтою (її видобувають на шельфі у Північному морі) і навіть почала її експортувати, що мало величезне значення для вирішення енергетичних проблем.

Знову була проведена денаціоналізація державних підприємств, але з тією особливістю, що їх акціонерами стали 9 млн. рядових британців. Тим самим Тетчер знову ж «вбила декількох зайців». По-перше, для розвитку економіки були залучені кошти мільйонів британців, що дало поштовх розвитку промисловості, а держава зекономила великі кошти. По-друге, велика кількість людей, яка працювала на цих денаціоналізованих підприємствах, стала більш зацікавленою в результатах своєї праці. По-третє, цим була знята соціальна напруга в британському суспільстві. Опора на дрібних власників розширила соціальну базу уряду консерваторів, підвищивши й рівень життя. 2/3 сімей стали власниками будинків або квартир. Намагаючись послабити політичний вплив лейбористської партії, Тетчер вирішила розхитати їх соціальну опору — профспілки. У 1982 р. уряд прийняв закон про зайнятість, який обмежив право на страйки. У 1984-1985 pp. цілий рік продовжувався страйк шахтарів, але уряд витримав цей натиск, не задовольнивши їхні вимоги. В результаті профспілковий рух став слабкішим. Якщо у 1980 р. Британський конгрес тред-юніонів нараховував 12,2 млн. чол., то у 1990 р. — 8 млн. чол.

Зовнішня політика М. Тетчер була суперечливою. У 1982 р. Велика Британія рішуче вступила у військовий конфлікт з Аргентиною за Фолклендські острови і перемогла, довівши «хто є хто» у світовій політиці. Це призвело до зростання особистого авторитету Тетчер у Великої Британії. Вона підтримувала «перебудовчі» процеси в СРСР, схвалювала об'єднання Німеччини. Проте розходження в консервативній партії з питань європейської політики призвели до відставки М. Тетчер у 1990 р. Новим Прем'єр-міністром став Д. Мейджор (консервативна партія), який у цілому продовжував політику своєї попередниці. Навесні 1997 p., після тривалої перерви, на парламентських виборах перемогли лейбористи. У квітні 1998 р. лейбористський уряд під писав з політичними силами Північної Ірландії угоду про статус цієї території, за якою передбачалося створити тут свій парламент. Таке право надавалося і Шотландії. У 1999 р. здійснено реформу палати лордів, скорочено кількість її членів; У травні 2005 р. на парламентських виборах лейбористи знову перемогли, а Т. Блер утретє обійняв пост Прем'єр-міністра.

74 Особливості розвитку франції після 2 світової війни

Друга світова війна і окупація країни завдали великої шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати і масштаби руйнувань були меншими, ніж у роки Першої світової війни, більшість підприємств не працювало (більше 60%), існувала карткова система, не вистачало сировинних, продовольчих ресурсів. Масовим було безробіття. Процвітали «чорний ринок» і спекуляція, дорожнеча (ціни зросли у 6 разів). Промислове виробництво у країні скоротилось втричі, а сільськогосподарське – вдвічі. Нараховувалось близько 600 тис. безробітних. У колоніях розгорнулась могутня національно-визвольна боротьба: була проголошена незалежність Демократичної Республіки В`єтнам; у Лаосі, Камбоджі розгорілась партизанська боротьба; Сирії, Лівані відбувались сутички місцевого населення з французькими військами.

Політична атмосфера характеризувалася величезним впливом сил руху Опору, бурхливим зростанням демократичних і антифашистських сил. Довоєнні політичні партії зійшли з політичної арени. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) і соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах у жовтні 1945 р. в Установчі збори ФКП набрала найбільшу кількість голосів і п’ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Всі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з партій, виступив за створення президентської республіки. Ці та інші протиріччя змусили де Голля піти у відставку (наступні 12 років він не приймав участі у політичному житті, проте, пильно стежив за ним). Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалось соціальне трудове законодавство часів Народного фронту (40-годинний робочий тиждень, двотижнева відпустка, що оплачується тощо). Було проведено часткову націоналізацію промисловості (заводи Рено, п’ять банків, електростанції і т.д.) і створено державний сектор економіки, який виробляв 15-20% промислової продукції і контролювала 35-40% капіталовкладень. Власники націоналізованих підприємств, що співробітничали з гітлерівцями не отримували компенсації. Встановлювався робітничий контроль на підприємствах з числом працюючих більше 50.. Збільшені заробітні плати на 80%, пенсії і допомоги на 80-130%. Створена єдина державна система страхування тощо.

Розвиток Франції у повоєнний період

Тимчасовий режим (1944-1946 рр.)

Четверта республіка (1946-1958 рр.)

П`ята республіка (1958- по теперішній день)

Наслідки Другої світової війни для Франції

Людські втрати

Загинуло: 200 тис. військових і 173 тис. цивільних громадян

Матеріальні втрати

Грошова одиниця Франк втратив ¾ своєї вартості, капіталовкладення за кордоном скоротились на 40-50%. Франція знову стала боржником. Руйнування і втрати були відносно незначними.

Територіальні зміни

Відновлення довоєнних кордонів. Початок розпаду французької колоніальної імперії.

Соціально-економічні наслідки

Падіння ВВП до рівня 1891 р. Промислове виробництво у країні скоротилось втричі, а сільськогосподарське – більше ніж вдвічі.

Близько 600 тис. безробітних. 2 млн. репатріантів.

Ціни порівняно з довоєнним часом зросли у 6 разів. Існувала карткова система. Не вистачало предметів першої необхідності. Припинилась зовнішня торгівля.

Політичні зміни

Припинення існування Третьої республіки. Встановлення Тимчасового режиму. Довоєнні політичні партії зійшли з політичної арени. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) і соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП).

Міжнародне становище

Участь де Голля і «Вільної Франції» у боротьбі проти фашизму, а також роль, яку у цій боротьбі відіграв рух Опору, дали змогу Франції, незважаючи на важку поразку 1940 р., завершити війну у стані переможців. Франція зберегла статус великої держави. Отримала місце в ООН і РБ ООН, окрему окупаційну зону в Німеччині та Австрії, на рівні з іншими державами підписала договори з союзниками Німеччини і прийняла участь в роботі Міжнародного воєнного трибуналу.

75 Економ чудо ФРН

У першій половині 1948 р. США, Велика Британія і Франція скликали у Лондоні розширену конференцію за участю представників Бельгії, Нідерландів та Люксембурга, де обговорювалися питання проведення в Німеччині грошової реформи, припинення дії міжспілкової Контрольної Ради по управлінню Німеччиною, підготовки основних положень німецької конституції. Натомість у червні 1948 р. СРСР зібрав у Варшаві нараду міністрів закордонних справ Польщі, Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехосло-ваччини, Югославії та Албанії, яка засудила рішення Лондонської конференції.

18 червня 1948 р. розпочалася грошова реформа в Тризонії. "Рейхсмарки" замінювались новою валютою — німецькою маркою. Метою реформи було насамперед приборкання інфляції та створення стабільної грошової одиниці. Незважаючи на протести уряду СРСР, закон про валютну реформу набрав сили. Відповідно до реформи було припинено стримування зростання цін, ціни на продукти харчування різко підскочили. Цілком очевидно, що валютна реформа провадилася з метою активізації капіталовкладень та стимулювання приватних інвестицій і, як засвідчило майбутнє, вона цілком виправдала надію німецьких громадян. У магазинах з'явилися товари, зник "чорний" ринок, зростало виробництво.

Проте ситуація різко загострилася. За вказівкою з Москви радянський представник у міжсоюзній комендатурі Берліна маршал В. Соколовський вийшов з неї на знак протесту з приводу проведення грошової реформи, і радянські війська взяли під свій контроль усі комунікації між Західним Берліном та західними зонами окупації Німеччини. Радянська сторона повністю блокувала Берлін, що призвело до проблем із забезпеченням населення продовольством, тому західним країнам довелося терміново налагоджувати "повітряний міст", який діяв близько року.

У вересні 1948 р. у Бонні розпочала роботу парламентська рада під головуванням лідера ХДС К. Аденауера, що завершила підготовку конституції, яка почала діяти 23 серпня 1949 р. після її ствердження окупаційною владою. Консттиуція закріпила основні цивільні та політичні права громадян і йроголосила Західну Німеччину (ФРН) демократичною, федеративною й водночас перехідною державою. ФРН із самого початку свого існування висунула ідею об'єднання Німеччини на демократичній основі. До складу ФРН увійшли II земель (після об'єднання земель Баден-Вюртемберг і входження до ФРН Саара земель стало 10), кожна з яких мала свої конституцію, законодавчі, судові та виконавчі органи. За формою правління ФРН стала парламентською республікою, вищий орган влади — Бундестаг (федеральний парламент). На спільному засіданні Бундестагу й такого ж числа депутатів ландтагів (парламентів земель), що утворювали Федеральні збори, обирався на 5 років президент республіки, який мав обмежені повноваження і виконував представницькі функції. Першим президентом ФРН було обрано професора Теодора Гойса, який належав до табору лібералів.

Лідер партії, що перемогла на виборах, призначався федеральним канцлером (главою уряду). Канцлер перебував при владі до закінчення повноважень Бундестагу, якщо останній не висловлював йому недовіри. Конституційний суд мав право скасувати будь-який закон.

У серпні 1949 р. на виборах до бундестагу переміг блок ХДС/ХСС, який утворив в коаліції з ВДП перший уряд ФРН. 15 вересня доктора Конрада Аденауера обрано федеральним канцлером. Він переміг на виборах з перевагою усього в один голос, при цьому канцлер говорив: "Оскільки я твердо вирішив взяти на себе відповідальність, я б вважав за дурість, що сам себе не обрав".

20 вересня 1949 р. приступив до виконання своїх обов'язків коаліційний уряд. Цим актом скінчився процес формування Федеративної Республіки Німеччини.

Радянська сторона, готова до такого розвитку подій, ЗО травня 1949 р. затвердила .конституцію, розроблену Народною радою, а 7 жовтня 1949 р. проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки (НДР). Як і усю Німеччину, на дві зони було розділено Берлін: його східна частина стала столицею НДР, а західна — самокерованою територією, економічно та політично пов'язаною з ФРН.

Президентом НДР став комуніст Вільгельм Пік, а главою уряду — соціаліст, близький до СЄПН, Отто Гроте-воль. СЄПН фактично узурпувала всю владу у країні й розпочала будівництво соціалізму за радянським зразком. Розкол Німеччини, який тривав 40 років, завершився. У його здійснення зробили "свій внесок" обидві протиборствуючі сторони — СРСР та країни Заходу, кожна по-своєму.

Німецьке "економічне диво"

Із середини 50-х років у ФРН спостерігається прискорене економічне зростання. Усього за три роки обсяг промислового виробництва збільшився в 2,5 рази. Кількість безробітних скоротилася, життєвий рівень швидко підвищувався, і незабаром ФРН за цим показником наздогнала провідні західні країни.

В основі німецького "економічного дива" були цілком конкретні причини, але насамперед ФРН зобов'язана своїми досягненнями працьовитості, таланту й цілеспрямованості німецького народу. Крім того, за планом Маршалла, ФРН одержала до 1952 р. товарів на суму 3071,1 млн доларів. На відміну від східної, західна частина Німеччини не була сильно зруйнована в роки Другої світової війни, втрати виробничих потужностей склали біля 10%. На початок 50-х років'ФРН не була надмірно обтяжена військовими витратами, ЇЇ експорт тільки за 1950-1951 рр. зріс на 75%. На високі темпи економічного розвитку країни вирішально вплинула реалізація принципів, що лягли в основу валютної реформи Ерхарда, яка дозволила ліквідувати штучні бар'єри для приватного підприємництва, встановити вигідні податкові ставки. Ерхард заохочував розвиток нових промислових галузей, наприклад електронної, створюючи для них особливий режим сприяння. Йому вдалося збудити дух підприємництва, "заразити" західних німців бізнесом. Ерхард намагався створити державу "народного капіталізму" і "депролетарізувати" робітників за допомогою продажу акцій та співучасті їх у керуванні виробництвом. Він виключав застосування методів державного регулювання економіки, в "одержавленні" йому ввижався соціалізм.

Німецькому "економічному диву" сприяла й наявність дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн німців Із Східної Пруссії та інших регіонів. Заробітна плата робітників у перші повоєнні роки була значно менше довоєнної, а робочий тиждень становив 50-52 години.

До початку 60-х років Федеративна Республіка перетворилася на одну з найбільш економічно розвинених держав світу. Країна завоювала потужні позиції у виробництві устаткування, машинобудування, автомобільної, хімічної та лісової промисловостей. Відмовившись від марної ідеї силою зброї захопити увесь світ, уряд ФРН сприяв утворенню транснаціональних корпорацій, де німецькому капіталу належала одна з провідних ролей.

Криза 1973-1975 рр. призвела до посилення інфляції, росту безробіття, зростання цін, але її наслідки не були такими хворобливими, як в інших країнах, оскільки у ФРН були більш високі зарплата та пенсії. Проте 1974 р. тодішній канцлер ФРН В. Брандт мусив піти у відставку після того, як з'ясувалося, що один з його близьких співробітників був агентом розвідки НДР. Його спадкоємцем на посаді канцлера став соціал-демократ Гельмут Шмідт, віце-канцлером і міністром закордонних справ став впливовий політик Ганс Дітріх Геншер. Суттєвих змін у політичному курсі ФРН зміна уряду не викликала.

З 1983 р. в економіці ФРН розпочалося поступове піднесення, яке тривало до 1990 р. Країна стала найбільшим експортером товарів у світі, в тому числі найскладнішого устаткування. Західнонімецька марка перетворилася на одну з провідних валют. Модернізація економіки привела до збільшення заможності середнього класу.

1987 р. Гельмута Коля знову обрано канцлером ФРН.

82 Основні ідеї німецької школи ордолібералізму

У Німеччині на початку 30-х років існувало три школи науковців-неолібералів, що займалися пошуком шляхів переходу німецької економіки від тоталітарного, військового, режиму до демократичної економічної системи ринкового типу. Це – по-перше, найстаріша німецька школа неолібералізму; подруге, фрайбурзька; по-третє, кельнська.

Першу школу німецьких неолібералів очолили Олександр Рюстов (1885 – 1963) і Вільгельм Репке (1899 – 1966) А. Рюстов у 1932 р. запровадив поняття “ліберальний інтервенціонізм” на противагу „абсолютній безсистемності” тодішньої соціально-економічної практики. Під цим терміном вчений розумів державне „втручання: не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку”. Подібні ідеї висловив у своїй статті “Державний інтервенціонізм” у 1929 р. й В. Репке. Ці економісти розробили загальні основи і пріоритети теорії і політики неолібералізму, його соціальні функції та особливості на відміну від класичного лібералізму. Особливу увагу вони приділяли питанням теорії економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв’язку між ними. За визначенням В. Репке, економічна політика держави має гарантувати свободу – суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок та вільну конкуренцію.

Друга школа сформувалася навколо Вальтера Ойкена (1891 – 1950) – завідувача кафедри політичної економії Фрайбурзького університету. Разом з професорами кафедри Францом Бьомом, Гансом Гросманом-Дьортом і Леонгардом Мікшем В. Ойкен розпочав публікацію наукових праць під назвою “Лад економіки”. Дослідники фрайбурзької школи розвинули найважливіші положення історичної школи в Німеччині, в межах якої розроблялися класифікації національних господарств, виділивши спільні стадії господарського розвитку для різних країн, принципи класифікацій національних господарств, критерії визначення стадій історичного та економічного розвитку, трактування економічної системи. Ці розробки лягли в основу теорії і політики господарського ладу В. Ойкена.

Починаючи з 1948 р. неолібералізм “фрайбурзького гуртка” або “школи В.Ойкена” стає офіційною економічною концепцією ФРН. Цього ж року за редакцією В. Ойкена публікується перший номер неоліберального щорічника “Ордо”. За В. Ойкеном, “Ордо” означає “порядок” економічної системи саме тому німецька школа неолібералізму отримала назву “ордолібералізм”.

Третя, кельнська, школа німецьких економістів представлена А. Мюллер-Армаком, Людвігом Ерхардом (1897 – 1977) та їх учнями. У її межах була розроблена концепція соціального ринкового господарства. Термін “соціальне ринкове господарство” запропоновано А. Мюллер-Армаком після 1946 р. для характеристики форм переходу від мілітаристської, надіндустріальної фашистської економіки до мирної і розглядався ним як тимчасовий захід для пожвавлення господарського життя та вирішення проблем відбудови народного господарства. Потім це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу, послідовно реалізовану у 50 роки в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда.

Основу ордолібералізму складають теорії “ідеальних типів економічних систем”, “соціального ринкового господарства” і ”сформованого суспільства”.

Вихідним пунктом системи поглядів “школи В. Ойкена” стало вчення про “ідеальні типи економічних систем”, викладене у праці “Основи національної економії” (1940). Суть її розкривається в таких міркуваннях В. Ойкена: економіка будь-якої країни складається із множини однакових елементів – грошей, цін, праці, прибутку, капіталу, заробітної плати, процента, тощо. Але чому економіки різних країн неоднакові? Щоб пояснити, що саме складає першопричину відмінності економічних систем, В. Ойкен конструює моделі двох ідеальних або чистих типів господарств: “централізовано керовану”, або примусову економіку, та “мінове господарство”, або ринкову економіку.

У централізованокерованому господарстві усі рішення здійснюються зверху, з єдиного центру. Це суперечить принципу вільного вибору, загрожує відсутністю рівноваги, інфляцією, хронічним дефіцитом і поступовою саморуйнацією економіки. Ринкове (мінове) господарство, засноване на принципах індивідуалізму, свободи вибору, конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу.

Критеріями розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць – ринковий або адміністративний та процес прийняття економічних рішень – добровільний або примусовий. Не менш важливою ознакою класифікації В. Ойкен називає особливості генезису економічного ладу, а саме: “природно зростаючий” і “законодавчо встановлений”. Перший формується еволюційно, у процесі історичного розвитку; другий устрій виникає в результаті свідомих економіко-політичних рішень.

Більшість з відомих історії економічних устроїв суспільства належать до “природно зростаючих”. Водночас, тип господарства залежить від вибору самого народу, тому, якщо постає ця проблема вибору, держава повинна зорієнтувати народ, допомогти у створенні соціальних інститутів. Наприклад, створити ринок, якщо його немає. Отже, В. Ойкен проголошує ідею свідомого створення конкурентного ринкового устрою в умовах зруйнованого господарства у післявоєнній Німеччині. Найважливіше завдання держави при цьому полягає у запобіганні й обмеженні економічної монопольної влади. Для реалізації конкурентного устрою ринкового господарства необхідно створити економічну політику держави, яка водночас жорстко регламентує межі державного втручання в економіку.

Неоліберальна модель В. Ойкена представила три наріжні принципи теорії конкурентного ринкового ладу [101, с. 987 – 988]:

- індивідуальної свободи – дотримання ідеалів свободи і гідності людини на основі приватної власності та господарської незалежності економічних суб’єктів.

- сильної держави, яка не втручається у господарські процеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди установленим: це – “законодавчо встановлений лад” для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава.

- системності в економічній політиці, що має враховувати концепцію економічного розвитку, орієнтуватися на ієрархію політичних цілей – щоб не перетворитися на “політику експериментів”, тобто подолання проблем, причиною яких є постійне втручання держави.

Констатуючими принципами політики конкурентного ладу є:

- недоторканність приватної власності,

- конкурентні відкриті ринки,

- стабільність грошового обігу і національної валюти,

- свобода і захист господарських угод,

- свобода дій підприємця та його відповідальність,

- сталість економічної політики.

До регулюючих принципів політики конкурентного ладу, які регламентують вплив державних інституцій на умови перебігу й результати господарчих процесів та стимулюють конкуренцію належать:

- антимонопольна політика – контроль за монополіями з метою припинення антиконкурентних дій, регулювання діяльності монополій в галузях, де вони неминучі;

- політика перерозподілу доходів – коригування ринкового механізму розподілу доходів без обмеження прагнення підприємців до інвестування;

- соціальна політика – забезпечення мінімальної заробітної плати, регулювання робочого часу, регламентація праці жінок і дітей;

- екологічна політика – захист природних ресурсів від хижацького використання, боротьба із забрудненням довкілля.

85 гоподарський розвиток україни 50-90рр

Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи. Реформа 1957 р. та створення раднаргоспів. Структурні зрушення в народному господарстві та загострення соціально-економічної ситуації на початку 60-х років. Господарська реформа 1965 р. Посилення застійних явищ у соціально-економічному житті 70-х—першій половині 80-х років, спроби реформування господарської системи в другій половині 80-х років та їх невдача

Із закінченням відбудови народного господарства України в 1950 році продовжувався його подальший розвиток на основі директивних п’ятирічних планів: п’ятого (1951—1955 рр.), шостого (1956—1960 рр.), сьомого (1961—1965 рр.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея «догнати і перегнати» індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущовим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США та інших економічно розвинутих країн. Результатом командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.

У 50-х— першій половині 60-х років основні напрями економічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими порівняно з західними країнами темпи економічного зростання України, хоча після 1950 р. вони помітно вповільнилися. За 1951—1958 рр. промислова продукція щорічно збільшувалася на 12,3%, національний дохід — на 11,7%, за 1959—1965 рр. — відповідно на 8,8% і 7%. У структурі суспільного виробництва в 1960 р. за виробленим національним доходом (у СРСР його обраховували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9%, сільського господарства — 29,1, транспорту і зв’язку — 4,7, будівництва — 8,2, торгівлі — 11,1%.

За 1951—1965 рр. було побудовано 1960 великих підприємств. Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі примітивної індустріалізації. Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов’язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи «Б» відставали від групи «А». Питома вага виробництва засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 р. до 72,4% у 1965 р.

Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії зменшилася з 20% у 1950 р. до 6,6% у 1965 р.

Різко зросло значення металургії, особливо порівняно з довоєнними роками. У 1965 р. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 р. в 4 рази, виплавлення чавуну — у 3,5, сталі — в 1,4, виробництво прокату — у 3,7, труб сталевих — у 3,1 раза. Сталі вже виплавлялося більше, ніж чавуну. За 1951—1965 рр. було побудовано і здано в експлуатацію 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.

Важливу роль в індустріальному комплексі відігравали машинобудування та металообробка, середньорічні темпи зростання яких у 50-х роках становили 16,5%. Зменшення їх частки в галузевій структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, трансформаторів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, холодильників, пральних машин, пилососів тощо. До речі, першу електронно-обчислювальну машину було винайдено і виготовлено саме в Україні. До середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів, літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський телевізорний, Сумський електронних мікроскопів, Київський електронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. За обсягом виробництва сільськогосподарських машин Україна займала провідне місце в СРСР. Лише за 1960—1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. в Україні було понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25% зайнятих у промисловості.

При всій значимості реформи 1953 р., яка вперше гостро поставила питання про необхідність переходу від адміністративних переважно до економічних методів, поставлені нею завдання не були вирішені. Економічні методи не стали домінуючими. Оскільки реформа зачепила в основному сільське господарство, а завдання зі зміни механізму господарювання в інших галузях народного господарства і не ставилося, не мінявся кредитно-фінансовий механізм у цілому, то цього і не могло статися.

Але це не означало, що ідеї реформи 1953 р. не отримали свого розвитку. Всі наступні роки свідчать про нові спроби подолання командно-бюрократичних методів і ліквідації жорсткого централізованого керівництва економікою.

Після 1953 р. Хрущов починає ліквідовувати недоліки в системі управління на мікро- та макрорівнях і здійснює наступні зміни:

підвищення ролі й розширення прав союзних республік у господарському будівництві;

розширення прав і самостійності директорів;

впровадження нового порядку планування, що обмежує число директивних показників згори;

скорочення звітності керівним організаціям, що дублювала офіційну статистичну звітність;

скорочення і спрощення управлінського апарату.

У середині 50-х років було здійснено ряд реформ, спрямованих на ліквідацію жорсткого централізованого керівництва народним господарством і посилення економічних стимулів і особистої матеріальної зацікавленості в результатах праці. Протягом 1953—1955 рр. здійснювались заходи з вивільнення місцевої ініціативи і послаблення диктату центру, розгорталася боротьба з бюрократизмом. Було здійснено низку значних заходів з розширення прав міністерств і союзних республік, усунення надмірної централізації в управлінні й плануванні.

Лише протягом 1954—1956 рр. у відання міністерств союзних республік були передані підприємства й організації цілих галузей народного господарства: харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, паперової, роздрібної торговельної мережі, громадського харчування, автомобільного транспорту, річкового флоту й охорони здоров’я. Безпосередньо в українське республіканське підпорядкування було передано понад 11 тис. підприємств. Так, якщо у 1953 р. продукція промисловості союзного підпорядкування становила близько 70%, а республіканського, обласного і районного разом — тільки 30%, то в 1956 р. — відповідно 45 і 55%, а безпосередньо частка республіканської і місцевої промисловості України зросла до 67% усієї продукції промисловості, що планувалася, проти 35% у 1950 р.

Розширення прав республіканських організацій в управлінні народним господарством безпосередньо відбилось на системі показників державного плану. Загальнодержавну і внутрівідомчу статистичну звітність з номенклатури промислової продукції в державному плані на 1955 р. було скорочено втричі порівняно з 1953 р., а кількість показників народногосподарського плану — на 46%.

Принципові зміни вніс М. С. Хрущов і в систему управління аграрно-промисловим сектором. Так, нові перспективи в розвитку матеріально-технічної бази і розширенні можливостей для здійснення технічного прогресу в сільському господарстві відкрилися після рішень лютневого (1958 р.) Пленуму ЦК КПРС і сесії ВР СРСР. Березневий (1958 р.) Пленум ЦК КП України обговорив питання про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) і прийняв постанову «Про підсумки лютневого Пленуму ЦК КПРС і завдання КПУ по дальшому розвитку колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій».

У цілому заходи, яких було вжито в ході здійснення реформування сільського господарства, стимулювали його розвиток. З середини 50-х років сільське господарство вперше стало рентабельним. Підвищилися валові збори та врожайність зерна, зросло поголів’я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. Із 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо за 1951—1958 рр. обсяг валової продукції збільшився на 65%, то з 1959 по 1964 р. — лише на 22%. Зменшилися середньорічні темпи розвитку.

Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними цінами. Закупівельні ціни 1958 р. були меншими порівняно з 1954—1957 рр. Це призвело до зменшення доходів колгоспників і зростання заборгованості перед державою. З 1963 р. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 р. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Але цих заходів було недостатньо.

Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в 1961—1965 рр. становили 16,5% усіх інвестицій у господарство. Як і раніше, вони вкладалися у виробничі фонди, які за цей період зросли у колгоспах у 1,8, а в радгоспах — у 2,5 раза. Але фондовіддача зменшилася з 1,47 крб. у 1958 р. до 0,87 крб. у 1965 р. у колгоспах і, відповідно, у радгоспах — з 0,92 до 0,77 крб.

Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, частково на Північному Кавказі, яке розпочалося в 1954 р., законсервувало екстенсивний характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за цілинною програмою зумовили зменшення в Україні посівних площ зернових культур з 65,4 усіх посівів у 1950 р. до 40,9% у 1960.

У діяльності М. С. Хрущова, що здійснив позитивні зміни в системі управління економікою, було немало і негативних моментів, що особливо яскраво виявилися в його нещадній боротьбі з травопільною системою землеробства і спробою нав’язати повсюдне вирощування кукурудзи. За період з 1955 по 1964 рр. надмірно розширювалися посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування конкретних ґрунтово-кліматичних умов. У 1955 р. планувалося посіяти понад 5,2 млн га порівняно з 2,2 млн га у 1953 р., у 1962 р. посіви кукурудзи досягли понад 20% усієї посівної площі. Однак урожайність її була низькою, валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів зернофуражних культур (ячменю, вівса).

86 Розвиток радянської економічної науки в 30—90-ті рр.

Характерними рисами економічної теорії, починаючи з 30-х років, були її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість.

Політична економія перетворилась на описову науку, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду, проголошувала суб’єктивно створювані ними господарські форми справді

соціалістичними і єдино можливими. Учені-економісти в своїх до­слідженнях змушені були користуватися недостовірними статистич­ними джерелами, були позбавлені можливості користуватись до-

сягненнями зарубіжної наукової думки, що робило неможливим об’єктивний економічний аналіз.

Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово перепліталась з політикою. І це відповідало інтересам бюрократичної системи, якій не потрібна була правда про об’єктивний стан виробничих відносин радянського суспільства.

Деформація завдань політичної економії соціалізму призвела до її переродження. Спроби вирішити проблему методу політичної економії, ізолювавшись від світових досягнень у галузі методології, закінчилися ототожненням методу політекономії з формально-логіч­ними процедурами.

Відхід від предмета економічної теорії проявився у формуванні специфічної проблематики: теми досліджень формулювались, виходячи з тези про визначальну роль партії в організації суспільно-економічного життя, про переваги соціалізму над капіталізмом.

На рівні теоретичних проблем це проявлялося в тім, що коли посилювався процес формування гальмівних факторів соціально-еко­номічного розвитку, визрівали умови кризи радянської економіки, у політичній економії соціалізму, як і в інших розділах суспільство­знавства, інтенсивно обговорювалися проблеми прогресивності соціалізму. Саме у цей період посилено дискутувались питання соціалістичного способу життя, його переваг над капіталізмом.

Щоправда, в радянській економічній науці спостерігалися періодичні пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності та, у зв’язку з цим, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демократичних процесів.

Так, у 60-х рр. у зв’язку з розпочатою кампанією щодо впровадження госпрозрахунку необхідно було довести тезу про те, що товарно-грошові відносини відіграють певну роль у стимулюванні виробництва і можуть бути використані як важелі саморегулювання і за умов планової економіки.

З’являються наукові праці з цього питання, в яких категорії ціни та ціноутворення, прибутку, ренти розглядаються як регулятори

виробництва, але сфера їх вільного впливу обмежується окремою господарською одиницею. Суспільний розвиток, на думку авторів, повинен бути підпорядкованим плановому регулюванню з боку дер­жави, яка одна тільки може забезпечити ефективне зростання соціалістичного виробництва.

Особливо гострою була проблема заробітної плати. Її розв’язан­ня зв’язувалось із вирішенням питання про характер робочої сили. Якщо підприємство визнавалось ланкою економіки, де на товарно-грошовій основі поєднуються фактори виробництва, то логічно було б визнати й товарний характер робочої сили. Однак спробу деяких учених (зокрема українських — В. Корнієнка та Ю. Пахомова) включити робочу силу у сферу товарно-грошових відносин було зустрінуто шквальною критикою.

Визнати товарний характер робочої сили за соціалізму означало спростувати тезу про винятковість цього способу господарювання і докорінно змінити підходи до визначення заробітної плати. За товарно-грошових відносин заробітна плата має виступати у формі ціни робочої сили, яка встановлюється на ринку під впливом попиту та пропозиції. Це суперечило тезі про плановий характер ціноутворення за соціалізму.

У 70-ті рр., у зв’язку зі згортанням економічної реформи, що була спрямована на часткове використання механізмів саморегулювання, економісти знову звертаються до аналізу методологічних проблем політичної економії та проблем економічного зростання і його показників. Робиться висновок, що країна досягла в своєму економічному розвитку якісно нових рубежів — стадії розвинутого соціалізму.

Однак наприкінці 70-х та у 80-х рр. в економічній теорії стають помітними певні зміни: усе сміливіше висловлюється думка про необхідність дослідження економічних явищ з нових позицій з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувається перегляд раніше догматизованих марксистських положень. Ведеться пошук компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.

Звичайно, перегляд підходів до аналізу відбувається в межах ідеї соціалістичного вибору. Ідеться про дальше вдосконалення соціалізму на базі нових науково-теоретичних розробок, про нові методи господарювання, про використання товарно-грошових відносин, про зміну характеру планування і т. д.

У 80—90-х рр. змінюється й визначення предмета політичної економії: її починають трактувати як науку не тільки про виробничі відносини, а й про їхній зв’язок з продуктивними силами, надбудовою. Це дало можливість досліджувати вплив різноманітних факторів на розвиток суспільного виробництва, тобто робити те, що на Заході робили з початку століття.

До предмета політичної економії було включено категорію господарського механізму, що стало значним кроком уперед в аналізі закономірностей макро- та мікроекономічного рівнів, уможливлювало використання методів аналізу, сформульованих неокласичною школою. Висновки, зроблені на підставі досліджень закономірностей функціонування господарського механізму, підготували перегляд усієї концепції економічного устрою суспільства.

60 АНГЛИЙСКИЙ ИМПЕРИАЛИЗМ

Утрата промышленной монополии. 1870-е гг. были пиком экономической

мощи Англии на международной арене. На ее долю приходилось половина мировой

добычи каменного угля, выплавки чугуна и обработки хлопка. Удельный вес Англии

в мировой торговле составлял 65%. Монопольное положение этой страны как

«мастерской мира» делало возможной политику свободной торговли. Считалось, что

английские товары в силу своего качества и дешевизны не нуждаются в

протекционизме и запретах на ввоз иностранных товаров. Однако уже с 1880 г.

положение начинает быстро меняться.

На первый план выходят США и Германия. К этому времени в этих странах

завершился промышленный переворот. Он происходил на более высокой

технической базе, чем в Англии. В результате роста производительности труда и

повышения качества продукции германская промышленность стала превосходить

английскую. К середине 80-х гг. немецкие товары начали все сильнее конкурировать

с английскими на внешних рынках и проникать даже на внутренний рынок Англии.

В то же время английская промышленность, техническая база которой

сформировалась еще в первой половине XIX в., оставалась примерно на том же

уровне, что и в 70-х гг. В этом наглядно обнаружился начинающийся кризис

капиталистического способа производства. В Англии — самой старой

капиталистической стране — господство капиталистических отношений в

промышленности начинало сдерживать рост производительных сил. При наличии

огромной колониальной империи вывоз капитала оказался для английской

буржуазии более прибыльным, чем его применение внутри страны. Тем самым резко

сокращалась финансовая основа преобразования английской промышленности.

Между тем английские фабриканты почти 100 лет безраздельно пользовались

промышленной монополией на мировом рынке, не нуждаясь в постоянном

техническом обновлении производства. Много лет они получали монопольную

прибыль уже в силу своего исключительного положения. Когда же оно исчезло, они

предпочли не идти на большие капиталовложения, связанные с конкурентной

борьбой на рынках Европы и США, а использовать возможности колониальной

торговли.

Последняя основана на неэквивалентности обмена: поступающее из колоний

сырье и полуфабрикаты, закупались промышленниками по монопольно низким

ценам, а готовые изделия сбывались в колонии по монопольно высоким ценам.

Колониальная торговля давала английским промышленникам возможность получать

высокие прибыли и без постоянного преобразования технического базиса

производства. Английский капитализм приобретал паразитический характер

Колониальная империя стала, таким образом, во главу угла политики

господствующего класса. Население английских колоний к 1860 г. составило 145

млн. человек. Шла эксплуатация даже аграрных стран Европы, откуда тоже

поступало дешевое промышленное сырье. Но торговля с колониями давала более

высокую прибыль, хотя она в ряде случаев значительно снижалась расходами на

содержание колониальной армии и администрации.

С 1870-х гг. значение колониальной империи для английской буржуазии

сильно выросло. Колонии стали жизненно необходимы как для обеспечения

сверхприбылей, так и для смягчения за их счет нарастающих классовых

противоречий в метрополии.

Поэтому в 1860—1880 гг. происходит быстрое расширение английских

колониальных владений: за 20 лет их население возрастает почти вдвое и достигает

268 млн. человек. Расширение Британской империи продолжалось и впоследствии,

но уже значительно более медленными темпами — в 1900 г. ее население равнялось

310 млн. Это было связано с тем, что с 1880-х гг. на арену дележа колоний активно

вступили другие промышленно развитые страны — Франция, Германия, а несколько

позже — США и Япония

Особенности английской колониальной империи состояли в широкой

колонизации. Английские эмигранты составляли в ряде колоний ядро местных

капиталистов, интеллигенции и квалифицированной рабочей силы. Этим

господствующий класс Англии решал сразу два вопроса: 1) сокращение резервной

армии труда в метрополии, что в сильной степени смягчало накал классовой борьбы,

и

2) создание в колониях капиталистического уклада, тесно связанного с

английским капитализмом экономически и политически.

Неблагоприятно

сказался на экономическом развитии Англии разразившийся с 1874 г. и

продолжавшийся 20 лет мировой аграрный кризис. Предпосылки его были созданы

окончанием гражданской войны в США и освоением огромных территорий

Среднего Запада, что вызвало приток на английский рынок большого количества

дешевого американского хлеба. Импорт американской пшеницы с 1866 по 1873 г.

увеличился с 10,8 млн. до 90,4 млн. бушелей, т. е. в 8 раз.

Сельское хозяйство самой Англии в это время развивалось на

капиталистической основе. Однако подавляющая часть земли принадлежала

крупным земельным собственникам-лендлордам, которые сдавали ее в аренду

капиталистам-фермерам. Лендлорды составляли верхушку правящего класса Англии

и пользовались огромным влиянием в правительстве, в консервативной партии.

Земельная рента, составлявшая главный источник их доходов, ложилась тяжелым

гнетом на сельское хозяйство Англии, удорожая его продукты. Поэтому фермеры не

выдерживали американской конкуренции. Не обремененная рентой продукция

заокеанского сельского хозяйства обходилась много дешевле английской даже с

учетом транспортных расходов. Поднялась волна массового разорения английских

фермеров. Капитал стал покидать аграрные отрасли хозяйства Англии.

Резко упали цены на сельскохозяйственную продукцію

Аграрный кризис имел и другие последствия. Массовое разорение фермеров и

сокращение спроса на рабочую силу в сельском хозяйстве привели к началу XX в. к

увеличению резервной армии труда в городах, избытку неквалифицированной

рабочей силы. Это обострило социальные противоречия английского капитализма

61 Французский «ростовщический» империализм

Мировое промышленное производство за период с 1870 по 1913 гг. выросло в 5 раз, французское же — только в 3 раза. Так же, как для Англии, для Франции этого времени огромную роль играл вывоз капитала. 75% накопленных во Франции капиталов вывозилось и только 15% вкладывалось в хозяйство Франции. Доходы от вывоза капитала, как и в Англии, были больше доходов от своей промышленности. Франция вывозила капиталы все же меньше, чем Англия, но не Англию, а Францию принято называть мировым ростовщиком. Почему? Потому что англичане вывозили капитал преимущественно в производительной форме: сами ехали с ним в колонии и вкладывали там в хозяйство. А Франция вывозила капиталы преимущественно в ростовщической форме, в форме кредита: давала взаймы другим государствам.

Таким образом, ростовщический характер французской экономики сохранялся. Отставая по развитию промышленности, Франция лидирует по концентрации банков, по развитию финансового капитала.

Как и Англия, Франция в это время захватила большие колониальные владения, территория ее колоний была в 20 раз больше территории самой Франции. Но колонии не играли существенной роли для французского хозяйства. Достаточно сказать, что накануне первой мировой войны в колонии направлялось лишь 10% экспорта капитала и 10% экспорта товаров из Франции.

62 німеччина імп.

Германский «юнкерско-буржуазный» империализм

Германский империализм принято называть «юнкерско-буржуазным» и «военно-государственным». Юнкерско-буржуазный потому, что в Германии сильные позиции занимали помещики-юнкера. Они сохранили господствующее положение в сельском хозяйстве, активно участвовали в промышленной и банковской сфере, в их руках оставалась армия. Человек, не имевший дворянского звания, не мог сделать военной карьеры. Как традиционные военные, они были заинтересованы в милитаризации, росте военных ассигнований, военных приготовлениях. Но германская буржуазия тоже была заинтересована в военных приготовлениях: ее обделили при разделе колоний и она стремилась к их переделу в свою пользу.

Германский империализм принято называть также военно-государственным, потому что здесь государство в военно-политических целях усиленно вмешивалось в хозяйственную жизнь. Оно не только давало военные заказы промышленникам, но и занималось организацией промышленных предприятий, ставило перед промышленниками конкретные задачи. Короче говоря, в Германии раньше, чем в других странах, начинается государственное регулирование промышленности.

Промышленное производство Германии за период с 1870 по 1913 гг. развивалось опережающими темпами, германская промышленность обогнала английскую и французскую и к началу века вышла на первое место в Европе и на второе в мире.

При этом впереди шла тяжелая промышленность. На первое место в мире вышли германская металлургия и германская химическая промышленность. Германия стала монополистом и по производству анилиновых красителей. Первое место в мире занимала германская электротехническая промышленность. Германия производила половину электротехнических товаров мира, и отсюда в другие страны вывозились динамо-машины, трамваи, электролампы.

Поскольку предприятия тяжелой промышленности, особенно новых отраслей, получивших преимущественное развитие в Германии, не могли быть мелкими, Германия выходит на первое место в Европе по концентрации производства. Высокая концентрация облегчала образование монополий, и в начале XX в. Германия становится классической страной монополий.

Среди германских монополий особое место занимал военный концерн Круппа. Созданный при участии государства и действовавший по государственной программе, он стал государством в государстве. В состав концерна входили не только военные предприятия, но и шахты, металлургические и машиностроительные заводы. Поскольку артиллерийские заводы строились тогда, когда еще недостаточно были развиты другие отрасли промышленности, они строились по феодальному принципу «самообслуживания». Крупповские пушки готовились из крупповской стали на крупповских станках.

Как и в других странах, монополизация сделала наибольшие успехи в новых отраслях промышленности. В электротехнической промышленности возникли корпорации, сохранившиеся до настоящего времени: «Всеобщее электрическое общество» (АЭГ) и общество «Сименс».

Два концерна возникли и в химической промышленности. В старых отраслях пока преобладали низшие формы монополии. Из них можно отметить «Рейнско-вестфальский угольный синдикат» и «Германский стальной синдикат».

63 Американский империализм

К концу XIX в. США превратились в крупнейшую индустриальную державу. Если мировое промышленное производство с 1870 по 1913 г. выросло в 5 раз, то промышленное производство США — в 8,6 раза. США выходят на 1-е место в мире по промышленному производству.

В американской промышленности в это время происходят структурные изменения: прежнее ведущее место занимала легкая промышленность, теперь на первое место выдвигается тяжелая. Решающую роль в этом сыграли новые отрасли: электротехническая, нефтяная, резиновая, алюминиевая, автомобильная. Развитие этих отраслей было связано с достижениями науки и техники. Американская промышленность все еще испытывала недостаток рабочих, поэтому изобретательство, новая техника получили здесь особенно благоприятную почву.

В результате серии изобретений Эдисона в области электротехники в 80-х годах XIX в. рождается знаменитая фирма Эдисона, которая в дальнейшем перерастает в крупнейшую электротехническую корпорацию «Дженерал Электрик». Электротехническая промышленность становится одной из ведущих отраслей промышленности в США.

Одной из первых монополий США стал основанный Рокфеллером нефтяной трест «Стандард Ойл», который уже в 1880 г. перерабатывал свыше 90% всей американской нефти. Рокфеллеру удалось договориться с железнодорожными компаниями о пониженной плате за перевозку грузов своего треста, что значительно облегчило ему конкуренцию с соперниками.

Под давлением общественного мнения в 1890 г. был принят «антитрестовский» закон Шермана. Законом запрещались объединения, стеснявшие свободу конкуренции, т.е. формально запрещались монополии. Однако закон Шермана был бессилен именно против трестов. Он предусматривал меры против «сговора» нескольких фирм на рынке, т.е. был направлен против монополий низшего порядка — картелей и синдикатов, а когда эти фирмы сливались в одну, т.е. возникал трест, закон не усматривал здесь сговора, да и не мог вмешиваться во внутренние дела фирм.

После закона Шермана усиленное распространение получает новая форма монополий — холдинг-компании. Холдинг — это общество, которое держит портфель акций разных фирм, получает дивиденды и распределяет их между пайщиками.