Ист. укр. культ. Т.2

351

вважати їх власниками підприємств, але зв’язок цих осіб з видавничою справою дуже ймовірний. У цьому контексті заслуговує на увагу та обставина, що Анфим мав відношення до політичних та торговельних зв’язків Росії з Великим князівством Литовським 38. Попри наявність специфічних російських рис, в цілому, московські анонімні видання вміщують тексти південнослов’янського походження у тому варіанті, який був на той час загальноприйнятим у східних слов’ян. Анонімна друкарня стала безпосередньою попередницею Державної московської друкарні, в якій Іван Федоров та білорус Петро Мстиславець надрукували найстарші в Росії точно датовані друки — Апостол (1564) і дві версії Часовника (1565). Після їхнього виходу в світ обидва друкарі були звинувачені в єресі — за що саме не відомо — і змушені втікати з Росії. Роботу вони знайшли у друкарні, власником якої був "найвищий гетьман" Великого князівства Литовського, нащадок київських бояр Григорій Ходкевич. До його маєтків належали два містечка на Підляшші — Супрасль і Заблудів, недалеко від Білостока. Задумавши створити освітньокультурний осередок, гетьман Ходкевич обрав для нього Заблудів. Це може свідчити про прагнення здійснювати видавничу програму незалежно від супрасльських монахів, що не виключає ймовірності залучення їх до співпраці. Грамотою, виданою 1567 р. (раніше її датували 1563 р., уточнення датування обґрунтував І. 3. Мицько), Ходкевич надав матеріальне забезпечення церкві, шпиталеві, костьолові і при ньому "містрові" (вчителеві). Щоб дати Федорову засоби існування на час роботи в новозаснованому видавничо-друкарському підприємстві, Ходкевич передав йому в користування (оренду) маєток у Мізякові Брацлавського повіту (Східне Поділля), а згодом

с.Малинку "с фольварком друкаровским".

Узаблудівській друкарні Г. О. Ходкевича Іван Федоров та Петро Мстиславець з липня 1568 р. до березня 1569 р. друкували Євангеліє учительне — церковнослов’янський переклад збірки казань, укладеної, як гадають, константинопольським патріархом Іоанном IX Агапітом 39. Незабаром після видання цієї книги Петро Мстиславець виїхав до Вільнюса, де зайнявся друкарством у співпраці з багатими білоруськими купцями Мамоничами. Натомість Іван Федоров від вересня 1569 р. до березня 1570 р. друкував свою першу самостійну працю — Псалтир з "Часословом". Помічником його був Василь Гарабурда, якого в тогочасних документах при описі події, що сталася 27 березня

1570 р. у Володимирі на Волині, називають "слугою друкарні" Г.О.Ходкевича 40.

37Немировский Е. А. Возникновение... — С. 266, 268.

38Памятники дипломатических сношений Московского государства с Литовско-Русским государством. — Москва, 1987. — С. 434 — 440.

35Див. докладніше: Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова. — Львів, 1989. — С.32, 68-

84.

40 Кравченко В. Соратник першодрукаря // Жовтень. — 1985. — № 4. — С.94.

Попри всю вже неодноразово відзначену нами спільність культурного розвитку України і Білорусі, Франциск Скорина і Симон Будний належать, у першу чергу, до білоруської культури. їхні зв’язки з Україною були спорадичними, хоч, без сумніву, видання були орієнтовані на всіх "руських" читачів. Скорина і Будний були насамперед видавцями, а не друкарями. Щодо Тяпинського, то невідомо чи він, крім видавничої праці, особисто займався й друкарською. Діяльність Тяпинського, хоч обмежена за своїми масштабами, важлива з огляду на свій новаторський характер, і в цьому полягає її значення для білоруської та української культури. Друкування Тяпинським двомовного Євангелія засвідчує, що ініціатива Скорини й Будного знайшла не лише прихильників, але й продовжувачів. Врешті, заблудівські видання Ходкевича продовжили започатковану Фіолем та Скориною орієнтацію на якнайширше коло читачів, насамперед білоруських та українських.

352

В. С. Александрович

3.7. Архітектура та будівництво

Забудова міст. У загальній картині еволюції архітектури та будівництва на українських землях час від середини XV до середини XVI ст. не становить окремого замкнутого в собі періоду.

Містобудування, що виразно занепало на українських землях після інтенсивного розвитку в середині — другій половині XIII ст., у рамках розглядуваного періоду пожвавлюється, особливо з першої половини XVI ст. Цьому сприяла стабілізація внутрішньої ситуації. Започатковується формування мережі приватних міст, розвиток якої припадає вже на наступний період історії. У плануванні містобудівельних ансамблів впродовж століття не сталося істотних змін. Надалі виступають як утверджені ще за княжої доби вільні принципи планування, визначувані насамперед особливостями рельєфу конкретної місцевості, так і розпланування мішаного типу, на західноукраїнських землях нерідко з регулярним, характерним для планування міст на Магдебурзькому праві ядром, та вільним розташуванням передмість. Утвердження на українських землях нової еліти й активне будівництво резиденційних укріплень привело до того, що нерідко вони стали відігравати важливу роль у планувальній структурі міст.

Продовжує розвиватися система міських укріплень як давніх історичних міст, так і новозасновуваних. Поряд з постійною загрозою з боку татар інтенсивний рух, спрямований на заснування нових міст, робить міські укріплення важливим напрямом розвитку українського оборонного будівництва. Як і раніше, лише поодинокі великі міста, на зразок Львова чи Кам’янця-Подільського, могли дозволити собі спорудження мурованих фортифікацій. У менших вони поставали хіба що у випадку належності до маєтків якогось могутнього феодала. Прикладом можуть бути міські укріплення зламу XV

— XVI ст. Дубна, що належало князям Острозьким, — від них збереглася Луцька брама. У переважній більшості міст укріплення споруджувалися у комбінованому варіанті — з дерева та землі, в чому знайшла продовження одна з характерних рис оборонного будівництва княжої доби. Неодмінним елементом системи укріплень був рів — з водою, якщо це дозволяли місцеві умови, або сухий. Характер таких укріплень значною мірою визначали природні особливості рельєфу місцевості.

Міська забудова розвивалася в рамках усталених містобудівних структур й у більшості своїй продовжувала залишатися дерев’яною. В окремих західноукраїнських містах з сильною патриціанською верхівкою німецького походження й тісними зв’язками з німецькими теренами значного поширення набули фахверкові конструкції верхніх поверхів при мурованих нижніх. Такий характер мала, зокрема, забудова Львова перед пожежею 3 червня 1527 р. Дерев’яні конструкції каркасів будинків стали поживою полум’я — для його зменшення гармати з міських мурів були повернуті на місто й розстрілювали конструкції верхніх поверхів будинків 1.

1Сучасні джерела і, зокрема внесений до міських актових книг опис пожежі не фіксують цієї деталі

—згадка про неї випадково збереглася в матеріалах судового процесу власників одного з будинків середмістя, який відбувався через 90 років після пожежі: ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 259, арк. 834, 835.

354

У систему укріплень Острозького замку входила також споруджена в північній частині подвір’я оборонна Богоявленська церква — поєднання резиденції з храмом вказує на зв’язок з традиціями княжого періоду, а включення церкви до системи укріплень замку демонструє той досить рідкісний на українських землях підхід до розпланування оборонного комплексу, який на Волині простежується також у Зимненському монастирі. Характерною особливістю замку є відсутність муру навколо подвір’я. Натомість він був важливим елементом укріплень замку князів Чарторийських у Клевані (закінчений 1495 р.), головним збереженим компонентом якого виступає могутня вежа. Клеванський замок так само розташований на схилі пагорба, обширне болото створювало природну перешкоду на підході до нього. До 1534 р. належить заснування замку Радивилів в Олиці, згодом значно перебудованого.

Особливо важливий етап у розвитку оборонного будівництва на українських землях у зоні контакту з татарським степом припадає на 30 — 40-ві рр. XVI ст. У цей час з огляду на посилення турецької загрози тут істотно модернізуються наявні на той час муровані укріплення й споруджується низка нових дерев’яних фортець, внаслідок чого утворилася унікальна в історії оборонного будівництва на українських землях укріплена лінія. Крайнім її пунктом на заході була розташована на утвореному каньйоном острові фортеця у Кам’янці-Подільському, що посідала центральне місце серед оборонних комплексів Поділля, доповнена комплексом міських укріплень. Саме в цей час сформувалася унікальна система Польської та Руської брам, покликаних захищати підступи до міста з боку каньйону, значно модернізовано окремі елементи міських укріплень, споруджено їхні нові ланки. Особливого розмаху набрали роботи з переобладнання та модернізації фортеці, якими керував Ян Претвич. В цей час перебудовано й укріплено практично всі існуючі вежі, частину з них надбудовано й приведено у відповідність з найновішими вимогами оборонного будівництва.

Значно розширено також Хотинську фортецю, відбудовану після знищень 1540-х рр. 1534 р. споруджено замок у Хмільнику, від якого найкраще збереглася вежа з фрагментами стін. 1538 р. перебудовано відповідно до новіших тенденцій оборонної архітектури замок у Скалі-Подільській. В середині XVI ст. (роботи завершено 1545 р.) докорінно перебудований давній замок у Меджибожі, який внаслідок цього став однією з найпотужніших фортець у реґіоні. Він нерегулярний у плані, прив’язаний до площі мису між річками Бугом і Бужком, включає п’ять різноманітних за конфігурацією башт і декілька будівель для гарнізону з приміщеннями для припасів та військового спорядження.

Покликані прикривати найчастіше використовуваний шлях татарських набігів на Україну й найдалі висунуті на південь заселені українські території, замки Поділля утворили унікальний комплекс мурованого оборонного будівництва на найвразливішій ділянці кордону зі степом, — його західному відтинку. Вона була продовжена групою дерев’яних замків, розташованих на схід від регіону мурованих фортець на території тієї частини українських земель, які розтягнулися від Східного Поділля до Дніпра. У цій лінії дерев’яних фортець найдалі на захід був висунений замок у Барі, збудований в 1538 — 1540 рр. Найбільшим з них і взагалі найбільшим в українській історії дерев’яним укріпленим замком був київський, споруджений 1542 р. під керівництвом майстра Івана Служки 4 з соснового дерева з однією прямокутною і чотирнадцятьма шестигранними вежами. На обширній території всередині замкових стін були старостинська резиденція, численні приміщення для гарнізону та службового призначення, чотири церкви, костьол. Стіни замку були обмазані глиною і отиньковані. Через два роки так само із соснового дерева "у дві стіни" споруджено замок з шістьма вежами у Житомирі. Найменшим у цій оборонній лінії був Черкаський замок, збудований 1549 р. "людьми добродеревцями подніпровськими верховими" 5.

Крим, де раніше споруджувалось багато фортифікацій, з переходом всієї території півострова під зверхність татар і витісненням з нього генуезців внаслідок зміни історичної

355

ситуації, з другої половини XV ст. втрачає значення реґіону активного оборонного будівництва.

4 АЮЗР. — Ч. 7, т. 1. — С. 106 — 110. 5 Там само. — С. 77.

Архітектура православних храмів. Поряд з оборонною архітектурою у другій половині XV — першій половині XVI ст. активно розвивається церковне будівництво. Прикметною особливістю

періоду є те, що у ньому остаточно відходить на дальший план тема мурованого храму

— її репрезентують лише поодинокі споруди. У Києві прикладом цього є відбудований 1470 р. від фундаментів коштом князя Семена Олельковича Успенський собор КиєвоПечерського монастиря (підірваний 1941 р., відновлений 2000 р.), який демонструє продовження української традиції храмового будівництва у поєднанні з певними західними запозиченнями, такими як готичного походження ступінчаті фронтони та контрфорси. Натомість у перебудованій Успенській церкві Зимненського монастиря (1495) та єдиній добре збереженій оригінальній пам’ятці волинського мурованого храмового будівництва розглядуваного часу — невеликій Троїцькій церкві (1460) за монастирськими стінами виразніших запозичень з європейського будівництва простежити не вдається. Зимненську Успенську церкву північною стіною включено в систему монастирських укріплень і через те в ній посилено елементи оборонного призначення. Одна з веж монастирських мурів споруджена на продовженні північної нави. Церква належить до мало поширеного на українських землях типу безкупольних храмів — вона перекрита півциркульним склепінням і двосхилим дахом, внаслідок чого облегшено опорні стовпи, на даху споруджено чотири невеликі вежі. Проте запозичення з досвіду західного культового будівництва мали місце і на Східній Волині, свідченням чого виступає Богоявленська замкова церква в Острозі, від якої після перебудови наприкінці XIX ст. збереглася лише північна стіна. При традиційному для українського мурованого церковного будівництва чотиристовпному хрестовокупольному плані вона засвідчує активне запозичення з репертуару форм європейського готичного будівництва, проте, що характерно, насамперед у деталях. Нині важко сказати, чи це була воля замовника, відповідна іншим відомим зразкам тогочасного меценату князів Острозьких на зразок готичних елементів оправи Дерманського Євангелія та мотивів орнаментальної декорації тла Межиріцької чудотворної ікони Богородиці, чи вияв ширшої тенденції у волинському храмовому будівництві, оскільки інші аналогічні його пам’ятки нині не відомі. У контексті будівельної діяльності князів

Острозьких варто згадати також споруджену коштом гетьмана Великого князівства Литовського К. І. Острозького на знак подяки за перемогу у битві 6 з московськими військами під Оршею в 1512 р.

6 Памятники... — С. 69.

Троїцьку церкву у Вільнюсі. Споруджена 1542 р. Миколаївська церква Милецького монастиря фундації князів Сангушків загалом наслідує зимненський Успенський храм. За писемними джерелами до них може бути додана збудована незадовго до 1545 р. церква Святого Дмитрія на території Окольного замку в Луцьку (залишилися фундаменти).

356

Короткий перелік мурованих церков Волині з-перед середини XVI ст. можна розширити також за рахунок Спасопреображенської церкви у Старому Збаражі, заміненої новим храмом 1600 р.

На території Поділля з розглядуваного часу відомо лише декілька зразків мурованої церковної архітектури. Центральне місце серед них займає споруджена 1476 р. унікальна на українських землях за характером церква Покрови Богородиці в Сутківцях. У плані вона демонструє чотириконх з квадратною центральною частиною, декорованою назовні готичними ступінчастими щипцями-фронтонами (втрачені при перебудові кінця XIX ст.). В інтер’єрі церкву розподілено на два поверхи, нижній і вищий, має посередині не відомий в українському будівництві опорний стовп, який є ще одним доказом діяльності у Сутківцях майстра західної будівельної школи. На нього вказують і готичні зірчаті склепіння нижнього поверху у вежах. Оборонний характер споруди підкреслюють масивні стіни, невеликі вікна-бійниці і насамперед суцільний вінець бійниць-машикулів у завершенні стін. Сутківська оборонна церква — яскраве породження специфічної подільської історичної ситуації — такого акцентування оборонних елементів у мурованих церквах в Україні ніде більше немає. Для Поділля ж це явище ширшого характеру, на що вказує на декілька десятиліть раніша Покровська церква у Шарівці.

Якщо сутківська оборонна церква має цілком унікальний характер, то приземкуватих пропорцій одноверха Троїцька церква у Зінькові (1521) з гранчастими апсидою і бабинцем є традиційніша, зімкнуте пірамідальне склепіння її нави нав’язує до репертуару форм дерев’яного будівництва.

Отже, на території Волині та Поділля за сто років перед серединою XVI ст. споруджено ряд мурованих церков, які, попри нечисленність, вказують на загалом вагомі позиції мурованого церковного будівництва, які випливали насамперед з активної фундаторської діяльності місцевої феодальної еліти. Поза Волинню та Поділлям у західноукраїнському регіоні виступають лише поодинокі цілком відособлені приклади мурованого церковного будівництва. У Львові, як гадають, 1519 р. коштом князя К. І. Острозького, перебудовано церкву Онуфріївського монастиря. У Галичі на початку XVI ст. з матеріалів зруйнованого Успенського собору біля його руїн збудовано одноверху Успенську церкву (завершення згодом перероблене).

У Перемишлі після 1535 р. на території відданої під юрисдикцію місцевого православного єпископа дільниці Владиче на кошти коваля Кузьми споруджено новий мурований кафедральний собор Різдва Іоанна Предтечі (розібраний у XVIII ст.). Як свідчить його зображення на гравюрі з видом міста початку XVII ст., це була порівняно невелика за розмірами споруда з двосхилою покрівлею, увінчаною сигнатуркою. Яскраво виражений готичний щипець на фасаді дає підстави здогадуватися, що собор будував хтось із діючих на місцевому ґрунті будівничих західної традиції, й бачити у ньому ще один з прикладів поширення впливу майстрів європейського походження на українське муроване церковне будівництво. З церковного будівництва перемишльського кола слід також згадати перебудову на зламі XV — XVI ст. давньої монастирської Онуфріївської церкви у Посаді Риботицькій. В ході цих робіт, зокрема в інтер’єрі храму, з’явилася мурована перегородка, яка відділила вівтарну частину від нави.

Незважаючи на цілий ряд мурованих храмів, муроване церковне будівництво загалом займає скромніше місце в еволюції української церковної архітектури, яка у цьому напрямі цілком виразно переживала сповільнення розвитку.

Зворотною стороною зазначеного процесу виступає активне поширення дерев’яного церковного будівництва, яке однозначно посідало домінуючі позиції у тогочасній храмовій архітектурі. Це явище навіть набрало своєрідної канонізації у церковній традиції, увійшовши як очевидна норма до тогочасної церковної літератури. Так, наприклад, Київський Євхологіон початку XVI ст. у чині святительської служби на закладення церкви звертається до практики спорудження саме дерев’яного храму 7.

357

7 Марусин М. Чини святительських служб у Київському Євхологіоні з поч. XVI ст. // Праці Грекокатолицької богословської Академії: Богослов. виділ. — Рим, 1966. — Т. 27. — С. 59.

На розглядуваний період, особливо першу половину XVI ст., припадає значний розвиток дерев’яного храмового будівництва, насамперед у зв’язку з активним заселенням гірських районів Карпат, однак автентичних зразків дерев’яного церковного будівництва з-перед середини XVI ст. до нас так само не дійшло. Поширені в літературі дати 1502 та 1510 спорудження Юріївської церкви у Дрогобичі та Вознесенської в Улючі та Благовіщенської церкви у Ковелі (1505) не мають під собою переконливого ґрунту, тому не можуть сприйматися інакше, як апокрифічні. Не може підлягати сумніву, що окремі характерні особливості дерев’яного церковного будівництва з-перед середини XVI ст. вціліли в деяких пам’ятках пізнішого часу, проте нинішній більш ніж скромний стан дослідження його спадщини не дає можливості вести мову про конкретні відображення ранніх традицій. Джерела вказують на поширення дерев’яних церков на території замків татарського пограниччя — аж до згаданих чотирьох храмів у Києві.

Пізня готика. В історії храмового будівництва західної традиції на українських землях середина XV — середина XVI ст. виступає насамперед як заключний етап розвитку готичного стилю. У Львові, який і далі залишався головним центром його поширення на українських землях, він ознаменувався завершенням понад столітніх робіт над спорудженням кафедрального костьолу, на прискорення яких не вплинуло навіть піднесення храму до рангу архієпископського 1414 р. Найцікавішими віднотованими в джерелах будівничими німецької традиції виступають Йоахим

Ґром і Амброзіус Рабіш з Вроцлава, які під наглядом провізора Ґеорґа Шеллера закінчили цей храм 8. Скупі джерельні свідчення вказують, що обидва майстри були запрошені до міста спеціально для завершення костьолу й, мабуть, не розгорнули у Львові ширшої діяльності, — в усякому разі її слідів не віднайдено. З Вроцлава походив також ще один майстер, особистий слід якого у тогочасному львівському будівництві виявився яскравішим, — Ганс Блехер, який завершив склепінням західну частину парафіяльного костьолу 9, а можливо також спорудив південну вежу його фасаду. До останнього припущення схиляє та обставина, що у 1489 — 1491 рр. він будував вежу міської ратуші 10. Названі львівські будівничі сілезького походження — остання група майстрів готичної школи, зафіксована на терені Львова. Підтверджений джерелами епілог місцевого середовища архітекторів пізньої готики пов’язаний з активністю майстра Лукаса з Пряшева (t 1541), відомого з своєї діяльності у Львові та Луцьку, де він за контрактом мав спорудити новий палац та інші будівлі на території Верхнього замку, але не завершив їх 11. Проте від 1543 р. у Львові документально засвідчений перший майстер італійського походження — Петро Італієць 12, присутність якого вказує на початок нової доби розвитку будівельної справи на українських землях, пов’язаної з проникненням в Україну ренесансної будівельної культури, принесеної приїжджими італійськими майстрами здебільшого північноіталійського походження.

8 Łoziński W. Sztuka lwowska w XVI i XVII wieku: Architektura i rzeźba. — Lwów, 1901. — S. 9. 9 Ibid. — S. 11.

10Ibid. — S. 5.

11Ibid. — S. 23 — 24.

12Ibid. — S. 24.

358

Започаткована ще перед серединою XVI ст. діяльність цієї групи майстрів відіграла визначальну роль на наступному етапі розвитку архітектури та містобудування в Україні.

Поза Львовом характерними зразками пізньоготичної костьольної архітектури виступають парафіяльні костьоли Святого Мартина фундації родини Гербуртів у Скелівці (Фельштин) та Новому місті, а також Троїцький костьол у Нижанковичах. До 1481 р. належить найдавніша частина — вівтар і нава — перебудованого на початку XVII ст. парафіяльного Троїцького костьолу в Олеську. Характерним зразком костьольної архітектури свого часу виступає також замкова каплиця в Бережанах на Тернопільщині з двома добудованими у XVII ст. симетричними круглими каплицями, перетвореними на мавзолей родини Сенявських. 1545 р. споруджено Троїцький костьол на території Окольного замку в Луцьку, близький, як свідчать описи, до Успенської церкви Зимненського монастиря. У Кам’янці-Подільському на переломі XV — XVI ст. споруджено домініканський костьол св. Миколая, планувальна структура якого в найзагальніших рисах нав’язує до схеми, відомої з найраніших пам’яток готичної архітектури, посталих на львівському ґрунті.

І далі продовжувала розвиватися так само не відома за автентичними пам’ятками дерев’яна костьольна архітектура. На львівському ґрунті про неї вціліли скупі документальні свідчення. Так, зокрема, незабаром після відомого кривавого утихомирення бунту підмайстрів кравецького цеху (1491) його цехмайстри збудували дерев’яний костьол св. Анни 13.

13 Zimorowicz J. B. Historia miasta Lwowa. — Lwów, 1835. — S. 177.

Як зазначалося, дерев’яний костьол існував і на території Київського замку 1542 р. До розглядуваного періоду належить найстаріша збережена пам’ятка релігійної

архітектури іудейської традиції в Україні — синагога 1532 р. у Сатанові. Особливості цього типу будівель визначалися релігійними приписами, згідно з якими основу споруди складало прямокутне приміщення, до якого примикали додаткові — для жінок та школи (хедер). Зовні стіни синагоги прикрашені декоративним карнизом.

На території Криму у розглянутий період відповідно до приписів, обов’язкових для культового будівництва ісламу, споруджувалися мечеті. Ранні оригінальні пам’ятки мусульманської релігійної архітектури не збереглися.

* * *

В історії архітектури і будівництва на українських землях період середини XV — середини XVI ст. виступає насамперед як продовження традицій попередньої епохи. Ця його роль особливо виразно накреслюється в українському церковному будівництві, хоч і досить маловідомому за конкретними збереженими пам’ятками, містобудуванні. Аналогічний характер щодо готичного стилю має будівництво західного зразка як світське, так і церковне. Для готичного стилю це був заключний етап розвитку й час появи перших — ще поодиноких — майстрів і споруд італійського ренесансного зразка, за якими, однак, було майбутнє. В оборонній архітектурі це період появи могутніх замків насамперед на Волині й лінії фортець на загроженому з боку татар Поділлі та степовому кордоні, які не лише виконували оборонні функції, але водночас були центрами державної адміністрації.

359

У загальному контексті розвитку будівельної справи в Україні це століття закріпило подальший відхід від традицій княжої доби і навіть розрив з ними й посилення гравітації до Заходу в руслі найзагальніших тенденцій еволюції тогочасної української культури, насамперед на тих територіях, що відійшли до складу Польського королівства — в підвладній Литві частині українських земель спостерігається виразний зв’язок з традиціями попереднього періоду і їхнє продовження, що знайшло вираз насамперед в очевидному домінуванні дерев’яного будівництва, втім, також оборонного, тоді як впливи західної будівельної системи тут проявляються значно менше.

360

В. С. Александрович

3.8. Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво

Мистецький розвиток українських земель у другій половині XV — першій половині XVI ст. відбувався за нових умов, що були наслідком змін історично-культурної ситуації. Відійшла в історію давня княжа еліта, її місце зайняла нова феодальна верхівка, в рамках якої князівський прошарок зберігся лише на підвладних Литовському князівству теренах і функціонував на іншому рівні суспільної ієрархії; ряди меценатів на західноукраїнських землях поповнилися за рахунок прийшлої польської еліти та католицького духовенства, що внесло суттєві зміни у розклад сил, під опікою яких розвивався елітарний рівень мистецької культури.

Одночасно з ростом культурної активності нової еліти продовжує розвиватися мистецька активність вищої церковної ієрархії та монастирів. Зміцнення міст веде до активізації міського середовища й поширення світської міської культури. Мистецька культура й надалі, закономірно, зберігає переважно релігійний характер. Проте в процес її творення втягуються нові сили, стає різноманітнішою, активізується низовий напрям, який саме з цього часу починає виступати як самостійна течія мистецької творчості, посилюється відмінність між аристократичною культурою та культурою провінційного середовища.

Шляхи розвитку українського мистецтва й далі визначалися насамперед внутрішніми чинниками. Його еволюція відбувалася на тлі нової ситуації у східнохристиянському світі після падіння Візантії. Це, як і включення частини українських земель до складу Польщі та розвиток на західноукраїнських землях мистецьких напрямів європейської орієнтації, сприяло посиленню контактів українського мистецтва із західноєвропейською культурою.

Малярство, як і в попередній період, було найважливішою складовою частиною мистецького процесу. Зберігали творчу активність давні осередки малярської культури, одночасно зросли нові, зокрема на західноукраїнських землях все більшого значення набирав Львів, що розвивався як центр світської культури, хоч зберігало свою роль і перемишльське середовище, у якому виразніше виступав релігійний елемент. В історичній перспективі перемишльський осередок більше був звернутий до минулого, тоді як еволюція мистецької культури Львова вибудовувала йому блискуче майбутнє.

Упродовж усього століття функціонувала традиційна структура професійної діяльності майстрів малярства, зокрема зберігалася визначальна роль храмового ансамблю у розвитку релігійної малярської культури. У станковому малярстві продовжувалася розбудова ядра ансамблю оформлення інтер’єру храму. В класичному його варіанті іконостас доповнювався монументальними іконами "Страстей" та "Страшного Суду", внаслідок чого склався унікальний у світовій мистецькій практиці триєдиний комплекс декорації інтер’єру храму в станковому малярстві. З перелому XV — XVI ст. його центральна частина — іконостас — поповнюється верхніми рядами.

Відомості про майстрів малярства, які працювали на українських землях перед серединою XVI ст., як і раніше, походять передусім з Перемишля та Львова. За даними міського архіву, наприкінці XV — в середині XVI ст. у Перемишлі працювала група взаємопов’язаних майстрів з білого духовенства. З другої третини XVI ст. краще відоме мистецьке середовище Львова 1. З-перед середини століття поодинокі майстри віднотовані джерелами також у Києві, Володимирі (Тишко, 1545), Самборі (Мишко, 1549), Сокалі