№59Хрущовська "відлига"

5 березня 1953 р. на одній зі своїх підмосковних дач помер Сталін. Проте смерть диктатора не означала ліквідації тоталітарного режиму в країні. У Кремлі почалася жорстока боротьба за владу. Незабаром в Москві був розстріляний найближчий сподвижник Сталіна Л. Берія, зловісний шеф НКВС. Якийсь час на вершині піраміди влади удалося протриматися Р. Маленкову, але остаточним переможцем в цій боротьбі вийшов М. Хрущов, який у вересні 1953 р. офіційно зайняв пост першого секретаря ЦК КПРС.

Літом 1953 р. вперше в Україні вищі керівні пости були довірені українцям. Першим секретарем ЦК КПУ став А. Киріченко, головою Верховної Ради України - Д. Коротченко, головою Ради міністрів - Н Кальченко.

У СРСР почався процес "десталінізації". Восени 1953 р. були ліквідовані військові трибунали внутрішніх військ - один з головних інструментів масового терору. У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів репресій в період "великої чистки". У 1955 р. була оголошена амністія громадянам, які співробітничали з німцями в період окупації. Проте головним кроком на шляху певної демократизації суспільного життя в країні став XX з'їзд КПРС (1956 р.). На з'їзді в своїй закритій доповіді М. Хрущов піддав критиці культ особи Сталіна і засудив його диктаторські методи правління. Доповідь Хрущова справила враження бомби, що "розірвалася". У країні різко змінилася морально-психологічна атмосфера, почався вельми хворобливий поворот в суспільній свідомості, направлений на переоцінку сталих цінностей і критичний аналіз минулого. Саме цей період часу і прийнято називати "хрущовською відлигою". З 1956 по 1959 рр. було реабілітовано більше 250 тис. чоловік, переважно посмертно. Проте, в рідні краї поверталися десятки тисяч в'язнів сталінського режиму.

Новий політичний курс мав в країні і своїх противників - "вірних сталінців". У червні 1957 р. в Москві була розкрита і засуджена "антипартійна група" В. Молотова, Р. Маленкова, Л. Кагановіча і Шепілова, що "прилучився до них". Цих партійних керівників звинуватили в спробі захоплення влади нелегальним шляхом. Розгромивши кремлівську опозицію, М. Хрущов зумів зберегти новий внутрішньополітичний курс в країні. Продовжився процес "десталінізації", який поступово розвінчував образ "великого вождя". У 1961 р. місто Сталіно було перейменоване в Донецьк, а колишня Сталінська область України стала Донецькою.

На початку 1954 р. місто Проскурів отримало нове ім'я - Хмельницький, а Кам'янець-Подільска область стала Хмельницькою. 19 лютого 1954 р. послідував Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про передачу Кримської області з складу РРФСР до складу УРСР". Як було сказано в Указі, це рішення ґрунтувалося на "спільній економіці, територіальній близькості і тісних господарських і культурних зв'язках між Кримом і Україною". Таким чином, Україна отримала прекрасний "дарунок" - Кримський півострів з населенням 1,2 млн чоловік. Українці складали 22,3 % населення області, росіяни - 71,4 %. Не дивлячись на ряд економічних труднощів (постачання півострова електроенергією і водою), Крим був найбільшим центром виноградарства і виноробства, а також "всесоюзною здравницею", де щорік відпочивали сотні тисяч радянських людей.

№60 Соціально-економічні процеси в Україні в 60-х — першій половині 80-хроків. Спроби реформування економіки. Назрівання кризи в Україні в 70-х — першій половині 80-хроків. Згортання демократії. Посилення бюрократизму. Національна політика в Україні. Посилення русифікації під гаслом інтернаціоналізму.

Дисидентський рух в Україні. Україна в роки перебудови. Утворення багатопартійної системи. Боротьба за національну незалежність. Наука і культура України.

більш якісні та послідовні зміни в промисловості, сільському господарстві, міжнаціональних відносинах, у розвитку культури України. Народ очікував, що нове керівництво продовжуватиме політику подолання наслідків «культу особи» та сприятиме розвитку демократичних процесів в СРСР

Восени 1964 року Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва. Верховну Раду СРСР очолив М. Підгорний, а Раду Міністрів — О. Косигін. До речі, перших двох керівників об'єднувала тривала спільна робота в Україні.

Нове керівництво й насправді в середині 60-х років здійснило спробу провести господарську реформу в промисловості та сільському господарстві. Автором та ініціатором проведення реформ був О. Косигін. На пленумі ЦК КПРС у вересні 1965 року було прийнято рішення про поступовий перехід промисловості на економічні методи господарювання, управління, використання товарно-грошових відносин, впровадження госпрозрахунку, матеріального стимулювання праці працівників, більш широкого залучення передового світового досвіду, стимулювання господарської ініціативи.

в 60-х — першій половині 80-х років. Спроби рефор-

в Україні в 70-х — першій

Соціально-економічні процеси в Україні

мування економіки. Назрівання кризи

половині 80-х років

Період 60-х — першої половини 80-х років був одним з найбільш складних і суперечливих періодів історії України. З одного боку, не можна не відзначити цілий ряд безумовно позитивних здобутків, а з іншого — в економіці та суспільному житті відбувались значні деформації

№61 Шестидесятники не боролися з радянським ладом, а прагнули оновити його через впровадження реформ. Серед них була популярна теза «соціалізм з людським обличчям». Вони щиро вірили в те, що радянський і західноєвропейський соціалізм — це однопорядкові явища, що існуючому в СРСР суспільно-політичному ладу можна надати за допомогою реформ людське обличчя.

Породжені реформами М. Хрущова, шестидесятники відмежовувалися від офіційної лінії на боротьбу з окремими проявами «культу особи». Державна десталінізація була жорстко контрольованим процесом, спрямованим на виживання тоталітарної системи в умовах, які склалися в суспільстві і на всій планеті після Другої світової війни. Проте косметичний ремонт фасаду не влаштовував шестидесятників. Вони домагалися радикальних перетворень, хоча не могли висловитися щодо їх суті і характеру.

Більш визначеною була їхня позиція в тому, що стосувалося політичного і духовного життя. Вони відстоювали верховенство суспільства над державою, рівність усіх людей, включаючи вищих посадових осіб, перед законом, пріоритет прав людини, усунення регламентації творчого процесу, подолання відірваності від західної культури. Для українських шестидесятників на першому плані стояли болючі національні проблеми.

Новий етап опозиційного руху, який розпочався з кінця 50-х років, прийнято називати дисидентським. Він характеризувався іншою тактикою боротьби. Користуючись лібералізацією режиму, борці за незалежність України почали по можливості поєднувати підпільну роботу з легальними формами діяльності. Започаткувала новий етап Українська робітничо-селянська спілка, яка працювала на території Західної України в 1958—1961 рр. На думку засновників, ця організація повинна була діяти ненасильницькими, легальними методами. У своїх спогадах, написаних через 30 років, керівник Спілки Л. Лук'яненко зауважував «Перехід до агітації випливав не з ненависті до зброї, а з ясного розуміння неможливості и з історії бо знаємо, що після поразки народу у всенародній боротьбі та широкому масовому русі наступає період суму і розчарувань завдовжки в ціле покоління».

Спілка поставила за мету здобуття незалежності України, виходу зі складу Радянського Союзу конституційним шляхом Конституція УРСР (ст. 14) і Конституція СРСР (ст. 17) надавали союзній республіці теоретичне право перетворитися на цілком незалежну державу. Наскільки це право відбивало реальність, юристу Л. Лук'яненку пощастило дізнатися у камері КДБ.

Після арешту організації учасникам інкримінували не ст. 62 КК УРСР, на що сподівався Л. Лук'яненко, а ст. 56 (зрада Батьківщині). Коли голова організації спробував нагадати слідчому, що поставлена УРСР мета відповідала конституційним нормам, той відповів в афористичній формі «Конституция существует для заграницы!». На закритому судовому процесі шістьом членам організації присудили великі строки табірного ув'язнення (від 10 до 15 років) Л. Лук'яненка засудили до розстрілу, пізніше заміненого 15-річним ув'язненням.

№62Із березня 1985 р. в історії СРСР розпочався період, що його прийнято називати "перебудовою". За задумом реформаторського крила радянського керівництва, а його репрезентували насамперед М. Горбачов, О. Яковлєв, Е. Шеварднадзе, вона повинна була торкатися всіх сфер життя суспільства: економічної, політичної, ідеологічної, культурної, духовної.

Перший етап. На квітневому {1985 р.) пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР (реформа А. Аганбегяна). Його основні положення мали на меті: подолати значне зниження темпів економічного росту, від-,, ставання вітчизняного машинобудування як базової галузі економіки на основі широкого впровадження НТР, виробити новий господарчий механізм, розвивати матеріальні стимули виробництва, удосконалювати структуру управління господарством.

Одначе "прискорювати" й "перебудовувати" суспільство одночасно було неможливо. Вже до січня 1987 р. стало очевидним, що в економіці країни мають місце не окремі недоліки, а склався потужний механізм гальмування, коріння якого сягає самої економічної системи. Перший етап реформ не відбувся.

Другий етап — реформа М. Рижкова — Л. Абалкіна (1987— 1989 рр.) передбачав надання підприємствам самостійності, переведення їх на самоокупність і самофінансування. Заробітна платня стала також пов'язуватись із результатами господарчої діяльності. Проте нова реформа здійснювалася в умовах монополії державної власності в економіці.

Третім етапом реформ стала спроба переходу до регульованої ринкової економіки (1990—1991 рр.). Сутністю реформи було запровадження під контролем держави ринкових механізмів. Гострі дискусії велися про темпи й методи переходу до ринкових відносин. Програма уряду передбачала поступовий планомірний перехід, а висунута альтернативна програма С. ШаталІна — Г. Яв-лінського "500 днів" передбачала динамічні темпи переходу до ринку і злам командно-адміністративної системи, можливість відродження приватної власності. Після обговорень було прийнято компромісний варіант проекту переходу до ринку, за яким усю сутність програми ШаталІна — Делійського було вихолощено. Отож, нова програма також виявилась нежиттєздатною. Проіснувавши декілька місяців, вона зазнала краху.

№63

Акт проголошення незалежності України

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серп­невого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним рефе­рендумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Нагадаємо, що це була третя спроба домогтися незалежності. Перша відбулась у 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького, друга - у 1917-1919 рр. під керівництвом М.ґрушевського і В.Винниченка. Того ж дня Президентом України було всенародне (61,6 %) обрано Л.Кравчука.

Розбудова української незалежної держави вступила в новий етап. 4.19.9. Утворення Співдружності незалежних держав (СНД)

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шуш-кевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Пре­зидента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД), Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження.

21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалеж­них держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

№65Формування багатопартійності

   Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії підтримують зв´язок уряду з народом. У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.    Сучасна політична партія — це спільність людей, об´єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів певних соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави.    Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови». Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси і тенденції:    I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.):    - виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;    - активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;    - розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;    - виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.    II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):    - поява парламентської опозиції;    - ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;    - збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об´єднань).    III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):    - розширення спектра багатопартійності (на початок серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій);    - посилення розколів та дроблення політичних сил;    - активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;    - підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;    - зміцнення зв´язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;    - періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994,1999 pp.).    Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо.