10. Політична роздробленість Київської Русі та монгольська навала

Зі смертю Ярослава Мудрого у 1054 р. розпочався новий період в історії Київської Русі - період феодальної роздробленості. Щодо її причин в історіографії існують різні погляди. Більшість істориків стверджує, що головною причиною цього процесу став соціально-економічний розвиток Київської Русі, економічне і політичне зміцнення окремих князівств, посилення місцевої феодальної знаті, створення нових політичних і культурних центрів. Поширення великого феодального землеволодіння зумовлювало зростання відцентрових тенденцій з боку окремих областей Давньоруської держави, зміцнення сепаратистських прагнень місцевих князів. Ці прагнення активізувалися зростанням економічної могутності князівств, які в умовах господарської замкненості все більше відособлювалися від центру і прагнули незалежності. Цьому сприяло також зростання міст як торговельно-ремісничих і культурних центрів окремих областей.

Останню спробу об'єднати Руські землі й відновити колишню велич держави зробивВОЛОДИМИР МОНОМАХ а деякий час йому вдалося об'єднати князівства у могутню державу. Він створив могутні військові сили, зміцнив зв'язки Києва з іншими князівствами, обмежив свавілля феодалів, виступив на захист народу, суворо спинив спроби непокори, зміцнив міжнародне становище Київської Русі. Він стримує розпад Русі, підтримує духовенство, обмежив використання рабської праці, встановив єдиний відсоток на взяті у позику гроші, розвинув господарство і торгівлю, видав збірник законів "Устав" та твір "Повчання дітям".

Після смерті Мономаха його справу продовжив син Мстислав Великий (1125 -1132 рр.). Йому ще на досить короткий час вдалося підтримати єдність руських земель.

Після відходу Володимира Мономаха і Мстислава сепаратизм бере верх над традиціями централізму. В XII ст. на політичній карті Русі з'являються 15 незалежних та ще й "великих" князівств (земель), п'ять з яких - Київське, Переяславське, Чернігівське, Володимир-Волинське і Галицьке - перебували в межах сучасної території України. З часом і ці князівства продовжували дробитися. У кожного з них з'являлися свої невеликі князівства-васали. На початок XIII ст. кількість князівств сягнула 50. Тривали процеси послаблення влади, посилення князівських амбіцій та міжусобиць.

Отже, феодальну роздробленість спричинили кілька факторів: велика територія держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру і поява поліцентрії у зовнішній торгівлі; посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).

Монголо-татарська навала

Припинення існування Давньоруської держави було прискорено монголо-татарською навалою. Монгольська держава утворилася наприкінці XII - на початку XIII ст. у результаті об'єднавчої політики монгольського хана Темучіна.

Загарбання Києва почалося з Лядських Воріт. Поступово монголо-татари тіснили героїчних захисників міста, які перейшли на другу лінію оборони біля фала Володимира. Тут з новою силою закипіла битва, було поранено воєводу Дмитра. Перший день не приніс перемоги монголам, але й втрати їхні були величезні. Лише на другий день війську Батия вдалося прорватися в місто біля Софійських воріт і вдертися до самого центру. Останнім оплотом киян стала Десятинна церква, де було знищено і під стінами якої поховано безліч киян. Героїчна оборона Києва тривала з вересня до початку грудня 1240 р. Оволодівши містом, монголо-татари фактично знищили його. Після розгрому Києва частини монголо-татар під командуванням Батия рушили на Володимир і Галич, інші загони напали на південно-західні райони Русі. Криваві сліди полишила по собі монголо-татарська навала на землях давніх Русі, Польщі, Угорщини. Словаччини та Чехії. Своїми мужністю і героїчним опором слов'яни не тільки зупинили монголо-татарську орду, перетнувши їй шлях на Захід, а й змусили її повернути 1242 р. назад у пониззя Волги, в місця заснування Золотої Орди. З цього часу Давньоруська держава припиняє своє існування, і на Русі на 238 років встановлюється іноземне іго.

Наслідки завойовницьких походів монголо-татар були катастрофічними для слов'янських земель: відбулися руйнація та падіння міст, занепад ремесел і торгівлі, нечувані демографічні втрати, знищення значної частини феодальної еліти та ін. Захопивши Південно-Східну Русь, монголо-татари не приєднали її до Орди, а, залишивши деяку видимість автономії, проводили політику переманювання на свій бік окремих князів та підтримки так званих татарських людей. Київ офіційно продовжував бути головним економічним і культурним центром. Зовнішньо монголо-татари не зачіпали православну церкву і навіть більше - дозволяли їй функціонувати, перевівши метрополію до столиці Золотої Орди - Сараю. Лише в 20-х роках XIV ст. патріарх переїхав до Москви, де отримав титул "Митрополита Київської і всея Русі".

11. політичний устрій суспільна організація київської русі

власне політична організація грунтувалася на співучасті двох чинників: князя і віча.  Князі Київської Русі належали до одного роду Рюриковичів — адже місцеві племінні династії зникли дуже рано. Князі спиралися на силу своїх дружин і зброєю підтримували авторитет влади. 

Династія Рюриковичів володіла винятковим правом князювати. Прихід нового князя на престол супроводжувався церемоніалом з участю церкви, із використанням урочистого князівського вбрання .

Порядок переходу князівської влади у спадщину не регламентувався жодними нормами.

Перші київські князі мали необмежену владу. Джерелом їхньої могутності були одноосібна влада та військова сила.  Хоч князі у Київській Русі сприймали всю Руську землю як своєрідну власність, однак вони мусили зважати на думку громади, що була представлена вічем. Віче як орган суверенної влади виникло раніше від княжої влади. Це була всенародна рада, в якій брали участь не тільки бояри, а й усе населення. Інколи керівну роль у вічі відігравали соціальні низи, але частіше на віче впливали визначні бояри або міщани, які використовували народні зібрання у своїх інтересах. Постійного складу віче не мало, сходилися на нього люди, які були поблизу, тому й збиралося воно, як правило, на заклик випадкових провідників. Проте у виняткових випадках віче скликалося за наказом князя — тоді, коли виникала потреба у підтримці народних мас або щоб повідомити народ про визначну новину.

Із зміцненням княжої влади наприкінці X — в першій половині XI ст. віче занепало, але відновилося у другій половині XI ст., коли почалася боротьба за владу.  Велике значення мав і княжий двір, що виконував роль не тільки господарської управи, а й державного органу. Літописи повідомляють, що на чолі двору стояв дворецький. Згадується також печатник (канцер) і покладник (спальник). Княже господарство вели ключники і тіуни. Інколи вони виконували функції княжих суддів і намісників. 

Як відомо, князь у своїх руках зосереджував усю військову й адміністративну владу. 

Княжа дружина й урядовці Київської Русі — це невелика верства населення. Основну ж масу становила так звана земська людність, громада у широкому розумінні цього слова. До її верхівки входили земські бояри. У літописах їх називають "кращими людьми", "великими людьми", "визначними мужами", "старцями громадськими" або просто боярами. Це була родова аристократія.  Решта людності розпадалася на родових міщан і селянство. Міщани, прості люди, або "граждане", у правовому і політичному відношеннях були рівноправні з боярами, брали участь у вічах.

Селяни називалися смердами. Це були вільні хлібороби, що жили на власних дворах. Але поруч з вільними селянами-смердами у Київській Русі існувала категорія безземельних і залежних селян, яких називали закупами.

Крім цього, існували ще невільні люди — холопи, або раби

12. культура київської русі

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття та ідеологію.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не вирішальним.

Дослідження виробів слов'янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфський період. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI-III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Мистецтво відігравало велику роль в ідеології східних слов'ян: майже всі його твори - від орнаменту на сорочці до зображення язичницького бога - мали певний зміст у системі вірувань, які склалися як результат практичного досвіду життя та фантастичних уявлень про природні явища, яких люди тих часів не могли пояснити. Кожен орнамент, візерунок чи зображення "оберігали" людину від різного лиха, "допомагали" у житті й роботі. Поширений у слов'ян орнамент - розетка - символізував сонце, хвиляста лінія - воду. Зображення фантастичних тварин та істот відбивали язичницькі вірування. Так, у зображенні жінки з руками-гілками вбачали "Велику богиню" землі тощо.

Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення. Першою державою східних слов'ян була Київська Русь, яка сформувалася в кінці VIII - у IX ст. на базі ряду союзів племен

Вивчення слов'янських культур періоду першої половини І тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів відродились і отримали подальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.

Давні традиції простежуються також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її невід'ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань добре відчувається у "Слові о полку Ігоревім" та інших літературних творах.

Вочевидь, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.