Головні озера Африки

Озера	Площа в км2	Висота над р. м. у м	Найбільша глибина в м
Вікторія	68000	1136	80
Танганьїка	32900	773	1435
Ньяса	30800	472	706
Рудольф	8500	375	73
Альберт	4200	619	48
Ківу	3000	1460	780
Едуард	2000	912	114

На решті території Африки озер мало. Реліктовим озером є прісноводне озеро Чад, живиться водами річки Шарі та її найбільшої притоки Логоне. Глибина озера невелика (найбільша 7 м), площа в суху пору року близько 10000 км², після дощів і розливів Шарі-Логоне зростає вдвічі. Чад має підземний стік по сухому руслу Бахр-ель-Газаль в улоговину Боделе, тому його води не засолюються. Такі ж реліктові озера – Тумба і Леопольда II в западині Конго і озеро Нгамі в западині Калахарі.

Озеро Тана на Абіссінському нагір'ї підпружене лавовим потоком. Ланцюжки невеликих безстічних озер лежать в Абіссінському грабені та в западині Афар.

У посушливих і пустельних областях Африки – на високих плато між хребтами Атлаських гір, уздовж їх південного підніжжя в Тунісі, в Південній та Східній Африці є багато пересихаючих озер, покритих в суху пору року кірками солей. У північній Африці такі озера називають шоттами.

У пустелях і напівпустелях є підземні водоносні горизонти, що містять великі запаси ґрунтових вод. У Сахарі і в північному Судані величезні запаси ґрунтових вод приурочені до «континентальної проміжної» формації. У напівпустелях і пустелях Південної Африки ґрунтові води накопичуються головним чином у тріщинах корінних порід, в закарстованих вапняках і за деякими припущеннями, в пісковиках системи Карру.

Розвиток флори і фауни та особливості ґрунтово-рослинного покриву

Флора Африки налічує понад 40000 видів квіткових рослин, серед яких до 9000 видів ендеміків.

Велика частина Африки – від Сахари і майже до крайнього півдня материка відноситься до Палеотропічної області, флора якої сформувалася до кінця крейдяного періоду. В її складі багато родин і родів рослин, що вказують на колишні сухопутні зв'язки з Південною Америкою (деякі представники родини бромелієвих) і Мадагаскаром (Ravenala). Є деякі представники волого-тропічної флори Індії, які мігрували до Західної Африки в кінці неогену і на початку четвертинного періоду.

Сахара в даний час перешкоджає поширенню палеотропічної флори на північ. Флора Сахари, вкрай бідна видами, відноситься до Африкансько-Індійської підобласті Голарктичної флористичної області, складається з ксерофітів та має багато спільних видів з пустельною флорою Аравійського півострова. Ця флора поширилася в Сахарі по закінченні плювіальних епох четвертинного періоду.

Північна субтропічна полоса Африки входить в Середземноморської підобласті Голарктичної області. Середземноморська флора представлена головним чином жорстколистяними вічнозеленими мезо- і ксерофітними деревами та чагарниками. В ній зустрічаються види, спільні з південно-європейськими: уздовж узбережжя Атлаських гір – низькоросла пальма хамеропс (Chamaerops humilis), на вершинах марокканського високогір'я – представники альпійської флори, що знайшли тут притулок в льодовикові епохи. У прибережних районах Лівії та Єгипту поширено багато передньоазіатських видів рослин Середзем'я (євфратська тополя – Populus euphratica та ін.)

Південна окраїна Африки виділяється в особливу високо ендемічну Капську флористичну область. Тільки їй властиві близько 700 родів і 6000 видів рослин. Флора області реліктова, що збереглася на уцілілій від занурення кромці суходолу, яка тягнулася у високих широтах південної півкулі. Ця флора має велику схожість з флорою Австралії (особливо південно-західної), що змушує припускати наявність сприятливих екологічних умов на шляхах її міграції, що проходила, можливо, через Антарктиду. До складу Капської флори входять головним чином деревні та чагарникові рослини ксероморфної структури, вічнозелені й твердолистяні.

Сучасні межі флористичних областей визначилися у другій половині четвертинного періоду, коли встановилися існуючі кліматичні умови. В неогені та плейстоцені, в епохи більш вологі, тропічна флора проникала в субтропічні райони, звідки, в свою чергу, середземноморська та капська флори поширювались в глиб материка. В північній частині материка переселення рослин відбувалося по руслах річок, які перетинали Сахару, і по хребту Етбай, а в південній – по західній і особливо по східній гірським окраїнам (для капської флори) і по рівнинах Калахарі (для тропічної флори). При цьому рослини-мігранти, потрапляючи із районів більш вологих до більш сухих і навіть напівпустельних, набували нових властивостей і ознак та з рослин гігрофітів перетворювалися в ксерофіти, головним чином сукуленти. Найбільш яскравим прикладом такої еволюції може слугувати флора області Карру (на півдні й південному заході Калахарі).

Своєрідною є високогірна флора Палеотропічної області. Вона роз'єднана величезними відстанями, але, незважаючи на це, надзвичайно однорідна і має багато спільного з флорою екваторіального високогір'я Південної Америки. Їй властиві деревовидні складноцвіті рослини – сенеціо (Senecio spp.) і лобелії (Lobelia spp.), а також високі злаки. Цю флору вважають реліктовою, що збереглася від більш вологих і прохолодних епох, коли її ареали були набагато більшими.

Особливе місце у флорі Африки займають інтродуковані рослини. Вони грають велику роль в економіці багатьох країн Африки і є невід'ємною частиною ландшафту багатьох великих районів. До таких рослин відносяться, в першу чергу, фінікова пальма (Phoenix dactylifera) в Сахарі, дерево какао (Theobroma cacao) на узбережжі Гвінейської затоки, евкаліпти (Eucalyptus spp.) та кактуси в середземноморських країнах.

Африку справедливо називають материком класичного розвитку саван і пустель. Савани (разом з рідколіссям і чагарниками) займають понад 35% її площі і оточують з півночі, сходу та півдня мусонні змішані та вічнозелені ліси западини Конго і узбережжя Гвінейської затоки. На частку пустель, що змінюють савани в тропічних широтах, припадає близько 40% площі Африки, причому більша їх частина знаходиться в північній частині материка. На північно-західній та південно-західній окраїнах Африки пустелі поступаються місцем сухим лісам і чагарникам середземноморського типу; на південно-східній окраїні субтропічні мусонні ліси вкривають схили Драконових гір.

Такий порядок зміни рослинності залежить від сучасних екологічних умов і в першу чергу від умов зволоження. Неважко встановити, зокрема, що савани збігаються в своєму розповсюдженні з територією сезонного помірно недостатнього зволоження, пустелі існують в областях вкрай недостатнього і недостатнього зволоження, а вологі екваторіальні ліси приурочені до районів надмірного зволоження.

Чудовою особливістю розподілу рослинного покриву в Африці є повторюваність його головних типів і формацій по обидва боки від масиву вологих екваторіальних лісів внаслідок послідовної і рівномірної зміни зволоження в північній і південній частинах материка (рис. 7). Звертає на себе увагу пересування в глиб материка гілей із східного мусонного узбережжя і нагір’їв Східної Африки, де сходяться савани північної та південної частин материка.

Рис. 7. Кількість сухих та вологих місяців (за В. Лауером):

1 – вологі екваторіальні, мусонні субекваторіальні, тропічні й гірські ліси; 2 – вологі (високотравні) савани і саванні ліси, що скидають листя на сухий сезон; 3 – типові савани і рідколісся; 4 – пустельні савани і колючодеревні; 5 – тропічні напівпустелі; 6 – тропічні пустелі, 7 – твердолистяні вічнозелені ліси і чагарники середземноморського типу; 5 – субтропічні мусонні ліси; 9 – чагарники та степи Середнього і Високого Велда; 10 – субтропічні напівпустельні; 11 – ізогігромени (лінії, що показують кількість вологих місяців).

Формації сухих лісів і чагарників на Середземноморському узбережжі займають північні схили Атласу і плямами зустрічаються в тих місцях лівійсько-єгипетського узбережжя, де берег достатньо піднесений, щоб вловлювати опади, принесені вітрами з моря. Зарості чагарників – маквіс в Африці, так само, як у Південній Європі, в значній мірі вторинні, але і вони вирубані та викорчувані на великих площах, зайнятих плантаціями і полями.

В Південній Африці аналогічні формації рослинності займають південно-західні навітряні схили Капських гір, але сильно відрізняються від середземноморських фізіономічно внаслідок високого ендемізму Капської флори.

На південно-східній окраїні Південної Африки, від Порт-Елізабет до Дурбана на схилах гір з'являються мусонні змішані субтропічні ліси, головним чином з вічнозелених і хвойних дерев.

Перехід від субтропічних середземноморських сухих лісів і чагарників та мусонних лісів до тропічних пустель відбувається головним чином через субтропічні напівпустелі. У Північній Африці вони займають внутрішні райони Атлаських гір і виходять на узбережжі Лівії та Єгипту, де їх південна межа звичайно проводиться по 30° пн. ш. Рослинний покрив напівпустель сильно розріджений, його утворюють дернинні злаки і поодинокі невисокі ксерофітні дерева, чагарники і напівчагарники. У Південній Африці субтропічні напівпустелі займають внутрішні хребти Капських гір та западину Велике Карру. Для них характерні колючі дерева по долинах річок і розріджені зарості чагарників (головним чином сукулентних) на плакорних рівнинах. Навесні рясно цвітуть цибулинні і бульбоносні рослини, які перетворюють на короткий період похмурі рівнини в строкаті квіткові килими.

Рослинність африканських пустель вкрай розріджена і представлена переважно ксерофітами і сукулентами.

Ці рослини мають ряд морфо-анатомічних і фізіологічних ознак, що дозволяють їм переносити крайню посушливість. Як правило, вони безлисті, опушені, покриті восковим нальотом, мають потужну кореневу систему, виносять тривале в'янення. Запобігаючи від перегріву, деякі рослини, які мають довгу кореневу систему, посилено транспірують вологу.

Найбільш безжиттєві кам'янисті пустелі, що займають особливо велику площу в Сахарі. Піщані пустелі, навпаки, часто бувають закріплені злаками і чагарниками. Поряд з ксерофітами і сукулентами в пустелях зустрічаються мезофільні, гігро- та навіть гідрофільні рослини, що мешкають в штучних і природних оазисах і водоймах. Особливо багато оазисів, створених багатовіковою працею людини, в Сахарі. Найважливішою культурою в них є фінікова пальма.

Крім багаторічних рослин, в пустелях є і однорічні, життєвий цикл яких обмежений декількома тижнями і навіть днями, протягом яких утримується необхідна для них вологість повітря.

Вже було зазначено, що флористичний склад пустельної рослинності північного і південного підконтинентів різний: в Сахарі переважають ксерофіти, в пустелях Південної Африки – сукуленти. Це пояснюється як територіальною роз'єднаністю флор і різної історією їх формування, так і неймовірною сухістю Сахари, де немає води, яку рослини могли б зберігати «про запас».

У Сахарі найбільш поширені безлисті злаки (дрин – Aristida pungens), і напівчагарники (ретам – Roetama retam), акації (Acacia spp.), навколо шоттів – тамариски (Tamarix spp.) та інші галофіти. У Південній Африці переважають акації, алое (Aloe spp.) молочайні. Дуже характерні сукулентні рослини, що нагадують за зовнішнім виглядом камені (представники роду Mesembryanthemum).

Найбільш типовими ландшафтами саван є відкриті злакові рівнини з гаями або окремими деревами, з галерейними густими лісами або рідколіссям в річкових долинах. В залежності від річних сум опадів і тривалості сезону дощів савани бувають опустелені, сухі та вологі. У перших рослинність винятково ксерофітна, представлена дернинними злаками і безлистими невисокими деревами або густими заростями колючих чагарників (головним чином з акацій). Ці зарості займають великі площі в Калахарі, на південь від річки Замбезі.

У сухих саванах злаковий покрив з’єднаний, трави досягають 1 м висоти, дерева представлені не тільки ксерофітними, а й мезофільними видами. Найбільш характерними є акації (у тому числі зонтикоподібні – А. spirocarpa), віялові пальми (Borassus flabelliformis) і баобаби (Adansonia digitata), що досягають 25 м висоти. У вологих саванах злаки піднімаються до 3 - 5 м висоти (слонова трава – Pennisetum), уздовж річок як щупальця гілеї простягаються галерейні ліси. Досить великі масиви саваннових лісів, які скидають листя на сухий сезон, а також густих змішаних (листопадно-вічнозелених) лісів надають вологим саванам характер «лісопаркових ландшафтів». На думку геоботаніків, ці ліси являють собою збережені від пожеж ділянки або ж вторинні ліси, що виникли в крайовій зоні гілей, яка в доісторичний період (принаймні до початку скотарства і особливо землеробства) поширювалася за межі сучасних кордонів, які не є строго екологічними.

Вологі савани між лісовими масивами, а також савани сухі і опустелені рівним чином розглядаються як значною мірою антропогенні формації, що з'явилися в місцях неодноразово випалюваних під оранку, а потім занедбаних. Природний перехід від тропічних пустель до вологих екваторіальних лісах утворюють, мабуть, зарослі колючих чагарників, ксерофітні ліси різної висоти та густоти деревостану і змішані листопадно-вічнозелені ліси.

Африканські гілеї, як і гілеї Амазонії, вражають насамперед густотою деревостою і великою кількістю видів. У гілеях Африки налічується до 3000 видів одних тільки деревних рослин. Дерева ростуть у чотири-п'ять ярусів, що є результатом боротьби за світло, в якій приймають участь не тільки дерева, а й ліани та епіфіти. Висота першого ярусу 40 - 50 м, лише окремі дерева, головним чином пальми, піднімаються до 60 - 70 м. Галуження дерев починається поблизу вершини стовбура, де гілки утворюють не густо листяні крони, зважаючи незмінно сприятливі умови для фотосинтезу. Будова листя різна у дерев різних ярусів. У першому ярусі листя масивні та жорсткі, часто блискучі, ксероморфної структури, необхідної для захисту від зайвої транспірації вологи в жаркі полуденні години, тому що, незважаючи на велику кількість вологи в ґрунті, подача її наверх по стовбурах і гілках на висоту 40 - 50 м – процес досить складний. Крім того, щільний шкірястий покрив захищає листя від пошкоджень сильними ударами дощових крапель.

Стовбури дерев стрункі, невеликого діаметру, багато мають тонку кору. Для деяких видів характерне явище кауліфлорія – розвиток квітів і плодів безпосередньо на стовбурах, що захищає їх від сильних злив і створює більш зручні умови для запилення комахами (у тому числі мурашками). Порівняно невелика висота дерев пояснюється тим, що пухкі, насичені водою ґрунти не в силах були б витримати значне навантаження. Тому й коренева система поширюється головним чином в горизонтальному напрямку. Крім того, у дерев розвиваються додаткові корені-підпорки, що відходять від стовбурів на висоті 0,75 - 1 м. Стійкості деревних стовбурів сприяє також переплетення крон сітка ліан, що густо обплітає їх. Дерева гілеї не мають єдиного сезонного ритму вегетації, але в тих районах, де спостерігається короткий посушливий сезон, основний період цвітіння припадає на початок цього сезону.

Гілеї Африки неоднорідні. В залежності від ґрунтово-кліматичних умов і рельєфу в них можна виділити кілька варіацій. Типові вологі екваторіальні ліси широко поширені на пологих, але незатоплюваних схилах і вододільних плато. Для них характерні всі наведені вище особливості гілеї і флористичне багатство. На 1 га в таких лісах налічується до 90 видів дерев, що істотно ускладнює ведення в них експлуатацію цінних порід – чорного (ебенового) дерева (Diospyros spp.), винної пальми (Raphia vinifera), дерева кола (Cola nitida), лікарських рослин і каучуконосів. Особливу цінність в гілеях Африки мають олійна пальма (Elaeis guineensis) і кавове дерево (Coffea liberica), які стали найважливішими плантаційними культурами країн екваторіальної Африки.

Перезволожені екваторіальні ліси займають найнижчі, постійно або більшу частину року заболочені території. Вони відрізняються збідненим видовим складом, більш низьким зростанням дерев, забезпечених ходульними і дихальними коренями. За зовнішнім виглядом такі ліси трохи нагадують мангри.

Гірські гілеї займають в Африці набагато меншу площу, ніж у Південній Америці. Вони з'являються лише на схилах вулкана Камерун і високих вершин Східної Африки, вище 2000 м, і характеризуються; низьким ростом дерев, що витримують сильні вітри, низькі температури і надмірне зволоження. У них дуже багато деревовидних папоротей, вересів, ялівців і білокорих подокарпусів (Podocarpus spp..).

Зональні типи ґрунтів змінюються в Африці симетрично в обидві сторони від екватора. Під жорстколистяними лісами і чагарниками на північно-західній та південно-західній окраїнах материка формуються типові для середземноморських ландшафтів коричневі ґрунти. Вони мають добре виражений гумусовий горизонт, насичені кальцієм і магнієм. В зимовий вологий сезон в цих ґрунтах чітко проявляється процес оглеєння – вилуговування первинних та утворення вторинних глиноземних окислів.

У субтропічних напівпустелях, у внутрішніх районах Атласу і в Капських горах розвиваються гірські сіро-коричневі ґрунти і сіроземи, на рівнинах лівійсько-єгипетського узбережжя – сіро-коричневі. Вони відрізняються від коричневих ґрунтів малою гумусністю і більш високим вмістом кальцію через більшу сухість клімату.

Ґрунти тропічних пустельних областей – примітивні, які розвиваються переважно під впливом процесів фізичного вивітрювання, при вкрай обмеженій участі біологічних факторів. Природно, що при таких умовах ґрунтоутворюючий процес протікає лише в кам'янистих пустелях, на виходах корінних порід і виявляється в своїх найбільш примітивних формах – утворенні пленок пустельної «засмаги», огортаючи скельні породи і щебінь, і кір вапняних, гіпсових, сульфатних і крем'яних. Утворення кір протікає внаслідок безперервного накопичення солей в ґрунтових водах, підтягування ґрунтових розчинів і випаровування вологи. Деякі кори є реліктовими. До них належать, зокрема латеритні кори, виявлені на схилах масивів Ахаггар і Тібесті.

У тропічних і субекваторіальних областях Африки з літнім дощовим сезоном тривалістю від двох до п'яти місяців і річною сумою опадів від 250 до 600 мм для пустельних і типових саван характерні червоно-бурі ґрунти, для ксерофітних рідколісь – червоно-коричневі. Червоно-бурі ґрунти мають погано виражений гумусовий горизонт потужністю до 30 см, який поступово переходить у червоно-бурий ілювіальний горизонт в кілька метрів потужності. Для цього горизонту характерно виділення оксидів заліза у вигляді конкрецій, плям і т.п., що утворюють помітно виражені прошарки.

Безсумнівно, що червоно-бурі ґрунти не однорідні. У міру наростання сухості клімату в горизонті вимивання збільшується вміст легко розчинних основ, а в ілювіальному горизонті – вапнякових і гіпсових конкрецій. Глибина залягання конкрецій повинна зменшуватися в міру наближення до пустель, де вони виступають на поверхню у вигляді кор.

В областях розвитку червоно-бурих ґрунтів широко поширені залізисті кори або панцирі, що займають переважно плакорні ділянки. На думку І. П. Герасимова, ці кори представляють собою обезголовлені шляхом денудації стародавні червоно-бурі ґрунти, які утворені свого часу потужні ілювіально-залізисті горизонти. На них формуються вторинні червоноколірні ґрунти, що утворюються в результаті руйнування їх поверхневого шару і подальшого промиву. Зазвичай вони бувають приурочені до западин рельєфу. Завдяки широкому поширенню залізистих кор та їх бронюючого впливу в Африці збереглася на величезному просторі нерозчленована поверхня пенеплена.

Червоно-коричневі ґрунти вивчені дуже погано. На підставі декількох аналізів, отриманих з Південної Африки, відомо тільки те, що за механічним складом вони піщані та супіщані, і тому сильно вилужені.

Під високотравними саванами в субекваторіальних областях Африки розвинені червоні ґрунти. У них ще більш активно, ніж в червоно-бурих ґрунтах, протікає процес розкладання первинних мінералів і вимивання легко розчинних основ, накопичення в ілювіальному горизонті залишкових малорухомих сполук – гідратів оксидів заліза, алюмінію, марганцю. У сухий сезон, коли відбувається обезводнення гідратів цих окислів, в ґрунті утворюються щільні залізо-марганцеві конкреції. Вони переповнюють верхню частину ґрунтової товщі й утворюють латеритні прошарки, які оголюються на плакорах у вигляді залізистих панцирів.

В екваторіальній Африці, в западині Конго і на узбережжі Гвінейської затоки, під вологими екваторіальними лісами формуються опідзолені латеритні ґрунти. В результаті діяльності мікроорганізмів тут активно протікає гуміфікація та мінералізація рослинних залишків потужного опаду. Постійна промив призводить до формування в ґрунтовому профілі підзолистого горизонту, збагаченого кварцом. Разом з тим процес аллітизації обумовлює утворення в ілювіальному горизонті залізистих і марганцевих конкрецій.

Фауна Африки до олігоцену розвивалася самостійно. Але потім почалася масова міграція тварин з Південної Європи (фауна Пікермі) і Південної Азії (Сівалікська фауна). Примітивна фауна палеогену частково вціліла на Мадагаскарі, а на материку майже вимерла. Фауна іммігрантів – високоорганізованих тварин, у тому числі, великих ссавців навпаки, знайшла в Африці сприятливі умови для свого розвитку і розселилася по материку. До початку льодовикових епох на півдні Європи і в Африці жили прийшлі з Індії деякі види антилоп, жирафи, шимпанзе, павіани, леви, гієни, гіпопотами і багато інших тварин. В льодовикові епохи вони вимерли в Європі, майже зникли в африканському Середзем'ї, але досить довго зберігалися в Сахарі, клімат якої був подібний з кліматом Судану.

Уже при сучасних кліматичних умовах на північ Африки прийшли з Південної Європи і пустель Передньої Азії нові види євразійських тварин, які відтіснили фауну неогену. Але на південь від Сахари вона збереглася до нашого часу без яких-небудь істотних змін. З цієї причини фауну Північної Африки розглядають у складі фауни Голарктичної області Арктогейського суходолу, а фауну решти материка відносять до Ефіопської області Палеогейського суходолу. До особливої області відноситься фауна острова Мадагаскар (Мадагаскарська область.)

У кожній з названих областей умови місцепроживання дуже відрізняються різні, що дозволяє виділити в них кілька біотопів з характерними для кожного групами тварин. Територія Африки, входячи в Голарктичну область, включає гірський район Атласу і Сахару. Характерними представниками фауни тут є мешканці пустель і напівпустель – гризуни піщанки, кілька видів антилоп (мендаса, бубала, аддакс, газель звичайна), сахарська лисиця фенек, гієна смугаста, шакал.

Ефіопська область включає різні в природному відношенні території – вологі екваторіальні ліси, савани, напівпустелі та пустелі, в кожній з яких тварини пристосувалися до умов середовища. В цілому для області характерна велика кількість вузьконосих мавп, копитних і хижих тварин; тільки тут мешкають двопалі Африканські страуси. Різка відмінність умов місцепроживання дозволяє поділити область на три підобласті: Західно-Африканську, Східно-Африканську та Південно-Африканську.

Західно-Африканська підобласть охоплює головним чином масив екваторіальних лісів, в якому тварини живуть на деревах, в густих і непрохідних заростях гілеї, в річках і по їх берегах. Тільки цій підобласті властиві людиноподібні мавпи (шимпанзе і горила), карликовий бегемот, видрові землерийки і родичі жирафам маленькі окапі. Птахів в підобласті порівняно небагато. Особливо характерні цесарки, голуби, деякі види папуг, птахи-носороги.

Східно-Африканська підобласть охоплює території саван, включаючи Абіссінське нагір'я і Східно-Африканське плоскогір'я. У ній особливо багато представлені травоїдні тварини і хижаки. До перших відносяться жирафи, зебри, різноманітні антилопи, буйволи, великовухі африканські слони, бегемоти. Серед хижаків характерні леви, в даний час значно винищені. Цікаві схожі на мурахоїдів, але пов'язані з копитними трубкозуби, що живляться мурахами і термітами. Тільки в цій підобласті мешкають собакоголові мавпи – павіани, мандрили. Дуже багато різних плазунів – ящірок, хамелеонів, гадюк і пітонів. У річках і озерах живуть крокодили.

З птахів у цій підобласті слід назвати страуса, молотоголову чаплю, крихітних нектарників, схожих на південноамериканських колібрі.

Південно-Африканська підобласть займає головним чином пустельні та напівпустельні райони. Ендемічними для неї тваринами є злотокроти, покриті хутром, що відливає металевим блиском, кафрські довгоноги, зовні дещо схожі на тушканчиків, антилопи-стрибуни – яскраво забарвлені витончені тварини. З хижаків збереглись гієни.

В Мадагаскарську область, крім острова Мадагаскар, входять близькі до нього архіпелаги островів Сейшельських, Амірантських, Коморських і Маскаренських. Фауна області дуже давня і високо ендемічна. Вона включає щетинистих їжаків (тенрек), що відносяться до найпримітивніших із сучасних плацентарних ссавців, і напівмавп (лемурів); багато ендемічних бігаючих птахів.

Чисельність багатьох крупних тварин в Африці різко скоротилась, особливо в ХІХ та на початку ХХ століття в результаті знищення їх європейцями. Лише в останні десятиліття організована мережа заповідників, в яких заборонене полювання, а недоторканність тварин охороняється законом. До найбільших заповідників відносяться Національний парк Крюгера в Південно-Африканській республіці (на кордоні з Мозамбіком) і Національний парк Альберт в Конго.