- •1. Початки людської цивілізації на терені України.
- •2. Трипільська культура.
- •3. Скіфсько-Сарматська доба в історії України. Кімерійці.
- •4. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.
- •5. Східні слов`яни на території України.
- •6. Виникнення і становлення Київської Русі (кінець іх – кінець х ст.).
- •7. Розквіт Київської Русі за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
- •8. Культура Київської Русі.
- •9. Монгольська навала та встановлення золотоординського іга.
- •10. Утворення і розвиток Галицько-Волинської держави.
- •11. Соціально-економічний стан українських земель у складі Литви та Польщі.
- •12. Політичний та адміністративний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польщі.
- •13. Національно-релігійний гніт у другій половині хvі ст. Люблінська унія.
- •14. Брестська церковна унія та її наслідки.
- •15. Закарпаття у складі Угорського королівства (XIV – XVI ст.). Битва під Могачем та її наслідки для Закарпаття.
- •16. Культура України ( друга половина XIV – перша XVII ст. ).
- •17. Причини виникнення козацтва та його роль в історії українського народу.
- •18. Виникнення козацтва та Запорозької Січі.
- •19. Українська національна революція 1648 – 1676 рр.: причини, характер, рушійні сили.
- •20. Гетьманство Богдана Хмельницького ( 1648 – 1676 рр.).
- •21 . Українсько-московська міждержавна угода 1654 р. «Березневі статті».
- •22. Українська держава за гетьманування і. Мазепи.
- •23. Пилип Орлик і перша українська конституція.
- •24. Останні гетьмани Лівобережної України.
- •25. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
- •26. Південне товариство декабристів та його програма.
- •27. Кирило-Мефодіївське товариство.
- •28. Адміністративний устрій, соціально-економічне і політичне становище західноукраїнських земель у складі Австрії у першій половині хіх ст.
- •29. Національне пробудження в Галичині. «Руська трійця».
- •30. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у 1848 – 1849 рр.
- •31. Будителі Закарпаття.
- •32. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні. Буржуазні реформи 60 – 70 рр. Хіх ст. Та особливості проведення їх в Україні.
- •33. Розвиток капіталізму в Україні в другій половині хіх ст.
- •34. Українська культура в другій половині хіх ст.
- •35.Укранський суспільно-політичний рух в другій половині хіх ст.
- •36. Процеси національного відродження на українських землях у першій половині хіх ст.
- •37. Політизація укр.. Нац.. Руху в 90-х рр.. Хіх ст.. «Братство тарасівців».
- •38. Західноукраїнські землі у другій половині хіх ст.
- •39. Закарпаття у другій половині хіх – на початку хх ст.
- •40. Україна в Першій світовій війні. Січові стрільці.
- •41. Боротьба за українську державність.
- •42.Зунр: головні віхи історії.
- •43. Оформлення срср і роль України в цьому проц..
- •44. Політика українізації, культурне піднесення.
- •45. Соціалістична індустріалізація України.
- •46. Колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933рр.
- •47. Політичні репресії в Україні в 2-ій половині 20-30-х рр.. Хх ст.
- •48. Західноукраїнські землі у 1921 – 1939 рр.
- •49. Карпатська Україна1939 р.
- •50. Українські землі в роки Другої світової війни.
- •51. Радянізація західних областей України. Боротьба оун(Організа́ція украї́нських націоналістів) – упа(Українська повстанська армія). Операція «Вісла».
- •52. Хрущовські реформи в Україні та їх суперечливість.
- •53. Культурний та духовний розвиток українського суспільства. Шістдесятники. Дисидентський рух.
- •54. Перебудовчі процеси в Україні як передумова державотворчих змагань.
- •55. Боротьба за суверенітет та державну незалежність України в 1990 – 1991 рр.
- •56. Розбудова політичної та адміністративної системи незалежності України.
- •57. Конституційний процес та особливості Конституції України 1996 р.
- •58. Суспільно-політичне життя в Україні на зламі тисячоліть.
- •59. Основні напрямки зовнішньої політики України в умовах незалежності.
- •60. Розвиток української культури на порозі ххі ст.
12. Політичний та адміністративний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польщі.
З приходом Литви провідну роль в українських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литовського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвердження автономії своїх володінь. Вони мали титул "з Божої ласки князів Київських", карбували власну монету, вдавалися до самостійних зовнішньополітичних акцій. Розширилася територія Київського князівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях. Як Ви розумієте, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції, відкривала перспективи виходу князівств з-під влади литовського центру. Щоб не допустити цього, Литовський уряд у другій пол. XV ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. Вони перетворювалися на звичайні провінції (воєводства) на чолі з намісниками, що призначалися великим Литовським князем. У 1471 році було ліквідоване Київське князівство.
Прагнення Литви і Польщі об'єднати зусилля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, прагнення Польщі мирним шляхом здобути руські землі, підпорядковані литовцям стали причинами укладення Кревської унії ( 1385 р. ). Наслідки унії : Позитивні - об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов 'янські землі (битва при Грюнвальді 1410р.). Негативні - посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.
Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманітними: втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами їх стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність.
Починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повстання в Україні виникають дуже часто. Ї хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося самовизначення українського народу.
13. Національно-релігійний гніт у другій половині хvі ст. Люблінська унія.
У 1569 р. між Великим князівством Литовським та Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави — Речі Посполитої, у результаті чого більша частина українських земель відійшла під владу Польщі.
Основні наслідки Люблінської унії для України полягали у наступному:
Українські землі на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.
На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.
Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.
Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні; українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).
В установах панувала тільки польська мова та латинь як мови освіти, судочинства, діловодства.
Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об’єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі (решта українських земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігіво-Сіверщина – Московського князівства, а з 1618 р. – Речі Посполитої, Закарпаття – Угорщини, а з 1526 р. – Туреччини та австрійських Габсбургів, Буковина – Молдавського князівства, а з 1514 р. – Туреччини, Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського).
Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-політичний рух на українських землях як протидія польсько-католицькій експансії. Зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозький. Вона прагнула розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої.
За литовської влади на українських землях була відсутня суспільна боротьба на релігійному ґрунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Більше того, в Литві православна віра спочатку була панівною. Проте за Ягайла, який прийняв католицьку віру, а особливо після Городельської унії (1413 р.) становище православних погіршилося, але вже у 1432 й 1434 рр. обмеження щодо них були скасовані, а Люблінська унія (1569 р.) формально підтвердила рівність усіх християн Литви. Характерною рисою політики правлячих кіл Литви щодо православної церкви було їх намагання позбутися залежності від Москви, куди у 20-х роках XIV ст. переїхав митрополит. Литовські володарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну церковну організацію. Остаточне розділення митрополій відбулося стор. 5 з 23 після утворення незалежної московської церкви, переходу на унію митрополита Ісидора (1439 р.) та висвячення на київську митрополію грека Григорія (1458 р.). Усі українські, в тому числі галицькі й білоруські землі, надалі залишались у підпорядкуванні царгородського патріарха, хоча з часом ця залежність стала суто формальною. Київський, галицький і всія Русі митрополит керував десятьма єпархіями, садиба його була у Вільні чи в Києві Л] . Слід зазначити, що після розколу християнських церков 1054 р. чи не відразу ж постало питання про їх об'єднання. Однією з перших спроб досягти релігійного порозуміння була ініціатива київського митрополита - грека Ісидора, котрий на Флорентійському соборі у 1439 р. підписав акт з'єднання Східної і Західної церков. Рішення Флорентійської унії залишилися нереалізованими, однак як прецедент в умовах наступу протестантизму вони стали базою наступних уній. Стосовно позицій лідерів католицької Польщі, то вони дотримувалися тлумачення унії як підпорядкування Східної церкви Римській курії. стор. 6 з 23 На початку 1584 р. проблеми релігійного порозуміння між православною і католицькою конфесіями в Україні-Русі загострилися. Приводом стала полеміка довкола календарної реформи, запровадженої з 1582 р. папою Григорієм ХШ, який увів так званий григоріанський календар (з поправкою на 10 днів). У відповідь константинопольський патріарх Ієремія закликав дотримуватися старого (юліанського) календаря. Католицькі ієрархи у Львові опечатали руські храми під час різдвяного богослужіння. Ускладнення прийшли й збоку князівської еліти: Костянтин Острозький мав власну думку щодо унії. Слід зазначити, що православна церква в литовській Україні поступово занепадала, в її житті в той час панувало безладдя. За цих обставин на захист авторитету православ'я виступили міщанські організації братства) . Пріоритет у цій справі належав Львівському Успенському братству, яке отримало право ставропігії) (незалежності від влади єпископа). Це незабаром стало постійним джерелом конфліктів між братством і місцевою єпархіальною владою в особі владики Гедеона Балабана. В боротьбі з ним братчики оперлися на підтримку Константинопольського патріарха Ієремії. Непродумана політика щодо України й Білорусі грецьких ієрархів, котрі внесли значний розлад у вже й без того дезорганізовану церкву, стала поштовхом до активних дій у справі реалізації ідеї унії. Ініціатива переговорів з Римом щодо унії належала львівському владиці Гедеону Балабану, невдоволеному своєю підпорядкованістю Львівському братству. 23 грудня 1595 р. в урочистих умовах папа римський формально прийняв українську православну церкву під свою зверхність.