Порівняння образів Мефістофеля та Фауста. Чим продиктовано поведінку кожного з них?

У критичний момент на шляху Фауста зустрічається Мефістофель. Тут треба повернутися до однієї зі сцен, що випереджають початок дії, - до Прологу на небі. У ньому Господь, оточений ангелами, зустрічається з Мефістофелем. Мешканець пекла Мефістофель втілює зло. Вся сцена символізує боротьбу добра і зла, що відбувається у світі.

Мефістофель повністю заперечує за людиною будь-які гідності. Господь визнає що людина далека від досконалості, але все-таки в кінцевому рахунку способі вибратися "з мороку". В якості такої людини Господь називає Фауста. Мефістофель просить дозволу довести, що і Фауста легко збити з шляху істинного. Суперечкаміж Мефістофелем і Богом є суперечкою про природу і цінності людини.

Поява Мефістофеля перед Фаустом не випадково. Мефістофель зовсім не схожий на чорта з наївних народних переказів. Образ, створений Гете, сповнений глибокого філософського змісту. Гете однак не зображує Мефістофеля виключно втіленням зла. Він справді "диявольському" розумний.

Мефістофель не дає Фаустові заспокоїтися. Штовхаючи Фауста на погане, він, сам того не чекаючи, пробуджує найкращі сторони натури героя.

Фауст, вимагаючи від Мефістофеля виконання всіх його бажань, ставить умову:

Тільки-но я мить окремий звеличу,

Скрикнувши: "Мить, почекай!" -

Все кінчено, і я твоя видобуток,

І мені спасіння немає з пастки.

Мефістофель намагається виграти парі з Богом,

Тобто довести йому, що людина — нікчема;

Фауст хоче зрозуміти сенс людського життя на землі

Фауста та Мефістофеля об’єднує неординарність, а різнить призначення. Фауст і Мефістофель — антиподи, як і Мефістофель з Богом. Місія Мефістофеля в цьому світі — показати ницість людську. Він не змушує людей грішити, торгувати своєю совістю та душею; навпаки, він залишає людям право вибору: «Я тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Таким чином, велика роль Ме-фістофеля не лише в житті Фауста, але й в ідейному змісті трагедії.

Фауст — не просто узагальнений, типовий образ прогресивного ученого. Під час суперечки на небесах він представляє все людство, хоч і належить до найкращої його частини. Таким чином, він символічно являє собою людську популяцію; його доля та життєвий шлях не просто алегорично відображають усе людство, а начебто вказують на «здоровий рецепт» існування кожної людини: живи спільними інтересами, твори, працюй задля загального добробуту — у цьому є щастя.

Мефістофель — дух руйнування, але водночас ворог бездумної нерухомості та сила, що протистоїть застою, бездіяльності. Він — скептик, який зневажає людську природу й упевнений, що знає про неї всю правду: рід людський нікчемний, слабкий, якому притаманні вади та низькі пристрасті, егоїзм і безпомічність. його роль є двоякою. Як особистість Мефістофель протистоїть Фаусту (та автору) своєю невірою в добро, у гуманістичну сутність людини. Він розкриває людські слабкості, заплутаність та несправедливість людських стосунків; усе низьке та непристойне сприймає як норму буття на землі. і автор, і Мефістофель розуміють та декларують діалектичну творчу роль заперечення.

• Роль злого початку в долі людини (по трагедії “Фауст” Ґете)

Боротьба добра й зла в трагедії Ґете «Фауст»

Трансформація образів Фауста і Мефістофеля в літературі XX століття

Фауст і Мефістофель стали вічними образами світової культури («вічні образи» — умовна назва художніх типів і характерів, риси яких повторюються протягом віків). Увійшовши в нашу свідомість як герої трагедії Гете, вони давно вийшли за її межі, бо суперечці між людиною та дияволом, мабуть, ніколи не буде покладено край. Те, що образи Фауста і Мефістофеля та їхні стосунки неодноразово актуалізувалися в літературі ХІХ-ХХ ст., свідчить про важливість проблем, які вони уособлюють: пошуки сенсу і мети людського життя, зміст і ціна щастя, виправдання і несприйняття зла, подвійність людської натури. Сучасні письменники прагнуть сказати своє слово щодо дискусії між дияволом і людиною, дати сучасне розуміння людських можливостей. У літературі останнього століття відомо близько 150 модифікацій фаустівського сюжету. Фауст XX ст. втратив роль універсального символу і виступив носієм найрізноманітніших настроїв часу. На початку минулого століття виникли сумніви в цінності фаустівських пошуків. Світоглядна криза, пов’язана із зневірою у величі людського розуму й волі, викликала до життя чимало пародій, комедій, естрадних ревю, анекдотичних оповідань: «Кінець Фауста» К. Фаррера (1904), «Новий Фауст» Р.-Х. Бартша (1908), «Ксендз Фауст» Т. Мічинського (1911), «Діяння і судження доктора Фаустролля, патафізика» А. Жаррі (1911). «Веселі поминки» Фауста продовжувались упродовж 20-40-х років в новелах, п’єсах, романах П. Бурга, С. Гіньоля, Дж. X. Проутро, П. Мак-Орлана, А. Гершунова. У цей час спроби повернути образу Фауста колишню велич позначилися більше в філософії і публіцистиці, ніж у художній літературі, де з’явилося лише декілька незначних творів з даної тематики (поема Р. Панвітца «Фауст і Гелена», роман Е. Кратумана «Фауст, книга про німецький дух»). Після Першої світової війни образ Фауста був принижений і осміяний в англійській і американській літературі (фантастико-сатиричне оповідання М. Бірбома «Снох Соме» (1919), роман Д.-Б. Кебелла «Юрген, комедія правосуддя» (1925). На батьківщині Фауста також виникла літературна опозиція щодо трактування образу, створеного Гете. У романі Р.-Х. Бартша «Диявольський задум» (1923) старий Фауст постає похмурим символом минулого, злостивим чорнокнижником, який губить свого суперника і антипода Парацельса — символ гуманістичного світогляду. Герой документального роману Клауса Манна «Мефістофель» (1936) — егоцентрична особистість, яка пристосовується до нацистського режиму і поступово «дияволізується». Подібну схему також реалізує в своєму романі «Фальшивий Фауст» (1973) латиський письменник і композитор Маргер Зарінь. Російський письменник М. Булгаков у романі «Майстер і Маргарита» (1937-1938) створює позитивний образ Фауста, хоча й не називає свого героя цим ім’ям. Майстер — це своєрідний московський Фауст, який, на відміну від Фауста Гете, убачає сенс людського буття не в діяльності, а в моральному самовдосконаленні. Проте з героєм трагедії «Фауст» Майстра пов’язує чимало спільних рис: допитлива думка, незадоволення досягнутим, прагнення заглянути за лаштунки зовнішнього буття і відчути свою єдність із «макрокосмом». Мефістофель у Булгакова перетворюється на Воланда. Разом зі зміною імені відбувається трансформація й характеру героя. Воланд зовсім не злий, він говорить про людей значно м’якше, ніж Мефістофель Гете, і визнає в них наявність милосердя як позитивної, суто людської риси. Булгаков позбавляє свого героя і тих функцій, які виконував його прототип у трагедії Гете. Воланд не є рушійною силою прогресу в масштабах Всесвіту, він виконує лише караючу місію на Землі. Сила, яку він втілює, діє вибірково й осмислено. Герой драматичної поеми Поля Валері «Мій Фауст» (1938-1945) — людина, всім задоволена. Фауст Валері нічого не прагне, він лише намагається оволодіти мистецтвом ізольованого існування в суспільстві. Роль рушійної сили автор відводить не Мефістофелеві, а художній творчості. У п’єсі С. Альошина «Мефістофель» (1942) ідеться про реалізацію надлюдських прагнень Фауста. Однією з головних його чеснот і кінцевою метою життя є людяність. Це спокушає навіть диявола, і він міняє своє безсмертя на тепло земного кохання. У філософсько-публіцистичній драмі І. Сельвінського «Читаючи Фауста» (1947) дія відбувається в Берліні у травні 1945 року. Втіленням фаустівського потягу до знань у п’єсі є німецький учений-фізик Норден. Вважаючи, що світом править зло, він вирішує не боротися з ним, а служити йому, і підписує угоду з нацистським генералом. Норден винаходить атомну бомбу. Учений насолоджується сміливою грою власного розуму, аніскільки не цікавлячись наслідками свого відкриття. Однак завдяки втручанню комуніста Вагнера папери з розробками атомної бомби згоряють у каміні. Аналогічне рішення пропонує у філософсько-символічній трагедії «Фауст і смерть» (1960) український письменник О. Левада. Автор подає той самий розподіл образів, ту саму ситуацію протистояння егоїстичного цинізму і живої душі. Образ Фауста, створений письменниками першої половини XX ст., здебільшого протилежний гетівському. Герой стає символом найрізноманітніших людських вад. Моральний спектр образу досить широкий: від носія абсолютного зла або добра до пристосуванця певного політичного режиму. Така тенденція, безумовно, призводила до здрібнення образу. Після Другої світової війни численні образи Фауста стали носіями думки про спокійне існування людини як втілення земного щастя. Серед них герої французького фільму Р. Клера й А. Салакруа «Краса диявола» (1950), лялькової п’єси Г. Ейслера «Ганс Фауст» (1952), драми Е. Борроу «Джон Фауст» (1957), новели Е. Бінга «Повернення доктора Фауста» (1959), сентиментально-утопічного роману Дж. Керуака «Доктор Заке Фауст, частина третя» (1959). Можна назвати також персонажів комедії А. Річардса «До завтрашнього ранку, Фауст!» (1961), мораліте Л. Даррелла «Ірландський Фауст» (1963), сатиричного роману Н. Еліна і В. Кашаєва «Помилка Мефістофеля» (1984). Отже, з’являється ціле покоління «домашніх» фаустів і мефістофелів, яким притаманні обмеженість, буденна свідомість і рутинний спосіб життя. Усі ці образи позбавлені головної риси характеру героя Гете — почуття неспокою і незадоволеності. У 70-ті роки XX ст. у світовій літературі створюється «християнізований» образ Фауста, який проходить шлях або Савонароли, або невизнаного апостола загальної спільності, миру та братерства. У комедії П. Грінарі «Прокляття Мефістофеля» (1968) Фауст свідомо знищує землю атомною бомбою. Сповнений презирства до людського роду, він переконаний у помилковості його створення і бажає відкрити нову сторінку історії людства. У п’єсі австрійського драматурга К. Бексі (Бегічі) «Фауст у Москві» (1963) Фауст виступає в ролі посланця імператора Рудольфа II до Івана Грозного. Він марно намагається укласти угоду між Росією і Священною Римською імперією. Дещо окремо стоять у західній фаустіані роман Р. Уоллеса «Фауст-57» (1957), у якому вчений жертвує собою: продає душу дияволу, аби знайти формулу загального людського щастя, та роман італійського письменника Е. Белаті «Католицька наречена» (1968), де Фауст стає лікарем-психіатром. Він закохується у свою юну пацієнтку, але не в змозі її вилікувати. У цьому творі Фауст більше схожий на романтичного героя, жертву власних почуттів. Певна модифікація образу характерна для письменників східноєвропейських країн. Румунський літератор В. Ефтіліс написав драму «Доктор Фауст» (1957). Її герой починає своє існування за часів Данте, а закінчує в епоху Леонардо да Вінчі. Фауст стає наставником Мефістофеля і змушує його покаятися в усіх скоєних гріхах, а носієм зла виступає інквізитор Джироламо Савонарола. Подібну художню концепцію має і драма Ф. Брауна «Ганс Фауст» (1968) та роман угорського письменника Л. Дюрко «Щаслива подорож доктора Фауста в пекло» (1979). Наприкінці XX ст. увагу літераторів привернула проблема співіснування Фауста і Мефістофеля в одній душі. Саме про це йдеться в романі В. Орлова «Альтист Данилов» (1980). Роман являє собою колаж із мотивів і образів творів Й. В. Гете, Е. Т. Гофмана, Т. Манна, М. Булгакова. У ньому стверджується думка про те, що звільнення від зла та диявольської залежності надає талановитій людині творчого натхнення. Трагічна тональність відзначає поетичний цикл Ю. Левітанського «Листи до Катерини, або Прогулянки з Фаустом» (1981). Автор циклу змальовує Фауста дегероїзованої епохи — втомленого і зневіреного. Таким чином, у літературі XX ст. образ Фауста як виняткової людської особистості масштабів Всесвіту був утрачений. Трансформація образів Фауста і Мефістофеля полягає в загальній тенденції до їх здрібнення порівняно з тим ідейним навантаженням, яке вони несли у творі Гете. Ці образи втратили загальнолюдський зміст і набули локального характеру, втілюючи проблеми, пов’язані з певним історичним часом і певною країною.