42. Наукова діяльність м. Лучкая.

Лучкай Михайло Михайлович (справжнє

прізвище — Поп ; * 19 листопада 1789 р.,

Великі Лучки року — † 3 грудня 1843 року)

— український закарпатський мовознавець ,

фольклорист та історик . Парох

Ужгородського Свято-Преображенського

храму ( 1826 — 1829 , 1831 — 1843 ).

Біографія

Михайло Лучкай народився 19 листопада

1789 року у Великих Лучках на Мукачівщині,

в колишній Березькій жупі (комітаті) (тепер

Закарпатська область України ), у сім'ї

багатодітного греко-католицького

священника Михайла Попа

Початкову освіту отримав у рідному селі,

потім навчався в Другетівській гімназії в

Ужгороді . У 1812 році закінчив філософські

студії у гімназії Великого Варадину (тепер

— Румунія ). Продовжив освіту в греко-

католицькій семінарії (конквіті) Святої

Варвари у Відні ( 1812 - 1816 ), відвідував

лекції в університеті. Був учнем відомих

славістів В. Копітара та Й. Добровського.

Протягом 1816 -1817 років — священик у

рідному селі Великих Лучках, в 1817 -1827

роках Лучкай — бібліотекар, архіваріус та

керівник консисторії Мукачівського

єпархіального управління, директор міської

школи в Ужгороді. У 1826 році прийняв

ієрейські свячення з рук єпископа Алексія

Повчі, і його було призначено парохом

Ужгородського Свято-Преображенського

храму. Завдяки сприянню отця Івана

Фогарашія, 28 липня 1829 року Михайло

Лучкай виїхав до Італії, де був придворним

парохом герцога Карла Людовика Бурбона в

місті Лукка разом із дяками В.

Талапковичем та І. Микуличем. В Італії о.

Михайло захопився вивченням архівних

матеріалів та філологією. Як наслідок його

праці — видання «Граматика слов’яно-

руська: або старослов’янська і теперішня,

поширена у карпатських горах,

малоросійська мова, що є живим її

діалектом» ( Буда, 1830 ).

У 1830 році повернувся до Закарпаття, де

до кінця життя був священиком в Ужгороді

(на Цегельні, парохом Ужгородського

Свято-Преображенського храму, 1831 -1843

роки); служачи тривалий час єпархіальним

шкільним референтом, сприяв заснуванню

та впорядкування парафіальних шкіл на

території єпархії.

Помер Михайло Лучкай 3 грудня 1843 р.

Похований на території Преображенського

храму у капличці.

Творча і видавнича

діяльність

У 1830 Михайло Лучкай видав, у м. Буда

«Граматика слов’яно-руська: або

старослов’янська і теперішня, поширена у

карпатських горах, малоросійська мова, що

є живим її діалектом» (написана і видана

латиною ) — першу на Закарпатті українську

граматику з широким використанням

народної розмовної мови та фольклору [1] .

Сучасники високо оцінили працю вченого.

Члени галицького гуртка «Руська трійця» Я.

Головацький , М. Шашкевич та І. Вагилевич

глибоко поважали автора граматики і

вважали його працю найкращою з-поміж

усіх, створених на західноукраїнських

землях.

Будучи провідником русинських ідей,

Лучкай завжди виступав проти

шовіністичної політики угорського уряду,

спрямованої на денаціоналізацію

українського населення Закарпаття,

відзначав кровну спорідненість

закарпатських українців з українцями інших

західноукраїнських земель та

Наддніпрянщини .

У 1831 році Михайло Лучкай видав

«Церковні бесіди на всі неділі року» .

Твором, який уславив ім'я Михайла Лучкая,

стала написана латиною шеститомна

«Історія карпатських русинів» (було видано

тільки два томи). Для її написання ним

були використані архівні матеріали

Мукачівської греко-католицької єпархії,

літописи та тогочасна і давня література. У

цій праці він довів автохтонний (місцевого

походження) характер русинського

населення Закарпаття, які заселили цей

край задовго до приходу угорців. За мовою

і культурою карпатські русини тотожні зі

своїми братами-українцями за Карпатами.

46-Ро́зпад А́встро-Уго́рської імпе́рії

розпад однієї з наймогутніших імперій Європи у

1918 . Подія викликана Першою світовою

війною та загостренням національних

суперечок по всій державі між

національними меншинами імперії.

Внаслідок розпаду утворилися такі нові

держави, як Польща, Чехословаччина ,

Австрія та Угорщина . Інша територія імперії

була розподілена між Італією, Румунією та

Югославією .

Сен-Жерменський договір констатував

розпад Австро-Угорської імперії, що

відбувся після капітуляції Австро-Угорщини

27 жовтня 1918 року на ряд самостійних

держав — Австрію (з 12 листопада 1918

року — Австрійська Республіка), Угорщину ,

Чехословаччину, Королівство Сербів,

Хорватів і Словенців (з жовтня 1929 року —

Югославія ), Західно-Українську Народну

Республіку .

Причини

Імперія Габсбургів, що займала велику

територію в Європі, включала близько 20

народів. На початку XX ст. сильно ослабла

внаслідок півсторічних національних

суперечок і конфліктів практично у всіх

регіонах. В Галичині протистояли поляки та

українці, в Трансильванії — румуни та

угорці, в Сілезії — чехи та німці, в

Закарпатті — угорці й русини-українці,

боснійці, серби й хорвати боролися за

незалежність на Балканах.

Хід подій

В січні-лютому 1918 р. по країні

прокотилася хвиля страйків. Основні

вимоги: припинення війни з Росією,

демократичні реформи, покращення

постачання харчами.

В Галичині активізувався український

самостійницький рух, 16 липня проведено

національний український з'їзд у Львові .

1 травня по всій Австро-Угорщині

прокотилася хвиля демонстрацій.

Продовжувалися поодинокі спонтанні

військові виступи, які придушувалися. 17

червня у Відні стався голодний бунт.

В останні місяці існування імперії з армії

дезиртирувало 150000 військовослужбовців.

20 серпня у Могильові-Подільському стався

виступ солдат, який теж придушили. У

вересні - виступ австро-угорських військ в

Одесі.

Згодом почалися загальнонаціональні

страйки під керівництвом місцевих

національних комітетів, що і було

останньою причиною розпаду імперії.

Антанта вважала за потрібне окупувати

терени імперії, але не мало на це реальних

військ. На Паризькій мирній коонференції

дипломати мали знайти компроміс між

реально існуючую владою на місцях і

вимогами націоналістів та стратегічними і

політичними побажаннями Антанти.

Результат угоди поховав багато очікувань.

51-Товариство «Просвіта»

виникло в 1868 році

в Галичині як противага антиукраїнським

течіям у культурному житті:

колонізаторській, підтримуваній цісарською

владою, — з одного боку, і

москвофільській , — з другого. Галицькі

москвофіли, що займали тоді панівне

становище у Львові, дуже ворожо

сприйняли ідею створення Товариства.

Для опрацювання статуту Товариства у

березні 1868 року був створений Комітет із

представників академічної молоді. До

комітету ввійшли такі діячі, як Корнило

Сушкевич , Михайло Коссак , професор

Академічної ґімназії Павлин Свєнціцький та

інші. 2 вересня 1868 року Міністерство

освіти дозволило заснувати Товариство

«Просвіта».

Головою новоствореного Товариства збір

обрав Анатоля Вахнянина

Загальний збір «Просвіти» отримав

привітання від українських народовських

громад Бережан , Тернополя, Перемишля ,

Станіславова і Чернівців, від студентських

товариств «Січ» і «Основа» у Відні

Щоб роз'яснити мету Товариства, його

виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі

спеціальною відозвою до народу.

Товариство працювало у складних умовах.

Воно не мало приміщення, а тому наради і

засідання проводили вдома у К. Сушкевича

або А. Вахнянина. Плідно працювала

просвітницька секція, що розпочала

видавати для народу популярні книжечки і

готувати підручники для єдиної української

гімназії.

26 травня 1870 року відбувся другий

загальний збір Товариства.

На Товариство відразу почалися нападки

як намісництва і староств, так і

русофільського «Слова». Однак просвітна

робота набирала сили. За два роки було

засновано три нові філії «Просвіти»,

організовано читальні, почали видавати

друкований орган "Письмо з «Просвіти»,

30 листопада 1880 року з ініціативи В.

Барвінського скликано перше українське

народне віче у Львові. Віче було однією з

форм політичної роботи Товариства.

За ухвалою загального збору Товариства,

який відбувся 25 березня 1891 року,

читальні «Просвіти» вели курси

неписьменних, проводили «відчити»,

вечорниці, ставили п'єси, а крім того,

створювали рільничо-господарські та

промислові спілки, позичкові й ощадні каси.

Своє 25-річчя «Просвіта» відзначила дуже

урочисто.

Великим досягненням «Просвіти» була,

безперечно, купівля у 1895 році власного

будинку.

31 січня 1896 року загальний збір

«Просвіти» обрав головою Товариства

професора Юліана Романчука.

Замість самоназви «русин» («руський»)

поширюється назва

«українець» («український

Просвітницьку діяльність щиро підтримує

духовенство, зокрема тодішній

станіславівський єпископ Андрій

Шептицький .

Лише від початку 1920 року знову

пожвавилося просвітянське життя. Щоб

піднести народний рух, у грудні 1920 року

було проведено «Свято Просвіти

Для збирання матеріалів про історію

визвольної боротьби Головний виділ

Товариства створив окреме видавництво

«Червона Калина».