1-І. Базилович - основоположник закарпатськоі історіографіі

Іоані́кій Базило́вич (також Івани́кій, * 1742,

с. Гливище Ужанського комітату, зараз

Східна Словаччина — † 1821, Ужгород) —

ігумен монастиря , український церковний

історик, один із перших істориків

Закарпатської України. Базилович автор

«Коротких відомостей про монастир св.

Миколая на Чернечій горі в Мукачеві ,

заснований кн. Федором Корятовичем».

Життєпис

Народився в селі Гливище Ужанського

комітату (зараз Східна Словаччина). Освіту

здобув в Ужгороді та Кошице. Упродовж 38

років був протоігуменом василіанського

Мукачівського Свято-Миколаївського

монастиря. Впорядковуючи фонди

монастирської бібліотеки й єпархіального

архіву, зібрав багатий матеріал, що став

джерельною основою написання кількох

праць з історії Закарпаття . Найкращою

серед них, і першою відомою на сьогодні

книгою закарпатського автора є «Короткий

нарис фундації Федора Коріятовича»,

написаний латинською мовою і виданий у

двох книгах в Кошице, перша — 1799 і друга

— 1804–1805.

Праця Базиловича — визначна пам’ятка

української культури взагалі та історичної

науки зокрема, вона поклала початок

вивченню історії й духовного життя

Закарпаття місцевими істориками-

краєзнавцями. Один із творів І. Базиловича

«Толкование Литургии» написаний

латинською та руською мовами,

зберігається в бібліотеці Ужгородського

університету.

Книга «Короткий нарис

фундації Федора

Коріятовича»

Книга підготовлена з метою обґрунтувати

право власності Мукачівського монастиря

на подаровані йому князем Федором

Коріятовичем наприкінці XIV на початку XV

століття земельні маєтності, для захисту їх

від зазіхань католицького кліру Угорщини.

Базилович доводив, що монастир володіє

маєтностями на підставі давніх грамот і

привілеїв, що православне духівництво

прийняло церковну унію на умовах

рівноправності православної і католицької

церков, що українці є автохтонним

населенням, яке з найдавніших часів живе

на території сучасного Закарпаття .

Основний зміст книги, історія литовсько-

руського роду Коріятовичів, діяльність його

представника Федора на Закарпатті в

середині XIV — на початку XV століть та

історія Мукачівського монастиря й

однойменної єпархії до 1798, поданий в

тісному зв’язку зі світською історією краю.

Наукова цінність праці насамперед у тому,

що автор навів важливі джерела — десятки

грамот, привілеїв і рескриптів угорських

королів, папські булли , різні розпорядження

мукачівських єпископів тощо і один із

перших в українській історіографії порушив

питання етногенезу слов’ян та

автохтонності русинів Закарпаття.

Помер в Ужгороді, похований в

Мукачівському монастирі.

2.Селянська війна 1514 і Закарпаття.

Наприкінці XV — на початку XVI

ст. в Угорщині різко зріс феодальний

гніт: збільшилися повинності,

особливо чинш, посилилось

покріпачення селянства, сваволя

поміщиків набула жахливих форм.

Усе це вкрай загострило класові

суперечності в країні. Приводом для

організації і виступу селян стала

булла папи римського Лева X про

хрестовий похід проти Туреччини.

Феодали підтримали заклик до

походу, розраховуючи, з одного боку,

відвести турецьку загрозу, з другого —

позбутися бунтівливих селян, і не

забороняли вступати їм в військо.

Призначений керівником походу Д.

Дожа набирав військо з селян і

міської бідноти, внаслідок чого воно

перетворилося на силу, головною

ціллю якої стало знищення

кріпосництва і встановлення

соціальної рівності.

Повстання почало охоплювати

Угорщину, а також Словаччину,

Закарпаття, Північну Молдавію. В

Угорщину, де розгорталися основні

воєнні дії, йшли загони українських

селян із Закарпаття і вливалися в

угорське селянське військо. Д. Дожа, з

свого боку, послав на Закарпаття два

загони. Повсталі українські та

угорські селяни, до яких приєдналися

ремісники й міська біднота,

оволоділи Хустським та Невицьким

замками і розправилися з

ненависними феодалами. Міста

Ужгород, Мукачеве, Берегове, Хуст

уряд оголосив «бунтарськими».

Влітку 1514 р. народне повстання

досягло найширшого розмаху.

Селянське військо, озброєне косами,

ціпами, палицями, зайняло значну

територію, звільнивши від влади

феодалів багато сіл і міст. На

Закарпатті повстанці кілька тижнів

контролювали всю територію краю.

Особливо активно виступали селяни

Мараморощини.

Проте, незважаючи на всі

зусилля Д. Дожі та інших керівників

селянської війни, об'єднати

розрізнені й погано організовані

селянські загони не вдалося. 15 липня

1514 Р. Під Темешваром повстанське

військо було розбите королівською

армією, а Д. Дожу схоплено і після

жорстоких катувань страчено. Однак

опір окремих повстанських загонів

тривав. Королівський уряд,

розгромивши основні сили

повстанців і стративши їх вождя,

кинув велике військо на придушення

повстання на місцях. Так, прибулі на

Закарпатську Україну каральні

частини на чолі з місцевими

магнатами Вербеці й Перені вчинили

жорстоку розправу. Багато повстанців

було закатовано. За час війни

загинуло 50 тис. селян, у тому числі

багато закарпатських українців.

Протягом двох років селяни та міська

біднота мусили сплачувати велику

контрибуцію. Після придушенні

повстання угорський сейм схвалив

«Трипартітум», за яким,

«поневолення селян було знов

визнано законом країни».

Селянська війна 1514 р. була

однією з перших великих битв

селянства з феодалами в XVI ст.

Повсталі висували ідею рівності, що

означало зрівняльний розподіл землі,

знищення кріпацтва й національного

та релігійного гніту.

В спільній боротьбі проти

ненависних феодалів гартувалася

дружба українського, угорського й

словацького народів.

3. Суспільно політичний рух на Закарпатті в другій половині 19 ст.

На піднесення національного руху в західноукраїнських землях позитивний вплив мала

революція в Австрії 1848-1849 рр., внаслідок чого в імперії була проголошена конституція та

декларувалися буржуазно-демократичні свободи, в наслідок чого українське селянство

позбавлялося соціального гноблення. Значною подією стало створення 2 травня 1848 р.

українським духовенством Головної Руської Ради, яку М.Грушевський назвав "українським

національним урядом", що мав представити центральному австрійському уряду вимоги

українців. Основною була вимога Ради поділити Галичини на українську і польську

частини й об'єднати Українську Галичину із Закарпаттям. Український національний рух

1848-1849 рр. мав значні здобутки і в політичній, і в культурно-освітній царині. Вже в

травні 1848 р. керівники Головної Руської Ради видали маніфест, у якому було

сформульовано політичну платформу цієї організації, а саме: українці Галичини і

Наддніпрянщини є єдиним народом; пращури українців мали свою державність, культуру,

мову, право, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи":

доцільність поділу Галичини на дві провінції - польську та українську з окремими

адміністраціями; необхідність розширення сфери вжитку української мови, рівні права

уніатського духовенства з католицьким; дозвіл українцям обіймати всі державні посади

тощо.

Організаційне зростання і піднесення політичної активності у 1840 - 60-х рр. визначили

появу у національному русі західноукраїнського суспільства двох суспільно-політичних

течій: москвофілів (русофілів) та народовців (українофілів). Соціальну базу перших з них

складали представники консервативного духовенства, чиновництва, інтелігенції, що

орієнтувалися на самодержавну Росію. Це була своєрідна реакція частини

західноукраїнської громади на посилення польського впливу. Цей рух носив прирікально-

консервативний характер. В його ідеологію було покладено такі положення: 1) народи, які

проживають від Уралу до Карпат - єдиний руський народ, включаючи і галицьких русинів;

2) право української мови на вільний розвиток як мови літературної; 3) захист формальних

рис руської ідентичності. Сферою впливу москвофілів були Східна Галичина, Північна

Буковина, Закарпаття.

На початку 60-х рр. формується українофільська політична течія. її соціальна база

складалася із поміркованої інтелігенції (лікарі, юристи, вчителі), представників творчих кіл

та студентської молоді. Основу ідеології складали: заперечення революційних форм

боротьби; толерантне ставлення до Австро-Угорської монархії; розвиток української

літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови; підвищення

культурного рівня народу через його освіту; об'єднання інтелектуального потенціалу в

західних землях і у межах всієї України. Українофіли створили мережу культурно-освітніх

та наукових товариств - "Руська бесіда"(1861), товариство "Просвіта"(1868), у 1873 р.

літературне, а в 1892 р. наукове товариство ім. Т. Шевченка, видавали газети та журнали.

Наприкінці 80-х років народовство витісняє москвофілів з суспільно-політичного життя.

На зламі XIX і XX ст. національно-

свідомі українці західних земель

стали називати себе українцями —

етнонімом, який раніше прищепився

серед інтелігенції Наддніпрянщини.

Відмова від давньої етнічної назви

«русин» спричинена такими

міркуваннями: по-перше, слово русин

було надто близьким до слова

русский (росіянин), а, по-друге,

вживаючи самоназву своїх

співвітчизників у Російській імперії,

західні українці прагнули

підкреслити свою єдність із ними.

Назва «русин», похідна від Русь,

уперше засвідчена в X ст. З кінця XVI

ст. на центральних і східних землях

етноніми русин, русини замінені

назвами українець, українці.