Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ekzamen_kultura.docx
Скачиваний:
272
Добавлен:
29.02.2016
Размер:
466 Кб
Скачать

36. Радянський період розвитку архітектури. Коструктивізм.

Соціалістичний лад змінив умови розвитку архітектури, поставив її на службу народ. масам.

В СРСР і країнах народної демократії будівництво спирається на єдині народногосподарські плани, на державні та кооперативні організації. Інтенсивне зростання народного господарства в країнах соціалістичного табору викликало бурхливий розвиток будівництва промислових, енергетичних і транспортних споруд.

В зв'язку з розвитком промисловості і зростанням міського населення широко розгорнулася реконструкція старих і будівництво нових міст (Комсомольськ на Амурі, Велике Запоріжжя, Нова Каховка, Ангарськ в СРСР, Нова Гута в Польщі, Острава-Поруба в Чехословаччині та ін.). Значно зріс благоустрій населених місць.

Особливого розвитку набуло житлове будівництво, а поряд з ним широко розгорнулося спорудження дитячих, учбових, побутових, лікувальних, санаторних, культосвітніх, наукових, видовищних, спортивних та ін. споруд. Соціалістичне с. г. створило сприятливі умови для планової реконструкції сіл, для забудови їх сучасними житловими будинками, дитячими садками, школами, лікарнями, клубами, господарськими спорудами тощо. Створення і розвиток будівельної індустрії зумовили перехід до індустріального будівництва, яке передбачає застосування уніфікованих типових елементів заводського виготовлення, прогресивних конструкцій (збірних залізобетонних, великоблочних, великопанельних, прокатних та ін.), комплексну механізацію будівництва, широке використання місцевих матеріалів і дальше здешевлення будівництва. Багаторічний досвід А. країн соціалістичного табору, особливо СРСР, виявився у створенні нових типів будівель і цілих населених пунктів, які своїм благоустроєм і архітектурою принципово відрізняються від будов капіталістичного періоду.

Мінусами було широке застосування методів дешевого типового будівництва (що стало частиною «типу» соціалистичної людини, як показано у фільмі «З легким паром!»), використання шкідливих матеріалів у будматеріалах, знищення архітектурних пам'ятників, особливо соборів та церков, чи перебудова їх під невиразливі будинки соціального значення. Наприкінці 1980-х рр. житлово-будівничний комплекс СРСР фактично перейшов до кризового стану та зупинився у своєму розвитку.

Конструктивізм у СРСР

У СРСР конструктивізм виник відразу після Жовтневої революції в якості одного з напрямків нового, авангардного, пролетарського мистецтва. Ідея нового напрямку полягала у відмові від «мистецтва заради мистецтва» і підпорядкування її виробництву.

Прихильники конструктивізму, висунувши задачу «конструювання» довкілля, активно направляє життєві процеси, прагнули осмислити формотворчі можливості нової техніки, її логічних, доцільних конструкцій, а також естетичні якості таких матеріалів, як метал, дерево, скло.

Найбільший вплив на становлення конструктивізму зробило «виробниче мистецтво», що закликало «свідомо творити корисні речі» і культивувати образ нової гармонійної людини, що користується зручними речами і живе в облаштованому місті. «Виробниче мистецтво» не стало більше ніж концепцією, однак, термін конструктивізм було виголошено саме теоретиками цього напрямку (у їхніх виступах та брошурах постійно зустрічалися також слова «конструкція», «конструктивний», «конструювання простору»).

На формування конструктивізму вплинули також футуризм (культ майбутнього і дискримінація минулого разом з цим), супрематизм (позбавлені образотворчого смислу комбінації геометричних обрисів), кубізм (підкреслено геометризовані умовні форми), пуризм (прагнення до первозданної чистоти і відсутності запозичень) та інші новаторські течії 1910-х років.

У 1922 році друком вийшла книга Олексія Гана «Конструктивізм», де вперше був офіційно позначений однойменний термін. У книзі робився акцент на індустріальній складовій культури нової Росії.

Проект Наркомтяжпрому, брати Весніни, 1934

Важливою віхою в розвитку конструктивізму стала діяльність талановитих архітекторів — братів Леоніда, Віктора та Олександра Весніних, які почали свій творчий шлях в епоху модерну. Вперше Весніни голосно заявили про себе на конкурсі проектів будівлі Палацу Праці в Москві. Представлений ними проект виділявся не тільки раціональністю плану і відповідністю зовнішнього вигляду естетичним ідеалам сучасності, але і мав на увазі використання новітніх будівельних матеріалів і конструкцій.

Ще одним відомим проектом Весніних стала будівля московського відділення газети «Ленінградська правда» на Страсній площі. На ділянці площею 36 кв. метрів архітектори розмістили 6-поверховий будинок, що включав в себе не тільки офіс і редакційні приміщення, а й газетний кіоск, вестибюль, читальний зал (одне із завдань конструктивістів полягала в тому, щоб на малій площі згрупувати максимальну кількість життєво необхідних приміщень). Весніни прийшли до усвідомлення лаконічної «пролетарської» естетики, вже маючи солідний досвід у проектуванні будівель, у живописі і в оформленні книг.

Найближчим соратником і помічником братів Весніних був теоретик архітектури першої половини XX століття Мойсей Гінзбург. Разом вони організували Об'єднання сучасних архітекторів (рос. Объединение современных архитекторов, ОСА), до якого увійшли провідні конструктивісти того часу. Товариство пропагувало використання новітніх конструкцій і матеріалів, типізацію та індустріалізацію будівництва.

Основною теоретичною концепцією зрілого конструктивізму (1926—1928 рр.) став функціональний метод, що базується на науковому аналізі особливостей функціонування будівель, споруд, містобудівних комплексів шляхом створення їхнього раціонального плану і обладнання. Таким чином, ідейно-художні та утилітарно-практичні завдання розглядалися в сукупності. Кожній функції відповідає найраціональніша об'ємно-планувальна структура (форма відповідає функції). Функціональний метод був спрямований проти стилізаторського ставлення до конструктивізму — перетворення його з методу у стиль, в зовнішнє наслідування, без осягнення суті. Зокрема, за недотримання функціонального методу критиці піддався Григорій Бархін, автор проекту будинку «Известий».

У ці ж роки відбувається захоплення конструктивістів ідеями відомого французького архітектора, художника та дизайнера Ле Корбюз'є, який неодноразово приїжджав до Росії і спілкувався і співпрацював з членами ОСА: братами Пантелеймоном та Іллею голосовими, Михайлом Барщом, Володимиром Владимировим. За проектом француза на вул. Кірова (нині М'ясницька) було споруджено будинок Центросоюза (згодом тут розмістився Держкомстат).

Особливою фігурою в історії конструктивізму вважається учень Олександра Весніна — Іван Леонідов, виходець із селянської родини, який почав свій творчий шлях з учня іконописця. Ле Корбюз'є називав молодого архітектора «поетом і надією російського конструктивізму», однак утопічні, спрямовані в майбутнє проекти Леонідова не знайшли практичного застосування.

Поряд з представниками інших архітектурних течій, конструктивісти вели пошуки нових прийомів планування населених місць і принципів розселення, висували проекти перебудови побуту, розробляли нові типи громадських будівель (Палаци праці, Будинку Рад, робочі клуби, фабрики-кухні тощо).

«Дім на набережній», Москва

Найвідомішими московськими спорудами у стилі конструктивізм є: «Дім на набережній» (1927—1931 рр., Арх. Борис Іофан, вул. Серафимовича, д. 2), Клуб ім. Русакова (1927—1929 рр., Арх. Костянтин Мельников, вул. Строминка, д. 6), Будинок культури ім. Зуєва (1928—1928 рр., Арх. Ілля Голосов, вул. Лісова, д. 18), будівля Наркомзему (1929—1933 рр., Арх. Олексій Щусєв, вул. Садова-Спаська, д. 11/1), Комбінат газети «Правда» (1931—1937, арх. Пантелеймон Голосов, вул. Правди, д. 24), Дім Госторга (1927 р., арх. Борис Великовський, вул. Мясницька, д. 47), будівля Центросоюза (1929—1936, арх. Ле Корбюз'є, вул. Мясницька, д. 39), Дім «Известий» (1925—1927 рр., арх. Григорій та Михайло Бархін, Тверська вул., д. 18), будівля Кожсиндиката (1927 р., арх. Голубєв, Чистопрудний б-р, д. 12А), Московський планетарій (1928—1929 рр., арх. Михайло Барщ і Михайло Синявський, вул. Садово-Кудринская, д. 5), Дім Наркомфіну (1932, арх. Мойсей Гінзбург та Ігнатій Мілініс, Новінський б-р., д. 25).

Силова станція текстильної фабрики «Красное Знамя», Санкт-Петербург

У Санкт-Петербурзі фрагменти конструктивістської забудови є в районі проспекту Стачек, на тракторної вулиці в районі фабрики «Красное Знамя» (Петроградська сторона). Ленінградський конструктивізм створювався зусиллями архітекторів Олександра Гегелло, Миколи Демкова, Євгенія Левінсона, Олександра Нікольського, Якова Черніхова, Ігоря Явейна.

будівля Держпрому у Харкові

У Харкові яскравим представником стилю конструктивізм є будівля Держпрому (нині — Будинок української промисловості), побудованого в 1925—1928 рр. на площі Дзержинського (нині площа Свободи) за проектом ленінградських архітекторів Сергія Серафимова, Самуїла Кравця і Марка Фельгера за участю інженера Павла Роттерта.

У Мінську найвідомішим пам'ятником конструктивізму є Будинок уряду, збудований у 1934—1939 рр. на Площі Леніна (нині Майдан Незалежності) за проектом архітектора Йосипа Лангбарда.

На думку дослідників, у своїй теоретичної та практичної діяльності конструктивісти допустили ряд помилок, серед яких оголошення квартири «матеріальною формою дрібнобуржуазної ідеології», схематизм в організації побуту в деяких проектах будинків-комун, недооблік природно-кліматичних умов, недооцінка ролі великих міст під впливом ідей дезурбанізма.

На початку 1930-х років в значній мірі змінилася політична ситуація в країні і в мистецтві. Новаторські і авангардні течії спочатку піддавалися різкій критиці, а потім і зовсім опинилися під забороною як буржуазні. На зміну романтично-утопічному, суворому й революційному аскетизму прийшов сталінський неокласицизм.

Конструктивісти опинилися в опалі. Багато хто з них виявилися забуті або репресовані.

На думку деяких вчених, у СРСР у 1932—1936 рр. мав місце «перехідний стиль», названий умовно «постконструктівізм».

37. Живопис як різновид образотворчого мистецтва. Види, техніки та жанри живопису.

Образотво́рче мисте́цтво — мистецтво відображення сущого у вигляді різних образів, зокрема таких як художні образи на площині (графіка, малярство тощо) та в просторі (скульптура).

Сутність

Образотворче мистецтво відображає дійсність у наочних образах, відтворює об'єктивно наявні властивості реального світу: об'єм, колір, просторовість, матеріальну форму предмета, світлоповітряне середовище тощо. Проте образотворче мистецтво зображує не тільки те, що доступне безпосередньому зоровому сприйняттю, але й передає розвиток подій у часі, певну фабулу, розгорнуту оповідь. Воно розкриває духовний склад людини, її психологію.

Відображення дійсності

Образотворче мистецтво у сукупності своїх видів створює реальну картину життя людини та природи, а також наочно втілює ті образи, яких немає в реальності, які є наслідком людської фантазії.

Професії у царині образотворчого мистецтва

Творчих працівників у царині образотворчого мистецтва узагальнено називають художниками (хоча здебільшого кожен із них спеціалізується у певній галузі образотворчого мистецтва — як скульптор, маляр, графік тощо).

Техніки та напрямки живопису

масло ;

темпера ;

емаль ;

гуаш (оскільки в якості основного матеріалу художник використовує папір, характерну для графічних видів образотворчого мистецтва - класифікується і як графіка ; про це говорить і застосування останньої для створення монохромних творів);

пастель (до цієї техніки справедливо зауваження аналогічне тому, що висловлено щодо попередньої);

туш (і в даному випадку, як і в двох попередніх - не можна однозначно віднести до графіки; на Сході, наприклад, каліграфія, здебільшого використовує цей матеріал, традиційно вважається живописом, як, втім, і академічна китайський живопис використовувала переважно саме туш - ахроматична гамма);

живопис по штукатурці: фреска і а секко ;

граттаж

гризайль

карнации

лесировкою

пуантилізм

сграффіто

сфумато

клейова живопис ;

восковий живопис : енкаустики , воскова темпера і холодний спосіб (воскові фарби на скипидарі );

живопис керамічними фарбами;

живопис силікатними фарбами;

акварельний живопис (техніка акварелі різна, деякі прийоми ближче до живопису, деякі - до графіки, тому невипадково в тезаурусі присутній такий зворот: «малювати аквареллю»)

суха кисть ;

акрил ;

змішана техніка;

Техніки живопису практично невичерпні. Все, що залишає якийсь слід на чомусь, строго кажучи, є живописом: живопис створюється природою, часом і людиною. Це вже зазначив Леонардо да Вінчі .

Традиційні техніки живопису: енкаустики , темпери (з яйцем), настінний (вапняна), клейова та інших типів. З XV століття стає популярною живопис олійними фарбами; в XX столітті з'являються синтетичні фарби з речовиною з полімерів (акрілік, вінілік та ін.) Фарби можуть готуватися з натуральних і штучних пігментів .

Гуаш , акварель , китайську туш і полурісовальную техніку - пастель - також відносять до живопису.

Живопис може бути виконана на будь-якій основі: на камені, штукатурці, на полотні, шовку, на папері, на шкірі (в тому числі на тілі тварини або людини - татуювання), на металі, на асфальті, бетоні, склі, кераміці і т. д., і т. п.

Живопис зустрічається і сусідить з пластичними мистецтвами, у тому числі з архітектурою , скульптурою , вона може брати участь у формуванні штучною і природного середовища.

Живопис, як і інші образотворчі мистецтва, ілюзорна: вона - це імітація тривимірного простору в площині, що досягається за допомогою лінійної і колірної перспективи . Але її візуальний і до того ж колірної аспект ( очей сприймає в одну мить практично нескінченну інформацію) обумовлює виняткове місце живопису серед всіх образотворчих мистецтв.

У той же час, розвиток мистецтва, образотворчих методів і засобів виразності, давно вивело за межі розуміння основних своїх завдань - «відтворення реальності». Ще Плотін каже: «Не копіювати природу, а вчитися у неї», і цим принципом керуються багато художників протягом багатьох століть. Тому завдання живопису увазі не тільки таку організацію простору на площині, яка керується і обмежується відтворенням на ній тривимірної середовища, мало того, окремі методи вже давно сприймаються як «тупикові» на шляху розвитку мистецтва (в контексті розуміння й переосмислення адекватності сприйняття). Площина, як і колір, має самостійну цілісність і цінність, разом вони диктують свої умови в синтезі форм і на площині як такої, - і у взаємодії з трехмерно-тимчасовим простором. Художник вже не може задовольнитися набором ілюзорних прийомів («ілюзіонізм»), він слідує потребам нового розуміння краси, відмовившись від неактуальних методів самовираження і впливу на глядача, шукає нових же форм таких, діалектично повертається на краще з відкинутого, і таким чином приходить до розуміння та реалізації нових же цінностей. Таке розуміння методів і технічних, виразних завдань мистецтва культивували в числі інших теоретиків і майстрів В. А. Фаворський і о. Павло Флоренський , а згодом - самостійно розвивав сам В. А. Фаворський. Зрозуміло, це не єдиний «вірний» шлях розвитку сучасного мистецтва та живопису, тим не менш, багато положень такого бачення вельми переконливі і продуктивні.

Щодо помилковості суворого виключення живопису з пластичних мистецтв навіть теорія «ортодоксального» мистецтвознавства також вже давно зробила переоцінку. Ось що сказано не в якому-небудь мудрому концептуальному дослідженні, а в « Популярною художньої енциклопедії »:« Мистецтва пластичні поділяються, в свою чергу, на образотворчі і необразотворчі. До перших відносяться живопис, скульптура, графіка, монументальне мистецтво ... До необразотворчих - відносяться архітектура, декоративно-прикладне мистецтво і художнє конструювання ... Межі між образотворчими та необразотворчих мистецтвами не абсолютні ... » [1]

[ правити ]

«Функції» живопису

Як і інші види мистецтва, живопис може соціально-виховну або документальну функції.

Однак основне і першорядне виразне і змістовне значення в живописі має колір, який сам по собі є носієм ідеї (в тому числі і в силу психологічних факторів впливу і сприйняття). Це вельми переконливо роз'яснює і показує, наприклад, теорія І. Іттена . Невипадково існує таке поняття як «літературність», коли живопис, з тієї чи іншої причини, не володіючи достатніми пластичними і виразними якостями, залучає до свого арсеналу чисто оповідну, «літературну» складову.

Тим не менш, еволюціонуючи разом з людиною і з усім світом, живопис придбала і нове тлумачення, і нове розуміння завдань. Так, спочатку володіючи явними ознаками самостійних пластичних характеристик (невипадково одним з основних параметрів, що відокремлюють живописну техніку від графічних, є мазок, що надає великий діапазон саме пластичних можливостей - найбільшою мірою, звичайно, самому поширеній увазі - олійного живопису, а й, звичайно ж , - багатьом новим її видам і технікам, які передбачають синтез форм). Подання про шляхи та завдання живопису, як і всі кошти, і способи самовираження, мистецтвознавства і творче середовище - випробували на собі явний вплив розвитку загального пізнавального процесу, але закономірно й самі вони вплинули на нього, торкнувшись багатьох сторін світогляду і діяльності людини.

Переосмислення функцій живопису, як, втім, і всієї творчості, пройшло через заперечення доцільності її як такої («Тільки усвідомивши, що це абсолютно безглуздо, можна почати творити» - говорить Р.-М. Рільке ); - через усвідомлення того, що « це глибинний ірраціональний процес »- у такій думці сходяться не тільки той же Р.-М. Рільке і правильно сприйнятий, добре зрозумілий їм П. Клее , а й багато художників і філософи; причому підготувало нове розуміння мистецтва і його завдань сама їх розвиток: неможливо було вмістити всю повноту швидкоплинного життя, технічних і технологічних, нарешті - громадських і моральних перетворень - в прокрустове ложе ідеологічних і академічних догм і штампів, жрецькі ізолюючих мистецтво від самого розвитку життя, зводять саме до «добре зрозумілим і давно відомим» функцій сам цей глибинний творчий процес.

Анимали́зм (от лат. animal — животное) — жанр изобразительного искусства[1], основным объектом которого являются животные, главным образом в живописи, фотографии, скульптуре, графике и реже в декоративном искусстве. Анималистика сочетает в себе естественнонаучные и художественные начала. Главной задачей анималиста может быть как точность изображения животного, так и художественно-образные характеристики, включая декоративную выразительность или наделение животных присущими людям чертами, поступками и переживаниями (например, басни).

Бата́льный жанр (от фр. bataille — битва) — жанр изобразительного искусства, посвященный темам войны и военной жизни. Главное место в батальном жанре занимают сцены сухопутных, морских сражений и военных походов. Художник стремится запечатлеть особо важный или характерный момент битвы, показать героику войны, а часто и раскрыть исторический смысл военных событий, что сближает батальный жанр с историческим. А сцены военного быта (в походах, казармах, лагерях) зачастую связывают его с бытовым жанром.

Натюрмо́рт (фр. nature morte — «мёртвая природа») — изображение неодушевлённых предметов в изобразительном искусстве, в отличие от портретной, жанровой, исторической и пейзажной тематики.

Исходную точку раннего натюрморта можно найти в XV—XVI веках, когда он рассматривался как часть исторической или жанровой композиции. Долгое время натюрморт сохранял связь с религиозной картиной, обрамляя цветочными гирляндами фигуры Богоматери и Христа, а также часто располагаясь на оборотной стороне алтарного образа (как в «Триптихе семейства Брак» Рогира ван дер Вейдена). Также в XVI веке была распространена традиция создания портретов с изображением черепа, например, портрет Жана Каронделя работы Яна Госсарта (см. vanitas). Ранние натюрморты часто выполняли утилитарную функцию, например, в качестве украшения створок шкафа или для маскировки стенной ниши.

Натюрморт окончательно оформляется в качестве самостоятельного жанра живописи в творчестве голландских и фламандских художников XVII в. Предметы в натюрмортной живописи этого периода часто содержат скрытую аллегорию — либо быстротечности всего земного и неизбежности смерти (Ванитас), либо — в более широком смысле Страстей Христовых и Воскресения. Это значение передаётся посредством использования предметов — в большинстве случаев знакомых и встречающихся в каждодневной жизни, которые наделяются дополнительным символическим значением.

портре́т (фр. portrait, от старофранц. portraire — «воспроизводить что-либо черта в черту»[1], устар. парсуна — от лат. persona — «личность; особа») — изображение или описание какого-либо человека либо группы людей, существующих или существовавших в реальной действительности[2], в том числе художественными средствами (живописи, графики, гравюры, скульптуры, фотографии, полиграфии), а также в литературе и криминалистике (словесный портрет)[3].

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]