ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….2

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РОБОТИ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА З ДІТЬМИ ІЗ ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ…………………………………….

1. Особливості роботи з дітьми з особливими потребами в психологічно-педагогічній літературі……………………………………………………

2. Характеристика сучасних технологій роботи соціального педагога…….

3. Значення діяльності соціального педагога з дітьми із особливими потребами…………………………………………………………………….

РОЗДІЛ ІІ. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА З ДІТЬМИ ІЗ ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ…………………………………

2.1 Зміст, форми та способи діяльності соціального педагога з дітьми із особливими потребами…………………………………………………………….

2.2 Організація та методи роботи соціального педагога з дітьми із особливими потребами…………………………………………………………

Висновок………………………………………………………………………….

Список використаної літератури………………………………………………..

ВСТУП

Актуальність теми. В Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності дітей з функціональними обмеженнями унаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії та алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки. Організація соціальної допомоги дітям, які позбавлені можливості вести повноцінне життя внаслідок вад фізичного або психічного розвитку, потребує, в першу чергу, зміни ставлення суспільства до дітей з особливими потребами та проблеми інвалідності в Україні взагалі. Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролі за своєю поведінкою розвиток цих дітей залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, що складає багатогранний процес соціальної реабілітації. Освіта, психолого-педагогічний вплив на особистість є інструментами вирішення однієї з основних проблем у суспільній та державній політиці щодо дітей з інвалідністю-їх соціальної реабілітації, адаптації та інтеграції у суспільство. Соціально-економічна ситуація, що склалася на сучасному етапі розвитку України, кризові явища у сфері економіки і фінансів зумовлюють необхідність посилення соціального захисту дітей-інвалідів, визначення пріоритетних напрямів у цій важливій роботі.

Проблемою інвалідності займались вчені: Д. Д Богуславський, В. М Галицький, С. М Комісаренко, О. В Кубатко, Л.О Вімбіцький.

Також багато хто з дослідників розглядали вплив фізичних вад на розвиток особистості, так зокрема, Л. С. Виготський вважав, що формування вторинного дефекту відбувається, якщо соціальне оточення не компенсує психофізіологічного порушення розвитку, а навпаки детермінує його. Згідно з дослідженням Л. І. Божович, тяжке хронічне соматичне захворювання суттєво змінює перш за все всю соціально-психологічну ситуацію розвитку дитини. Воно змінює рівень її психічних можливостей здійснення діяльності, веде до обмеження кола контактів з оточуючими людьми.

Особливе значення для розв’язання проблеми адаптації дітей з особливими вадами мають праці зарубіжних психологів, у яких особлива увага приділяється зв’язку особистісних порушень у дитинстві з психологічними проблемами особистості в дорослому віці. Це такі психологи як: З. Фрейд, А. Адлер, Е. Еріксон, К. Хорні. Згідно з поглядами А.Адлера, фізичний дефект тіла, формує комплекс неповноцінності, який блокує повноцінне формування особистості. Х. Райнпрехт відмічав, що батьки повинні приймати свою дитину такою, якою зробила її природа. Прийняття і є та допомога, яку ми можемо дати дитині з особливими потребами. У батьків досить часто виникає почуття провини, вони відчувають обділеними себе, тому вони прив’язуються до своїх дітей і віддано проявляють свою любов.

Об’єктом дослідження є діти, які мають порушення психічного та функціонального розвитку.

Предметом дослідження є умови соціальної роботи з дітьми із особливими потребами, які впливають на їх психічний розвиток.

Мета дослідження – науково обґрунтувати соціально-педагогічні технології роботи з дітьми із особливими потребами.

Відповідно до мети дослідження було визначено такі завдання:

1. Проаналізувати психолого-педагогічну літературу.

2. Визначити основні методи роботи з дітьми із особливими потребами.

3. Удосконалити форми роботи з дітьми із особливими потребами.

Теоретичну та методологічну основу складають: психологічні дослідження таких науковців як: Ю. Андрєєва, Л. Анісімова, В. Ліщук, Е. Мосткової, В. Лободіної. Теоретико-методологічні засади професійної діяльності соціального педагога (С. Архипова, О. Безпалько, А. Капська, С. Харченко, С. Савченко).

Структура та обсяг курсової роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Розділ і. Теоретичні основи роботи соціального педагога з дітьми із особливими потребами

1.1. Особливості роботи з дітьми з особливими потребами в психологічно-педагогічній літературі.

За даними координатора системи ООН в Ураїні Ф. М. О'Доннелла, у світі проживає близько 650 млн. людей з інвалідністю, у тому числі понад 2,64 млн в Україні. До недавніх часів проблеми дітей функціональними обмеженнями стосувалися лише самої дитини, яка має інвалідність та її сім’ї. І лише в останні роки суспільство бере на себе відповідальність за створення сприятливих і безпечних умов життя для дітей з функціональними обмеженнями. Відповідно до визначення Всесвітньої організації охорони здоров’я, інвалідність — це обмеження чи відсутність здатності здійснювати ту чи іншу діяльність таким чином чи в таких межах, які вважаються нормальними для людини [1 с. 54].

Відповідно до визначення поняття інвалідності, в суспільстві існують такі моделі інвалідності, як медична, економічна, модель функціональної обмеженості, соціальна. Медична модель інвалідності акцентує увагу на паталогіях в людини (вроджених чи набутих), за якими вона відрізняється від здорових людей. У межах економічної моделі розглядаються особи з обмеженою дієздатністю, які працюють певну кількість часу, мaють менше навантаження порівняно зі здоровими людьми чи не спроможні працювати взагалі. Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції порівняно зі здоровими людьми. Економічна і модель функціональної обмеженості є логічним наслідком медичної моделі інвалідності. Наведені концепції роблять акцент на тому, що саме в означеної особи є відсутнім: медична-відсутність здоров’я, економічна-нездатність до продуктивної праці, функціональна –не спроможність у широкому розумінні цього слова [2 с. 136].

Розроблення соціальної моделі інвалідності розпочалося ще у 1970-ті роки, визначальна роль в обмеженні повноправного функціонування людини в суспільстві належала її оточенню. Під інвалідністю розуміють стан, спричинений не фізичним, психічним або розумовим порушенням в людини, а порушенням взаємодії з середовищем, непристосуванням до нього. Відповідно до означеної точки зору, яка наразі є домінантною в міжнародному та українському законодавствах, організовується процес соціальної реабілітації людей з обмеженими можливостями [6 с. 112].

Згідно міжнародною класифікацією, людей з обмеженими можливостями можна віднести до таких груп:

• порушенням слуху (оглухлі, зі зниженим слухом);

• порушеннями зору (сліпі, осліплі, зі зниженим зором);

• порушеннями інтелекту (розумово відсталі, із затримкою психічного розвитку);

• мовленнєвими порушеннями;

• порушеннями опорно-рухового апарату;

• складною структурою порушень (розумово відсталі сліпі чи глухі; сліпоглухонімі та ін.);

• емоційно-вольовими порушеннями та дітей з аутизмом.

Існує також інша міжнародна класифікація, відповідно до якої людей з обмеженими можливостями можна розподілити на такі групи: користувачі інвалідних візків; люди, які застосовують палицю або подібний інструмент для пересування понад шість місяців; люди, які мають труднощі з функціональною активністю; люди, які мають труднощі з виконанням повсякденних обов’язків; люди, які мають труднощі з інструментальною активністю; люди, які мають затримку в розвитку, є розумово або емоційно відсталими [9 с. 35].

Людей із проблемами опорно-рухового аппарату поділяють (залежно від допоміжних засобів, які вони мусять застосовувати при пересуванні) на три групи:

1) особи, які мають невеликі фізичні ушкодження та відповідно не мають обмежень чи мають незначні обмеження щодо можливостей самостійного пересування; такі люди не потребують допоміжних засобів;

2) особи, які мають такі фізичні ушкодження, які зумовлюють потребу в застосуванні милиць, опірних тростин, стоячків чи рухомий опір;

3) неспроможні до ходіння особи, які мусять користуватися для пересування інвалідними візками [7 с. 68].

В українській мові до кінця ХVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилася як каліка, сліпець ( давньоруською ). На початку ХІХ ст. у слов’янських мовах починає вживатися слово "інвалід", яке за походження-безсилий, слабкий, важко поранений-прийшло в українську і російську мови з французької і до кінця ХІХ ст.. вживалося в значенні " відслуживший, заслужений воїн, який не пристосований до служби через каліцтво, поранений". До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб що мають фізичні чи психічні відхилення у здоров’ї. Так в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: інвалід; особи з обмеженими функціональними можливостями; люди з обмеженою дієздатністю; люди з особливими потребами; особи з вадами розвитку, неповноправні. У законодавчих документах як правило домінує термін "інвалід". Інвалід-особа, особа яка має порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводить до обмеженої життєдіяльності та викликають іі соціального захисту [ 12, с. 53].

Відповідно до Декларації про права інвалідів ( ООН, 1975), інвалід-це будь яка особа, яка не може самостійно забезпечити цілком або частково потреби нормального особистого або соціального життя з причини вади, природженої чи придбаної, фізичних або розумових можливостей [15, с. 40].

Інвалідність-це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими чи іншими бар’єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житті сім'ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства.

Відповідно до Рекомендації 44-ї сесії Парламентської Асемблеї Ради Європи від 5 травня 1992 року суспільство зобов’язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям. Нині поняття "інвалідність" розцінюється як складна біопсихосоціальна категорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди з обмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки внаслідок захворювання, відхилень або недоліків розвитку, а й у результаті не пристосованості соціального оточення до їхніх соціальних потреб, забобонів суспільства. Практичному соціальному працівникові завжди необхідно мати не увазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя: виникають бар’єри на шляху здійснення найважливіших соціальних потреб, змінюється суспільний статус особистості, порушується сформована система соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи [11, с. 65].

Одна з нагальних проблем, що вимагає розв’язання - соціально-педагогічна і психологічна допомога сім'ї, яка має дитину з фізичними, розумовими та психічними вадами. Соціально-педагогічна підтримка сім’ї передбачає звернення до внутрішніх сил і здібностей батьків дітей з особливими потребами, їхню активну позицію у вирішенні сімейних проблем. Вона охоплює всю палітру дій: від усвідомлення проблеми, пов’язаної з народженням дитини з особливими потребами, до постановки мети щодо її вирішення, від варіантів сімейного виховання до вибору форми соціально-педагогічної підтримки, що здійснюється на суб’єкт-суб’єктному рівні й забезпечує прогнозування, проектування й корекцію соціальної траєкторії розвитку сім’ї (О. Безпалько, І. Звєрєва, Н. Краснова, В.Тесленко, І. Трубавіна, С. Харченко та ін.)[1 с. 54]

Дитина, яка народилася з особливим потребами, займає виняткову соціальну позицію навіть у своїй сім’ї, її взаємини з близькими протікають інакше, ніж у нормальних дітей, оскільки вади, що є в дитини, спричинюють не лише порушення її розвитку, але й розрив усього комплексу соціальних взаємозв’язків дитини з довкіллям. Усе це ускладнює процес ранньої соціалізації, протягом якого при безпосередній участі батьків чи іншого дорослого відбувається соціально-емоційне зростання (до року), здобуття індивідуального соціального досвіду в процесі власної активної діяльності (до 2-х років) з наступним його усвідомленням і відтворенням у процесі спілкування в умовах мікросередовища (3 роки) (В. Абраменкова, Л. Артемова, А. Богуш, М. Осоріна, І. Печенко, Д. Фельдштейн ). [12 с. 69]

Науковці зазначають, що на процес соціалізації дитини впливають зовнішні й внутрішні соціальні та біологічні чинники, унаслідок дії яких у дитини формується соціальна спрямованість, відбувається становлення індивідуальності, певного способу життя, зумовленого процесом взаємодії, перш за все, з батьками (Л. Виготський, О. Запорожець, В. Кузьменко, С. Ладивір, О. Леонтьєв, М. Лісіна, Т. Піроженко, С. Рубінштейн та ін.).

Науковцями доведено, що виховна діяльність батьків дітей з особливими потребами природно не може утворитися через сімейну кризу, що виникає в результаті народження такої дитини й поглиблюється або зменшується критичним моментом у батьківських переживаннях — установленням медичного діагнозу. Сімейна криза, переживання батьків призводять до порушення функціонування сім’ї як соціального інституту, що знаходиться в постійному взаємообміні з довкіллям і характеризується специфічними зв’язками зі структурами соціуму. Відтак, можливість вийти на шлях подолання труднощів залежить від особистісних якостей батьків, уміння прийняти особливості розвитку дитини, здатності враховувати її потреби. Це зумовлює необхідність підвищення „педагогічного потенціалу” батьків як сукупності прихованих можливостей, формування в них реабілітаційної культури через надання соціально-педагогічної підтримки (В. Бондар, О. Мастюкова, А. Московкіна, Р. Мухамедрахимов, Ф. Рау, Н. Слєзіна, О. Смирнова, В. Тесленко)[16 с. 72]

Функціонування системи соціально-педагогічної підтримки батьків дітей з особливими потребами вимагає взаємодії багатьох професіоналів: медичних працівників, соціальних педагогів, колекційних педагогів, психологів, юристів для допомоги дитині в її соціальному становленні, і стає можливим лише за умови інтеграційного взаємозв’язку державних соціально-педагогічних інститутів з іншими соціалізуючими інституціями суспільства. Роль соціального педагога в забезпеченні взаємодії полягає в координації та спрямуванні дій кожного із суб’єктів соціально-педагогічної підтримки. Універсальність соціального педагога акумулює в собі елементи різнобічної соціально-педагогічної підтримки в соціально-педагогічному, соціально-медичному, соціально-психологічному напрямах, які взаємозбагачуються інформацією, інструментарієм, технологіями та надають цілісності процесу виховання дітей з особливими потребами через забезпечення підтримки їхніх батьків. [18 с. 94]

Аналіз сутнісних характеристик феномену соціально-педагогічної підтримки та її суб’єктів дав змогу обґрунтувати модель як інтегровану організаційно-методичну основу технології соціально-педагогічної підтримки батьків дітей раннього віку з особливими потребами. Центральним елементом її виступає сім’я, зокрема батьки з їхнім рівнем реабілітаційної культури та виховної діяльності

Як провідні для впровадження технології соціально-педагогічної підтримки батьків дітей з особливими потребами визначено принципи: гуманізації й демократизації, науковості та інтеграції, неперервності та комплексності, особистісно-соціальної взаємодії, індивідуальних можливостей та партнерства, педагогічного оптимізму та новаторства, принцип педагогічної й професійної компетентності.