Тема 5. Розвиток культури у другій половині XVII – xviiі ст. Доба бароко та її особливості в україні.

(лекції – 8 год., семінари – 8 год., індивідуальна робота – 6 год.)

Вивчення даної теми рекомендуємо здійснювати за планом:

Заняття 1.

1. Особливості розвитку культури другої половини XVII-XVIIІ ст.

2. Козацтво як явище історії та культурі українського народу. Формування традиційно-культурного середовища козацького населення.

Заняття 2.

1. Українська барокова література.

2. Книгодрукування у другій половині XVII – XVIII ст.

Заняття 3.

1. Наукові знання другої половини XVII-XVIIІ ст.

2. Розвиток філософських ідей. Г.С. Сковорода. Ф.Прокопович.

3. Барокова архітектура. "Емблематичність" українського барокового доробку.

С. Ковнір. І. Григорович-Барський.

Заняття 4.

1. Еволюція образотворчого мистецтва другої половини XVII-XVIIІ ст.

2. Музичне мистецтво. А. Ведель, М. Березовський, Д. Бортнянський.

3. Театральне мистецтво XVII-XVIII ст., види театральних вистав.

Додаткові питання:

• Роль Петра Могили у відновленні культурних пам’яток Києва.

• Традиційно-побутова культура і звичаї українського народу у XVII-XVIII ст.

• Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво. Бароко в літературі, театрі і музиці.

• Церковно-освітні реформи XVII-XVIII ст.

• ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII-XVIIІ СТ.

1. Розчленування українських земель.

2. Колоніальна політика Росії та Польщі щодо України.

3. Русифікація однієї частини народу України і полонізації іншої.

4. Наступ Росії на автономні права України.

5. Підпорядкування Української православної церкви московському патріарху, що зменшило вплив церкви на розвиток української культури.

6. Відтік кращих національних інтелектуальних сил до Росії.

7. Посилення феодально-кріпосницької відносин.

Однак, ще однією ознакою соціально-політичного та культурного життя українського народу стає наявність козацтва. Саме воно стало тією силою, що захищало національні інтереси українців, а відтак і культурні надбання нашого народу. Формування української державності за часів Гетьманату посилило розвиток національної культури. Тому центром формування української культури в цей період стає середня Наддніпрянщина (Чигирин, Черкаси, Корсунь, Канів, Біла Церква, Переяслав), а пізніше — Лівобережна Україна (Батурин, Глухів). За часів гетьмана П.Сагайдачного козацтво об’єднало свої зусилля з братствами для спільних дій по збереженню на розвитку національно-культурних здобутків українців.

• СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ.

Після зруйнування Києва монголо-татарами Київська митрополія переїхала спочатку у Володимир-на-Клязьмі (1299 р.), а потім у Москву (1325 р.). Звання митрополита залишалося "Київський і всієї Русі". 1303 р. - було засновано Галицьку митрополію, яка почала протидіяти експансії Польщі на українські землі.

• Єпископ - вищий духовний сан священнослужителя, глава християнської церковно-адміністративної одиниці (єпархії). З IV ст. єпископи поділялися на патріархів, митрополитів та власне єпископів. Для єпископів католицької конфесії в Україні вживалася польська назва — біскуп.

• Патріарх - найвищий титул глави автокефальної (самостійної) православної церкви.

• Митрополит - у православній церкві — один з вищих санів ієрархів (на щабель нижче патріарха), що очолює митрополію — велику церковно-адміністративну одиницю (єпархію), як правило, має владу над єпископами менших єпархій.

1347 р. - польський король Казимир добився від візантійського патріарха скасування Галицької митрополії. Яку відновили у 1370 р. та знову скасували у 1401 р.

1458 р. - було відновлено митрополію у Києві.

1596 – Берестейська унія. Після унії Київська митрополія вважалася уніатською, оскільки до унії приєднався сам митрополит Михайло Рогоза. Печерський монастир та його ігумен Никифор Тур відмовились приєднатись.

1605 (03) – Православним повернуто Києво-Печерський монастир, архімандритом обрано Єлисея Плетенецького.

1613 р. - православні оновлюють Подільську Успенську церкву (Пирогощі) і роблять її соборною (невдовзі Сигізмунд III був змушений видати церкві охоронну грамоту від втручань уніатів).

1620 – Патріарх Єрусалимський Феофан у супроводі Запорожців прибуває до Києва і висвячує ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького митрополитом Київським і Галицьким. Відновив у Києві православну ієрархію, яка з 1596 р. вважалася неіснуючою.

З обранням митрополитом Петра Могили з 1626 р. церкви і монастирі почали переходити до рук православних.

Руська або Київська митрополія була підпорядкована Царгородському патріархові. Однак, у 1685 р. перейшла до Московського патріархату. У 1721 р. Петро I ліквідував патріаршу владу, яку було відновлено лише у 1918 р.

• ОСВІТА

У др. пол. XV ст. йшло відкриття братських шкіл, а в кінці XVI ст. з’являються нові типи шкіл — козацькі при запорозькому військові.

1576 р. відкрито першу школу на землях «вольностей війська запорозького». Школа називалась Самарською (від назви річки Самари). В школі навчались всі бажаючі: підлітки і дорослі. Першими вчителями були ієромонахи Київського монастиря.

Учні вивчали, крім рідної і старослов'янської, латинську мову, піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу та інші науки.

Після занять в школі старші учні займались військовою справою: демонстрували свою фізичну силу, моделювали бойові дії — наступ, оборону. Учнів у Січовій школі, за одними джерелами, нараховувалось понад 30 чол., за іншими — до 80 чол.

Майже в кожному селі була своя сільська школа – навчались діти старшини, козаків, духовенства і селян. Запрошувала та утримувала вчителя сільська громада .

Існували школи: цифірні, полкові, гарнізонні.

За Петра І було введено новий алфавіт, школи отримали державний статус. Зате українські школи у примусовому порядку мали наслідувати російські шкільні статути.1729 р. — Петро II звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. 1775 р. — синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

1786 р. - Катерина II провела реформу освіти: підпорядкувала школи і народні училища державі, заборонила приватні школи, в яких часто навчали мандрівні дяки, для дворянських дітей відкрили чотирирічні народні головні училища в Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі; у повітових містах створено дворічні училища, в яких вивчали історію та мови.

Запровадження кріпосного права призвело до закриття існуючих шкіл, значного занепаду освіти в Україні.

Середню освіту здобували в колегіумах, що були відкриті в Чернігові (1700 р.), Харкові (1721 р.), Переяславі (1738 р.).

Чернігівським колегіумом особливо опікувався Іван Мазепа, надсилаючи численні дарунки та грошові пожертви.

Києво-Могилянська колегія в 1701 р. набула статусу академії. Опікуном і меценатом академії став гетьман І. Мазепа, який спорудив для неї новий будинок, новий Братський собор, часто відвідував академію.

За наказом Петра І кращі наукові сили Києво-Могилянської академії були переселені до Москви. В період з 1701 по 1762 р. в Московську академію з Києво-Могилянської було запрошено або виїхало за наказом Синоду 95 чоловік. У багатьох навчальних закладах і школах Росії більшість викладачів мала українське походження. Випускниками Києво-Могилянської академії був 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів.

Випускники Києво-Могилянської академії на початку XVIII ст. заснували Латинську школу в Ростові Великому, Слов'яно-російську в Тобольську.

1763 р. — Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. У 1817 р. Києво-Могилянську академію було закрито, а через два роки в її приміщенні відкрито духовну академію, яка проіснувала до початку 1920 р. Зі здобуттям Україною незалежності (1991 р.) Києво-Могилянську академію відновлено, їй надано прав міжнародного університету.

Вже в XVI ст. були сформовані значні бібліотеки при школах в Острозі й Львові. Пізніше, в XVII ст. впорядковано бібліотеку Київської академії, а в XVIII ст. великі бібліотеки мали шляхетські родини, козацькі старшини, єпископи, державні діячі, монастирі, школи тощо. (Наприклад, приватні бібліотеки мали: І. Мазепа, І. Галятовський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, І. Кочубей, К. Розумовський та ін.).

• ЛІТЕРАТУРА

В українській літературі другої половини XVII— XVIII ст. визначальним стилем був бароко. Література, як вид мистецтва, набуває самостійного значення, в ній затверджуються власне художні роди і види й, поряд а тим, виникає теорія літератури.

В усній літературній творчості провідне місце тоді займали думи (про Хмельницького, Барабаша, про корсунську перемогу, про Богуна та ін.) Розвивається жанр пісні, в першу чергу, історичної та військової: «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Розлилися круті бережечки», «Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Та, ой як крикнув же та козак Сірко», «Чи не той то хміль» й ін.

Продовжувався розвиток різноманітних літературних жанрів.

Полемічна проза: І. Галятовський – (польською мовою) «Лебідь» (1679 р.) та «Алькоран Магометів» (1683 р.); Л. Баранович - «Нова міра старої віри...» (1676 р.).

Ораторсько-учительна проза: Л. Баранович (збірки «Меч духовний» - 1666 р., «Труби словес проповідних» - 1674 р.), І. Галятовський (книга «Ключ розуміння» - 1659, 1665 р.). А. Радивиловський (збірки «Огородок. Марії Богородиці» - 1676, «Вінець Христов» - 1688) та ін.

Агіографічні твори (житійна література): «Києво-Печерський патерик» (вийшло безліч редакцій цієї пам'ятки), Л. Баранович - «Аполон християнський» (1670 р.) польською мовою, Д. Туптало – видав чотиритомну «Книгу житій святих» (1689—1705 рр.).

Паломницька проза: В. Г. Барський - «Странствованія».

Козацькі літописи: твори Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка, анонімна «Історія русів».

Поезія була різножанрова –панегірики, оди, пасквілі, епіграми, сатиричні вірші, вірші громадського змісту, любовна лірика

Свого розвитку набуває драматургія.

• КНИГОДРУКУВАННЯ

У другій половині XVIII ст. в Україні налічувалося 13 друкарень, найбільша з них у Києво-Печерській лаврі. Книговидавничі центри були в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському.

Поступово впроваджувався гражданський шрифт. Першу друкарню з гражданським шрифтом було відкрито в Єлисаветграді 1764 р.

1720 р. — Петро І заборонив книгодрукування українською мовою. На тих хто порушував заборону накладались штрафи. Коли Чернігівська друкарня не змогла заплатити черговий штраф, її перевезли до Москви. Залишилась лише Києво-Печерська друкарня, яка змушена була друкувати книги лише для церковного вжитку. Книги, надруковані українською раніше, були заборонені для вжитку, вилучались і знищувались.

• РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ

Феофан Прокопович - церковний, громадський і державний діяч, письменник, філософ. Ректор Києво-Могилянської Академії (1711—1716). В миру — Єлеазар. Народився 8 червня 1681 р. в Києві, в сім'ї торгівця, справжнє його прізвище невідоме (можливо, Церейський). Закінчив Києво-Могилянський колегіум. Видаючи себе за уніата, вступив до Волинського католицького училища, де швидко став викладачем, а згодом був відряджений до Римської академії, де навчався три роки, отримавши доступ навіть у бібліотеку Ватікана. Під час якогось релігійного диспуту Єлеазар випадково виказав себе, через що йому довелося терміново тікати.

У 1704 р. Прокопович повернувся до Києва, де знов прийняв православ'я і під іменем Феофана почав викладати в Академії. Перший вітчизняний викладач математики, прочитав теоретичний курс математики у класі філософії Києво-Могилянської академії, склав підручник із математики. У 1705 р. написав для академічного театру трагедокомедію "Владимир", а у 1709 р. склав панегірик, присвячений полтавській перемозі. У1711 р. Петро І призначив Феофана ігуменом Братського монастиря і ректором Академії, а у 1716 р. викликав вченого до Петербурга, де той спочатку виконував обов'язки придворного проповідника, а незабаром був призначений віце-президентом Синоду і став правою рукою Петра в усіх його починаннях.

Погляди - представник просвітницької філософії в Україні й Росії. Він був прихильником теорії «просвіченого абсолютизму». Його концепція викладена в творах «Правда воли монаршей...», «Слово в неделю цветную о впасти й чести царской» та ін. Ф. Прокопович посідав серед філософів особливе місце

На думку філософа, монарх — батько для своїх підданих, державна влада має божественне походження, вона вище батьківської. Народні маси повинні підкорятися волі монарха, але водночас мають право висловлюватися про волю монарха та про спадкоємця престолу, тобто перетворюються в необхідних час у вирішальну силу.

Церква, згідно з поглядами філософа, має бути підпорядкована монарху, необмежені права якого охоплюють і світські й церковні справи. Він у своїх лекціях засуджував схоластику, закликав до наукового вивчення світу, казав про вічність матерії.

Григорій Сковорода. Народився в селі Чорнухах на Полтавщині. В 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 р. з двома великими перервами. Викладав поетику в Переяславській семінарії, був домашнім учителем, близько 10 років викладав мови, поетику, етику в Харківському колегіумі. З грудня 1741 по серпень 1744 р. перебував у Петербурзі співаком придворної капели, а з серпня 1745 по жовтень 1750 подорожував по Європі, побував в Токаї, Будапешті, Братиславі. Існують й інші версії щодо хронології перебування Сковороди в Києві.

Учення Г. Сковороди викладено в його філософських трактатах, діалогах, збірках поезій, байок: «Симфонія, нареченія книга Асхань о познані самого себя», «Разговор, называемый амравиш» или букварь мира», «Сад божественних песней», «Басни харковскія», «Рассуждение о поззии й руководство к искусству оной» (1753 — 1754), «Начальная дверь ко християнскому добронравию» (1766).

Останні 25 років свого життя Г. Сковорода провів як мандрівний філософ.

Згідно з його поглядами у світі існують три світи — великий (комос), малий (мікрокосм, чоловік), символічний (Біблія). Через три світи проходять дві основи: вічне (найважливіше) та тлінне. Значення має тільки вічність, хоча люди надають перевагу тлінному. В людині повинен царювати дух, а не тіло, вона повинна жити задля самосвідомості й Богосвідомості. Г. Сковорода мріяв про християнське суспільство, ідеалом для котрого буде І. Христос. Спізнавши саму себе людина знайде спокій та радість.

• НАУКОВІ ДОСЯГНЕННЯ

Олександр Безбородько - першим почав дослідження української старовини. У Ніжині побудував ліцей, зібрав велику бібліотеку і картинну галерею українських і зарубіжних художників. Ліцей Безбородька довгі роки, аж до заснування в 1835 р. Київського університету, був на Лівобережжі осередком науки. В ньому навчався Микола Гоголь.

Інокентій Гізель. Історик, церковний, освітній та політичний діяч, ректор Києво-Могилянського колегіуму (1646—50р.р.), архімандрит Печерського монастиря (1656—83р.р.).

У 1674 р. під наглядом Гізеля вперше вийшов з друку "Синопсис" — перший (та впродовж майже ста років єдиний) підручник вітчизняної історії, який витримав у XVII—XIX ст. 25 видань, у тому числі грецькою та латинською мовою. Ймовірно, що саме Гізель є автором "Синопсису" (складеного на основі хроніки Феодосія Софоновича.

Іоаникій Галятовський Письменник, церковний і культурний діяч, ректор Києво-Могилянської Колегії (1657—62). У Києві та Чернігові Галятовський видав багато праць духовного змісту, кілька збірок легенд (як християнських, так і поганських) та низку полемічних трактатів. Найбільш відомою є його "Ключ разумения" (перше видання 1659) — збірка проповідей, до якої додано перший вітчизняний курс гомілетики (теорії проповідей) — трактат "Наука або спосіб викладу проповіді". Писав наукові праці з фізики, біології та медицини.

Стефан Яворський Церковний і культурно-освітній діяч, уславлений проповідник. В миру — Симеон. Підготував для слухачів Києво-Могилянської академії курс арифметики й геометрії та підручник "Скорочення змішаної математики". Він — провідний український філософ того часу. Наголошував на вічному існуванні природи незалежно від людського розуму, на можливості вдосконалювати світ за допомогою розуму.

Кілька років викладав у Могилянській колегії, у 1697—1700 рр. був ігуменом Микільського монастиря. Примусово викликаний Петром I до Москви і висвячений на митрополита Рязанського і Муромського. Cтворив Слов'яно-греко-латинську академію у Москві. Петро I, створивши замість патріархії Синод, першим його президентом призначив саме Яворського.

Є. Мухін, Д. Самойлович — вчені-медики. Вони не лише описали епідемії чуми та холери, а й запровадили віспощеплення та інші запобіжні заходи в боротьбі проти цих небезпечних хвороб.

І. Фальковський — видатний математик. Складений ним підручник з математики став справжнім досягненням вітчизняної науки. Це був перший підручник з математики в Україні. А ще він писав праці з географії, астрономії, філософії.

Василь Рубан (1742—1795) — видав "Короткий літопис Малої Росії" невідомого автора.

"Синопсис або стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу" — перший систематизований підручник з історії. Вийшов 1674 р. з друкарні Києво-Печерської лаври. У 1678 р. надруковано другим, а 1680 р. — третім виданням, що свідчить про його популярність.

• АРХІТЕКТУРА

Бароко (від латинського – вибагливий, химерний) – архітектурний стиль якому властива взаємодія об'ємних і просторових елементів, пишна орнаментика, багатий декор, урочиста піднесеність образів. Фасади споруд вигинаються ніби під дією стихійних внутрішніх сил, «розриваються» фронтони, у товщі стін виникають колони, елементи ордеру, картуші, гірлянди та інші деталі.

Своєрідність українського бароко: широке використання прийомів народного будівництва; перевага рис попередніх етапів розвитку будівництва; більша зваженість; поміркованість в декоративності, спокійність форм.

З др. пол. XVII ст. панує так зване козацьке бароко: храми не мають чітко вираженого фасаду – однакові з усіх боків; стіни білились, тому храми природно вписувалися в пейзаж природи та хат-мазанок; бані та мідні елементи покривались переважно зеленим та синім кольором, інколи, переважно в Києві, позолотою.

Протягом 90-х рр. XVII ст. виникає так зване мазепинське бароко: відмова від козацького демократизму; пишне та вичурне оздоблення; лише у Києві за часів Мазепи відновлено чи відбудовано 20 споруд.

Найбільш визначними бароковими спорудами України того періоду були: Андріївська церква у Києві (архітектори В. Растреллі, І. Мічурін); собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А. Квасов, І. Григорович-Барський), ансамбль церкви св. Юра у Львові (архітектор Б. Меретин), Покровська церква в Києві на Подолі; (І. Григорович-Барський), фонтан "Самсон" у Києві (І. Григорович-Барський), Кловський палац у Києві; (С. Ковнір), Покровський собор у Харкові, Маріїнський палац та ін.

У 1800 р. вийшов указ про заборону будувати церкви в українському стилі. Практично Москва заборонила українське бароко.

Від кінця XVIII ст. архітектура розвивалась у стилі класицизму, що поєднував геометричну чіткість і раціональність з античністю. (Європейський архітектурний стиль ХVII—XIX ст. Зародився у 1620-ті роки у Франції. Використовує форми античної архітектури, наслідуючи від них чіткість, гармонійність, простоту композиції. Споруди відрізняються суворими геометричними пропорціями; їх виразність досягається мінімумом засобів).

Провідне місце посіло містобудування. За розробленими планами будували нові міста, торгові й військові порти на Чорному морі: Херсон (1778 р.), Севастополь (1784 р.), Миколаїв (1788 р.), Одесу (1794 р.).

Видатними українськими архітекторами були:

Іван Григорович-Барський (фонтан "Самсон", дзвіниця та мурована огорожа Кирилівського монастиря, дзвіниці Петропавлівської та Успенської церков, Грецького монастиря, церкви Костянтина та Олени на Подолі, Покровська церква (1766—72) і церква Миколи Набережного (1772—75), завершив будівництво старого Гостиного двору).

Степан Ковнір (Ковнірівський корпус (1745р.) у Лаврі, дзвіниці Дальніх (1761р.) та Ближніх (1763р.) печер, Кловський палац (1756р.), дзвіниця Братського монастиря (1769р.) та Троїцька церква в Китаєві (1767р.).

На українській землі свій архітектурний талант проявили видатні іноземці – німець Йоганн Шедель та італієць Бартоломео Растреллі.

• ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Для живопису був характерним подальший розвиток іконопису, який поступово змінює свій характер. Християнські святі мають земні риси і частіше нагадують простих смертних. На іконі «Розп'яття» кінця XVII ст. зображена літня людина в червоному кунтуші — лубенський полковник Леонтій Свічка. Улюбленими сюжетами того часу були так звані «козацькі Покрови». На одній з них зображений Богдан Хмельницький зі своїми сподвижниками («Покрова» кінця XVII ст. з Київщини). Сюжет ікони символічний. Богородиця бере під свій захист конкретних історичних осіб і серед них — українського гетьмана, російського царя.

Відомим західноукраїнським майстром іконописного живопису початку XVIII ст. був Іван Руткевич — іконостас П'ятницької церкви м. Жовкви.

Школа іконописання сформувалася в Києво-Печерській лаврі. Діяли майстерні і при Софійському соборі в Києві (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському монастирі (видатний майстер П. Казанович) та ін.

Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що поєднував риси бароко з народними традиціями. Протягом XVIII ст. на Україні створюється велика кількість портретів української знаті. Традиційними стали зображення козака з бандурою під дубом, на якому висить зброя, поруч кінь ("Козак Мамай").

Великими майстрами українського живопису наприкінці XVIII ст. були:

Антін Лосенко (1737-1773) — навчався в Петербурзі. Його перша картина "Чудесна ловля риб" мала в Петербурзі великий успіх, її придбала сама цариця. Прекрасні його картини на теми російської та античної історії — "Володимир і Рогніда", "Прощання Гектора з Андромахою". Помер А. Лосенко молодим, у 36-річному віці.

Дмитро Левицький (1735-1822) — майстер портретного жанру. Навчався в Петербурзі, став одним із відомих портретистів аристократичних кіл Петербурга. В його портретах парадність поєднувалась з життєвістю образів (серія портретів вихованок Смольного інституту, 1773-1775 рр.)

Володимир Боровиковський (1757-1825) — походив із старовинної козачої родини з Миргорода на Полтавщині. У сім'ї всі малювали. Молодий Володимир навчився малярства у батька, а потім навчався у Петербурзі. Малював прекрасні портрети. Крім портретів, малював іконостаси, розписував Михайлівський замок (1802 р.). В. Боровиковський був автором образу Богоматері з Сином — чудотворної ікони на Алясці.

• МУЗИКА

Відомим музичним центром в Україні була гетьманська столиця Глухів У 1738 р. тут відкрилася спеціальна музична школа, якою опікувався гетьман Кирило Розумовський. Тут вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. Зі стін школи вийшли видатні композитори Артем Ведель, Максим Березовський.

Максим Березовський (1745-1777) — автор 20 концертів та опери "Демофонт". Твори М. Березовського "Вірую", "Чаша спасіння" та ін. За його життя творчість композитора не була належно поцінована. Нині його твори часто звучать не тільки в Україні, а й у багатьох країнах світу.

Дмитро Бортнянський (1751-1825). Музична спадщина: 35 чотириголосних концертів, 10 двохорних концертів, написав понад 100 творів музики, автор опер "Креонт", "Алкід", "Сокіл", писав камерно-інструментальні твори.

Артем Ведель (1767-1808). Він переніс до церковних співів чимало мотивів українських пісень. Духовній музиці присвятив 30 хорових концертів. Найпопулярніші з них — "Літургія", "Всеношна", "Херувимська" та ін. Відомий його твір "На ріках Вавилонських".

Семен Климовський — автор знаменитої пісні "Їхав козак за Дунай" (середина XVIII ст.), що стала народною. Перекладена багатьма мовами світу. Двічі до цієї української пісні звертався великий німецький композитор Людвіг ван Бетховен. Він створив свої знамениті варіації на її тему.

Утворюються професійні цехи музикантів у Стародубі (1705 р.), Ніжині (1729 р.), Чернігові (1734 р.). В Україні починається друкування нот, а М. Ділецький в своєму творі «Граматика музикальна» узагальнив практику партесного співу і композиції.

• ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Перший театр в Росії існував при Могилянській академії у XVII—XVIII ст.

Репертуар театру складався в основному з алегоричних драм релігійного змісту, що ставилися на Різдво та Великдень. Але значно більшою популярністю у киян користувалися "інтермедії" — гумористичні сценки з народного побуту, з традиційним набором персонажів (козак, москаль, циган, шляхтич, сварлива баба тощо). Найбільш значним явищем у київській драматургії часів академічного театру стала "трагедокомедія" Ф. Прокоповича "Владимир".

Традиційним залишався вертеп. Ляльки виготовлялися з дерева й розмальовувалися. Вистава з ляльками відбувалася у великій двоповерховій скрині. Вертепник на дротинках водив ляльок у скрині, що мала вигляд будиночку. Вертепник розмовляв і співав за дійових осіб, а поряд з ним у виставі брали участь його помічники — музики, які співали та грали на музичних інструментах. Релігійні сюжети «виконувалися» ляльками на другому поверсі, народно-побутові — на першому.

У 60-ті роки XVIII ст. з’являється так званий Балаган. Вистави театральних компаній, що складалися з 2—3 мандрівних лицедіїв, які швидкоруч будували приміщення вкриті брезентом – балагани, де і відбувались вистави. Балаганні вистави відбувалися щоденно, крім неділь і церковних свят.

У садибах великих землевласників з'явився кріпосний театр:

У 1789 р. в Харкові створено перший постійний театр в Україні.

В Україні почали виникати професійні театральні трупи: 1778 р. — у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення; 1783-1784 рр. — відкрито постійне приміщення театру в м. Дубно (тепер Рівненської області).

Теми доповідей та рефератів:

• Козацтво як явище історії та культури українського народу. Формування традиційно-культурного середовища козацького населення.

• Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво. Бароко в літературі, театрі й музиці.

• Роль Петра Могили у відновленні культурних пам’яток Києва.

Питання, що виносяться на самостійне опрацювання:

• Традиційно-побутова культура й звичаї українського народу у XVII – XVIII ст.

• Церковно-освітні реформи XVII – XVIII ст..

• Національна специфіка іконопису XVII-XVIII ст. Лаврська іконописна майстерня.

• Українське кобзарство.

Рекомендована література: 4 ,12, 13, 16, 20, 23, 24, 28, 30, 33, 36, 39, 41, 42, 50, 56, 65, 67, 72, 77, 87, 88, 90, 93, 95, 98, 103, 115, 158, 169.