Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тексти лекцій з ІЕтаЕД.doc
Скачиваний:
48
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
1.29 Mб
Скачать

7. Економічна думка України в період панування радянської економічної системи

Втілення в реальність соціалістичної ідеї, теоретичною основою якої був марксизм, було розпочато в Росії, коли влада опинилася в руках Всеросійської ко­муністичної партії (більшовиків). Здійснивши соціалістичну революцію, більшовики отримали як об'єкт для експерименту величезну країну, економіка якої хоч і всту­пила вже в ринкову фазу розвитку, але характеризувалася багатоукладністю форм господарювання. Ідеологом був В.І.Ленін (1870 – 1924рр. ), він розділяв і розвинув погляди марксистської класичної школи.

Соціа­лізм у розумінні Леніна постає, насамперед, як державна структу­ра. Хоча у віддаленій перспективі, на вищій фазі, передбачалось відмирання держави як політичної організації. На стадії ж соціалізму, вона вкрай необхідна для організації правильного функціонування цієї першої фази комуністичного суспільства. Вона мусила здійснювати за­гальний облік і контроль за виробництвом та розподілом, а всі гро­мадяни трансформуватися в службовців за наймом держави, служ­бовців і робітників всенародного державного «синдикату».

Соціалізм, як вважав він, мав спостерігатись у всіх заходах, що підсилюють державний контроль над еко­номікою, оскільки «соціалізм є не що інше, як державно-капіталіс­тична монополія, звернена на користь усього народу ».

У зв'язку з цим було запропоновано систему заходів, покликаних за­безпечити жорстку централізацію управління економікою, в чому і вбачався рух до соціалізму. Такими заходами повинні були стати: об'єднання всіх банків в один і державний контроль над його опе­раціями, примусове синдикування промисловців і торговців, а потім націоналізація синдикатів, примусове об'єднання населен­ня в споживчі товариства та контроль за ними. Найважливішою специфічною особливістю соціалістичної сис­теми господарства вважався планомірний характер її функціонування.

Володіючи і розпоряджаючись всіма наявними ресурсами, суспільство отримувало можливість свідомо регулювати свої еко­номічні дії, що і реалізувалося в практиці складання загальнодер­жавних планів. Директивний характер цих планів давав підставу оголошувати їх основним засобом перетворення суспільних відно­син згідно з поставленими цілями. Такий телеологічний (від грецьк. telos — ціль) підхід до планування був досить розповсюдженим серед радянських економістів 20-30-х pp. ХХ ст.

Деякі економісти – Я.Дімаштейн, М.Соболєв, Л.Діц та ін.- відзначали негативні наслідки централізованого ціноутворення, диспропорції економічного розвитку, товарний дефіцит, неправомірність тотального планування, вказували на можливість кризи монополізованої державою економіки.

Особливе місце в той період займала критика так званої «волобуєвщини» - як прояву українського націоналізму в економічній думці. Михайло Волобуєв у 1928 р. виступав з ідеєю про переваги самостійного економічного розвитку України. Критикував імперську політику Росії. На його думку, Україна володіла достатнім економічним потенціалом, щоб могти самостійно розвиватися і інтегрувати у світову економіку. За свої ідеї Волобуєв був оголошений ворогом народу і репресований.

Ідеями ворогів народу також було визнано «неонародницькі» економічні концепції О. Челінцева і О. Чаянова. Розроблений ними план аграрних реформ не був втілений в практику. Соціально ворожими були названі економічні ідеї Туган-Барановського і Слуцького.

З 30-х років минулого століття економічна думка України практично стала на бік комуністичного догматизму. Економічна теорія розвивалася за соціальними замовленнями, перебувала в ізоляції від світової економічної думки. Усі немарксистські теорії вважалися вульгарними і небезпечними, а тому були розкритиковані і засуджені.

У середині 60-х pоків ХХ ст.в Радянському Союзі почала пробивати собі дорогу ідея використання ринкових регуляторів для підвищення ефективності соціалістичної економіки. Необхідність реформ усві­домлювалася і частиною правлячої еліти, хоча поворот в бік ринку був справою нелегкою, насамперед з ідеологічних міркувань.

Наріжним каменем стала стаття харківського економіста, профе­сора Євсея Григоровича Лібермана (1897-1981рр.) «План, прибу­ток, премія», опублікована в газеті «Правда» від 9 вересня 1962 ро­ку. Автор пропонував зробити деякі, хоча і не дуже рішучі кроки в бік перетворення соціалістичних підприємств у відносно са­мостійних товаровиробників. Для цього необхідно було звільнити їх від дріб'язкової опіки центральних планових органів, які повинні вста­новлювати завдання тільки з обсягу й номенклатури продукції та термінів постачання. Всі інші планові показники підприємства по­винні були розробляти самі, встановлюючи між собою прямі зв'яз­ки на основі договірних угод.

Щоб зацікавити підприємства у виконанні високих планових за­вдань, підвищенні якості продукції, пропонувалося зробити най­важливішим оціночним показником прибуток. «Необхідно, — пи­сав Є. Ліберман, — встановити довгострокові норми рентабель­ності для галузей, що визначаються як відношення прибутку до ви­робничих фондів, і у випадку виконання підприємством цих норма­тивів, заохочувати його, залишаючи йому частину прибутку для стимулювання колективу в цілому та окремих його працівників.

Необхідно також впорядкувати систему ціноутворення, зробити її більш гнучкою, щоб більш ефективні вироби були рентабельни­ми, а отже, вигідними для виробників».

Пропоновані новації були дуже незвичайні для того часу і вик­ликали неоднозначну реакцію. Прихильники традиційних методів управління побачили в них зазіхання на основні принципи і спов­зання до капіталістичних форм господарювання. Але директори й економісти великих підприємств в цілому підтримували висунуті в статті пропозиції. В ході розгорнутої дискусії вони були конкре­тезовані, розширені й лягли в основу практичних рішень щодо проведення економічної реформи господарського механізму.

Основні положення реформи були викладені в доповіді Голови Ра­ди Міністрів СРСР Олексія Миколайовича Косигіна (1904-1980 рр.) у вересні 1965р.

Головна ідея полягала в створенні умов, які дава­ли б можливість підприємствам функціонувати, нехай на обмеженому, але ринку як самостійним госпрозрахунковим одиницям, що зіставля­ють витрати і результати своєї діяльності та максимізують прибуток. Для цього різко зменшувалося число директивних, тобто обумовлених зверху, планових показників, а інші перетворилися в розряд так званих «розрахункових», запланованих самим підприємством. Змінювалася якість оціночних показників: замість показника валової продукції вво­дилися завдання з обсягу реалізованої продукції, що за задумом повин­но було стимулювати випуск конкурентоздатної, потрібної споживачу продукції. Центральною категорією господарської діяльності підприємства ставав прибуток. Він вже не просто перераховувавася до бюджету, а розподілявся між підприємством і державою. З частини прибут­ку, яка залишалася, підприємство мало можливість формувати фонди матеріального стимулювання особистого й колективного, а також фонд розвитку виробництва, за рахунок якого самостійно здійснювати відтворювальну діяльність.

Ці заходи доповнювалися реформою оптових цін, а також намі­рами розвивати кредит, оптову торгівлю засобами виробництва, прямі зв'язки між підприємствами.

Спочатку реформа принесла певні позитивні результати у ви­гляді збільшення темпів зростання і підвищення деяких показників ефективності, однак незабаром з'ясувалося, що практична реалі­зація запланованих заходів стикається із серйозними труднощами.

Насамперед, не вдалося задумане розширення прав підприємств і перетворення їх у відповідальних товаровиробників. Галузеві міністерства, у підпорядкуванні яких знаходилися підприємства, не були госпрозрахунковими і тому керували за допомогою суто адміністративних методів, здійснюючі поділ та розподіл ресурсів і вимагаючи детальної звітності про виконання завдань. Швидко зро­стала кількість поновлюваних директивних показників, яких неза­баром стало більше, ніж до реформи.

Не виправдалися розрахунки на стимулюючий вплив показника реалізованої продукції. В умовах планового розподілу майже всієї продукції в підприємства не було проблем з пошуком покупця, а то­му головною задачею ставало збільшення загального обсягу вар­тості продукції. Це досягалося або включенням у ціну якомога більших витрат, або за рахунок асортиментних зрушень в бік більш дорогих товарів.

Не став активним стимулятором і прибуток. Доля підприємства залежала не стільки від його прибутковості, скільки від виконання всієї сукупності планових завдань. Крім того, підприємства не були особливо зацікавленими в максимізації прибутку, оскільки їм діста­валася дуже незначна і строго фіксована його частина, а основна частка чистого прибутку вилучалася в бюджет у вигляді так звано­го вільного залишку.

Щодо можливості самостійно розширювати виробництво, здійснювати технічну реконструкцію, то це виявилося неможливим реалізувати не тільки через незначні фонди розвитку, але й у зв'яз­ку з відсутністю вільного ринку засобів виробництва і ринку робо­чої сили. З тієї ж причини не отримала достатнього розвитку і фор­ма кредиту.

Задумані заходи вступили в протиріччя з логікою розвитку команд­ної системи. Логіка командної системи неминуче змушувала вибрати другий варіант. Рух до ринкових методів регулювання виявився забло­кованим. За першими досягненнями розпочалося падіння ефектив­ності. Непослідовність у проведенні реформ не дозволила усунути старі недоліки адміністративної системи і породила нові. Це стало при­водом для відмови від проголошеного реформаторського курсу і повер­нення до жорсткого централізованого планування переважно в нату­ральних показниках.

Спроби проведення реформ у другій половині 60-х pp.ХХ ст. проде­монстрували, з одного боку, потребу подолання головного недоліку централізовано керованої системи — її низької ефективності, а з іншого, — обмежені можливості розв'язання цієї задачі в рамках даної системи, без порушення її цілісності. Тому результати ре­форм виявилися дуже скромними і в більшості випадків завершува­лися відкочуванням на попередні позиції.

Однак проблема неможливості ефективного функціонування за межами своїх виробничих можливостей не тільки зберігалася, але і загострювалася із вичерпанням наявного ресурсного потенціалу, і тому рано чи пізно довелося знову звернутися до механізму ринку як способу подолання кризи соціалістичної економіки, яка прогно­зувалася в недалекому майбутньому. Із середини 80-х pp. розпочав­ся новий етап реформ практично у всіх соціалістичних країнах.

Де­централізація торкалася не тільки економічної сфери, але й політичної влади, тому що, як з'ясувалося, без серйозних перетво­рень політичної структури, яка була найважливішою ланкою соціаліс­тичної системи, економічні реформи не досягали своєї мети. Пере­творення виражалися в переході (більшою або меншою мірою) від тоталітарних форм державного устрою до демократичного.

У сфері економіки зазначена тенденція проявилася, по-перше, у плюралізмі форм власності, коли поряд з безроздільно пану­ючою державною власністю спочатку дозволили створення справж­ніх кооперативів і підприємств «індивідуальної трудової діяль­ності», потім приватних підприємств у сфері послуг та торгівлі, і, нарешті, перейшли до масової приватизації, у тому числі - най­більших виробничих комплексів. Ці заходи доповнювалися лібе­ралізацією цін, відкритістю економіки для припливу іноземних капіталів і виходу на зовнішні ринки. Все це призвело до необоротних органічних змін соціалістичної системи, які означали, власне кажучи, її пере­родження в ринкову.

Таким чином, у зазначений період в економічній думці можна виділити три основні напрями:

  1. економічна теорія, що формувалася на засадах основних економічних шкіл Захаду ( маржиналізму, або неокласичного напряму);

  2. ортодоксальна марксистська теорія;

  3. немарксистські економічні соціалістичні теорії.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.