Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
MIzhn_ek.docx
Скачиваний:
26
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
191.94 Кб
Скачать

1. Суть і класифікація підприємств.

Основною організаційною та виробничою ланкою економічної системи будь-якої сучасної країни є підприємство. Економічна сутність підприємства полягає в тому, що його діяльність спрямована на отримання прибутку після реалізації товару, а об'єктивними умовами його існування є безперервний, постійно повторюваний процес виробництва.

Налагодити ефективне функціонування підприємства у ринковій економіці, уникнути кризи та банкрутства можна лише при наявності чіткої, досконалої форми організації господарювання, яка передбачає:

- всебічне   знання   свого   конкретного   ринку,    споживача, конкретних цін на свою продукцію чи послуги, що досягається маркетингом підприємства;

- чітку взаємодію з постачальниками, ринками усіх факторів виробництва,   внутрішньофірмову   організацію   виробничого процесу,  персоналу і т.д.,  що досягається менеджментом підприємства.

Незважаючи на особливості різних видів підприємств (див. табл. 2.6), їм властиві певні спільні риси:

- підприємство є технологічно відособленою сукупністю засобів виробництва і робочої сили (трудовий колектив);

- підприємство   -   це   ланка   національної   або   міжнародної спеціалізації, тому що займається виробництвом певного товару або послуги;

- підприємство   відрізняється   економічною   відособленістю   й самостійністю;

- підприємство має певну організаційно-правову форму.

Отже, підприємство - це відокремлений, техніко-економічний і соціальний комплекс, призначений для виробництва корисних для суспільства благ. За іншим визначенням, підприємство - це самостійний статутний суб'єкт господарювання, що володіє правами юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність із метою одержання відповідного прибутку (доходу).   

Таблиця 2.6 Класифікація основних видів підприємств

 

КЛАСИФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ

 

Сфера (вид) діяльності

Форма власності

Форма організації

Розмір

Кількість власників

Рівень спеціалізац ії

виробничі

приватні

одноосібні

малі

індивідуа

спеціаліч

комерційні

державні

товариства

середні

льш

овані

фінансові

засновані

асоціації

великі

колектив

універсал-

посередни-

на

корпорації

 

НІ

ьні

цькі

власності

консорціум

 

 

змішані

страхові

об'єднання

и

 

 

 

 

громадян

концерни

 

 

 

Підприємство (фірма) існує в економіці для:

- задоволення потреб населення шляхом виробництва товарів і послуг;

- виробництва товарів і послуг із мінімальними витратами;

- реалізації виробленої продукції.

Тому метою функціонування кожного підприємства є максимально-можливий випуск суспільно-корисної продукції при мінімальних витратах

Інакше кажучи, метою підприємства є оптимізація виробничої функції, що означає пошук варіанта використання мінімальної кількості ресурсів, здатних виробити максимальну кількість продукції.

Незважаючи на самостійність підприємств, вони діють до певної міри  спільно.  Ті  з  них,  що  виробляють  однорідну  продукцію, утворюють галузь. Усі галузі спеціалізуються й взаємодіють шляхом обміну продукцією, при цьому представляючи собою в сукупності єдиний господарський організм - національну економіку.

Головна мета функціонування економіки полягає у створенні товарів і послуг для задоволення потреб населення з найменшими витратами на виробництво та реалізацію продукції. Саме цю мету й покликані реалізувати підприємства. У цьому і полягає їхня головна функція. Для її здійснення підприємство розгортає діяльність у різних сферах, виконуючи у кожній специфічні функції (виробничо-технологічні, економічні, соціальні).

  1. Право міжнародної економіної інтеграції.

Міжнародна економічна інтеграція

Це процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і поділу праці між національними господарствами, взаємодії їхніх відтворювальних структур на різних рівнях і в різних формах. На мікрорівні цей процес іде через взаємодію капіталу окремих господарюючих суб'єктів (підприємств, фірм) прилеглих країн шляхом формування системи економічних угод між ними, створення філій за кордоном. На міждержавному рівні інтеграція відбувається на основі формування економічних об'єднань держав і узгодження національних політик.

Бурхливий розвиток межфирменных зв'язків породжує необхідність міждержавного (а в ряді випадків наддержавного) регулювання, спрямованого на забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили між країнами в рамках даного регіону, на узгодження й проведення спільної економічної, науково-технічної, фінансової й валютної, соціальної, зовнішньої й оборонної політики. У результаті відбувається створення цілісних регіональних господарських комплексів з єдиною валютою, інфраструктурою, загальними економічними пропорціями, фінансовими фондами, загальними наднаціональними або міждержавними органами керування.

Найпростіша форма економічної інтеграції – зона вільної торгівлі, у рамках якої відміняються торговельні обмеження між країнами-учасницями й насамперед мита.

Інша форма – митний союз – припускає поряд з функціонуванням зони вільної торгівлі встановлення єдиного зовнішньоторговельного тарифу й проведення єдиної зовнішньоторговельної політики відносно третіх країн.

В обох випадках міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, для того щоб забезпечити для країн-учасниць однакові можливості в розвитку взаємної торгівлі й фінансових розрахунків.

Більше складною формою є загальний ринок, що забезпечує його учасникам поряд з вільною взаємною торгівлею і єдиним зовнішнім тарифом волю пересування капіталів і робочої сили, а також узгодження економічної політики.

Але найбільш складною формою міждержавної економічної інтеграції є економічний (і валютний) союз, що сполучає всі вищевказані форми із проведенням загальної економічної й валютно-фінансової політики.

Економічна інтеграція забезпечує ряд сприятливих умов для взаємодіючих сторін.

По-перше, інтеграційне співробітництво дає господарюючим суб'єктам (товаровиробникам) більше широкий доступ до різного роду ресурсам: фінансовим, матеріальним, трудовим, до новітніх технологій у масштабах усього регіону, а також дозволяє провадити продукцію розраховуючи на ємний ринок всього інтеграційного угруповання.

По-друге, економічне зближення країн у регіональних рамках створює привілейовані умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх деякою мірою від конкуренції з боку фірм третіх країн.

По-третє, інтеграційна взаємодія дозволяє його учасникам спільно вирішувати найбільш гострі соціальні проблеми, такі як вирівнювання умов розвитку відсталих районів, зм'якшення положення на ринку праці, надання соціальних гарантій малозабезпеченим верствам населення, подальший розвиток системи охорони здоров'я, охорони праці й соціального забезпечення.

Однак взаємодія національних господарств розвивається з різним ступенем інтенсивності, у різних масштабах, проявляючись більш чітко в окремих регіонах. Тому необхідно розглянути об'єктивні фактори, що обумовлюють цей процес.

Варіант 27

1. Планування прибутку - це найбільш відповідальний етап управління господарською діяльністю будь-якої підприємницької структури. Система планових розрахунків прибутку охоплює визначення джерел його отримання та обґрунтування напрямів використання. Основним джерелом прибутку в туризмі є виручка від реалізації турпродукту (послуг). Прибуток від реалізації планується різними методами. Перший метод грунтується на використанні двох уже розроблених планів: плану доходів від реалізації турпродукту (послуг) і плану витрат, пов'язаних з його комплектуванням і реалізацією. Для розрахунків цим методом плану прибутку для туроператора можна використовувати таку формулу:

Пплоп = Vпл - ПДВ - Впл                   (11.16)

де Пплоп - планова сума прибутку туроператора від реалізації; Vпл - планова сума виручки (доходу) від реалізації турпродукту (послуг) туроператора; Впл - витрати на комплектування та реалізацію планового обсягу турпродукту (послуг). При плануванні прибутку турагента необхідно враховувати специфіку утворення його доходу і витрат за формулою

Пплаг = КВпл - ПДВ - Впл                (11.17)

де Пплаг - планова сума прибутку від реалізації турпродукту та послуг турагента; КВпл - планова сума комісійної винагороди; Впл - витрати турагента на просування на ринок і реалізацію турпродукту (послуг). Другий метод полягає у використанні середнього рівня рентабельності діяльності підприємства, установленого на плановий період. При розрахунках плану прибутку цим методом використовуються такі формули: - для туроператора -

Дплч х Рвир                Пплоп = -----------------                (11.18) 100

- для турагента -

КВплч х Ркв                   Пплаг = -----------------                  (11.19) 100

де Дплч - чистий доход туроператора на плановий період; Рвир - плановий рівень рентабельності виручки туроператора; КВплч - чиста комісійна винагорода турагента на плановий період; Ркв - плановий рівень рентабельності комісійної винагороди турагента. Плановий рівень рентабельності діяльності туристичних підприємств визначається коригуванням фактичного рівня рентабельності на можливі зміни доходу і витрат. Третій метод передбачає прямі розрахунки цільового прибутку. Основою такого планування є визначення потреби в прибутку для кожного напряму його використання: 1) інвестування виробничого й соціального розвитку підприємства; 2) виплата доходів і дивідендів власникам капіталу не нижче процентної ставки за депозитними внесками; 3) додаткове матеріальне стимулювання працівників; 4) створення фінансових резервів і фондів ризику; 5) сплата податків та інших обов'язкових платежів із прибутку. Перераховані види потреб формують загальну потребу в чистому прибутку. Для розрахунків оподатковуваного прибутку, що забезпечить одержання планового чистого прибутку, використовується формула

Пплч х 100                           Пплоп = -----------------                           (11.20) 100 - Спод

де Пплоп - оподатковувана сума планового цільового прибутку; Пплч - планова сума чистого прибутку; Спод - ставка податку на прибуток, %. Розрахований таким методом оподатковуваний прибуток є вихідним моментом програмно-цільового методу планування доходу та інших показників господарської діяльності. Планування прибутку з інших джерелах здійснюється методом прямих розрахунків. Система розподілу прибутку підприємства повинна враховувати як інтереси суспільства, так і інтереси самого підприємства, його власників і працівників. Це вимагає дотримання ряду принципів: - першочергового виконання фінансових зобов'язань перед суспільством в особі держави через сплату податку на прибуток; - забезпечення за рахунок прибутку потреб розширеного відтворення; - винагороди власників капіталу, авансованого в діяльність підприємства; - матеріального стимулювання працівників; - задоволення соціальних потреб трудового колективу. Основою плану розподілу прибутку виступає базова економічна стратегія діяльності підприємства. План розподілу прибутку повинен .бути спрямованим на підвищення ринкової вартості підприємства, на формування інвестицій для забезпечення саморозвитку підприємства, на забезпечення матеріальної зацікавленості власників капіталу та працівників підприємства, на формування резервного фонду. Резервний капітал забезпечує збільшення акціонерної власності, характеризує готовність підприємства до економічного ризику, а також за відсутності прибутку поточного року забезпечує можливість виплати дивідендів на привілейовані акції. Резервний фонд зміцнює фінансову стійкість підприємств. Особливо важливим є використання засобів резервного фонду на розширення діяльності підприємства, приріст власного оборотного капіталу та покриття його нестачі.

Прибуток, що використовується на споживання, виходить зі сфери діяльності підприємства, він "проїдається", а з розвитком діяльності підприємства пов'язаний через стимулювання праці й капіталу. Прибуток, спрямований на соціальні потреби, витрачається на утримання та експлуатацію соціально-побутових об'єктів, що знаходяться на балансі підприємства, на фінансування будівництва об'єктів оздоровчого та культурно-масового характеру. Зі споживаної частини прибутку виплачуються премії за досягнення в праці, надається матеріальна допомога, одноразові виплати ветеранам праці, пенсіонерам і т.п. Особливе значення при плануванні розподілу прибутку акціонерних товариств має дивідендна політика, основними варіантами якої можуть бути такі: - незмінність рівня дивідендів протягом декількох років; - неухильне збільшення рівня дивідендів, що виплачуються акціонерам; - виділення на виплату дивідендів установленої (нормативної) частини прибутку; - гнучка система виплати дивідендів із залишку прибутку після капіталізації; - виплата дивідендів додатково випущеними акціями. 2. Цінова політика фірми полягає у встановленні, в залежності від кон’юнктури ринку, таких цін на товари і послуги, які повинні забезпечити бажаний обсяг прибутку і вирішення її інших стратегічних і оперативних завдань.

Методика ціноутворення фірми, яка вирішила вийти на закордонні ринки, як правило, включає наступні етапи:

    1. Постановка завдань ціноутворення:

  • Завоювання максимальної частки ринку – в розрахунку на довгостроковий прибуток підприємство погоджується на максимально можливе зниження цін, головним чином, за рахунок зниження витрат виробництва. Реалізується це завдання, як правило, на ранніх стадіях життєвих циклів нових товарів;

  • Завоювання лідерства за якістю товару – щоб покрити витрати на досягнення високої якості і здійснення високо вартісних НДДКР, встановлюється достатньо висока ціна, але таке підвищення розглядається споживачами як достатньо допустима компенсація за якість;

  • Максимізація поточного прибутку – поточні фінансові показники підприємства ставляться вище довгострокових і вибирається висока ціна, котра забезпечує найбільший прибуток і покриття витрат в максимально короткий термін. Реалізується тоді, коли:

    • попит на товар значно перевищує пропозицію;

    • підприємство пропонує унікальний товар, аналогів якому немає у конкурентів;

  • забезпечення виживання – з метою втримати позиції на ринку підприємство встановлює низькі ціни, інколи навіть собі у збиток (але не на тривалий час). Використовується, коли пропозиція значно перевищує попит, на ринку багато конкурентів чи різко міняються потреби споживачів. В таких випадках виживання важливіше прибутку;

    1. Врахування цінових факторів:

А) Попит („стеля” ціни) – щоб визначити, наскільки чутливий попит до змін ціни, слід для кожного товару намалювати криву попиту і розрахувати показники еластичності. У випадку нееластичного попиту підприємству вигідно підвищувати ціну товару, так як прибуток з продажу зросте, а у випадку еластичного попиту вигідним є зниження ціни, оскільки зростання обсягу продажу збільшить прибуток фірми від продажу;

Б) Витрати („фундамент” ціни) – якщо попит визначає максимальну ціну товару, то мінімальна ціна визначається витратами виробництва, розподілу і збуту, включаючи норму прибутку за докладені зусилля і ризик;

С) Пропозиція (конкуренція) – фірма повинна вивчити ціни і якість конкурентних товарів, що пропонуються на ринку;

Д) Державна цінова політика в сфері ціноутворення:

  • Фіксовані ціни, котрі встановлює сама держава;

  • Регульовані ціни – держава встановлює правила для фірм (межа цін, максимальна рентабельність, межа разового підвищення ціни тощо), у відповідності з якими фірми самі встановлюють ціни;

  • Вільні ринкові ціни – держава встановлює правила „ринкової гри”, вводячи ряд заборон на недобросовісну конкуренцію і монополізацію ринку (заборона змови двох і більше конкурентів про ціну, демпінг, нав’язування цін тощо).

    1. Вибір методів ціноутворення на основі таких цінових факторів:

  • Ціноутворення на основі попиту – здійснюється шляхом суб’єктивної оцінки покупцем цінності товару, його якості. Зростання попиту веде до зростання цін і навпаки. Крім того, низька купівельна спроможність деяких ринків (сегментів ринку) (низький платоспроможний попит) населення і підприємств закриває ці ринки для дорогих товарів (наприклад, ринок автомобілів може бути дуже малим в країнах Азії та Африки, що розвиваються, і мають низький дохід);

  • Ціноутворення на основі витрат – „витрати + середній прибуток”:

Ц = С + П, де С – собівартість товару, П – середня норма прибутку або бажаний % прибутку.

Такий розрахунок собівартості слугує базою для визначення ціни продажу кінцевому споживачу, коли підприємство цілком бере на себе збут товару, який експортує. Класифікація базисних умов поставок товарів „ІНКОТЕРМС -90”, прийнята Міжнародною торговою палатою, дозволяє точно визначити момент передачі власності, а отже, розподіл обов’язків і витрат між продавцем і покупцем.

  • Ціноутворення на основі пропозиції, що орієнтується на рівень конкуренції:

    • метод поточної ціни – фірма відштовхується від цін конкурентів;

    • метод „заклеєного конверту” – встановлення ціни в ході закритих тендерних торгів (щоб досягти вигідного контракту. Фірма встановлює якнайнижчу ціну, відштовхуючись від очікуваних пропозицій конкурентів).

Для характеристики пропозиції товару відіграє важливу роль від кого виходить ця пропозиція. В деяких випадках етикетка „Зроблено в…” має магічний характер, асоціюючись у покупця з більш високою якістю і, відповідно, вищою ціною.

    1. Розробка цінової стратегії

Стратегія ціноутворення – це спосіб зміни вихідної ціни товару в умовах ринку, який найкращим чином відповідає меті підприємства.

Існують такі стратегії ціноутворення:

  • Стратегія „зняття вершків” – продаж товару спочатку за якнайвищою ціною, що значно перевищує ціну виробництва; в міру освоєння виробу і розширення масштабів його виробництва ціна знижується; як правило, цю стратегію використовують фірми, що володіють унікальним інноваційним товаром (запатентована новинка), виробництво якого через технологічні причини не можуть освоїти конкуренти. Подібні дії на ринку проводила фірма "Дюпон" з винайденими нею целофаном і нейлоном, до цієї ж практики вдалася фірма "Поляроїд" зі своєю фотокамерою.

  • Стратегія глибокого проникнення на ринок – спочатку встановлюється порівняно низька ціна для приваблення якомога більшої кількості покупців і уникнення більшості конкурентів, а на стаді зростання фірма підвищує ціну на товар до нормального рівня; застосування такої стратегії можливе лише тоді, коли підприємство здатне вивести на ринок велику кількість товару з низькою собівартістю; прийнятна для ринків з високою еластичністю попиту;

  • Стратегія витіснення – відрізняється від попередньої тим, що компанія застосовує дуже низькі ціни, практично виключаючи появу аналогічних товарів конкурентів; таку стратегію можуть дозволити собі лише великі промислові фірми, що зуміли цілком використати переваги економії на масштабі і налагодити виробництво товару низької собівартості і достатньо високої якості;

  • Стратегія орієнтації на цінового лідера – врахування політики цін лідера ринку, частка котрого найбільша; використовується фірмами-послідовниками на ринках, де домінує невелика кількість (як правило, 3-5) фірм-лідерів;

  • Стратегія престижних цін – продаж товару за високими цінами з розрахунку на ті сегменти ринку, котрі звертають особливу увагу на якість товару і товарну марку, а також чутливо реагують на фактор престижності товару, тобто споживачі цих сегментів не купляють товари за цінами, які вважають занадто низькими;

  • Стратегія диференційованих цін – продаж одного і того ж товару за різними цінами для різних споживачів в залежності від їх характеристик (наприклад, тих, що проживають в різних країнах чи відносяться до різних сегментів); ця стратегія прийнятна, якщо ринок можна чітко розбити на територіальні чи споживчі сегменти з різною ціновою еластичністю попиту, розділені між собою певними бар’єрами (тобто сегмент з низьким рівнем цін не стане перепродавати товар сегменту з високим рівнем цін); однак. В умовах глобалізації торгівлі, підвищення поінформованості географічно роздріблених покупців про товари (особливо через Інтернет) і посилення міжнародної конкуренції ця стратегія поступово втрачає свою актуальність, за винятком, хіба-що, внутрішьнофірмової торгівлі (трансфертного ціноутворення)

  • Стратегія стимулювання комплексного продажу – полягає в призначенні низької (інколи навіть збиткової) ціни на основний товар при одночасному встановленні високих цін на додаткові компоненти, комплектуючі. Наприклад, компанія, що виробляє сільгосптехніку, пропонує до трактора цілий комплекс навісних чи причепних пристроїв. Встановлюючи відносно збиткову ціну на сам трактор. Підприємство тим самим стимулює продаж всього комплексу устаткування за більш високими цінами, а відповідно, отримує запланований відсоток прибутку. Такою стратегією користується фірма EPSON при виробництві струменевих принтерів (відносно низькі ціни принтерів у порівнянні з чорнильними картриджами), її ж використовують виробники безпечних бритв.

Варіант 28

2.Витрати - це грошова оцінка вартості матеріальних, трудових, фінансових, природних, інформаційних та інших видів ресурсів на виробництво та реалізацію продукції за певний період. Як видно з визначення, витрати характеризуються: 1) грошовою оцінкою ресурсів, забезпечуючи принцип вимірювання різних видів ресурсів; 2) цільовою установкою (пов'язаною з виробництвом і збутом продукції в цілому або з якоюсь із стадій цього процесу); 3) певним періодом, тобто віднесенням на продукцію за даний період часу. Відзначимо ще одну властивість витрат: якщо витрати не залучені у виробництво і не списані (не повністю списані) на певну продукцію, то вони перетворюються на запаси сировини, матеріалів, запаси в незавершеному виробництві, запаси готової продукції тощо. Витрати мають властивість бути запасомісткими і належать до активу підприємства.

Класифікація витрат підприємства

За економічним змістом усі витрати підприємства поділяються на операційні, фінансові, звичайні та надзвичайні.

При формуванні витрат звичайної діяльності повинно бути забезпечено їх групування за елементами, єдиними й обов'язковими для організацій всіх галузей:

o матеріальні витрати;

o витрати на оплату праці;

o відрахування на соціальні заходи;

o амортизація;

o інші витрати (поштово-телеграфні, телефонні, відрядження тощо).

Класифікація витрат підприємства та їх склад

Вид витрат

Склад витрат

1. Операційні

Витрати, пов'язанні з наданням організації активів у тимчасове користування за певну плату.

Витрати, пов'язанні з наданням прав за певну плату, виникаючих з патентів на винахід, промислові зразки й інших видів інтелектуальної власності.

Витрати, пов'язанні з участю в статутному капіталі інших організацій.

Витрати, пов'язанні з продажем, вибуттям і іншим списанням основних засобів та інших активів, відмінних від грошових засобів, товарів, продукції.

Проценти, які виплачуються організацією за користування грошовими засобами (кредитами, позиками). Витрати, пов'язанні з оплатою послуг, які здійснюють кредитні організації. Інші операційні витрати

2. Фінансові

Штрафи, пеня, неустойка за порушення умов договору, відшкодовування збитків, спричинених організацією. Збитки минулих років, які визнані в звітному році. Сума дебіторської заборгованості, за якою вийшов термін позовної давності, інших боргів, нереальних для повернення. Курсова різниця.

Сума оцінки активів (за винятком поза оборотних активів). Інші позареалізаційні витрати

3. Звичайні

Витрати на закупівлю сировини, матеріалів, товарів та їхніх матеріально-технічних запасів (МТЗ). Витрати з переробки МТЗ для цілей виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг та їх продажу (перепродажу) товарів (витрати з утримання й експлуатації основних засобів та інших поза оборотних активів, а також з підтримки їх у робочому вигляді, комерційні витрати, управлінські витрати тощо). Витрати з оплати праці. Відрахування до страхового фонду. Амортизаційні відрахування

4.

Надзвичайні

Витрати, пов'язанні з надзвичайними обставинними (стихійні лиха, пожежі, аварії тощо)

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]