24.2. Суть та соціальна значущість Закону України «Про Голодомор

перша хвиля арештів у серпні—вересні 1965 р. (заарештовано 25 осіб);

друга хвиля арештів у 1970—1972 рр. (заарештовано понад 100 осіб);

третя хвиля арештів на початку 1980-х років (заарештовано близько (І0 осіб).

2. Ізоляція в психіатрічних лікарнях.

3. Позасудові переслідування:

• звільненння з роботи;

• виключення з партії, громадсько-політичних організацій, спілок;

Особливості національно-визвольного руху в 1960 — першій половині 1980-х рр.

• стає більш масовим і організованим;

• були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух набув яскра­во виражених антитоталітарних рис;

• у поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр;

• зв'язок із громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;

• заперечення насильницьких методів боротьби;

• прагнення легалізувати свою діяльність;

• 80 % дисидентів становила інтелігенція.

Течії національно-визвольного руху в 1960 — першій половині 1980-х рр.

• за соціалізм із «людським обличчям»;

• національно-визвольна течія;

• демократична лравозахисна течія;

• релігійна течія.

Методи боротьби

• масові заходи;

• листи-иротести до керівних органів УРСР і СРСР;

• протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

• видання та поширення самвидаву;

• акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків із боку то­талітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправ'я народів;

• вивішення синьо-жовтих прапорів; поширення листівок;

• індивідуальні протести;

• створення правозахистних організацій.

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975р.заключного докумен­та в Гельсінкі(офіційна згода влади поважати громадянські права своїх під­даних) у країні активно поширюється дисидентський рух.Повіривши в лібе­ралізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які, на їх думку, мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. Незабаром з'явилися аналогічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різни­ми дисидентськими групами встановилися тісні зв'язки. У липні 1976 р. члени московської групи О. і В. Гінзбургиприїхали до Львова, щоб відвідати сім'ю ук­раїнського політв'язня І. Геля. Під час перебування в Західній Україні вони об­говорювали з українськими дисидентами можливість створення організації для контролю за дотриманням прав людини в Україні. В українських дисидентів був і власний досвід такої діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р.гро­мадського комітету захисту Н. Строкатої-Караванської. 9листопада 1976р. М. Руденко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Н. Строката-Каравансь- ка, О. Меиіко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихийпроголосили утворенняУкраїнської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ).Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, П. Григоренко.УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню

І сльсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіж­ної преси, створення незалежного прес-агентства, інформування світової гро­мадськості про факти порушень на території України Декларації прав людини га гуманітарних статей, прийнятих нарадою в Гельсінкі. За час існування Ук­раїнська Гельсінська група налічувала 37 осіб. Від 1976 до 1980 р. вона зробила .40 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п'яти подібних груп УГГ була найчисленнішою і найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи за мету «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. На противагу різним націоналістичним угрупованням українські диси­денти ставилися з глибокою повагою до інших народів.

Ні поміркованість УГҐ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не завадили радянським органам учинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. Як зазначив колишній ук­раїнський дисидент єврейського походження Я. Сусленський, до українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Якщо прибалтій- ці та вірмени одержували по 3—4 роки ув'язнення, то кожний український політв'язень був засуджений у середньому на 12 років ув'язнення і заслан­ня. Із 23 ув'язнених членів УГГ шість було засуджено на 15 років, три — на 12 років, 13 — від 3 до 9 років і лише один — на рік.

У 1984—1985 рр. в тяжких умовах ув'язнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин.

Окремим напрямком дисидентського руху в Україні була боротьба за сво­боду совісті та віросповідання. Хоча радянська конституція не заперечувала цього права громадян, але на практиці вживалися різноманітні заходи проти релігійних культів. Із цією метою проводилося обмеження церковних публі­кацій, активна атеїстична робота з дітьми. Практикувалося «запровадження» агентів і провокаторів у середовище священиків. Без будь-яких пояснень за­кривалися культові споруди.

Продовжувала свою боротьбу за існуваня УГКЦ, яка діяла підпільно. Понад 300 греко-католицьких священиків продовжували відправляти службу.

Жорстоких переслідувань зазнавали різні релігійні протестанські церкви і секти, які фактично були заборонені.

Одним із головних завдань релігійна опозиція вважала реабілітацію та легалі­зацію УГКЦ, протестантських церков та течій, боротьбу за свободу совісті та віль­не здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних храмів, звільнення засу­джених за релігійні переконання, реабілітацію страчених служителів культу.

Найвідомішими представниками релігійної опозиції були Мороз, Тереля та ін.

Форми і методи боротьби з національно-визвольним рухом

1. Арешти:

перша хвиля арештів у серпні—вересні 1965 р. (заарештовано 25 осіб);

друга хвиля арештів у 1970—1972 рр. (заарештовано понад 100 осіб);

третя хвиля арештів на початку 1980-х років (заарештовано близько (І0 осіб).

2. Ізоляція в психіатрічних лікарнях.

3. Позасудові переслідування:

• звільненння з роботи;

• виключення з партії, громадсько-політичних організацій, спілок;

позбавлення радянського громадинстна;

• організація громадського осуду. Значенії л національно-визвольного руху

• Засвідчив наявність кризових явищ у радянській системі;

• Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З'єднав два етани національно-визвольного руху — середини та кінця XX ст.;

• сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню й утвердженню в народі демократичних ідеалів;

• відкрив Україну світові;

• досвід та ідеологічні наробки дисидентів були використані в період пере­будови та здобуття Україною незалежності;

• вагомий внесок дисидентів у сучасну теорію і практику державного будівництва;

• значний внесок дисидентів у розвиток української культури та науки. Висновок. Національно-визвольний рух 1960— 1980-х рр. продовжив традиції національно-визвольної боротьби українського народу ти створив передумови для здобуття Україною незалежності.

■ Дати:1905 р. — перша хвиля масових арештів дисидентів; 1976 р. — ство­рення Української Гельсінської групи. Особистості и історії: Л. Лук'яненко, М. Руденко, В. Стус.

Білет 26

1. Наш край у 50—70-х роках XX століття".

план відповіді

1. Адміністративно-територіальний устрій (за цей період у складі УРСР відбу­лися такі зміни: створено у 1954 р. Черкаську обл., Кримську обл.; ліквідо­вано у 1954 р. Ізраїльську обл., у 1958 р. — Дрогобицьку обл.; також відбу­лися і зміни и районуванні).

2. Економічні реформи. Економічна спеціалізація регіону. (Межі раднаргос- пів, їх зміни (1957—1965 рр.), вилив на розпиток регіону; реформи О. Ко- сигіна, економічні експерименти).

3. Розпиток сільського господарства: спроби реалізації надпрограм.

4. Розвиток сфери культури; видатні земляки.

5. Розпиток опозиційного руху (страйковий рух початку 1960-х рр., дисидент­ський, національно визвольний рухи).

1. Позачергові вибори до Верховної Ради України.

план відповіді

1. Результати виборів до Верховної Ради України 2006 р.

2. Політична криза навес­ні—улітку 2007 р.

3. Дострокові парламент­ські вибори 2007 р. їх результати.

11 її (5,6 %), Комуністична партія (3,6 %). Вибори 2006 р. вперше відбулися за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. Парламентська кампанія фактично стала про мнижснням президентських виборів 2004 р., а перемога Партії регіонів роз- і і вдалася як реванш за попередню поразку. Проте набраної кількості голо- • і п регіоналам було недостатньо для формування самостійної парламентської

.шості. До того ж «помаранчеві» сили в сукупності мали більше голосів.

Гикп ситуація зумовила тривалий переговорний процес і жорстку боротьбу іколо формування парламентської більшості.

Іі липня 2006 р.Головою Верховної Ради України було обрано О. Морози. Ці¹стало свідченням домовленості про створення антикризової коаліції між

1. Іпртією регіонів, КПУ і СПУ. Так, у результаті переходу СПУ до стану «анти- иомаранчевих» сил, «помаранчеві» зазнали поразки. До того Ж набували чим- пості поправки до Конституції України, які значно зменшували повноваження

2. резидента України.

За таких умов В. Ющенко зробив спробу врятувати становище шляхом під­писання всіма політичними силами Універсальної єдності після проведення відповідного «круглого» столу. Хоча цей документ і був підписаний, але він не набув ніякої юридичної сили. Ю. Тимошенко не підписала документ й наполя- і и на на розпуску парламенту та призначенні нових виборів.

В. Ющенко не наважився на розпуск парламенту і подав до Верховної Ради України кандидатуру В.Януковичана посаду Прем'єр-міністра. Передбачало- ■ м створення широкої коаліції між Партією регіонів і Нашою Україною, проте і цільної роботи не вийшло: міністри-нашоукраїнці були по черзі звільнені. І Іочалась боротьба за повноваження Президента, які не були остаточно розме ковані в результаті змін до Конституції (2004 р.). Крім того, частина депутатів І Іншої України та БЮТ перейшла до складу антикризової коаліції, яка оголо-

1. ила себе коаліцією національної єдності. Виникла загроза створення в пар­ламенті конституційної більшості в кількості 300 депутатів під керівництвом І Партії регіонів. Це б нівелювало волевиявлення виборців, більшість яких го- носувала за «помаранчеві» партії. Крім того така більшість могла в будь-яку мить змінити конституційні засади України. У такій ситуації Президент Ук­раїни В. Ющенко 2 квітня 2007р.видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення дострокових виборів пч 27 травня 2007р.».

Більшість депутатів Верховної Ради (коаліція національної єдності) не ви­знали указ Президента України, уважаючи його неконституційним. їх під­тримав Прем'єр-міністр В. Янукович та члени Кабінету Міністрів України, икі також відмовилися визнавати цей указ і закликали своїх прихильників до виявлення протесту. У країні виникла гостра політична криза, яка супрово­джувалася протистоянням демонстрантів на вулицях Києва (прихильники ко-

2. ііції зібралися на Майдані Незалежності, а опозиція — на Європейській пло­щі), боротьбою в Конституційному Суді України та Генеральній прокуратурі, новими указами Президента, постановами Верховної Ради України. Нарешті :!7 травня 2007 р., коли обидві сторони усвідомили, що посилення конфлікту і іе є перспективним, у результаті переговорів було досягнуто політичних домов- ченостей. Сторони конфлікту заявили про завершення політичної кризи. До­мовленість передбачала складання повноважень 150 опозиційних депутатів, що має стати законною підставою для розпуску Верховної Ради України та

позбавлення радянського громади нстна;

• організація громадського осуду. Значений національно-визвольного руху

• Засвідчим наявність кризових явищ у радянській системі;

• Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З'єднав два етани національно-визвольного руху — середини та кінця XX ст.;

• сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню й утвердженню в народі демократичних ідеалів;

• відкрив Україну світові;

• досвід та ідеологічні наробки дисидентів були використані в період пере­будови та здобуття Україною незалежності;

• вагомий внесок дисидентів у сучасну теорію і практику державного будівництва;

• значний внесок дисидентів у розвиток української культури та науки. Висновок. Національно-визвольний рух 1960— 1980-х рр. продовжив традиції національно-визвольної боротьби українського народу та створив передумови для здобуття Україною незалежності.

■ Дати:1905 р. — перша хвиля масових арештів дисидентів; 1976 р. — ство­рення Української Гельсінської групи. Особистості и історії: Л. Лук'яненко, М. Руденко, В. Стус.

Білет 26

1. Наш край у 50—70-х роках XX століття".

план відповіді

1. Адміністративно-територіальний устрій (за цей період у складі УРСР відбу­лися такі зміни: створено у 1954 р. Черкаську обл., Кримську обл.; ліквідо­вано у 1954 р. Ізраїльську обл., у 1958 р. — Дрогобицьку обл.; також відбу­лися і зміни и районуванні).

2. Економічні реформи. Економічна спеціалізація регіону. (Межі раднаргос- нів, їх зміни (1957—1965 рр.), вилив на розпиток регіону; реформи О. Ко- сигіна, економічні експерименти).

3. Розвиток сільського господарства: спроби реалізації надпрограм.

4. Розвитої; сфери культури; видатні земляки.

5. Розпиток опозиційного руху (страйковий рух початку 1960-х рр., дисидент­ський, національно визвольний рухи).

1. Позачергові вибори до Верховної Ради України.

план відповіді

1. Результати виборів до Верховної Ради України 2006 р.

2. Політична криза навес­ні—улітку 2007 р.

3. Дострокові парламент­ські вибори 2007 р. їх результати.

і їм (Г),6 %), Комуністична партія (3,6 %). Вибори 2006 р. вперше відбулися за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. Парламентська кампанія фактично стала про чоііж,енням президентських виборів 2004 р., а перемога Партії регіонів роз- і підилася як реванш за попередню поразку. Проте набраної кількості голо- . і п регіоналам було недостатньо для формування самостійної парламентської

0 пості. До того ж «помаранчеві» сили в сукупності мали більше голосів.

Гикпситуація зумовила тривалий переговорний процес і жорстку боротьбу мипколо формування парламентської більшості.

Іі липня 2006 р.Головою Верховної Ради України було обрано О. Мороза. 11,г стало свідченням домовленості про створення антикризової коаліції між

1. Імртією регіонів, КПУ і СПУ. Так, у результаті переходу СПУ до стану «анти помаранчевих» сил, «помаранчеві» зазнали поразки. До того ж набували чин- иі « ті поправки до Конституції України, які значно зменшували повноваження 11 резидента України.

За таких умов В. Ющенко зробив спробу врятувати становище шляхом під­писання всіма політичними силами Універсальної єдності після проведення нідиовідного «круглого» столу. Хоча цей документ і був підписаний, але він не нпГіув ніякої юридичної сили. Ю. Тимошенко не підписала документ й наполя - і и на на розпуску парламенту та призначенні нових виборів.

13.Ющенко не наважився на розпуск парламенту і подав до Верховної Ради України кандидатуру В. Я ну ковичана посаду Прем'єр-міністра. Передбачало-

• м створення широкої коаліції між Партією регіонів і Нашою Україною, проте

1. цільної роботи не вийшло: міністри-нашоукраїнці були по черзі звільнені. І Іочалась боротьба за повноваження Президента, які не були остаточно розме «ковані в результаті змін до Конституції (2004 р.). Крім того, частина депутатів І Іншої України та БЮТ перейшла до складу антикризової коаліції, яка оголо-

ила себе коаліцією національної єдності. Виникла загроза створення в пар- иіменті конституційної більшості в кількості 300 депутатів під керівництвом І Іпртії регіонів. Це б нівелювало волевиявлення виборців, більшість яких го- посувала за «помаранчеві» партії. Крім того така більшість могла в будь-яку мить змінити конституційні засади України. У такій ситуації Президент Ук­раїни В. Ющенко 2 квітня 2007р.видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення дострокових виборів на 27 травня 2007р.».

Більшість депутатів Верховної Ради (коаліція національної єдності) не ви­знали указ Президента України, уважаючи його неконституційним. їх під­тримав Прем'єр-міністр В. Янукович та члени Кабінету Міністрів України, икі також відмовилися визнавати цей указ і закликали своїх прихильників до виявлення протесту. У країні виникла гостра політична криза, яка супрово­джувалася протистоянням демонстрантів на вулицях Києва (прихильники ко-

2. ііції зібралися на Майдані Незалежності, а опозиція — на Європейській пло­щі), боротьбою в Конституційному Суді України та Генеральній прокуратурі, новими указами Президента, постановами Верховної Ради України. Нарешті :!7 травня 2007 р., коли обидві сторони усвідомили, що посилення конфлікту не є перспективним, у результаті переговорів було досягнуто політичних домов­леностей. Сторони конфлікту заявили про завершення політичної кризи. До­мовленість передбачала складання повноважень 150 опозиційних депутатів, що має стати законною підставою для розпуску Верховної Ради України та призначення позачергових виборів. Четвертим Указом Президента України від 31 липня 2007 р. вибори було призначено на ЗО вересня.

2 серпня 2007р.в Україні почалася передвиборча кампанія, у якій узяли участь 20 партій і передвиборчих блоків. На виборах 3% -вий бар'єр подола­ли три партії: Партія регіонів (34,37 %), «Блок Юлії Тимошенко» (30,71 %), Блок «Наша Україна—Народна самооборона» (14,15 %), Комуністична партія України (5,39%), «Блок Литвина» (3,96%). Соціалістична партія України набрала 2,86 % і до парламенту не потрапила.

У новому складі Верховної Ради України «Блок Юлії Тимошенко» і блок «Наша Україна—Народна самооборона» утворили парламентську більшість у складі 227 депутатів. Головою Верховної Ради України було обрано А. Яценю- ка,а Прем'єр-міністром України — Ю. Тимошенко.Натомість гостра політич­на боротьба в Україні триває.

■ Дати:26 березня 2006 р. — вибори до Верховної Ради України; 6 липня

2006. р. — обрання Головою Верховної Ради України О. Мороза; 2 квітня

2007. р. — Перший Указ Президента про дострокове припинення повнова­жень Верховної Ради України; 27 травня 2007 р. — політичні домовленос­ті між політичними силами про припинення політичної кризи; 31 липня 2007 р. — Четвертий указ Президента про дострокове припинення повно­важень Верховної Ради України; ЗО вересня 2007 р. — дострокові вибори до Верховної Ради України.

Регіональні додатки Інформація до білета 12, питання 2.

Наш край у роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн

Автономна Республіка Крим. Для контролю акваторії Чорного моря й підвезення румунської нафти німці планували використати Кримський півострів як плацдарм.

Німецьке військо, сили якого переважали, у середині вересня 1941 р. захопили Ішунські позиції.

Військами в Криму керував віце-адмірал М. Левченко та його заступник із сухопут­них військ генерал П. Батов. Однак німецькі війська змогли прорвати оборону. Радян­ські війська змушені були відступити в район Севастополя та Керчі. Німецько-румун­ські війська взяли в облогу Севастополь. Героїчна оборона міста тривала 250 днів. Щоб допомогти захисникам міста, у січні 1942 р. була проведена Керченсько-Феодосійська десантна операція, у результаті якої було звільнено Керченський півострів, але далі радянські війська просунутися не змогли. Плануючи наступ на південному фланзі ра­дянсько-німецького фронту, німецьке командування навесні 1942 р. розпочало ліквіда­цію радянського угруповання в Криму. Під командуванням фельдмаршала Манштейна німецькі війська спочатку розгромили радянське угруповання на Керченському півос­трові (радянські втрати склали лише полоненими 180 тис. осіб), а потім розпочали вирі­шальний штурм Севастополя. 4 липня 1942 р. місто було захоплене. Решта захисників міста продовжували опір на півострові Херсонес до 7 липня. Радянські війська втратили близько 100 тис. полоненими і 50 тис. загиблими.

Після розгрому радянських військ на всій території Криму був установлений оку­паційний режим. Його жертвами стали тисячі жителів півострова. У роки окупації в гірській частині Криму діяли партизанські загони.

Визволення півострова розпочалося в листопаді—грудні 1943 р. під час здійснення Керченсько-Ельтигейської десантної операції. У цей же час радянські війська прорва­ли укріплення ворога на турецькому валу на Перекопському перешийку й захопили плацдарм на південному березі Сиваша, але далі просунутися не змогли. Рішення про остаточне визволення Криму було прийняте радянським командуванням навесні 1944 р.

ІІиступ 4-го Українського фронту розпочався 8 квітня 1944 р. з півночі, а 11 квітня з і'ііііону Керчі почався наступ Окремої Приморської Армії. 13 квітня радянські війська ми іьнили Сімферополь. 5 травня розпочався штурм Севастополя. Особливо жорстокі бої І и і; і горнулися на Сапун-горі. 9 травня 1944 р. місто було звільнене. Залишки німецьких иІНськ капітулювали на півострові Херсонес.

Визволення Криму забезпечило подальший успіх радянських військ на південному фланзі радянсько-німецького фронту.

Міста Севастополь і Керч були відзначені почесним званням «місто-герой».

Вінницька область. 10 липня 1941 р. німецькі війська дісталися Вінниці. 21 лип- після окупації, Вінниця й північні райони області увійшли до генерального округу

• Полинь» рейхскомісаріату «Україна». Південні райони області увійшли до складу ру­мунської окупаційної зони — Трансністрії.

Спочатку керівники підпільного обкому не змогли вийти до потрібного району, однак незабаром у Вінниці виник підпільний центр під керівництвом І. Бевза. На початок ІІМ2 р. у Вінниці було 17 підпільних організацій і груп. Проте навесні та влітку 1942 р. ІІІнницький підпільний центр був знищений, а підпільники розстріляні, зокрема і їх кірівник І. Бевз.

Через переміщення центру операцій на південне крило радянсько-німецького фронту и чітку 1942 р. ставка Гітлера була перенесена зі Східної Пруссії на околиці Вінниці.

Наступ у напрямку Вінниці військ 1-го Українського фронту розпочався 24 грудня- І ІМ3 р. У результаті була звільнена частина Вінницької області.

Другий етап операцій із вигнання окупантів із Правобережної України припадає на ііі'резень—квітень 1944 р. 18 березня 1944 р. Вінницю було звільнено від німців.

Волинська й Рівненська області. На початку Другої світової війни Волинська та Ріиненська області входили до складу Польщі (Волинське воєводство). Згідно з радян- ті.ко-німецькими таємними домовленостями (Додатковий протокол до радянсько-ні- мецького Пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р.), цей регіон входив до радянської іони впливу.

17 вересня 1939 р. радянські війська Українського фронту перейшли радянсько- иольський кордон і впродовж трьох днів окупували територію Волині. Польські час­тин майже не чинили опору. 28 вересня було укладено радянсько-німецький договір

• І Іро дружбу і кордони», який визначав лінію кордону і, зокрема, входження Волині до і к чаду СРСР. 27 жовтня 1939 р. Народні Збори Західної України ухвалили Декларацію про входження Західної України до складу УРСР. На території Волині були створені Волинська і Рівненська області УРСР. На цих територіях розпочався процес радянізації, унаслідок якої переважно позитивні настрої населення до входження до складу УРСР і і І'СР змінилися на негативні.

Згідно з планом «Барбаросса» (план нападу Німеччини на СРСР), через Волинь спря­мовувався головний удар німецької групи армій «Південь». На напрямку головного уда­ру порогу вдалося створити кількісну перевагу.

Однією з перших областей, що постраждали від німецьких військ, була Волинська. '.'■' -29 червня 1941 р. НКВС провів масове винищення політв'язнів, у результаті чого иигинули близько 5 тис. осіб.

У перші дні війни на Волині розгорнулася одна з найбільших танкових битв. Радян- і і.ке командування, прагнучи зупинити наступ противника, організувало контрудар механізованими корпусами, який виявився невдалим. Головні сили радянських військ І Іівденно-Західного фронту були розгромлені. Незважаючи на поразку, бої на Волині штримали просування німецьких військ на тиждень, що дало змогу організувати ра- пшському командуванню оборону на київському напрямку.

Після окупації Волинська область була включена до генерального округу «Волинь» рейхскомісаріату «Україна». Місто Рівне стало центром рейхскомісаріату Україна.

Волинь була найсприятливішим регіоном для розгортання руху Опору в Україні. Уже в 1941 р. тут розпочинають свою діяльність радянські партизани, проте на початок І 'М2 р. вони були майже повністю розгромлені. У 1943 р. через Волинь здійснили рейд і'сднання партизанських загонів під командуванням О. Федорова, С. Ковпака. Але цей регіон не став базою для радянського руху Опору, хоча тут і діяли окремі невеликі ра- призначення позачергових виборів. Четвертим Указом Президента України від 31 липня 2007 р. вибори було призначено на ЗО вересня.

2 серпня 2007р.в Україні почалася передвиборча кампанія, у якій узяли участь 20 партій і передвиборчих блоків. На виборах 3% -вий бар'єр подола­ли три партії: Партія регіонів (34,37 %), «Блок Юлії Тимошенко» (30,71 %), Блок «Наша Україна—Народна самооборона» (14,15 %), Комуністична партія України (5,39%), «Блок Литвина» (3,96%). Соціалістична партія України набрала 2,86 % і до парламенту не потрапила.

У новому складі Верховної Ради України «Блок Юлії Тимошенко» і блок «Наша Україна—Народна самооборона» утворили парламентську більшість у складі 227 депутатів. Головою Верховної Ради України було обрано А. Яценю- ка,а Прем'єр-міністром України — Ю. Тимошенко.Натомість гостра політич­на боротьба в Україні триває.

■ Дати:26 березня 2006 р. — вибори до Верховної Ради України; 6 липня

2006. р. — обрання Головою Верховної Ради України О. Мороза; 2 квітня

2007. р. — Перший Указ Президента про дострокове припинення повнова­жень Верховної Ради України; 27 травня 2007 р. — політичні домовленос­ті між політичними силами про припинення політичної кризи; 31 липня 2007 р. — Четвертий указ Президента про дострокове припинення повно­важень Верховної Ради України; 30 вересня 2007 р. — дострокові вибори до Верховної Ради України.

'їШЩШШі' Регіональні додатки Інформація до білета 12, питання 2.

Наш край у роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн

Автономна Республіка Крим. Для контролю акваторії Чорного моря й підвезення румунської нафти німці планували використати Кримський півострів як плацдарм.

Німецьке військо, сили якого переважали, у середині вересня 1941 р. захопили Ішунські позиції.

Військами в Криму керував віце-адмірал М. Левченко та його заступник із сухопут­них військ генерал П. Батов. Однак німецькі війська змогли прорвати оборону. Радян­ські війська змушені були відступити в район Севастополя та Керчі. Німецько-румун­ські війська взяли в облогу Севастополь. Героїчна оборона міста тривала 250 днів. Щоб допомогти захисникам міста, у січні 1942 р. була проведена Керченсько-Феодосійська десантна операція, у результаті якої було звільнено Керченський півострів, але далі радянські війська просунутися не змогли. Плануючи наступ на південному фланзі ра­дянсько-німецького фронту, німецьке командування навесні 1942 р. розпочало ліквіда­цію радянського угруповання в Криму. Під командуванням фельдмаршала Манштейна німецькі війська спочатку розгромили радянське угруповання на Керченському півос­трові (радянські втрати склали лише полоненими 180 тис. осіб), а потім розпочали вирі­шальний штурм Севастополя. 4 липня 1942 р. місто було захоплене. Решта захисників міста продовжували опір на півострові Херсонес до 7 липня. Радянські війська втратили близько 100 тис. полоненими і 50 тис. загиблими.

Після розгрому радянських військ на всій території Криму був установлений оку­паційний режим. Його жертвами стали тисячі жителів півострова. У роки окупації в гірській частині Криму діяли партизанські загони.

Визволення півострова розпочалося в листопаді—грудні 1943 р. під час здійснення Керченсько-Ельтигейської десантної операції. У цей же час радянські війська прорва­ли укріплення ворога на турецькому валу на Перекопському перешийку й захопили плацдарм на південному березі Сиваша, але далі просунутися не змогли. Рішення про остаточне визволення Криму було прийняте радянським командуванням навесні 1944 р.

11 вступ 4-го Українського фронту розпочався 8 квітня 1944 р. з півночі, а 11 квітня з і'ііііону Керчі почався наступ Окремої Приморської Армії. 13 квітня радянські війська ті іьнили Сімферополь. 5 травня розпочався штурм Севастополя. Особливо жорстокі бої |кмгорнулися на Сапун-горі. 9 травня 1944 р. місто було звільнене. Залишки німецьких «ІИеьк капітулювали на півострові Херсонес.

Визволення Криму забезпечило подальший успіх радянських військ на південному фланзі радянсько-німецького фронту.

Міста Севастополь і Керч були відзначені почесним званням «місто-герой».

Вінницька область. 10 липня 1941 р. німецькі війська дісталися Вінниці. 21 лип­ни, після окупації, Вінниця й північні райони області увійшли до генерального округу

• Волинь» рейхскомісаріату «Україна». Південні райони області увійшли до складу ру­мунської окупаційної зони — Трансністрії.

Спочатку керівники підпільного обкому не змогли вийти до потрібного району, однак незабаром у Вінниці виник підпільний центр під керівництвом І. Бевза. На початок 11112 р. у Вінниці було 17 підпільних організацій і груп. Проте навесні та влітку 1942 р. Вінницький підпільний центр був знищений, а підпільники розстріляні, зокрема і їх керівник І. Бевз.

Через переміщення центру операцій на південне крило радянсько-німецького фронту и чітку 1942 р. ставка Гітлера була перенесена зі Східної Пруссії на околиці Вінниці.

Наступ у напрямку Вінниці військ 1-го Українського фронту розпочався 24 грудня- 1043 р. У результаті була звільнена частина Вінницької області.

Другий етап операцій із вигнання окупантів із Правобережної України припадає на березень—квітень 1944 р. 18 березня 1944 р. Вінницю було звільнено від німців.

Волинська й Рівненська області. На початку Другої світової війни Волинська та І'Іпненська області входили до складу Польщі (Волинське воєводство). Згідно з радян- і і.ко-німецькими таємними домовленостями (Додатковий протокол до радянсько-ні- чецького Пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р.), цей регіон входив до радянської ІОНИвпливу.

17 вересня 1939 р. радянські війська Українського фронту перейшли радянсько- нольський кордон і впродовж трьох днів окупували територію Волині. Польські час­тин майже не чинили опору. 28 вересня було укладено радянсько-німецький договір

• Про дружбу і кордони», який визначав лінію кордону і, зокрема, входження Волині до і к чаду СРСР. 27 жовтня 1939 р. Народні Збори Західної України ухвалили Декларацію про входження Західної України до складу УРСР. На території Волині були створені Волинська і Рівненська області УРСР. На цих територіях розпочався процес радянізації, унаслідок якої переважно позитивні настрої населення до входження до складу УРСР і і І'СР змінилися на негативні.

Згідно з планом «Барбаросса» (план нападу Німеччини на СРСР), через Волинь спря­мовувався головний удар німецької групи армій «Південь». На напрямку головного уда­ру порогу вдалося створити кількісну перевагу.

Однією з перших областей, що постраждали від німецьких військ, була Волинська.

-29 червня 1941 р. НКВС провів масове винищення політв'язнів, у результаті чого иигинули близько 5 тис. осіб.

У перші дні війни на Волині розгорнулася одна з найбільших танкових битв. Радян- і і.ке командування, прагнучи зупинити наступ противника, організувало контрудар чі'ханізованими корпусами, який виявився невдалим. Головні сили радянських військ ІІІвденно-Західного фронту були розгромлені. Незважаючи на поразку, бої на Волині нітримали просування німецьких військ на тиждень, що дало змогу організувати ра- ч н нському командуванню оборону на київському напрямку.

Після окупації Волинська область була включена до генерального округу «Волинь» реіїхскомісаріату «Україна». Місто Рівне стало центром рейхскомісаріату Україна.

Волинь була найсприятливішим регіоном для розгортання руху Опору в Україні. Уже в 1941 р. тут розпочинають свою діяльність радянські партизани, проте на початок 1042 р. вони були майже повністю розгромлені. У 1943 р. через Волинь здійснили рейд і єднання партизанських загонів під командуванням О. Федорова, С. Ковпака. Алецей (іигіон не став базою для радянського руху Опору, хоча тут і діяли окремі невеликі ра­дянські загони. Серед них вирізнявся загін полковника Д. Медведева, який прикривав діяльність^-радянського розвідника М. Кузнецова.

У той же час Волинь стає центром для формування українського збройного опору.' У 1941 р. тут утворюється «Поліська Січ» Тараса Бульби (Боровця). Збройні партизансь­кі загони українських націоналістів уперше виникли саме на Волині й Поліссі. Восени 1942 р. розрізнені загони українського руху Опору були об'єднані в Українську повс­танську армію (УПА) на чолі з Р. ІПухевичем (Тарасом Чупринкою).

У 1943 р. на Волині сталися події, які увійшли в історію під назвою «Волинська тра­гедія ». Цього ж року на цих територіях розгортається збройне протистояння між україн­цями і поляками, яке перетворилося на справжню трагедію двох народів.

Визволення Волині від німецьких загарбників, яке почалося в 1944 р., було пов'язане з проведенням Рівненсько-Луцької операції, у результаті якої-2 лютого 1944 р. були звільнені міста Луцьк і Рівне.

Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Черкаська області. Середнє Подніпров'я було одним із провідних економічних центрів УРСР та СРСР, тому радянсь­ке командування намагалося утримати за собою цей регіон. У липні 1941 р. лінія фронту стабілізувалася. Після невдалих штурмів Києва німецьке командування в серпні 1941 р. повернуло головні ударні сили на південь і в районі Умані оточило головні сили радян­ських військ на Правобережжі. 4 серпня 1941р. було захоплено Кіровоград, а 22 серп­ня 1941 р. — Черкаси. Залишки радянських військ відступили до Дніпра. Жорстокі бої розгорнулися за Дніпропетровськ, Запоріжжя. Наприкінці серпня радянські війська відійшли на лівий берег Дніпра. 25 серпня було захоплено Дніпропетровськ, 14 жовтня

1941. р. — Запоріжжя. Відступаючи, радянські війська підірвали плотину Дніпрогеса. Ще 8 вересня ворог оволодів плацдармом на лівому березі Дніпра в районі Кременчука, що створило загрозу для радянських військ, які обороняли Київ і чинили опір на Лівобереж­жі. У вересні—жовтні 1941 р. вся територія цих областей була окупована. У районі Чер­нігівки потрапили в оточення та були розгромлені частини військ Південного фронту.

Території областей увійшли до складу рейхскомісаріату «Україна ». Фашистами було введено жорстокий окупаційний режим. Так, у Дніпропетровську за замах на гітлерів­ського офіцера було вбито 100 людей. Загалом жертвами окупації стали сотні тисяч осіб. У грудні 1941 р. з Кривого Рогу та інших міст почалося відправлення шахтарів на роботи до шахт Німеччини.- Крім того окупанти намагалися організувати видобуток марганце­вих і залізних руд у цьому регіоні.

На території регіону в роки війни діяв рух Опору. Сприятливі умови для партизан­ської боротьби мала Черкаська область (Холодний Яр). Тут діяв партизанський загін під командуванням Савченка, на Кіровоградщині — Куценка, Нечаева, Щученка, на Дніпропетровщині — Жученка. У районі Нікополя з кількох партизанських загонів було утворено з'єднання кількістю близько 700 осіб.

Війська Південного фронту та 6-ї армії Південно-Західного фронту прагнули навесні

1941. р. захопити переправи через Дніпро в районі Дніпропетровська й Запоріжжя, проте їм це не вдалося.

Після розгрому німецьких військ під Сталінградом і загального наступу радянських військ узимку 1943 р. ударні частини радянських військ у лютому 1943 р. майже досягли околиць Дніпропетровська. Але контрудари німецьких військ примусили радянські вій­ська відступити, і визволення регіону було відкладене аж до осені 1943 — зими 1944 р.

Восени 1943 р. війська Степового фронту почали форсувати Дніпро в напрямку Пол­тава—Кременчук, Південно-Західного фронту — Дніпропетровськ—Запоріжжя, Пів­денного фронту — пониззя Дніпра.

Восени 1943 р. було звільнено багато міст: 14 жовтня — Запоріжжя, 25 жовтня — Дніпропетровськ, із 14 по 20 жовтня — Черкаси, Чигирин, Знам'янка. У результаті Кор- сунь-Шевченківської операції від окупантів було звільнене все Правобережжя.

Донецька й Луганська області. Донбаський регіон мав стратегічне значення як для СРСР, так і для німецько-фашистських загарбників.

За допомогою населення радянське керівництво почало створювати оборонні рубежі: траншеї, протитанкові рови тощо. До лав народного ополчення приєдналося багато ліо- дей, були створені дивізії народного ополчення.

Німецькі війська розпочали наступати в районі Бердянська іі Мелітополя » жовт­ні 1941 р. Потім вони здобули Маріуполь і вийшли до південних районів Донецького Лясейну. Незважаючи на відчайдушну оборону 383-ї дивізії Червоної армії, територія і італійської (Донецької) області була захоплена.

Після невдалого весняного 19 12 р. наступу радянських військ під Харконим улітку 1042 р. війська Південно-Західного фронту були змушені залишити Донбас (22 липня ІІМ2р. радянські війська залишили місто Свердловськ - останній населений пункт УІ'СР).

Як і в інших регіонах України, окупанти встановили на території краю жорстокий окупаційний режим, жертвами якого стали тисячі жителів. Проте нацистське пануван­ня не було тривалим. Луганська (Ворошиловградська) область була звільнена під час зимового 1943 р. наступу радянських військ. Із 13 серпня по 22 вересня 1943 р. була проведена Донбаська наступальна операція, у результаті якої окупантів було вигнано з Донецької області. Відступаючи, ворог намагався залишити за собою * випалену землю».

Героїчною сторінкою руху Опору в регіоні стала діяльність у Краснодоні молодіжної підпільної організації «Молода гвардія».

Житомирська область. Війна на землі Житомирщини прийшла вже н перші дні Вс­ій кої Вітчизняної війни. Так, Житомир уже в перші години війни зазнав бомбового удару. Житомирська область розташовувалася на шляху головного удару Групи армій • Південь», що наступала на Київ. Область захищали війська Південно-Західного фрон­ту. Після битви в районі Луцьк—Дубно—Броди—Рівне німецькі війська зчинили на­пад на район Новоград-Волинського й Шепетівки, проте радянські війська завдали їм контрудар від Коростеня в район річки Случ і Житомира. У результаті були утворені Коростенський, Новоград-Волинський, Шепетівський укріплені райони.

7 липня 1941 р. німецькі танкові війська захопили Бердичів, Новоград-Волинський, II липня — Житомир. Далі було заплановано захопити Київ.

Після загарбання області на її території вже у липні почалося масове винищення і ирейського населення айнзацгрупами.

Під час окупації область увійшла до складу рейхскомісаріату «Україна». У Житоми­рі була розташована польова штаб-квартира Гіммлера.

Північні раііони області були сприятливими для розгортання партизанської Гюроті.би, тому вже після перших днів окупації тут розпочався активний рух Опору. Його органі­заторами виступали як органи радянської влади, так і оточені частини Червоної армії. Крім того, саме в червні—листопаді 1941 р. тут розгорнула свою діяльність «Поліська Січ» (м. Олевськ). У листопаді 1942 р. на кордоні області з Білорусією сформувався парти­занський край, який став однією з баз радянського партизанського руху в УРСР.

Після звільнення Києва в 1943 р. розпочалося визволення Житомирської області. Ра­дянські війська перейшли в наступ на Коростень, Житомир, Фастів. Проте в результаті запеклих боїв, утративши багатьох бійців, німцям удалося знову захопити Житомир.

Наприкінці 1943— на початку 1911р. відбулася Житомирсько-Бердичівськя опе­рація, у результаті якої 31 грудня 1943 р. Житомир було звільнено. У середині січня 1944 р. була відвойована і вся Житомирська область.

Закарпатська область. У 1938—1939 рр. територія області входила до складу Угор­щини (І Віденський арбітраж, агресія Угорщини проти Карпатської України). У 1939— 1944 рр. на території краю існували угорські порядки, місцеве русинське (українське) населення зазнавало утисків.

У роки війни радянське командування намагалося розгорнути у краї партизанський рух, але без особливих успіхів.

Із наближенням радянських військ до кордонів Чехо-Словаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е. Бенеша і в договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ЧСР та СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехо-Словаччини.

Операція з визволення Закарпаття розпочалася наприкінці 1944 р. У Карпатах у фашистів були добре укріплені оборонні споруди («лінія Аргіада»), Водночас із насту­пальною операцією радянських військ відбулося Словацьке національне повстання.

дянські загони. Серед них вирізнявся загін полковника Д. Медведева, який прикривав діяльність" радянського розвідника М. Кузнецова.

У той же час Волинь стає центром для формування українського збройного опору. У 1941 р. тут утворюється «Поліська Січ» Тараса Бульби (Боровця). Збройні партизансь- ,; кі загони українських націоналістів уперше виникли саме на Волині й Поліссі. Восени 1942 р. розрізнені загони українського руху Опору були об'єднані в Українську повс- і танську армію (УПА) на чолі з Р. ІПухевичем (Тарасом Чупринкою).

У 1943 р. на Волині сталися події, які увійшли в історію під назвою «Волинська тра­гедія ». Цього ж року на цих територіях розгортається збройне протистояння між україн­цями і поляками, яке перетворилося на справжню трагедію двох народів.

Визволення Волині від німецьких загарбників, яке почалося в 1944 р., було пов'язане з проведенням Рівненсько-Луцької операції, у результаті якої 2 лютого 1944 р. були звільнені міста Луцьк і Рівне.

Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Черкаська області. Середнє Подніпров'я було одним із провідних економічних центрів УРСР та СРСР, тому радянсь- : ке командування намагалося утримати за собою цей регіон. У липні 1941 р. лінія фронту ¹ стабілізувалася. Після невдалих штурмів Києва німецьке командування в серпні 1941 р. повернуло головні ударні сили на південь і в районі Умані оточило головні сили радян­ських військ на Правобережжі. 4 серпня 1941 р. було захоплено Кіровоград, а 22 серп­ня 1941 р. — Черкаси. Залишки радянських військ відступили до Дніпра. Жорстокі бої 1 розгорнулися за Дніпропетровськ, Запоріжжя. Наприкінці серпня радянські війська відійшли на лівий берег Дніпра. 25 серпня було захоплено Дніпропетровськ, 14 жовтня

1941. р. — Запоріжжя. Відступаючи, радянські війська підірвали плотину Дніпрогеса. ' Ще 8 вересня ворог оволодів плацдармом на лівому березі Дніпра в районі Кременчука, що створило загрозу для радянських військ, які обороняли Київ і чинили опір на Лівобереж- ' жі. У вересні—жовтні 1941 р. вся територія цих областей була окупована. У районі Чер­нігівки потрапили в оточення та були розгромлені частини військ Південного фронту.

Території областей увійшли до складу рейхскомісаріату «Україна». Фашистами було | введено жорстокий окупаційний режим. Так, у Дніпропетровську за замах на гітлерів­ського офіцера було вбито 100 людей. Загалом жертвами окупації стали сотні тисяч осіб, і У грудні 1941 р. з Кривого Рогу та інших міст почалося відправлення шахтарів на роботи } до шахт Німеччини.- Крім того окупанти намагалися організувати видобуток марганце­вих і залізних руд у цьому регіоні.

На території регіону в роки війни діяв рух Опору. Сприятливі умови для партизан­ської боротьби мала Черкаська область (Холодний Яр). Тут діяв партизанський загін під командуванням Савченка, на Кіровоградщині — Куценка, Нечаева, Щученка, на Дніпропетровщині — Жученка. У районі Нікополя з кількох партизанських загонів було утворено з'єднання кількістю близько 700 осіб.

Війська Південного фронту та 6-ї армії Південно-Західного фронту прагнули навесні

1941. р. захопити переправи через Дніпро в районі Дніпропетровська й Запоріжжя, проте їм це не вдалося.

Після розгрому німецьких військ під Сталінградом і загального наступу радянських військ узимку 1943 р. ударні частини радянських військ улютому 1943 р. майже досягли околиць Дніпропетровська. Але контрудари німецьких військ примусили радянські вій­ська відступити,, і визволення регіону було відкладене аж до осені 1943 — зими 1944 р.

Восени 1943 р. війська Степового фронту почали форсувати Дніпро в напрямку Пол­тава—Кременчук, Південно-Західного фронту — Дніпропетровськ—Запоріжжя, Пів­денного фронту — пониззя Дніпра.

Восени 1943 р. було звільнено багато міст: 14 жовтня — Запоріжжя, 25 жовтня — 1 Дніпропетровськ, із 14 по 20 жовтня — Черкаси, Чигирин, Знам'янка. У результаті Кор- сунь-Шевченківської операції від окупантів було звільнене все Правобережжя.

Донецька й Луганська області. Донбаський регіон мав стратегічне значення як для СРСР, так і для німецько-фашистських загарбників.

За допомогою населення радянське керівництво почало створювати оборонні рубежі: траншеї, протитанкові рови тощо. До лав народного ополчення приєдналося багато лїо- .! дей, були створені дивізії народного ополчення.

Німецькі війська розпочали наступати в районі Бердянська й Мелітополя в жовт­ні 1941 р. Потім вони здобули Маріуполь і вийшли до південних районів Донецького пііссйну. Незважаючи на відчайдушну оборону 383-ї дивізії Червоної армії, територія і італійської (Донецької) області була захоплена.

Після невдалого весняного 19 12 р. наступу радянських військ під Харковим улітку 11)12 р. війська Південно-Західного фронту були змушені залишити Донбас (22 липня 11)42 р. радянські війська залишили місто Свердловськ - останній населенні! пункт УГСР).

Як і в інших регіонах України, окупанти встановили на території краю жорстокий окупаційний режим, жертвами якого стали тисячі жителів. Проте нацистське пануван­ня не було тривалим. Луганська (Ворошиловградська) область була звільнена під час димового 1943 р. наступу радянських військ. Із 13 серпня по 22 вересня 1943 р. була проведена Донбаська наступальна операція, у результаті якої окупантів було вигнано з Донецької області. Відступаючи, ворог намагався залишити за собою «випалену землю».

Героїчною сторінкою руху Опору в регіоні стала діяльність у Краснодоні молодіжної підпільної організації «Молода гвардія».

Житомирська область. Війна на землі Житомирщини прийшла вже в перші дні Ве­ні кої Вітчизняної війни. Так, Житомир уже в перші години війни зазнав бомбового удару. Житомирська область розташовувалася на шляху головного удару Групи армій • Південь», що наступала на Київ. Область захищали війська Південно-Західного фрон­ту. Після битви в районі Луцьк—Дубно—Броди—Рівне німецькі війська зчинили на­пад на район Новоград-Волинського й Шепетівки, проте радянські війська завдали їм контрудар від Коростеня в район річки Случ і Житомира. У результаті були утворені Коростенський, Новоград-Волинський, Шепетівський укріплені райони.

7 липня 1941 р. німецькі танкові війська захопили Бердичів, Новоград-Волинський, II липня — Житомир. Далі було заплановано захопити Київ.

Після загарбання області на її території вже у липні почалося масове винищення і врейського населення айнзацгрупами.

Під час окупації область увійшла до складу рейхскомісаріату «Україна ». У Житоми­рі була розташована польова штаб-квартира Ґіммлера.

Північні райони області були сприятливими для розгортання партизанськоїборотьби, тому вже після перших днів окупації тут розпочався активний рух Опору. Його органі- щторями виступали як органи радянської влади, так і оточені частини Червоної армії. Крім того, саме в червні—листопаді 1941 р. тут розгорнула свою діяльність «Поліська Січ» (м. Олевськ). У листопаді 1942 р. на кордоні області з Білорусією сформувався парти­занський край, який став однією з баз радянського партизанського руху в УРСР.

Після звільнення Києва в 1943 р. розпочалося визволення Житомирської області. Ра­дянські війська перейшли в наступ на Коростень, Житомир, Фастів. Проте в результаті запеклих боїв, утративши багатьох бійців, німцям удалося знову захопити Житомир.

Наприкінці 1913— на початку 1941р. відбулася Житомирсько-Бердичівська опе­рація, у результаті якої 31 грудня 1913 р. Житомир було звільнено. У середині січня 1944 р. була відвойована і вся Житомирська область.

Закарпатська область. У 1938—1939 рр. територія області входила до складу Угор­щини (І Віденський арбітраж, агресія Угорщини проти Карпатської України). У 1939— 1944 рр. на території краю існували угорські порядки, місцеве русинське (українське) населення зазнавало утисків.

У роки війни радянське командування намагалося розгорнути у краї партизанський рух, але без особливих успіхів.

Із наближенням радянських військ до кордонів Чехо-Словаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е. Бенеша і в договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ЧСР та СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехо-Словаччини.

Операція з визволення Закарпаття розпочалася наприкінці 1944 р. У Карпатах у фашистів були добре укріплені оборонні споруди («лінія Аргіада»). Водночас із насту­пальною операцією радянських військ відбулося Словацьке національне повстання.

Були проведені Кирпатсько-Дуклінська та Західно-Карпатська наступальні операції, і 28 жовтня 1944 р. Закарпаття було звільнене.

Зі вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилася. Радянське керівництво стало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плац­дарм для посилення впливу в Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське керівництво використало антифашистський і націо­нально-визвольний рух населення краю.

Із звільненням краю від фашистської окупації вийшли з підпілля Народні комітети, які стали відігравати роль органів місцевого самоврядування, і комуністи, які 19 лис­топада 1944 р. заснували самостійну Комуністичну партію Закарпатської України. Від­новлення чехословацької адміністрації гальмувалось. Більша частина краю була вклю­чена до зони, на яку поширювалась влада радянської воєнної адміністрації.

За таких умов 26 листопада 1944 р. в місті Мукачеве було скликано з'їзд Народних комітетів. На ньому було схвалено Маніфест про возз'єднання з Радянською Україною, обрано Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України і сформовано уряд. Досить швидко було створено всі атрибути державності Закарпатської України — суд, прокуратуру, збройні сили, органи управління на місцях тощо.

Події в Закарпатті непокоїли уряд ЧСР. Міністр закордонних справ Я. Масар^ик від­верто заявив, що Закарпаття не буде віддано, бо «Росію не можна пускати в Європу». Однак хід подій змушував керівників Чехо-Словаччини враховувати нові обставини. По­зиція населення Закарпаття була чіткою і послідовною — до України. СРСР, порушуючи попередні угоди, прагнув якнайшвидше вирішити долю Закарпаття на свою користь. Усі спроби уряду ЧСР перенести це питання на обговорення повоєнної міжнародної конфе­ренції наражались на протидію сталінського керівництва. Зрештою уряд ЧСР змушений був поступитися. У червні 1945 р. договір між ЧСР та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачевому. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як державне утворення.

Івано-Франківська область. Станіславська область (у 1962 р. перейменована на Івано- Франківську) до 1939 р. входила до складу Польщі. Після укладення «пакту Молотова— Ріббентропа » регіон як складова Східної Галичини потрапив до радянської зони впливу. 1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна, а 17 версия 1939 р. Червона армія здійснила «визвольний похід» на Західноукраїнські землі. Згодом ці землі Станіслав- щини увійшли до складу УРСР як Станіславська область. Включення до складу УРСР супроводжувалося процесом радянізації.

На початку Великої Вітчизняної війни Івано-Франківська область була окупована ні­мецькими військами. Незважаючи на рівність сил, радянські війська Південно-Західно­го фронту відступали. Через швидкий відступ органи НКВС контролювали організацію процесу евакуації, знищували політв'язнів.

Станіславська область, відповідно до німецького плану, увійшла до складу дистрикту «Галичина».

Були утворені два напрямки боротьби з окупантами — націоналістичний та комуніс­тичний. Комуністичний партизанський рух активізувався завдяки партизанській армії С. Ковпака, яка влітку 1943 р. наступала на території західних областей України. Націо­налістичний рух був представлений підпіллям ОУН та партизанськими загонами УПА. Чорний ліс на Станіславщині став однією з головних баз УПА.

Визволення Правобережної України уможливило визволення від німецько-фашист­ських окупантів і Західної України. У липні—серпні 1944 р. завдяки Львівсько-Сандо- мирської наступальної операції радянські війська змогли прорватися в район Коломиї. 27 липня 1944 р. місто Станіслав було звільнене.

Київ. Згідно з планом «Барбаросса» група армій «Південь» мала здобути Київ уже піс­ля першого тижня війни. Але події розгорталися інакше. Уже 23 червня 1941 р. головні частини німецьких військ були контратаковані радянськими механізованими корпусами в районі міст Луцьк—Рівне—Дубно—Броди. Розгорілася перша у Другій світовій війні грандіозна танкова битва, що тривала до 29 червня; Хоча Червона армія зазнала поразки, їй удалося зупинити просування німецьких військ на тиждень. Тим часом Київ готувався ни оборони: приводився у бойову готовність київський укріплений район (УР), що налічу- ііїїм 220 оборонних споруд; підприємства міста переводились на випуск воєнної продукції; Пудувалися оборонні споруди навколо міста (три лінії, перша на відстані 85 км).

Після поразки у прикордонних боях радянські війська почали відходити налінію ук- ін шіень старого кордону («Лінія Сталіна»), на якій передбачалося зупинити просування німецьких військ. Не всі радянські частини змогли вдало здійснити маневр з відходу. • липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону на етиці 5-ї й 6-ї радянських "|імій і вийшли до оборонних споруд міста. Цей день вважається початком Київської і іратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою найближчого часу.

1. Ірите німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони, не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11 —14 липня виявився для ворога невдалим, як і наступні спроби

2. володіти містом. Героїзм захисників міста (понад 120 тис. бійців, із яких 33 тис. — на­родне ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня А. Гітлер приймає рішення припи­нити лобові атаки міста. Рід Києвом ворог утратив 100 тис. осіб. Наступ на Київ тимча- ■ ово припинився. Проте оперативна ситуація навколо Києва залишалася складною. На початку вересня танкові армії Гударіана та Клейста форсували Десну і Дніпро і вийшли ті Лівобережжя, створивши загрозу оточення військ Південно-Західного фронту, що ііпхищали Київ. Щоб урятувати війська цього фронту від оточення, потрібен був їх не- і іійний відступ, але Верховний головнокомандувач Й. Сталін відмовився від цього пла­ну. У результаті радянські війська були оточені та зазнали великих утрат. Практично пігинуло все керівництво фронту на чолі з М. Кірпоносом, 663 тис. червоноармійців потрапили в полон. 19 вересня 1941 р. гітлерівські війська увійшли до Києва.

778 трагічних днів тривала нацистська окупація міста. Понад 200 тис. киян стали жертвами «нового порядку». Із них більше 100 тис. (переважно євреїв) були розстрі- піні в Бабиному Яру. Нацисти вдалися до масового пограбування культурних цінностей. Ііільше 100 тис. жителів міста були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

В умовах нацистського терору кияни чинили опір окупантам. На літо 1942 р. у місті діяло близько 40 радянських підпільних груп, а також існувала розгалужена система українського національного підпілля.

Після перемоги у Курській битві радянська армія почала визволення України. Во- і'іши 1943 р. війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна провели операцію з визволення Києва. 6 листопада 1943 р. столиця УРСР була звільнена. Проте ціна, якою був здобутий такий успіх, виявилась дуже високою. При форсуванні Дніпра II боях на плацдармах загинуло понад мільйон червоноармійців.

У роки війни кияни здійснили чимало трудових подвигів. У східних районах СРСР пп перемогу працювало 197 київських підприємств, Академія наук УРСР та її 19 інсти­тутів. Серед працівників тилу було 335 тис. евакуйованих киян.

За бойовий та трудовий подвиг у роки Другої світової війни десятки тисяч киян були нагороджені орденами і медалями, визволителі міста були нагороджені медаллю «За низволення Києва», а столиця України відзначена почесним званням «місто-герой».

Львівська область. Напередодні Другої світової війни Львівська область входила до складу Польщі. За таємною угодою між Й. Сталіним і А. Гітлером, ця територія належала до радянської зони впливу. 1 вересня 1939 р. німецькі війська здійснили непровоковану аг­ресію проти Польщі. Німецькі частини просувалися душе швидко, і вже 17 вересня досягли околиць Львова. Тим самим німецькі війська перетнули умовну розмежувальну лінією між .іонами впливу Німеччини і СРСР. Натомість польські частини, що обороняли місто, учи­нили сильний опір. Тим часом радянські війська перетнули радянсько-польоький кордон І стрімко рушили на Львів. 22 вересня польські війська капітулювали перед частинами Червоної армії, які вступили у місто. 28 вересня 1939 р. було підписано радянсько-німець- кий договір «Про дружбу і кордони», за яким було визначена лінія розподілу Польщі.

27 жовтня 1939 р. у Львові Народні Збори Західної України прийняли Декларацію про входження Західної України до складу УРСР. На території Східної Галичини було утворено чотири області, серед яких і Львівська. Тут розпочався процес радянізації, нкий чим далі, тим більше викликав опір населення. На чолі антирадянського опору стала ОУН. Із початком Великої Вітчизняної війни однією з церших областей, що по-

Були проведені Карпатсько-Дуклінська та Західно-Карпатська наступальні операції, і 28 жовтня 1944 р. Закарпаття було звільнене.

Зі вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилася. Радянське керівництво стало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плац­дарм для посилення впливу в Центральні й та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське керівництво використало антифашистський і націо­нально-визвольний рух населення краю.

Із звільненням краю від фашистської окупації вийшли з підпілля Народні комітети, які стали відігравати роль органів місцевого самоврядування, і комуністи, які 19 лис­топада 1944 р. заснували самостійну Комуністичну партію Закарпатської України. Від­новлення чехословацької адміністрації гальмувалось. Більша частина краю була вклю­чена до зони, на яку поширювалась влада радянської воєнної адміністрації.

За таких умов 26 листопада 1944 р. в місті Мукачеве було скликано з'їзд Народних комітетів. На ньому було схвалено Маніфест про возз'єднання з Радянською Україною, обрано Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України і сформовано уряд. Досить швидко було створено всі атрибути державності Закарпатської України — суд, прокуратуру, збройні сили, органи управління на місцях тощо.

Події в Закарпатті непокоїли уряд ЧСР. Міністр закордонних справ Я. Масар^ик від­верто заявив, що Закарпаття не буде віддано, бо «Росію не можна пускати в Європу». Однак хід подій змушував керівників Чехо-Словаччини враховувати нові обставини. По­зиція населення Закарпаття була чіткою і послідовною — до України. СРСР, порушуючи попередні угоди, прагнув якнайшвидше вирішити долю Закарпаття на свою користь. Усі спроби уряду ЧСР перенести це питання на обговорення повоєнної міжнародної конфе­ренції наражались на протидію сталінського керівництва. Зрештою уряд ЧСР змушений був поступитися. У червні 1945 р. договір між ЧСР та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачевому. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як державне утворення.

Івано-Франківська область. Станіславська область (у 1962 р. перейменована на Івано- Франківську) до 1939 р. входила до складу Польщі. Після укладення «пакту Молотова— Риббентропа ьрегіон як складова Східної Галичини потрапив до радянської зони впливу. 1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна, а 17 версия 1939 р. Червона армія здійснила «визвольний похід» на Західноукраїнські землі. Згодом ці землі Станіслав- щини увійшли до складу УРСР як Станіславська область. Включення до складу УРСР супроводжувалося процесом радянізації.

На початку Великої Вітчизняної війни Івано-Франківська область була окупована ні­мецькими військами. Незважаючи на рівність сил, радянські війська Південно-Західно­го фронту відступали. Через швидкий відступ органи НКВС контролювали організацію процесу евакуації, знищували політв'язнів.

Станіславська область, відповідно до німецького плану, увійшла до складу дистрикту «Галичина».

Були утворені два напрямки боротьби з окупантами — націоналістичний та комуніс­тичний. Комуністичний партизанський рух активізувався завдяки партизанській армії С. Ковпака, яка влітку 1943 р. наступала на території західних областей України. Націо­налістичний рух був представлений підпіллям ОУН та партизанськими загонами УПА. Чорний ліс на Станіславщині став однією з головних баз УПА.

Визволення Правобережної України уможливило визволення від німецько-фашист­ських окупантів і Західної України. У липні—серпні 1944 р. завдяки Львівсько-Сандо- мирської наступальної операції радянські війська змогли прорватися в район Коломиї. 27 липня 1944 р. місто Станіслав було звільнене.

Київ. Згідно з планом «Барбаросса» група армій «Південь» мала здобути Київ уже піс­ля першого тижня війни. Але події розгорталися інакше. Уже 23 червня 1941 р. головні частини німецьких військ були контратаковані радянськими механізованими корпусами в районі міст Луцьк—Рівне—Дубно—Броди. Розгорілася перша у Другій світовій війні грандіозна танкова битва, що тривала до 29 червня; Хоча Червона армія зазнала поразки, їй удалося зупинити просування німецьких військ на тиждень. Тим часом Київ готувався по оборони: приводився у бойову готовність київський укріплений район (УР), що налічу- " и н 220 оборонних споруд; підприємства міста переводились на випуск воєнної продукції; Пудувалися оборонні споруди навколо міста (три лінії, перша на відстані 85 км).

Після поразки у прикордонних боях радянські війська почали відходити налінію ук- ін п нень старого кордону («Лінія Сталіна»), на якій передбачалося зупинити просування німецьких військ. Не всі радянські частини змогли вдало здійснити маневр з відходу. • липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону на етиці 5-ї й 6-ї радянських 'і|>мій і вийшли до оборонних споруд міста. Цей день вважається початком Київської ' гратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою найближчого часу. Проте німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони, не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11—14 липня виявився для ворога невдалим, як і наступні спроби н»олодіти містом. Героїзм захисників міста (понад 120 тис. бійців, із яких 33 тис. — на­родне ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня А. Гітлер приймає рішення припи­нити лобові атаки міста. Щд Києвом ворог утратив 100 тис. осіб. Наступ на Київ тимча- і оно припинився. Проте оперативна ситуація навколо Києва залишалася складною. На початку вересня танкові армії Гударіана та Клейста форсували Десну і Дніпро і вийшли пн Лівобережжя, створивши загрозу оточення військ Південно-Західного фронту, що ніхищали Київ. Щоб урятувати війська цього фронту від оточення, потрібен був їх не- і нйний відступ, але Верховний головнокомандувач Й. Сталін відмовився від цього пла­ну. У результаті радянські війська були оточені та зазнали великих утрат. Практично шгинуло все керівництво фронту на чолі з М. Кірпоносом, 663 тис. червоноармійців потрапили в полон. 19 вересня 1941 р. гітлерівські війська увійшли до Києва.

778 трагічних днів тривала нацистська окупація міста. Понад 200 тис. киян стали жертвами «нового порядку». Із них більше 100 тис. (переважно євреїв) були розстрі- пші в Бабиному Яру. Нацисти вдалися до масового пограбування культурних цінностей. Ііільше 100 тис. жителів міста були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

В умовах нацистського терору кияни чинили опір окупантам. На літо 1942 р. у місті діяло близько 40 радянських підпільних груп, а також існувала розгалужена система українського національного підпілля.

Після перемоги у Курській битві радянська армія почала визволення України. Во- ■ нни 1943 р. війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна провели ітерацію з визволення Києва. 6 листопада 1943 р. столиця УРСР була звільнена. Проте ціна, якою був здобутий такий успіх, виявилась дуже високою. При форсуванні Дніпра п боях на плацдармах загинуло понад мільйон червоноармійців.

У роки війни кияни здійснили чимало трудових подвигів. У східних районах СРСР ня перемогу працювало 197 київських підприємств, Академія наук УРСР та її 19 інсти­тутів. Серед працівників тилу було 335 тис. евакуйованих киян.

За бойовий та трудовий подвиг у роки Другої світової війни десятки тисяч киян були нагороджені орденами і медалями, визволителі міста були нагороджені медаллю «За іпізволення Києва», а столиця України відзначена почесним званням «місто-герой».

Львівська область. Напередодні Другої світової війни Львівська область входила до складу Польщі. За таємною угодою між Й. Сталіним і А. Гітлером, ця територія належала до радянської зони впливу. 1 вересня 1939 р. німецькі війська здійснили непровоковану аг­ресію проти Польщі. Німецькі частини просувалися душе швидко, і вже 17 вересня досягли околиць Львова. Тим самим німецькі війська перетнули умовну розмежувальну лінією між ■іонами впливу Німеччини і СРСР. Натомість польські частини, що обороняли місто, учи­нили сильний опір. Тим часом радянські війська перетнули радянсько-польський кордон і стрімко рушили на Львів. 22 вересня польські війська капітулювали перед частинами Червоної армії, які вступили у місто. 28 вересня 1939 р. було підписано радянсько-німець- кий договір «Про дружбу і кордони», за яким було визначена лінія розподілу Польщі.

27 жовтня 1939 р. у Львові Народні Збори Західної України прийняли Декларацію про входження Західної України до складу УРСР. На території Східної Галичини було утворено чотири області, серед яких і Львівська. Тут розпочався процес радянізації, н кий чим далі, тим більше викликав опір населення. На чолі антирадянського опору стала ОУН. Із початком Великої Вітчизняної війни однією з перших областей, що по­страждали від німецьких військ, була Львівська. 22—29 червня 1941 р. НКВСбуло про­ведене масове винищення політв'язнів у Львові та інших містах.

ЗО червня 1941 р. німці були вже у Львові. Того ж дня бандерівське крило ОУН про­голосило у Львові відновлення незалежної Української держави на чолі з прем'єр-мініст­ром Я. Стецьком (найближчим соратником С. Бандери). Невдоволені сміливістю українців підрозділи СС у вересні 1941 р. заарештували и стратили багатьох членів похідних груп ОУН.

На польській території, захопленій німцями, було створено «генеральне губернаторс­тво» із центром у Кракові. До нього 1 серпня 1911 р. були приєднані Львівська, Дрого­бицька, Станіславська й Тернопільська області України із центром у Львові під назвою «дистрикт Галичина». Такий крок викликав невдоволення українського населення.

Улітку 1942 р. у Львові завершилося об'єднання підпільних груп у велику підпіль­но-партизанську організацію «Народна гвардія». Вона діяла на території українських областей, що входили до «генерального губернаторства».

У липні 1944 р. була утворена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Ініціато­ром її створення була ОУН. Новостворена організація відкидала расову та етнічну винят­ковість, закликаючи неросійські народи СРСР об'єднатися проти СРСР.

Наступ на Львів радянські війська розпочали в червні 1944 р. 27 липня 1944 р. місто було звільнене від нацистів.

Проте мир на ці землі не прийшов — територія Східної Галичини стала головною базою збройного антирадянського опору, яку вели загони УПА і підпілля ОУН.

Миколаївська й Херсонська області.Наприкінці літа 1941р. області були окуповані нацистськими військами групи армій «Південь» і румунськими підрозділами. 16 серпнябувзахоплений Миколаїв, а 19серпня — Херсон.

Західні райони Миколаївської області увійшли до складу Трансністрії, а східні, ра­зом з Херсонською областю, — до рейхскомісаріату «Україна». Як і в інших областях України, окупаційний режим супроводжувався масовим винищенням мирного населен­ня, пограбуванням тощо.

У роки окупації на Херсонщині діяв партизанський загін на чолі з Є. Гірським. Загін робив нальоти на тилові об'єкти супротивника, обстрілював колони автомашин і обози.

Вихід радянських військ до Дніпра восени 1943 р. створив передумови для визволен­ня Херсонської й Миколаївської областей від нацистської окупації.

Радянське командування прагнуло, завдавши сильного удару від Овруча до Херсона, розгромити супротивника частинами та вийти до річок Південний Буг, Інгулець і Дніп­ро.

13 березня 1 944 р. було звільнено Херсон, після чого радянські війська почали форсу­вання Дніпра і пониззя Південного Бугу. 28 березня 1944 р. був звільнений Миколаїв.

В результаті Одеської наступальної операції радянських військ німців було відкину­то на 150—180 км і звільнено Миколаївську та Херсонську області.

Одеська область. Сучасні межі Одеської області включають території Одеської та Із­маїльської областей, що існували у довоєнний період. Ізмаїльська область була утворена у липні 1940 р. після приєднання Південної Бессарабії до УРСР. Крім того у 1940 р. до складу Одеської області було включено частину районів Молдавської Автономної Ра­дянської Соціалістичної Республіки.

Із початком Великої Вітчизняної війни з військ Одеського воєнного округу було ство­рено Південний фронт, який майже місяць стримував німецько-румунські війська на радянсько-румунському кордоні. У перший день війни було навіть проведено вдалу де­сантну операцію у гирлі Дунаю. Проте поразки радянських військ на інших ділянках фронту змусили частини Червоної армії відійти до Одеси.

Радянські війська обороняли Одесу із серпня до жовтня 1941 р. Незважаючи на неста­чу зброї, боєприпасів, продуктів харчування, питної води й людей, вони тримали оборону із суходолу. Саме це зірвало плани німецького командування щодо «блискавичного про­сування» на півдні України. Після того, як радянські війська залишили місто, тут уста­новився румунський окупаційний режим. Одеська область стала складовою Трансністрії. У роки окупації в Одесі існував рух Опору, який активно діяв в одеському порту, здійсню­ючи акції саботажу. З одеських катакомб діяли збройні загони. Територія області й місто були звільнені в результаті Одеської наступальної операції в березні—квітні 1944 р.

За героїзм жителів Одеси місто було відзначено почесним званням «місто-герой».

Полтавська область. На початку вересня 1941 р. німецько-фашистські війська за­пон или плацдарм на лівому березі Дніпра в районі Кременчука. Це створило загрозу и и ходу німецьких танкових частин на оперативний простір на Лівобережжі. Усі спроби радянських військ витіснити ворога з плацдарму не мали успіху. Зрештою 1-ша танкова і оупа нацистів, прорвавшись із плацдарму з 18 вересня 1941 р. захопила м. Полтаву.

Для полтавчан почався трагічний період нацистської окупації, жертвами якого стали і псячі жителів міста й області. Незважаючи на терор, полтавчани чинили опір ворогу. Узимку і навесні 1942 р. діяла підпільна комсомольсько-молодіжна група з 20 осіб, якою і ерувала студентка Харківського університету Ляля Убийвовк, яка організовувала ди­версії, утечі радянських військовополонених із концтабору тощо. Однак в травні 1942 р. і ієни групи були схоплені гестапо й розстріляні. Нові підпільні групи формувалися в різних районах області.

23 вересня 1943 р. Полтаву було звільнено від нацистів. Воїни 84-ї Харківської і 13-ї гвардійської стрілецьких дивізій першими ввійшли до міста. На честь Полтавської бит­ті на пам'ятнику був піднесений червоний прапор. Усвідомлюючи, що їм не вдасться втримати Лівобережжя, окупанти почали застосовувати тактику «випаленої землі». Перед тим як залишити місто, фашисти вбивали людей, підпалювали будинки, через що місто було майже повністю зруйноване.

Сумська область. У вересні—жовтні 1941р. область окупували німецькі війська. 10 жовтня нацисти вступили до Сум. Ця окупація тривала два роки та супроводжува­лася масовим винищенням населення. Найбільше постраждали міста Щорс і Конотоп, Ііуринський, Середино-Будський, Хильчицький райони. До Німеччини були вивезені н шзько 78 тис. осіб. Німцями були утворені концтабори на територіях Конотопського й « умського районів. Під час війни в області було вбито й замордовано понад 110 000 осіб.

Проте жителі області не бажали миритися з нацистським «новим порядком». Пів­нічні райони області входили До території Брянського партизанського краю (лютий 1942 р. —листопад 1943 рр.). Саме тут відбувалося формування з'єднання С. Ковпака.

Визволення Сумщини почалося після перемоги радянських військ у Курській битві. Окупанти, усвідомлюючи неминучість поразки, під час відступу застосовували тактику • випаленої землі»: повністю спалювали села (Нова Гута, Гаврилова Слобода, Голубівка, Ііілоусівката ін.), зруйнували десятки підприємств, Залізничних станцій, розграбували тисячі колгоспів. Загальна сума збитків, завданих господарству області, перевищила І І млрд крб.

Місто Суми було визволене 2 вересня 1943 р.

Тернопільська область. Тернопільська область у складі УРСР була утворена в резуль­таті приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 р. Як і в інших новоприєд- ианих областях, тут здійснювалися заходи із радянізації. Ставлення населення до цих заходів було неоднозначним.

1 серпня 1941 р. Тернопільська область була включена до дистрикту «Галичина» Генерального губернаторства. Північні райони області увійшли до складу рейхскомі­саріату «Україна».

Після окупації території області тут виник рух Опору. Підпільники Тернопільщини саботували постачання хліба окупантам, чинили різні диверсії. Територією Тернопіль­щини в 1943 р. пройшов легендарний Карпатський рейд з'єднання С. Ковпака. Парти­занам удалося перервати роботу залізничної лінії Тернопіль—ГІідволочиськ, що мала велике значення для постачання німецьких військ.

На території Тернопільської області розгорнули свою діяльність партизанські заго­ни, створені ОУН, а згодом — з'єднання УПА. Вони деякий час контролювали частину території області.

Операція з вигнання окупантів із Правобережної України проходила в березні— квітні 1944 р. 11 березня угруповання 1-го Українського фронту вийшло на рубіж Тер­нопіль—Проскурів і перетнуло залізничну магістраль Львів—Одеса, оточивши німців із заходу. 15 квітня 1944 р. Тернопіль був звільнений від нацистів. Місто було зруйноване майже вщент. Навесні 1944 р. на території Тернопільщини велися кровопролитні бої танкових армій.

страждали від німецьких військ, була Львівська. 22—29 червня 1941 р. НКВСбуло про­ведене масове винищення політв'язнів у Львові та інших містах.

ЗО червня 1941 р. німці були вже у Львові. Того ж дня бандерівське крило ОУН про­голосило у Львові відновлення незалежної Української держави на чолі з прем'єр-мініст­ром Я. Стецьком (найближчим соратником С. Бандери). Невдоволені сміливістю українців підрозділи СС у вересні 1941 р. заарештували й стратили багатьох членів похідних груп ОУН.

На польській території, захопленій німцями, було створено «генеральне губернаторс­тво» із центром у Кракові. До нього 1 серпня 1941 р. були приєднані Львівська, Дрого­бицька, Станіславська й Тернопільська області України із центром у Львові під назвою «дистрикт Галичина». Такий крок викликав невдоволення українського населення.

Улітку 1942 р. у Львові завершилося об'єднання підпільних груп у велику підпіль­но-партизанську організацію «Народна гвардія». Вона діяла на території українських областей, що входили до «генерального губернаторства».

У липні 1944 р. була утворена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Ініціато­ром її створення була ОУН. Новостворена організація відкидала расову та етнічну винят­ковість, закликаючи неросійські народи СРСР об'єднатися проти СРСР.

Наступ на Львів радянські війська розпочали в червні 1944 р. 27 липня 1944 р. місто було звільнене від нацистів.

Проте мир на ці землі не прийшов — територія Східної Галичини стала головною базою збройного антирадянського опору, яку вели загони УПА і підпілля ОУН.

Миколаївськай Херсонська області.Наприкінці літа 1941 р. області були окуповані нацистськими військами групи армій «Південь» і румунськими підрозділами. 16 серпнябувзахоплений Миколаїв, а 19 серпня — Херсон.

Західні райони Миколаївської області увійшли до складу Трансністрії, а східні, ра­зом з Херсонською областю, — до рейхскомісаріату «Україна». Як і в інших областях України, окупаційний режим супроводжувався масовим винищенням мирного населен­ня, пограбуванням тощо.

У роки окупації на Херсонщині діяв партизанський загін на чолі з Є. Гірським. Загін робив нальоти на тилові об'єкти супротивника, обстрілював колони автомашин і обози.

Вихід радянських військ до Дніпра восени 1943 р. створив передумови для визволен­ня Херсонської й Миколаївської областей від нацистської окупації.

Радянське командування прагнуло, завдавши сильного удару від Овруча до Херсона, розгромити супротивника частинами та вийти до річок Південний Буг, Інгулець і Дніп­ро.

13 березня 1 944 р. було звільнено Херсон, після чого радянські війська почали форсу­вання Дніпра і пониззя Південного Бугу. 28 березня 1944 р. був звільнений Миколаїв.

В результаті Одеської наступальної операції радянських військ німців було відкину­то на 150—180 км і звільнено Миколаївську та Херсонську області.

Одеська область.Сучасні межі Одеської області включають території Одеської та Із­маїльської областей, що існували у довоєнний період. Ізмаїльська область була утворена у липні 1940 р. після приєднання Південної Бессарабії до УРСР. Крім того у 1940 р. до складу Одеської області було включено частину районів Молдавської Автономної Ра­дянської Соціалістичної Республіки.

Із початком Великої Вітчизняної війни з військ Одеського воєнного округу було ство­рено Південний фронт, який майже місяць стримував німецько-румунські війська на радянсько-румунському кордоні. У перший день війни було навіть проведено вдалу де­сантну операцію у гирлі Дунаю. Проте поразки радянських військ на інших ділянках фронту змусили частини Червоної армії відійти до Одеси.

Радянські війська обороняли Одесу із серпня до жовтня 1941 р. Незважаючи на неста­чу зброї, боєприпасів, продуктів харчування, питної води й людей, вони тримали оборону із суходолу. Саме це зірвало плани німецького командування щодо «блискавичного про­сування» на півдні України. Після того, як радянські війська залишили місто, тут уста­новився румунський окупаційний режим. Одеська область стала складовою Трансністрії. У роки окупації в Одесі існував рух Опору, який активно діяв в одеському порту, здійсню­ючи акції саботажу. З одеських катакомб діяли збройні загони. Територія області й місто були звільнені в результаті Одеської наступальної операції в березні—квітні 1944 р.

110

За героїзм жителів Одеси місто було відзначено почесним званням «місто-герой».

Полтавська область. На початку вересня 1941 р. німецько-фашистські війська за­мшили плацдарм на лівому березі Дніпра в районі Кременчука. Це створило загрозу іиїходу німецьких танкових частин на оперативний простір на Лівобережжі. Усі спроби радянських військ витіснити ворога з плацдарму не мали успіху. Зрештою 1-ша танкова і рупа нацистів, прорвавшись із плацдарму з 18 вересня 1941 р. захопила м. Полтаву.

Для полтавчан почався трагічний період нацистської окупації, жертвами якого стали і псячі жителів міста й області. Незважаючи на терор, полтавчани чинили опір ворогу. V.німку і навесні 1942 р. діяла підпільна комсомольсько-молодіжна група з 20 осіб, якою і ерувала студентка Харківського університету Ляля Убийвовк, яка організовувала ди- мерсії, утечі радянських військовополонених із концтабору тощо. Однак в травні 1942 р. ч ієни групи були схоплені гестапо й розстріляні. Нові підпільні групи формувалися в різних районах області.

23 вересня 1943 р. Полтаву було звільнено від нацистів. Воїни 84-ї Харківської і 13-ї гвардійської стрілецьких дивізій першими ввійшли до міста. На честь Полтавської бит­ті на пам'ятнику був піднесений червоний прапор. Усвідомлюючи, що їм не вдасться втримати Лівобережжя, окупанти почали застосовувати тактику «випаленої землі». Перед тим як залишити місто, фашисти вбивали людей, підпалювали будинки, через що місто було майже повністю зруйноване.

Сумська область. У вересні—жовтні 1941р. область окупували німецькі війська. 10 жовтня нацисти вступили до Сум. Ця окупація тривала два роки та супроводжува­вся масовим винищенням населення. Найбільше постраждали міста Щорс і Конотоп, Ііуринський, Середино-Будський, Хильчицький райони. До Німеччини були вивезені близько 78 тис. осіб. Німцями були утворені концтабори на територіях Конотопського й < умського районів. Під час війни в області було вбито й замордовано понад 110 000 осіб.

Проте жителі області не бажали миритися з нацистським «новим порядком». Пів­нічні райони області входили До території Брянського партизанського краю (лютий 1942 р. —листопад 1943 рр.). Саме тут відбувалося формування з'єднання С. Ковпака.

Визволення Сумщини почалося після перемоги радянських військ у Курській битві. Окупанти, усвідомлюючи неминучість поразки, підчас відступу застосовували тактику • випаленої землі»: повністю спалювали села (Нова Гута, Гаврилова Слобода, Голубівка, Іїілоусівка та ін.), зруйнували десятки підприємств, залізничних станцій, розграбували тисячі колгоспів. Загальна сума збитків, завданих господарству області, перевищила 14 млрд крб.

Місто Суми було визволене 2 вересня 1943 р.

Тернопільська область. Тернопільська область у складі УРСР була утворена в резуль­таті приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 р. Як і в інших новоприєд- ианих областях, тут здійснювалися заходи із радянізації. Ставлення населення до цих заходів було неоднозначним.

1 серпня 1941 р. Тернопільська область була включена до дистрикту «Галичина» Генерального губернаторства. Північні райони області увійшли до складу рейхскомі- саріату «Україна».

Після окупації території області тут виник рух Опору. Підпільники Тернопільщини саботували постачання хліба окупантам, чинили різні диверсії. Територією Тернопіль­щини в 1943 р. пройшов легендарний Карпатський рейд з'єднання С. Ковпака. Парти­занам удалося перервати роботу залізничної лінії Тернопіль—ІІідволочиськ, що мала велике значення для постачання німецьких військ.

На території Тернопільської області розгорнули свою діяльність партизанські заго­ни, створені ОУН, а згодом — з'єднання УПА. Вони деякий час контролювали частину території області.

Операція з вигнання окупантів із Правобережної України проходила в березні— квітні 1944 р. 11 березня угруповання 1-го Українського фронту вийшло на рубіж Тер­нопіль—Проскурів і перетнуло залізничну магістраль Львів—Одеса, оточивши німців із заходу. 15 квітня 1944 р. Тернопіль був звільнений від нацистів. Місто було зруйноване майже вщент. Навесні 1944 р. на території Тернопільщини велися кровопролитні бої ґанкових армій.

страждали від німецьких військ, була Львівська. 22—29 червня 1941 р. НКВСбуло про­ведене масове винищення політв'язнів у Львові та інших містах.

ЗО червня 1941 р. німці були вже у Львові. Того ж дня бандерівське крило ОУН про­голосило у Львові відновлення незалежної Української держави на чолі з прем'єр-мініст­ром Я. Стецьком (найближчим соратником С. Бандери). Невдоволені сміливістю українців підрозділи СС у вересні 1941 р. заарештували и стратили багатьох членів похідних груп ОУН.

На польській території, захопленій німцями, було створено «генеральне губернаторс­тво» із центром у Кракові. До нього 1 серпня 1941 р. були приєднані Львівська, Дрого­бицька, Станіславська й Тернопільська області України із центром у Львові під назвою «дистрикт Галичина». Такий крок викликав невдоволення українського населення.

Улітку 1942 р. у Львові завершилося об'єднання підпільних груп у велику підпіль­но-партизанську організацію «Народна гвардія». Вона діяла на території українських областей, що входили до «генерального губернаторства».

У липні 1944 р. була утворена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Ініціато­ром її створення була ОУН. Новостворена організація відкидала расову та етнічну винят­ковість, закликаючи неросійські народи СРСР об'єднатися проти СРСР.

Наступ на Львів радянські війська розпочали в червні 1944 р. 27 липня 1944 р. місто було звільнене від нацистів.

Проте мир на ці землі не прийшов — територія Східної Галичини стала головною базою збройного антирадянського опору, яку вели загони УПА і підпілля ОУН.

Миколаївська й Херсонська області.Наприкінці літа 1941р. області були окуповані нацистськими військами групи армій «Південь» і румунськими підрозділами. 16 серпнябувзахоплений Миколаїв, а 19серпня — Херсон.

Західні райони Миколаївської області увійшли до складу Трансністрії, а східні, ра­зом з Херсонською областю, — до рейхскомісаріату «Україна». Як і в інших областях України, окупаційний режим супроводжувався масовим винищенням мирного населен­ня, пограбуванням тощо.

У роки окупації на Херсонщині діяв партизанський загін на чолі з Є. Гірським. Загін робив нальоти на тилові об'єкти супротивника, обстрілював колони автомашин і обози.

Вихід радянських військ до Дніпра восени 1943 р. створив передумови для визволен­ня Херсонської и Миколаївської областей від нацистської окупації.

Радянське командування прагнуло, завдавши сильного удару від Овруча до Херсона, розгромити супротивника частинами та вийти до річок Південний Буг, Інгулець і Дніп­ро.

13 березня 1944 р. було звільнено Херсон, після чого радянські війська почали форсу­вання Дніпра і пониззя Південного Бугу. 28 березня 1944 р. був звільнений Миколаїв.

В результаті Одеської наступальної операції радянських військ німців було відкину­то на 150—180 км і звільнено Миколаївську та Херсонську області.

Одеська область.Сучасні межі Одеської області включають території Одеської та Із­маїльської областей, що існували у довоєнний період. Ізмаїльська область була утворена у липні 1940 р. після приєднання Південної Бессарабії до УРСР. Крім того у 1940 р. до складу Одеської області було включено частину районів Молдавської Автономної Ра­дянської Соціалістичної Республіки.

Із початком Великої Вітчизняної війни з військ Одеського воєнного округу було ство­рено Південний фронт, який майже місяць стримував німецько-румунські віііська на радянсько-румунському кордоні. У перший день війни було навіть проведено вдалу де­сантну операцію у гирлі Дунаю. Проте поразки радянських військ на інших ділянках фронту змусили частини Червоної армії відійти до Одеси.

Радянські війська обороняли Одесу із серпня до жовтня 1941 р. Незважаючи на неста­чу зброї, боєприпасів, продуктів харчування, питної води й людей, вони тримали оборону із суходолу. Саме це зірвало плани німецького командування щодо «блискавичного про­сування» на півдні України. Після того, як радянські війська залишили місто, тут уста­новився румунський окупаційний режим. Одеська область стала складовою Трансністрії. У роки окупації в Одесі існував рух Опору, який активно діяв в одеському порту, здійсню­ючи акції саботажу. З одеських катакомб діяли збройні загони. Територія області й місто були звільнені в результаті Одеської наступальної операції в березні—квітні 1944 р.

За героїзм жителів Одеси місто було відзначено почесним званням «місто-герой».

Полтавська область. На початку вересня 1941 р. німецько-фашистські війська за­чинили плацдарм на лівому березі Дніпра в районі Кременчука. Це створило загрозу іиїходу німецьких танкових частин на оперативний простір на Лівобережжі. Усі спроби радянських військ витіснити ворога з плацдарму не мали успіху. Зрештою 1-ша танкова і рупа нацистів, прорвавшись із плацдарму з 18 вересня 1941 р. захопила м. Полтаву.

Для полтавчан почався трагічний період нацистської окупації, жертвами якого стали і псячі жителів міста й області. Незважаючи на терор, полтавчани чинили опір ворогу. V.німку і навесні 1942 р. діяла підпільна комсомольсько-молодіжна група з 20 осіб, якою і і-рувала студентка Харківського університету Ляля Убийвовк, яка організовувала ди- пі'рсії, утечі радянських військовополонених із концтабору тощо. Однак в травні 1942 р. ч ієни групи були схоплені гестапо й розстріляні. Нові підпільні групи формувалися в різних районах області.

23 вересня 1943 р. Полтаву було звільнено від нацистів. Воїни 84-ї Харківської і 13-ї гвардійської стрілецьких дивізій першими ввійшли до міста. На честь Полтавської бит­ті на пам'ятнику був піднесений червоний прапор. Усвідомлюючи, що їм не вдасться втримати Лівобережжя, окупанти почали застосовувати тактику «випаленої землі». Перед тим як залишити місто, фашисти вбивали людей, підпалювали будинки, через що місто було майже повністю зруйноване.

Сумська область. У вересні—жовтні 1941р. область окупували німецькі війська. 10 жовтня нацисти вступили до Сум. Ця окупація тривала два роки та супроводжува­лася масовим винищенням населення. Найбільше постраждали міста Щорс і Конотоп, Туринський, Середино-Будський, Хильчицький райони. До Німеччини були вивезені близько 78 тис. осіб. Німцями були утворені концтабори на територіях Конотопського й ( умського районів. Під час війни в області було вбито й замордовано понад 110 000 осіб.

Проте жителі області не бажали миритися з нацистським «новим порядком». Пів­нічні райони області входили До території Брянського партизанського краю (лютий 1942 р. —листопад 1943 рр.). Саме тут відбувалося формування з'єднання С. Ковпака.

Визволення Сумщини почалося після перемоги радянських військ у Курській битві. Окупанти, усвідомлюючи неминучість поразки, під час відступу застосовували тактику • випаленої землі»: повністю спалювали села (Нова Гута, Гаврилова Слобода, Голубівка, Ііілоусівка та ін.), зруйнували десятки підприємств, Залізничних станцій, розграбували тисячі колгоспів. Загальна сума збитків, завданих господарству області, перевищила 14 млрд крб.

Місто Суми було визволене 2 вересня 1943 р.

Тернопільська область. Тернопільська область у складі УРСР була утворена в резуль­таті приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 р. Як і в інших новоприєд- наних областях, тут здійснювалися заходи із радянізації. Ставлення населення до цих заходів було неоднозначним.

1 серпня 1941 р. Тернопільська область була включена до дистрикту «Галичина» Генерального губернаторства. Північні райони області увійшли до складу рейхскомі­саріату «Україна».

Після окупації території області тут виник рух Опору. Підпільники Тернопільщини саботували постачання хліба окупантам, чинили різні диверсії. Територією Тернопіль­щини в 1943 р. пройшов легендарний Карпатський рейд з'єднання С. Ковпака. Парти­занам удалося перервати роботу залізничної лінії Тернопіль—ІІідволочиськ, що мала велике значення для постачання німецьких військ.

На території Тернопільської області розгорнули свою діяльність партизанські заго­ни, створені ОУН, а згодом — з'єднання УПА. Вони деякий час контролювали частину території області.

Операція з вигнання окупантів із Правобережної України проходила в березні— квітні 1944 р. 11 березня угруповання 1-го Українського фронту вийшло на рубіж Тер­нопіль—Проскурів і перетнуло залізничну магістраль Львів—Одеса, оточивши німців із заходу. 15 квітня 1944 р. Тернопіль був звільнений від нацистів. Місто було зруйноване майже вщент. Навесні 1944 р. на території Тернопільщини велися кровопролитні бої ґанкових армій.

Після визволення від нацистів Тернопільська область стала ареною боротьби між УПА і радянськими каральними органами.

Харківська область. Напад нацистської Німеччини та її союзників на СРСР 22 червня 1041 р. викликав прагнення населення стати на захист Батьківщини. Із перших днів війни десятки тисяч харків'ян пішли добровольцями на фронт. Промисловість міста перебудовувалась на військовий лад. Почалося масове виробництво танків, літаків, сна- рядіз, мінометів. За ініціативою робітників заводу «Серп і Молот» було зібрано кілька мільйонів карбованців до фонду оборони.

Розгром радянських військ Південно-Західного фронту під Києвом відкрив шлях для наступу німецьких військ на Харків. У вересні 1941 р. запеклі бої розгорнулися на далеких підступах до міста. Понад 100 тис. харків'ян працювали на спорудженні оборонних об'єктів. У місті було створено частини народного ополчення. Почалась ева­куація населення, промислових підприємств і навчальних закладів Харкова у східні райони СРСР. До 24 жовтня 1941 р. з Харкова було евакуйовано 320 ешелонів з устат­куванням промислових підприємств і 225 ешелонів із людьми. Із Харківської області було евакуйовано 70 великих промислових підприємств союзного й республіканського значення.

У середині жовтня 1941 р. частини Червоної армії відступили до міста, де протягом п'яти діб стримували наступ ворога. 24 жовтня 1941 р. радянські війська залишили Харків.

Окупація міста супроводжувалася встановленням нацистського «нового порядку». Трагічною стала доля євреїв Харкова. Було створено харківське гетто, куди переселили 16 тис. осіб. Більшість із них були розстріляні в Дробицькому Яру. Загалом за роки окупації в Харкові було розстріляно близько 100 тис. мирних жителів. Десятки тисяч людей були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Місто не скорилося ворогові. Створювалися й діяли підпільні організації, партизансь­кі загони та диверсійні групи, якими було знищено понад 20 тис. німецьких солдатів і офіцерів, 21 ешелон із військами й технікою ворога.

Звання Героя Радянського Союзу було присвоєне підпільникам І. Бакуліну, П. Зу- барєВу, керівникові підпільної групи с. Лідне М. Кисляк.

Поразка німецьких військ у битві під Москвою взимку 1941—1942 рр. створила в радянського командування враження про можливість навесні 1942 р. здійснити серію наступальних операцій по звільненню території СРСР. Одну з таких операцій планува­лося здійснити в харківському напрямку. Місто було важливим центром комунікацій і промисловості.

12 травня війська Південно-Західного фронту перейшли до наступу південніше й північніше Харкова. Спочатку операція розвивалась успішно, радянські війська просунулися на 18—50 км, але 14 травня темп наступу знизився. Особливо загроз­ливою стала ситуація на флангах наступаючих радянських військ. Виникла загро­за їхнього оточення. Обставини вимагали припинити операцію, але командування Південно-Західного фронту переконало Й. Сталіна в необхідності продовжувати операцію. 19 травня 1942 р. Харківська наступальна операція перетворилася для радянських військ на трагедію. В полон потрапило 240 тис. червоноармійців. Було втрачено 775 танків, понад 5000 кулеметів і мінометів. Тільки 22 тис. бійців вийшли з оточення.

Після Сталінградської битви відбулася друга спроба визволення міста. 16 лютого 1943 р. війська Воронезького фронту звільнили місто, але 15 березня 1943 р. під тиском переважаючих сил ворога знову залишили його.

І лише 23 серпня 1943 р. внаслідок Бєлгородсько-харківської операції місто було визволене військами Степового фронту (командувач І. Конєв).

Невмирущою славою вкрили себе герої-визволителі Харкова. Серед них 25 гвар­дійців взводу гвардії сержанта 11. Широніна (усім їм присвоєно звання Героя Радян­ського Союзу). У боях за Харків пройшов хрещення 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи. За героїзм підпоручик О. Ярош був нагоро­джений званням Героя Радянського Союзу (посмертно). На честь звільнення міста від німецько-фашистських загарбників десятьом дивізіям, що відзначилися в боях за місто, було присвоєно найменування Харківських.

Хмельницька область (колишня Кам'янець-ГІодільська). Кам'янець-Подільська об- п" ть була окупована нацистами в липні 1941 р. Після окупації її територія була вклю-

а до рейхскомісаріату «Україна». Жертвами нацистського «нового порядку» стали

■ пі ячі жителів області. Щоб вести боротьбу в тилу ворога, були утворені підпільні гру­ми, які очолив І. Николюк.

12 червня 1943 р. з'єднання С. Ковпака розпочали Карпатський рейд. Далі з'єднання М. Мірошника здійснило рейд Кам'янець-Подільською, Рівненською, Вінницькою та і м шими областях.

Військам лівого крила 1-го Українського фронту допомагали партизани Кам'янець- ІІпдільської області, перекривши ворожим військам шляхи відступу з району станції Шепетівка. Було звільнено кілька міст і залізничних станцій — Плужне, Славута, Ізя- і пив. Особливо важкою була битва за Ізяслав, яка тривала чотири дні. У битві загинули .'НО партизанів, у тому числі юний партизан Валя Котик, що виконував важливе дору­чення. Валі Котику посмертно було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Навесні 1944 р. Кам'янець-Подільська область стала ареною кровопролитних боїв. Гут була оточена німецька 1-ша танкова армія, яка намагалася вирватися з оточення. •'7 березня 1944 р. Кам'янець-Подільська область була звільнена від німецько-фашист- і і.ких загарбників.

Чернівецька область. У червні 1940 р. СРСР пред'явив ультиматум Румунії щодо передачі йому території Бессарабії й Північної Буковини. Румунія була змушена погоди­тися. На території Північної Буковини і Хотинського повіту було утворено Чернівецьку пОласть у складі УРСР. На цій території почалося здіснення процесу радянізації. Проте

1. міланська влада тут не встигла вкорінитися.

Після окупації в липні 1941 р. німецькими військами Чернівецької області УРСР її щриторія була включена до складу Румунії. На цих територіях знову відновлювалися румунські порядки, що існували тут до 1940 р.

Восени 1941 р. на території Чернівецької області розгорнули свою діяльність під­пільні організації та групи, зокрема Хотинська організація під керівництвом К. Гал­ії І на. Міські підпільники, що діяли на взуттєвій фабриці та виконували замовлення Фашистів, виводили з ладу електромотори. Селяни-підпільники також активно допо- мпгали радянським військам, підпалюючи склади з продуктами, зриваючи ремонтні роботи на дорогах.

Буковина стала також базою для Української Повстанської Армії.

На початку березня 1944 р. радянським військам було наказано роз'єднати основні ■ или супротивника на Правобережжі, вийти до Карпат і розділити фронт німецьких иійськ на дві частини. Керував фронтами Г. Жуков. 4 березня 1944 р. війська 1-го Ук­раїнського фронту перекрили шляхи відступу армії супротивника, яка, однак, змогла пройти на захід. 29 березня 1944 р. були визволені Чернівці.

Чернігівська область. У результаті Смоленської битви, коли було зупинено наступ нацистських військ на московському напрямі, виникла загроза радянським військам, мкі захищали Україну, з боку німецької групи армій «Центр». Нацисти скористалися сприятливою оперативною обстановкою й ударили в тил радянським військам, що за- к иіцали Київ. Танкові підрозділи групи армій «Центр» рушили на Південь, форсували Десну та разом із німецькими військами, що наступали з Кременчука, оточили війська

2. Іпденно-Західного фронту і розгромили їх. У результаті цих подій було окуповано Чер­нігівську область (Чернігів було захоплено 9 вересня 1941 р.).

Майже два роки тривала нацистська окупація. Проти окупантів діяв могутній рух Опору. Наприкінці 1942 р. обласний загін під командуванням О. Федорова став одним і і найбільших партизанських з'єднань в Україні. Він налічував уже 1060 партизанів, і ініди з'єднання постійно поповнювалися. У другій половині 1942 р. партизани контро- иопали майже весь район Брянських лісів. Тут діяли партизанські з'єднання на чолі з С. Ковпаком та А. Сабуровим.

У серпні 1943 р. розпочалося звільнення північних районів України, і до кінця вере­щи німецько-фашистський фронт був розірваний.

Чернігів був майже повністю зруйнований.

Після визволення від нацистів Тернопільська область стала ареною боротьби між УПА і радянськими каральними органами.

Харківська область. Напад нацистської Німеччини та її союзників на СРСР 22 червня 1641 р. викликав прагнення населення стати на захист Батьківщини. Із перших днів війни десятки тисяч харків'ян пішли добровольцями на фронт. Промисловість міста перебудовувалась на військовий лад. Почалося масове виробництво танків, літаків, сна- рядіз, мінометів. За ініціативою робітників заводу «Серп і Молот» було зібрано кілька мільйонів карбованців до фонду оборони.

Розгром радянських військ Південно-Західного фронту під Києвом відкрив шлях для наступу німецьких військ на Харків. У вересні 1941 р. запеклі бої розгорнулися на далеких підступах до міста. Понад 100 тис. харків'ян працювали на спорудженні оборонних об'єктів. У місті було створено частини народного ополчення. Почалась ева­куація населення, промислових підприємств і навчальних закладів Харкова у східні райони СРСР. До 24 жовтня 1941 р. з Харкова було евакуйовано 320 ешелонів з устат­куванням промислових підприємств і 225 ешелонів із людьми. Із Харківської області було евакуйовано 70 великих промислових підприємств союзного й республіканського значення.

У середині жовтня 1941 р. частини Червоної армії відступили до міста, де протягом п'яти діб стримували наступ ворога. 24 жовтня 1941 р. радянські війська залишили Харків.

Окупація міста супроводжувалася встановленням нацистського «нового порядку». Трагічною стала доля євреїв Харкова. Було створено харківське гетто, куди переселили 16 тис. осіб. Більшість із них були розстріляні в Дробицькому Яру. Загалом за роки окупації в Харкові було розстріляно близько 100 тис. мирних жителів. Десятки тисяч людей були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Місто не скорилося ворогові. Створювалися й діяли підпільні організації, партизансь­кі загони та диверсійні групи, якими було знищено понад 20 тис. німецьких солдатів і офіцерів, 21 ешелон із військами й технікою ворога.

Звання Героя Радянського Союзу було присвоєне підпільникам І. Бакуліну, П. Зу- барєВу, керівникові підпільної групи с. Лідне М. Кисляк.

Поразка німецьких військ у битві під Москвою взимку 1941—1942 рр. створила в радянського командування враження про можливість навесні 1942 р. здійснити серію наступальних операцій по звільненню території СРСР. Одну з таких операцій планува­лося здійснити в харківському напрямку. Місто було важливим центром комунікацій і промисловості.

12 травня війська Південно-Західного фронту перейшли до наступу південніше й північніше Харкова. Спочатку операція розвивалась успішно, радянські війська просунулися на 18—50 км, але 14 травня темп наступу знизився. Особливо загроз­ливою стала ситуація на флангах наступаючих радянських військ. Виникла загро­за їхнього оточення. Обставини вимагали припинити операцію, але командування Південно-Західного фронту переконало Й. Сталіна в необхідності продовжувати операцію. 19 травня 1942 р. Харківська наступальна операція перетворилася для радянських військ на трагедію. В полон потрапило 240 тис. червоноармійців. Було втрачено 775 танків, понад 5000 кулеметів і мінометів. Тільки 22 тис. бійців вийшли з оточення.

Після Сталінградської битви відбулася друга спроба визволення міста. 16 лютого 1943 р. війська Воронезького фронту звільнили місто, але 15 березня 1943 р. під тиском переважаючих сил ворога знову залишили його.

І лише 23 серпня 1943 р. внаслідок Бєлгородсько-харківської операції місто було визволене військами Степового фронту (командувач І. Конєв).

Невмирущою славою вкрили себе герої-визволителі Харкова. Серед них 25 гвар­дійців взводу гвардії сержанта 11. Широніна (усім їм присвоєно звання Героя Радян­ського Союзу). У боях за Харків пройшов хрещення 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи. За героїзм підпоручик О. Ярош був нагоро­джений званням Героя Радянського Союзу (посмертно). На честь звільнення міста від німецько-фашистських загарбників десятьом дивізіям, що відзначилися в боях за місто, було присвоєно найменування Харківських.

Хмельницька область (колишня Кам'янець-Подільська). Кам'янець-Подільська об- іисть була окупована нацистами в липні 1941 р. Після окупації її територія була вклю­ченадо рейхскомісаріату «Україна». Жертвами нацистського «нового порядку» стали місячі жителів області. Щоб вести боротьбу в тилу ворога, були утворені підпільні гру­пи, які очолив І. Николюк.

12 червня 1943 р. з'єднання С. Ковпака розпочали Карпатський рейд. Далі з'єднання II Мірошника здійснило рейд Кам'янець-Подільською, Рівненською, Вінницькою та іншими областях.

Військам лівого крила 1-го Українського фронту допомагали партизани Кам'янець- ІІпдільської області, перекривши ворожим військам шляхи відступу з району станції ІІІщетівка. Було звільнено кілька міст і залізничних станцій — Плужне, Славута, Ізя- • няв. Особливо важкою була битва за Ізяслав, яка тривала чотири дні. У битві загинули .'НО партизанів, у тому числі юний партизан Валя Котик, що виконував важливе дору­чення. Валі Котику посмертно було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Навесні 1944 р. Кам'янець-Подільська область стала ареною кровопролитних боїв. Тут була оточена німецька 1-ша танкова армія, яка намагалася вирватися з оточення. '■'1 березня 1944 р. Кам'янець-Подільська область була звільнена від німецько-фашист- і ьких загарбників.

Чернівецька область. У червні 1940 р. СРСР пред'явив ультиматум Румунії щодо передачі йому території Бессарабії й Північної Буковини. Румунія була змушена погоди- і нся. На території Північної Буковини і Хотинського повіту було утворено Чернівецьку область у складі УРСР. На цій території почалося здіснення процесу радянізації. Проте радянська влада тут не встигла вкорінитися.

Після окупації в липні 1941 р. німецькими військами Чернівецької області УРСР її іериторія була включена до складу Румунії. На цих територіях знову відновлювалися румунські порядки, що існували тут до 1940 р.

Восени 1941 р. на території Чернівецької області розгорнули свою діяльність під­пільні організації та групи, зокрема Хотинська організація під керівництвом К. Гал­ії І на. Міські підпільники, що діяли на взуттєвій фабриці та виконували замовлення фашистів, виводили з ладу електромотори. Селяни-підпільники також активно допо­магали радянським військам, підпалюючи склади з продуктами, зриваючи ремонтні роботи на дорогах.

Буковина стала також базою для Української Повстанської Армії.

На початку березня 1944 р. радянським військам було наказано роз'єднати основні ■ или супротивника на Правобережжі, вийти до Карпат і розділити фронт німецьких інйськ на дві частини. Керував фронтами Г. Жуков. 4 березня 1944 р. війська 1-го Ук­раїнського фронту перекрили шляхи відступу армії супротивника, яка, однак, змогла пройти на захід. 29 березня 1944 р. були визволені Чернівці.

Чернігівська область. У результаті Смоленської битви, коли було зупинено наступ нацистських військ на московському напрямі, виникла загроза радянським військам, які захищали Україну, з боку німецької групи армій «Центр». Нацисти скористалися сприятливою оперативною обстановкою й ударили в тил радянським військам, що за- кищали Київ. Танкові підрозділи групи армій «Центр» рушили на Південь, форсували Десну та разом із німецькими військами, що наступали з Кременчука, оточили війська 11 Івденно-Західного фронту і розгромили їх. У результаті цих подій було окуповано Чер­нігівську область (Чернігів було захоплено 9 вересня 1941 р.).

Майже два роки тривала нацистська окупація. Проти окупантів діяв могутній рух Опору. Наприкінці 1942 р. обласний загін під командуванням О. Федорова став одним І а найбільших партизанських з'єднань в Україні. Він налічував уже 1060 партизанів, і рнди з'єднання постійно поповнювалися. У другій половині 1942 р. партизани контро- иіовали майже весь район Брянських лісів. Тут діяли партизанські з'єднання на чолі з (' Ковпаком та А. Сабуровим.

У серпні 1943 р. розпочалося звільнення північних районів України, і до кінця вере- і ня німецько-фашистський фронт був розірваний.

Чернігів був майже повністю зруйнований.

Інформація до білета 25, питання 1. Наш край на початку XX століття.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель

На початок XX ст. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Пра­вобережжям, Донбасом і Півднем, що складало близько 85 % земель, заселених україн­цями. До складу Австрійської імперії входило приблизно 15 % українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії у цей період, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії — західноукраїнськими землями.

До складу Правобережжя входили Київська, Волинська й Подільська губернії, які утворювали Київське генерал-губернаторство. До складу Лівобережжя і Слобожанщи­ни входили Чернігівська, Полтавська й Слобідсько-Українська (з 1835 р. - Харківсь­ка) губернії, які утворювали Малоросійське генерал-губернаторство. До складу Півдня України входили Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії, які утворювали Новоросійсько-Бессарабське (разом з Бессарабською областю) генерал-губернаторство.

Східногалицькі землі і західногалицькі землі потрапили в одну адміністративно- територіальну одиницю, названу «Королівством Галичини і Ладомерії» зі столицею у місті Львові. «Королівство» поділялося на 18 округів (дистриктів): Золочівськнй, Чорт- ківський, Львівський, Жовківський, Стрийський, Сяноцький, Тернопільський, Коло­мийський, Бережанський, Станіславеький, Самбірський, Перемишльський. 12 із них складали українську частину краю. Окремим округом до 1861р. входила Буковина.

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлін­ню Угорського королівства і поділялася на чотири комітати.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95 % населення, Слобожанщині — 86 %, Правобе­режжі — 85 %, Півдні — 74 %. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воро­незької, Курської, Гродненської, Могилівської й Бессарабської губерній.

Найчисленнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Піс­ля першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв «смугу осі­лості», за межами якої їм селитися заборонялося. Вона проіснувала до 1917 р. Уся Над­дніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у «смугу осілості».

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних ад­міністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етніч­ний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. У складі населення українці складали у Східній Галичині — 71 %, на Буковині — 69 %, на Закарпатті — 40 %.

Економічний розвиток українських земель на початку XX ст.

Напередодні Першої світової війни економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. •

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загально-імперських економічних тен­денцій, водночас через ряд обставин мала свої особливості. Уже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки ліде­ром Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, До- нецько-Юр'ївський) виробляли близько 25 % загальноросійського чавуну. Заводи Бродсь- кого, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60 % цукру-рафінаду у Російськії! імперії. На великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, у той час як у СІЛА — лише 33 %.

Процес утворення монополій почався спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійний, кам'яновугільний, залізорудний та ін. Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іно^; земним капіталом. Показово, що понад 25 % іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав пурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався і н мовним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобереж- ж и. де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

І Іоступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці іиінтри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення.

Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, \ IIкому в селах проживало 80 % населення.

Важливим стимулом промислового розвитку Наддніпрянщини стало бурхливе будів- ющтво залізниць.

У той же час на українських землях у складі Австро-Угорської імперії промисловість буча майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, <лрчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частина населення змушена Пула емігрувати або відправлятися на заробітки за океан.

Виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні наприкінці \ ІX — на початку XX ст.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-полі- і ичному житті українських земель — український національний рух набирає політич­ного характеру. Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Рево- иоційна Українська Партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. Політичною програмою РУП у 1900—1903 рр. була брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». Основою і праїнської нації РУІІ вважала селянство. Із 1903 р. рупівці перейшли на засади Ер- Фуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно- н ультурної автономії в межах Росії.

1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою відверто націо­налістичну партію — Народну українську партію (НУГІ). 1903 р. з РУП вийшло ще одне і і руповання — Українська соціалістична партія (УСП). Проте, ці партії скоро занепали.

Наприкінці 1904 — на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація — Українська Соціал-демократична Спілка (скорочена назва • Спілка»), яка закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування: Ук­раїнська Демократична Партія (УДП) та Українська Радикальна Партія (УРП). Обидві обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Уже наступного року партії злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).

УСДРП і «Спілка» не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці і Іншими партіями і громадськими організаціями. Керівники УСДРП стали шукати союзника у новоорганізованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів — Товаристві українських поступовців (ТУП). її керівники обстою- пнли конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід ні дзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП); партію соціалістів- рнволюціонерів (есери), конституційних демократів (кадети), «Союз 17 жовтня» («Октяб­ристи»). Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський «Бунд» («Союз»).

Україна в роки першої російської революції 1905—1907 рр.

Початок XX ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер. У січні 1905 р. в Російській імперії застрайкувало 440 тис. осіб (ї ї них в Україні 70 тис. осіб). У червні 1905 р. починаються селянські виступи, які від­булися в 64 з 91 повіту дев'яти українських губерній.

На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. В Україні в страйку взяло участь 120 тис. осіб. Під час страйку утворилися політичні організації робіт-

Інформація до білета 25, питання 1. Наш край на початку XX століття.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель

На початок XX ст. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Пра­вобережжям, Донбасом і Півднем, що складало близько 85 % земель, заселених україн­цями. До складу Австрійської імперії входило приблизно 15 % українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії у цей період, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії — західноукраїнськими землями.

До складу Правобережжя входили Київська, Волинська й Подільська губернії, які утворювали Київське генерал-губернаторство. До складу Лівобережжя і Слобожанщи­ни входили Чернігівська, Полтавська й Слобідсько-Українська (з 1835 р. - Харківсь­ка) губернії, які утворювали Малоросійське генерал-губернаторство. До складу Півдня України входили Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії, які утворювали Новоросійсько-Бессарабське (разом з Бессарабською областю) генерал-губернаторство.

Східногалицькі землі і західногалицькі землі потрапили в одну адміністративно- територіальну одиницю, названу «Королівством Галичини і Ладомерії» зі столицею у місті Львові. «Королівство» поділялося на 18 округів (дистриктів): Золочівськнй, Чорт- ківський, Львівський, Жовківський, Стрийський, Сяноцький, Тернопільський, Коло­мийський, Бережанський, Станіславеький, Самбірський, Перемишльський. 12 із них складали українську частину краю. Окремим округом до 1861р. входила Буковина.

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлін­ню Угорського королівства і поділялася на чотири комітати.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95 % населення, Слобожанщині — 86 %, Правобе­режжі — 85 %, Півдні — 74 /о. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воро­незької, Курської, Гродненської, Могилівської й Бессарабської губерній.

Найчисленнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Піс­ля першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв «смугу осі­лості», за межами якої їм селитися заборонялося. Вона проіснувала до 1917 р. Уся Над­дніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у «смугу осілості».

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних ад­міністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етніч­ний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. У складі населення українці складали у Східній Галичині — 71 %, на Буковині — 69 %, на Закарпатті — 40 %.

Економічний розвиток українських земель на початку XX ст.

Напередодні Першої світової війни економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. •

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загально-імперських економічних тен­денцій, водночас через ряд обставин мала свої особливості. Уже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки ліде­ром Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, До- нецько-Юр'ївський) виробляли близько 25 % загальноросійського чавуну. Заводи Бродсь- кого, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60 % цукру-рафінаду у Російськії! імперії. На великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, у той час як у СІНА — лише 33 %.

Процес утворення монополій почався спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійний, кам'яновугільний, залізорудний та ін. Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іно^; земним капіталом. Показово, що понад 25 % іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався і • і мовним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобереж- ■I її, де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці нпнтри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення.

Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний нр<імисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, і нкому в селах проживало 80 % населення.

Важливим стимулом промислового розвитку Наддніпрянщини стало бурхливе будів- мицтво залізниць.

У той же час на українських землях у складі Австро-Угорської імперії промисловість Пула майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, щрчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частина населення змушена пула емігрувати або відправлятися на заробітки за океан.

Виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні наприкінці ЧІX —на початку XX ст.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-полі­тичному житті українських земель — український національний рух набирає політич­ного характеру. Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Рево- ооційна Українська Партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. Політичною програмою І'УП у 1900—1903 рр. була брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». Основою і країнської нації РУІІ вважала селянство. Із 1903 р. рупівці перейшли на засади Ер- Фуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно- і ультурної автономії в межах Росії.

1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою відверто націо­налістичну партію — Народну українську партію (НУП). 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання — Українська соціалістична партія (УСП). Проте, ці партії скоро занепали.

Наприкінці 1904 — на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація — Українська Соціал-демократична Спілка (скорочена назва • Спілка»), яка закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування: Ук­раїнська Демократична Партія (УДП) та Українська Радикальна Партія (УРП). Обидві обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Уже наступного року партії злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).

УСДРП і «Спілка» не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці і Іншими партіями і громадськими організаціями. Керівники УСДРП стали шукати союзника у новоорганізованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів — Товаристві українських поступовців (ТУП). її керівники обстою- пнли конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід шдзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП); партію соціалістів- роволюціонерів (есери), конституційних демократів (кадети), «Союз 17 жовтня» («Октяб­ристи»), Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський «Бунд» («Союз»).

Україна в роки першої російської революції 1905—1907 рр.

Початок XX ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер. У січні 1905 р. в Російській імперії застрайкувало 440 тис. осіб (Із них в Україні 70 тис. осіб). У червні 1905 р. починаються селянські виступи, які від­булися в 64 з 91 повіту дев'яти українських губерній.

На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. В Україні в і і райку взяло участь 120 тис. осіб. Під час страйку утворилися політичні організації робіт­ничого класу — ради (загалом по Російській імперії їх виникло близько 50). В Україні пер­ша рада з'явилась у Катеринославі. Таким чином, у країні одночасно виникли зародки двох типів влади: парламентаризму (Державна дума) і диктатури пролетаріату (ради).

Революція 1905—1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національ­ного життя. Так, було скасовано Емський указ, відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа «Просвіт». У 1905 р. з'явилася перша україномовна газета «Хлібороб». У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета «Рада». У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.

Українці брали активну участь у виборах до І та II Державних дум. УІ Думі українсь­ка громада налічувала 45 депутатів, у II — 47.

У грудні 1905 р. уДонбасі відбулось збройне повстання, якебуло швидко придушено. У 1906 р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта II. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зреш­тою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.

Столппінська аграрна реформа в Україні та її наслідки

Однією з головних причин революції І905-1907 рр.було аграрне питання, вирішити яке запропонував голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ П. Столипін. У листо­паді 1906 р. ним було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 чер­вня 1910 р. В указі містилися основні положення реформи: руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить; надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; переселення селян у ма­лоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

В Україні реформи просувались найбільш успішно. Протягом 1907—1915 рр. в ін­дивідуальну власність закріпили землю на Правобережжі 48 % селян, на Півдні — 42 % , на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. в Україні було утворено 440 тис. хуторів (14 % селянських дворів). У ході реформи значно активізувалась діяльність Селянського зе­мельного банку, який протягом 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Столипінська реформа значно збільшила мас­штаби переселення на Схід (Сибір, Казахстан, Північний Кавказ, Далекий Схід) з ук­раїнських земель. Протягом 1906—1912 рр. переселилось близько 1 млн осіб, але майже чверть їх повернулася.

Із 1910 р. до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. деся­тин і загалом становила 22,9 млн десятин. У 1913 р. було досягнуто найбільшого вало­вого збору зернових — 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Національна політика самодержавства в Україні (1907—1914 рр.)

Період реакції позначений і новим посиленням національного гніту в Україні. Кате­горично було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де її ввели під час революції. Не дозволялося навіть користуватися рідною мовою при тлумаченні ок­ремих незрозумілих учням слів. Цензура заборонила вживати у будь-яких публікаціях слова «Україна», «український народ». Одна за одною були закриті «Просвіти».

Політика русифікації оформлялася законами III Державної думи, в якій переважа­ли депутати-поміщики (202 особи). Натомість депутатів-селян з України було лише 20. Переважна більшість депутатів-росіян за своїми ідейними переконаннями належала до великодержавних шовіністів.

1908 р. ця більшість провалила запропонований депутатами з України законопроект про впровадження української мови у навчальний процес початкової школи. Так само провалили й пропозицію вести в Україні судочинство українською мовою.

Допомагати репресивній політиці самодержавства щодо українства активно взявся «Клуб націоналістів» — самодіяльна організація, що виникла у Києві в 1908 р.

Дещо іншими були справи в IV Думі (1912—1917 рр.). За два роки роботи Думи, до початку Першої світової війни, українське питання в ній поставало двічі. Так, у червні

ІIIIII р. фракції кадетів та трудовиків внесли запит до уряду з приводу переслідування в Vн ішїні українських громадських установ. Удруге українське питання постало в Думі з приводу урядових заборон щодо шевченківських урочистостей.

У 1911 р. в Державній думі Росії постало питання впровадження земств у шести західних і уГіорніях (Вітебській, Мінській, Могильовській, Київській, Волинській, Подільській).

П.Столнпін запропонував впровадити їх у вказаних губерніях, але зробити всестано- иичи, тобто нейтралізувати голоси польських поміщиків українськими і білоруськими 11' пінами.

Ще одним важливим питанням, що торкалось українського населення, було виділен­ії и Холмщини і Підляшшя зі складу Царства Польського і утворення Холмської губер­нії. 9 травня 1912 р. рішення про створення Холмської губернії було схвалено.

З метою відволікти населення від боротьби із самодержавством царський уряд нама- і ні гься поширити на Україну антисемітські настрої. У роки революції були поширени­ми єврейські погроми, які організовувалися російськими чорносотенними організація­ми за підтримкою поліції.

Український національний рух в 1907—1914 рр. у Наддніпрянській Україні

У період 1907—1914 рр. український рух, незважаючи на урядові переслідування, продовжував розвиватися. Осередками розвитку руху були «Просвіти», що виникли в роки революції: київська (найвпливовіша), катеринославська, одеська, кам'янецька, чер­нігівська, миколаївська, житомирська та на Кубані. «Просвіти» в Наддніпрянській Ук­ріпні на відміну від своїх західноукраїнських аналогів, не складали єдиної організаційної і груктури. Кожна з них діяла окремо, більшості з них заборонялось мати філії по селах. Незважаючи на свою суто культурницьку роботу «Просвіти» зазнавали переслідувань з Гику властей. У результаті на 1914 р. свою роботу продовжувала лише катеринославська

• Просвіта». Культурницька діяльність «Просвіт» в умовах урядових репресій набирала політичного забарвлення і тим самим сприяла розвитку українського руху.

Український рух перекинувся й на економічну сферу у вигляді кооперативного руху.

За активної участі інтелігенції кооперативний рух в Україні набув масових форм. Кіль- і їсть кооперативних товариств з 1906 по 1912 р. збільшилася з 572 до 2476, а в 1914 р. налічувалося вже 3054, що складало третину кооперативів у Російській імперії. Зусил- н ями інтелігенції цей рух набував усе виразнішого національного забарвлення. Так, на кооперативному з'їзді в Києві (1908 р.) пролунала вимога селян-депутатів видавати коо­перативні часописи українською мовою. На наступному з'їзді в 1913 р. українські коопе­ратори спробували відстояти свою автономність від російської кооперації.

Утім, це були тільки перші кроки поєднання національно-політичних вимог з еко­номічними.

Поразка революції призвела майже до повного розгрому українських партій. Так, у 1908—4909 рр. єдиною ознакою існування УСДРП була легальна газета «Слово».

Починаючи з 1908 р., керівники партії, які не були заарештовані або зуміли емігру- иііти, здійснюють невдалі спроби відновити діяльність УСДРП. Після цих невдач біль­шість керівників УСДРП стають на чітко визначені націоналістичні позиції, серед яких инрізнялося декілька позицій. Зрештою ці зміни призвели до утворення двох самостій­ницьких організацій: Українського Інформаційного Комітету і Молодоукраїнської пар­тії (остання так і не почала роботу).

Український Інформаційний Комітет протягом 1912—1914 рр. розгорнув доволі ак­тивну роботу, інформуючи європейську громадськість про українські справи.

Діячі партії, що продовжували діяльність в Російській імперії, створили дві літера­турні групи, в Москві й Києві, та організували видання суспільно-політичних журналів

• Украинская жизнь» (Москва) і «Дзвін» (Київ).

У той час, як УСДРП намагалась хоч якось відновити партійну роботу після наступу реакції, УДРІІ була змушена повністю припинити свою роботу.

На з'їзді УДРП у 1908 р. була підтримана ідея відновити колишню загальну безпартій­ну організацію на основі місцевих партійних осередків. Нова організація отримала назву

• Товариство українських поступовців» (ТУП). Вона виступила за федеративний переуст- рій Російської імперії і за надання Україні автономії, за впровадження української мови в школах і створення в Київському та Одеському університетах українських кафедр.

ничого класу — ради (загалом по Російській імперії їх виникло близько 50). В Україні пер­ша рада з'явилась у Катеринославі. Таким чином, у країні одночасно виникли зародки двох типів влади: парламентаризму (Державна дума) і диктатури пролетаріату (ради).

Революція 1905—1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національ­ного життя. Так, було скасовано Емський указ, відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа «Просвіт». У 1905 р. з'явилася перша україномовна газета «Хлібороб». У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета «Рада». У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.

Українці брали активну участь у виборах до І та II Державних дум. УІ Думі українсь­ка громада налічувала 45 депутатів, у II — 47.

У грудні 1905 р. уДонбасі відбулось збройне повстання, якебуло швидко придушено. У 1906 р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зреш­тою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.

Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки

Однієюз головних причин революції І905-1907 рр.було аграрне питання, вирішити яке запропонував голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ П. Столипін. У листо­паді 1906 р. ним було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 чер­вня 1910 р. В указі містилися основні положення реформи: руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить; надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; переселення селян у ма­лоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

В Україні реформи просувались найбільш успішно. Протягом 1907—1915 рр. в ін­дивідуальну власність закріпили землю на Правобережжі 48 % селян, на Півдні — 42 % , на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. в Україні було утворено 440 тис. хуторів (14 % селянських дворів). У ході реформи значно активізувалась діяльність Селянського зе­мельного банку, який протягом 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Столипінська реформа значно збільшила мас­штаби переселення на Схід (Сибір, Казахстан, Північний Кавказ, Далекий Схід) з ук­раїнських земель. Протягом 1906—1912 рр. переселилось близько 1 млн осіб, але майже чверть їх повернулася.

Із 1910 р. до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. деся­тин і загалом становила 22,9 млн десятин. У 1913 р. було досягнуто найбільшого вало­вого збору зернових — 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Національна політика самодержавства в Україні (1907—1914 рр.)

Період реакції позначений і новим посиленням національного гніту в Україні. Кате­горично було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де її ввели під час революції. Не дозволялося навіть користуватися рідною мовою при тлумаченні ок­ремих незрозумілих учням слів. Цензура заборонила вживати у будь-яких публікаціях слова «Україна», «український народ». Одна за одною були закриті «Просвіти».

Політика русифікації оформлялася законами III Державної думи, в якій переважа­ли депутати-поміщики (202 особи). Натомість депутатів-селян з України було лише 20. Переважна більшість депутатів-росіян за своїми ідейними переконаннями належала до великодержавних шовіністів.

1908 р. ця більшість провалила запропонований депутатами з України законопроект про впровадження української мови у навчальний процес початкової школи. Так само провалили й пропозицію вести в Україні судочинство українською мовою.

Допомагати репресивній політиці самодержавства щодо українства активно взявся «Клуб націоналістів» — самодіяльна організація, що виникла у Києві в 1908 р.

Дещо іншими були справи в IV Думі (1912—1917 рр.). За два роки роботи Думи, до початку Першої світової війни, українське питання в ній поставало двічі. Так, у червні

І ні Я р. фракції кадетів та трудовиків внесли запит до уряду з приводу переслідування в \ країні українських громадських установ. Удруге українське питання постало в Думі з приводу урядових заборон щодо шевченківських урочистостей.

У 1911 р. в Державній думі Росії постало питання впровадження земств у шести західних і \ порціях (Вітебській, Мінській, Могильовській, Київській, Волинській, Подільській).

II. Столипін запропонував впровадити їх у вказаних губерніях, але зробити всестано- инчи, тобто нейтралізувати голоси польських поміщиків українськими і білоруськими ги іинами.

І Це одним важливим питанням, що торкалось українського населення, було виділен­ії п Холмщини і Підляшшя зі складу Царства Польського і утворення Холмської губер­нії. 9 травня 1912р. рішення про створення Холмської губернії було схвалено.

З метою відволікти населення від боротьби із самодержавством царський уряд нама- і ні гься поширити на Україну антисемітські настрої. У роки революції були поширени­ми єврейські погроми, які організовувалися російськими чорносотенними організація­ми за підтримкою поліції.

Український національний рух в 1907—1914 рр. у Наддніпрянській Україні

У період 1907—1914 рр. український рух, незважаючи на урядові переслідування, продовжував розвиватися. Осередками розвитку руху були «Просвіти», що виникли в роки революції: київська (найвпливовіша), катеринославська, одеська, кам'янецька, чер­нігівська, миколаївська, житомирська та на Кубані. «Просвіти» в Наддніпрянській Ук- риіні на відміну від своїх західноукраїнських аналогів, не складали єдиної організаційної і груктури. Кожна з них діяла окремо, більшості з них заборонялось мати філії по селах. Незважаючи на свою суто культурницьку роботу «Просвіти» зазнавали переслідувань з Гику властей. У результаті на 1914 р. свою роботу продовжувала лише катеринославська

• Просвіта». Культурницька діяльність «Просвіт® в умовах урядових репресій набирала політичного забарвлення і тим самим сприяла розвитку українського руху.

Український рух перекинувся й на економічну сферу у вигляді кооперативного руху.

За активної участі інтелігенції кооперативний рух в Україні набув масових форм. Кіль- і їсть кооперативних товариств з 1906 по 1912 р. збільшилася з 572 до 2476, а в 1914 р. налічувалося вже 3054, що складало третину кооперативів у Російській імперії. Зусил- IIIми інтелігенції цей рух набував усе виразнішого національного забарвлення. Так, на кооперативному з'їзді в Києві (1908 р.) пролунала вимога селян-депутатів видавати коо­перативні часописи українською мовою. На наступному з'їзді в 1913 р. українські коопе­ратори спробували відстояти свою автономність від російської кооперації.

Утім, це були тільки перші кроки поєднання національно-політичних вимог з еко­номічними.

Поразка революції призвела майже до повного розгрому українських партій. Так, у 1908—1909 рр. єдиною ознакою існування УСДРП була легальна газета «Слово».

Починаючи з 1908 р., керівники партії, які не були заарештовані або зуміли емігру- инти, здійснюють невдалі спроби відновити діяльність УСДРП. Після цих невдач біль­шість керівників УСДРП стають на чітко визначені націоналістичні позиції, серед яких шірізнялося декілька позицій. Зрештою ці зміни призвели до утворення двох самостій­ницьких організацій: Українського Інформаційного Комітету і Молодоукраїнської пар­тії (остання так і не почала роботу).

Український Інформаційний Комітет протягом 1912—1914 рр. розгорнув доволі ак­тивну роботу, інформуючи європейську громадськість про українські справи.

Діячі партії, що продовжували діяльність в Російській імперії, створили дві літера­турні групи, в Москві й Києві, та організували видання суспільно-політичних журналів

• Украинская жизнь» (Москва) і «Дзвін» (Київ).

У той час, як УСДРП намагалась хоч якось відновити партійну роботу після наступу реакції, УДРГІ була змушена повністю припинити свою роботу.

На з'їзді УДРП у 1908 р. була підтримана ідея відновити колишню загальну безпартій­ну організацію на основі місцевих партійних осередків. Нова організація отримала назву

• Товариство українських поступовців» (ТУП). Вона виступила за федеративний переуст- рій Російської імперії і за надання Україні автономії, за впровадження української мови в школах і створення в Київському та Одеському університетах українських кафедр.

Для конкретизації своїх вимог у квітні 1912 р. керівництво ТУП провело з'їзд, на якому була вироблена «українська платформа», тобто вимоги організації: запроваджен­ня загальної освіти українською мовою; викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх і вищих навчальних закладах; запровадження української мови в церкві, судах та громадських організаціях на Україні; скасування заборони на привезення із-за кордону літератури, виданої українською мовою, тощо.

Таким чином, незважаючи на урядові переслідування українських рух ширився, шу­кав нові ідейні основи, залучаючи широкі маси української громадськості.

Український рух на західноукраїнських землях на початку XX ст.

На початку XX ст. український рух в Галичині досяг таких відчутних результатів, що не звертати на нього увагу вже було неможливо: Хоча польська еліта й надалі зберігала монополію на владу в краї, українці своєю згуртованістю і свідомістю значно перевищу­вали поляків. Українські діячі розгорнули боротьбу за відвоювання нових політичних прав для українців. Політична боротьба поєднувалася з соціальними виступами гали­цького селянства і робітництва. На початку XX ст. україно-польські відносини набули гостроконфліктного характеру навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчої реформи, як до Віденсь­кого парламенту, так і до Галицького сейму.

Ведучи гостру політичну боротьбу за права українців, керівники українського руху не забували про розбудову інфраструктури національного життя. Мережа культурно-ос­вітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю. Кооперативний рух був представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магази­нами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і ко­ординувався українським ощадним товариством «Дністер»(1892), спілкою «Сільський господар» (1898) та створеним у 1908 р. Крайовим земельним банком. У 1914 р. това­риство «Просвіта» налічувало 77 філій та близько 3 тис. читалень, 509 домів-читалень, 2364 бібліотеки. При читальнях діяли аматорські театральні гуртки, хори, оркестри. У той же час виникають спортивно-пожежні товариства «Сокіл» (1898) і «Січ» (1900), які займалися військовою підготовкою молоді. Л в 1911 р. на зразок бойскаутських ор­ганізацій було створено товариство «Пласт».

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр.

Активно діяло під керівництвом М. Грушевського Наукове Товариство ім.ТЛНевченка.

Боротьба за університет була одним з проявів національної боротьби за Галичину. 19 листопада 1901 р. у Палату депутатів було внесено проект резолюції щодо заснування українського університету у Львові. Справа пішла на розгляд до австрійського парла­менту. Час ішов, проте все залишалось без змін. Тоді 440 студентів передали заяву про вихід з університету. Дійшло до сутичок між польськими і українськими студентами, а також з поліцією. У 1912 р. австрійський уряд пообіцяв створити український універ­ситет до 1916 р.

На початку XX ст. багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб вирішення своїх труднощів. У 1902 р. селяни розпочали масовий бойкот жнив у великих маєтках Схілної Галичини, вимагаючи підвищення платні і впорядкуван­ня процесу еміграції. Страйк охопив близько 200 тис. селян та сільськогосподарських робітників. Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед його учас­ників допомагали численні місцеві комітети українських партій. Завдяки цьому страйк набрав водночас соціального і національного характеру. Поміщики змушені були піти на поступки і задовольнити вимоги страйкуючих.

На початку XX ст. Австро-Угорську імперію охопив могутній рух за введення загаль­ного виборчого права, який набув особливої інтенсивності в 1906 р. 22 січня австрійсь­кий імператор Франц Йосип з цієї справи прийняв українську делегацію, від імені якої говорив митрополіт А. Шептицький. Під цим могутнім тиском у 1907 р. австрійський уряд провів, нарешті, парламентську реформу, яка забезпечила українцям у імперсько­му парламенті вагоме представництво (27 депутатів з Галичини і 5 з Буковини).

Після цих вагомих перемог основні зусилля українських діячів були спрямовані на скасування польської монополії на владу. У цій боротьби використовувались як парла- нантські заходи (подання, запити, петиції, переговори, обструкції та ін.), так і позапар­ламентські (віча, страйки, демонстрації). Поляки змушені були піти на поступки. 1 1 лю- н.п) 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту, що вирушив монополію поляків на владу в Галичині. Це відкривало для українського руху іншіперспективи подальшої боротьби за поділ краю на українську і польські частини, і Мпак угоду так і не було втілено у життя, оскільки через декілька місяців розпочалася Перша світова війна.

Визначну роль у становленні українського руху на західноукраїнських землях відіг рп іа Греко-католицька церква. Наприкінці XIX ст. відбулося зростання антицерковних нн. гроїв, що призвело до загострення відносин між церквою і керівниками українськог о руху. Ситуацію врятував прихід у 1901 р. на галицький митрополичий престол А. Шен- і ицького, який поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті и залежність від дотримання національним рухом принципів християнської моралі. 11 внередодні світової війни в українській політичній думці визріла ідея використання »»І жнародних воєнних конфліктів для здобуття політичної самостійності України, тобто Ідпн сепаратизму. Більш конкретно цю ідею сформулював майбутній ідеолог українсько- ііі інтегрального націоналізму Д. Донцов, який брав участь у роботі з'їзду. Центральним пунктом доповіді Д. Донцова була ідея політичного сепаратизму щодо Росії.

Інформація до білета 26, питання 1. Наш край у 50—70-х роках XX століття.

Вінницька область утворена 27.11.1932 р. Площа — 26,5 тис. км². Населення .' 1.42 тис. осіб (1968). Обласний центр — м. Вінниця.

Створено нові галузі промисловості: машино- і приладобудування, хімічна, будівель- вих матеріалів. Найбільші харчові підприємства: Кирпасівський — 2, Гніванський, Ви- щгольчедаївський, Погребиіценський цукровий заводи, Вінницький, Тростянецький м'ясокомбінати, консервні заводи. За роки семирічки швидкого розвитку набули маши­нобудівна і металообробна промисловість, в яких налічується 41 основне підприємство. .1 них найбільші Вінницький агрегатний завод ім. О. М. Горького, Калинівський маши­нобудівний завод та ін. Хімічна промисловість представлена Вінницьким хімічним ком- і п патом ім. Я. М. Свердлова. Значного розвитку набула легка промисловість. Найбільші підприємства: Вінницьке виробниче взуттєве об'єднання ім. М. О. Щорса, Тульчинська н іуттєва фабрика. Вінницькі граніти відомі далеко за межами області. У 1967 р. розпо­чато будівництво однієї з найбільших у країні Ладижинської ДРЕС потужністю першої черги 1 млн 800 тис. квт. «

В колгоспах і радгоспах області майже 13 % посівів цукрового буряку, 15 % — зерно­бобових культур, 7 % — озимої пшениці УРСР (1967). На кінець 1967 р. в області було 61(7 колгоспів та 43 радгоспи.

У 1967/68 н. р. в області працювала 1431 ЗОШ, 24 ПТУ, 25 серед, спец. навч. закладів. Працюють проектно-конструкторський технологічний інститут і обчислювальний центр Міністерства харчової промисловості УРСР, філіали інститутів «Діпроцивільпромбуд»,

• Укрдіпроцукор» та інші проектні установи, Вінницька обласна та У ладово-Люлинець- н а сільськогосподарські дослідні станції.

Діють музично-драматичний театр ім. М. К. Садовського, театр ляльок, філармонія, І 170 будинків культури і клубів, багато кінотеатрів (в області діє 1456 кіноустановок), І 164 масові бібліотеки та інші установи.

Волинська область утворена 4.XII.1939 р. Площа — 20,2 тис. км². Населення —

1. /3 тис. осіб (1968). Обласний центр — м. Луцьк.

Створено нові галузі промисловості: вугільну, машино- і приладобудівну, цукрову. Перше місце щодо обсягу валової продукції в галузевій структурі займає харчова про­мисловість (40,4 %). Паливна промисловість представлена 9 шахтами Львівсько-Во- іинського кам'яновугільного басейну. За роки семирічки швидкого розвитку набула машино- і приладобудівна промисловість. Найбільшими підприємствами цього профілю

1. автомобільний, приладобудівний, електроапаратний заводи в Луцьку. Луцький авто­мобільний завод почав також серійне виробництво малолітражного автомобіля ЗАЗ-969

Волинь» для потреб сільського господарства.

Для конкретизації своїх вимог у квітні 1912 р. керівництво ТУП провело з'їзд, на якому була вироблена «українська платформа», тобто вимоги організації: запроваджен­ня загальної освіти українською мовою; викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх і вищих навчальних закладах; запровадження української мови в церкві, судах та громадських організаціях на Україні; скасування заборони на привезення із-за кордону літератури, виданої українською мовою, тощо.

Таким чином, незважаючи на урядові переслідування українських рух ширився, шу­кав нові ідейні основи, залучаючи широкі маси української громадськості.

Український рух на західноукраїнських землях на початку XX ст.

На початку XX ст. український рух в Галичині досяг таких відчутних результатів, що не звертати на нього увагу вже було неможливо: Хоча польська еліта й надалі зберігала монополію на владу в краї, українці своєю згуртованістю і свідомістю значно перевищу­вали поляків. Українські діячі розгорнули боротьбу за відвоювання нових політичних прав для українців. Політична боротьба поєднувалася з соціальними виступами гали­цького селянства і робітництва. На початку XX ст. україно-польські відносини набули гостроконфліктного характеру навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчої реформи, як до Віденсь­кого парламенту, так і до Галицького сейму.

Ведучи гостру політичну боротьбу за права українців, керівники українського руху не забували про розбудову інфраструктури національного життя. Мережа культурно-ос­вітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю. Кооперативний рух був представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магази­нами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і ко­ординувався українським ощадним товариством «Дністер»(1892), спілкою «Сільський господар» (1898) та створеним у 1908 р. Крайовим земельним банком. У 1914 р. това­риство «Просвіта» налічувало 77 філій та близько 3 тис. читалень, 509 домів-читалень, 2364 бібліотеки. При читальнях діяли аматорські театральні гуртки, хори, оркестри. У той же час виникають спортивно-пожежні товариства «Сокіл» (1898) і «Січ» (1900), які займалися військовою підготовкою молоді. А в 1911 р. на зразок бойскаутських ор­ганізацій було створено товариство «Пласт».

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр.

Активно діяло під керівництвом М. Грушевського Наукове Товариство ім.ТЛНевченка.

Боротьба за університет була одним з проявів національної боротьби за Галичину. 19 листопада 1901 р. у Палату депутатів було внесено проект резолюції щодо заснування українського університету у Львові. Справа пішла на розгляд до австрійського парла­менту. Час ішов, проте все залишалось без змін. Тоді 440 студентів передали заяву про вихід з університету. Дійшло до сутичок між польськими і українськими студентами, а також з поліцією. У 1912 р. австрійський уряд пообіцяв створити український універ­ситет до 1916 р.

На початку XX ст. багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб вирішення своїх труднощів. У 1902 р. селяни розпочали масовий бойкот жнив у великих маєтках Схілної Галичини, вимагаючи підвищення платні і впорядкуван­ня процесу еміграції. Страйк охопив близько 200 тис. селян та сільськогосподарських робітників. Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед його учас­ників допомагали численні місцеві комітети українських партій. Завдяки цьому страйк набрав водночас соціального і національного характеру. Поміщики змушені були піти на поступки і задовольнити вимоги страйкуючих.

На початку XX ст. Австро-Угорську імперію охопив могутній рух за введення загаль­ного виборчого права, який набув особливої інтенсивності в 1906 р. 22 січня австрійсь­кий імператор Франц Йосип з цієї справи прийняв українську делегацію, від імені якої говорив митрополіт А. Шептицький. Під цим могутнім тиском у 1907 р. австрійський уряд провів, нарешті, парламентську реформу, яка забезпечила українцям у імперсько­му парламенті вагоме представництво (27 депутатів з Галичини і 5 з Буковини).

Після цих вагомих перемог основні зусилля українських діячів були спрямовані на скасування польської монополії на владу. У цій боротьби використовувались як парла- мічітські заходи (подання, запити, петиції, переговори, обструкції та ін.), так і позапар-

мпнтські (віча, страйки, демонстрації). Поляки змушені були піти на поступки. 14 лю-

ічі о1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту, що порушив монополію поляків на владу в Галичині. Це відкривало для українського руху інші перспективи подальшої боротьби за поділ краю на українську і польські частини, і іцпак угоду так і не було втілено у життя, оскільки через декілька місяців розпочалася Перша світова війна.

Визначну роль у становленні українського руху на західноукраїнських землях відіт­ри іа Греко-католицька церква. Наприкінці XIX ст. відбулося зростання антицерковних

троїв, що призвело до загострення відносин між церквою і керівниками українського

руху. Ситуацію врятував прихід у 1901 р. на галицький митрополичий престол А. Шеп- і оці.кого, який поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті и залежність від дотримання національним рухом принципів християнської моралі. 11ппередодні світової війни в українській політичній думці визріла ідея використання >іікнародних воєнних конфліктів для здобуття політичної самостійності України, тобто Иги сепаратизму. Більш конкретно цю ідею сформулював майбутній ідеолог українсько- ю і нтегрального націоналізму Д. Донцов, який брав участь у роботі з'їзду. Центральним пунктом доповіді Д. Донцова була ідея політичного сепаратизму щодо Росії.

Інформація до білета 26, питання 1. Наш край у 50—70-х роках XX століття.

Вінницька область утворена 27.11.1932 р. Площа — 26,5 тис. км². Населення ;'і:і2 тис. осіб (1968). Обласний центр — м. Вінниця.

Створено нові галузі промисловості: машино- і приладобудування, хімічна, будівель­них матеріалів. Найбільші харчові підприємства: Кирпасівський — 2, Гніванськиіі, Вн- іцоольчедаївський, Погребищенський цукровий заводи, Вінницький, Тростянецькпй м'нсокомбінати, консервні заводи. За роки семирічки швидкого розвитку набули маши­нобудівна і металообробна промисловість, в яких налічується 41 основне підприємство. І них найбільші Вінницький агрегатний завод ім. О. М. Горького, Калинівський маши­нобудівний завод та ін. Хімічна промисловість представлена Вінницьким хімічним ком- ПІнятом ім. Я. М. Свердлова. Значного розвитку набула легка промисловість. Найбільші підприємства: Вінницьке виробниче взуттєве об'єднання ім. М. О. Щорса, Тульчинська и іуттєва фабрика. Вінницькі граніти відомі далеко за межами області. У 1967 р. розпо­чато будівництво однієї з найбільших у країні Ладижинської ДРЕС потужністю першої чорги 1 млн 800 тис. квт. •

В колгоспах і радгоспах області майже 13 % посівів цукрового буряку, 15 % — зерно­бобових культур, 7 % — озимої пшениці УРСР (1967). На кінець 1967 р. в області було (1.17 колгоспів та 43 радгоспи.

У 1967/68 н. р. в області працювала 1431ЗОШ, 24 ПТУ, 25 серед, спец. навч. закладів. Працюють проектно-конструкторський технологічний інститут і обчислювальний центр Міністерства харчової промисловості УРСР, філіали інститутів «Діпроцивільпромбуд»,

• Укрдіпроцукор» та інші проектні установи, Вінницька обласна та Уладово-Люлинець- н и сільськогосподарські дослідні станції.

Діють музично-драматичний театр ім. М. К. Садовського, театр ляльок, філармонія, 1.170 будинків культури і клубів, багато кінотеатрів (в області діє 1456 кіноустановок), І 164 масові бібліотеки та інші установи.

Волинська область утворена 4.XII.1939 р. Площа — 20,2 тис. км². Населення — 1173 тис. осіб (1968). Обласний центр — м. Луцьк.

('творено нові галузі промисловості: вугільну, машино- і приладобудівну, цукрову. Перше місце щодо обсягу валової продукції в галузевій структурі займає харчова про­мисловість (40,4 %). Паливна промисловість представлена 9 шахтами Львівсько-Во- 'іннського кам'яновугільного басейну. За роки семирічки швидкого розвитку набула міппино- і приладобудівна промисловість. Найбільшими підприємствами цього профілю і пптомобільний, приладобудівний, електроапаратний заводи в Луцьку. Луцький авто­мобільний завод почав також серійне виробництво малолітражного автомобіля ЗАЗ-969

• Волинь» для потреб сільського господарства.

У Ковелі, Луцьку, Ківерцях, Цумані та інших місцях розташовані деревообробні комбінати і меблеві фабрики. Значного розвитку набула легка промисловість. У 1967 р. стала до ладу Нововолинська прядильна фабрика на 135 тис. веретен.

Посівні площі внаслідок меліорації та іригації збільшилися на 116 тис. га, підвищи­лися врожайність та валовий збір зернових культур і цукрового буряку, зросла продук­тивність громадського тваринництва. Область має зерново-буряківничий та картопляно- льонарський виробничий напрями з розвинутим м'ясо-молочним тваринництвом.

У 1967/68 н. р. тут працювало 1076 шкіл всіх видів, 14 ГІТУ.

Дніпропетровська область (із 1802 по 1932 р. — Катеринославська губернія) утво­рена 27.11.1932 р. Площа — 31,9 тис. км². Населення — 3344 тис. осіб (1970). Обласний центр — М.Дніпропетровськ.

У післявоєнні роки в області було споруджено 50 промислових об'єктів, серед яких — найбільша у світі домна на « Криворіжсталі», п'ять гірничозбагачувальних комбінатів, прокатний стан на Дніпровському металургійному заводі ім. Ф. Е. Дзержинського та ін. Чорна металургія представлена «Криворіжсталлю», Дніпропетровським металургійним заводом ім. Г. І. Петровського, Дніпровським металургійним заводом ім. Ф. Е. Дзер­жинського та ін. На місцевій металургійній базі в області розвинуті галузі металовмісного машинобудування. У Дніпропетровську розташовані завод пресів, завод металургійного устаткування, завод металоконструкційім. І. В. Бабушкіна та інші підприємства. У Дніп­ропетровську працює одна з найбільших в Україні паперових фабрик. Розвинута харчова промисловість, зокрема борошномельна, м'ясна, молочна, пивоварна та інші галузі. Під­приємства легкої промисловості розташовані в Дніпропетровську, Кривому Розі, Нікополі та ін. В енергетичному господарстві області — Придніпровська, Криворізька та Дніпро- дзержинська ДРЕС, а також Дніпродзержинська ГЕС. Велике місце в паливному балансі посідає використання природного газу Шебелинського і Перещепинського родовищ.

На початку 1970 р. в області було 330 колгоспів і 98 радгоспів. За досягнуті у сіль­ському господарстві успіхи у 1958 р. область була нагороджена орденом Леніна.

В 1968/69 н. р. працювало 1733 школи всіх видів, 60 ПТУ, 70 середніх спеціальних на­вчальних закладів, 11 вузів. Діють 43 науково-дослідні установи, обласний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка (Кривий Ріг), 1022 клубні установи, багато кінотеат­рів (в області діє 1375 кіноустановок), 1179 масових бібліотек; 5 музеїв та інші установи.

Донецька область (до 1961р. — Сталінська область) утворена З.ІН.1938 р. Площа — 26, 5 тис. км². Населення — 4894 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Донецьк.

Відбудова регіону завершилась на початку 1950-х рр. На 1960 —1970-ті рр. припадає стрімкий розвиток регіону. Область є важливим районом важкої промисловості (вугіль­на, металургійна, машинобудівна), на яку припадало понад 85 % всієї промислової про­дукції. У1969 р. на 158 високомеханізованих вугільних шахтах видобуто 105,6 млн тонн вугілля. Область посідає друге місце серед вугільних районів країни. Найбільші вугільні шахти: «Україна», «Краснолиманська» , ім. Є. Т. Абакумова, ім. Г. К. Рум'янцева. Чор­на метуларгія представлена Донецьким металургійним заводом ім. В. Леніна, Єнакіїв­ським металургійним заводом та ін.

Будівництво нових підприємств, розширення існуючих, технічний прогрес у чорній металургії дозволили на 1969 р. збільшити виробництво чавуну в 11,5 разу, сталі •— у 14,7 разу, прокату — 13,5 разу. Найбільшим підприємством кольрової металургії облас­ті є Артемівський завод кольорових металів ім. Квіринга.

В області виробляються металургійне та гірниче устаткування, вугільні комбайни, важкі преси, верстати й механізми. Машинобудування представлено Горлівським ма­шинобудівним заводом ім. Кірова та іншими машинобудівними заводами.

Прискореними темпами розвивається хімічна та коксохімічна промисловість, ство­рено потужну промисловість будівельних матеріалів (перше місце в республіці за вироб­ництвом цементу, збірного залізобетону). Добре розвинута склоробна промисловість. У Слов'янську прадює одна з найбільших в країні фабрик олівців.

Розвинута харчова промисловість, зокрема м'ясна, молочна, пивоварна та інші галузі.

Розвитку набула легка промисловість, яка представлена взуттєвою, текстильною, трикотажною та іншими галузями. Електростанції області входять в систему «Донбас- енерго», сполучену з іншими великими енергосистемами.

У сільському господарстві область посідає друге місце за врожайністю озимої пше­ниці, перше — за врожайністю соняшнику. За досягнення в сільському господарстві в

1. ЦГіН р. область нагороджена орденом Леніна.

У 1969/70 н. р. працювало 1841 загальноосвітня школа, 134 ПТУ, 83 технікуми,

2. пупів. У 1950—1970-ті рр. відбувається стрімка русифікація регіону. На початок

   1. ШЮ-х рр. тут не залишилося жодної української школи.

Житомирська область утворена 22.IX.1937 р. Площа — 29,9 тис. км². Населення —- Ні.'6 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Житомир.

В області розвинуті харчова, легка, машинобудівна і металообробна, деревообробна, •|"і|'форофаянсова, паперова промисловість та промисловість будівельних матеріалів.

2. і ілузей харчової промисловості особливо розвинуті цукрова, спиртова, м'ясна, мас- ми нроробна, борошномельна, консервна. Цукрові заводи області: Бердичівський рафі- інідний, Андрушівський, Червонський таін. Підприємства спиртово-горілчаної та ниво- мриоїпромисловості розташовані в Житомирі, Новограді-Волинському, Коростишеві, ' I \ (нові та ін. В Овручі працює комбінат по виробництву молочних консервів та сушінню ішочів. Серед галузей легкої промисловості розвинуті текстильна.

Область виробляє майже половину льняних тканин, що їх дає республіка, 1/6 части­ни панчішно-шкарпеткових виробів, 1/5 паперу, близько 60 % музичних інструментів. Мпінинобудівна і металообробна промисловість представлені заводами хімічного маши- іп.пудування «Прогрес» (Бердичів) і «Хіммаш» ім. 50-річчя Великого Жовтня (Корос- мчіь), верстатобудівним заводом «Комсомолець» (Бердичів)та ін. Набула розвитку нова ■ и м узь промисловості — електроприладобудівна. В області добувають і збагачують тита- пмиу руду (Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат). Значного розвитку досягла промисловість будівельних матеріалів. Лісова і деревообробна промисловість представ- ипиа деревообробними підприємствами і меблевими фабриками.

Основним типом виробничої спеціалізації сільськогосподарської області є льонарсько- інртопляно-зерновий з молочно-м'ясним тваринництвом. Головними зерновими куль- і уріїми є озима пшениця, озиме жито, зернобобові. Вирощують також ярий ячмінь, ку- і' урудзу на зерно, гречку, просо, овес та ін. Серед технічних культур — льон-довгунець і цукровий буряк. Області належить провідне місце в СРСР по виробництву хмелю.

У 1968/1969 н. р. в області працювало 1596 шкіл всіх видів, 20 середніх спеціальних іпіпчальних закладів, 22 ПТУ. У Житомирі є педагогічний, сільськогосподарський інс- і птути, педагогічний інститут у Бердичеві.

Закарпатська область утворена 22.1.1946 р. Площа — 12,8 тис. км². Населення — І (ІГ>7 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Ужгород.

Харчова промисловість зосереджена головним чином в Ужгороді, Мукачевому, Вино- і рпдові, Береговому, Тячеві, Тересві, Середньому, Іршаві та інших містах. Найрозвинутіше ми норобство, що представлене 10 підприємствами первинного виноробства, 4 винозаводами, іннм.ячним комбінатом. Розвинуті також плодоконсервна, м'ясо-молочна, сокоягідна, бо- I«нпномельна, олійно-жирова та інші галузі. Працюють заводи по розливу мінеральних вод. Лісова і деревообробна промисловість представлена 15 комплексними підприємствами, які |ю;іташовані в усіх районах області. Швидко розвивається меблева промисловість в Ужго­роді, Береговому та інших містах. Лісохімічні підприємства (виробляють оцтову кислоту, Формалін, розчинники, спирти тощо) розміїцені в Сваляві, Перечині та Великому Бичкові. ('сред підприємств легкої промисловості — Хустська фетро-фільцева фабрика головних уЛорів, взуттєві, швейні, трикотажні фабрики в Ужгороді, Мукачевому, Береговому тощо. Наново створена машинобудівна промисловість та будівельна індустрія.

Основні зернові культури — озима пшениця і кукурудза. Серед технічних культур провідними є тютюн і соняшник.

У 1968/69 н. р. в області працювало 876 шкіл усіх видів. Крім шкіл з українською і російською мовами навчання, в області (1969 р.) є 94 школи з угорською і ІЗ — з мол­давською мовами викладання. Діє 14 ПТУ, 14 серед, спец. навч. закладів.

Запорізька область утворена 10.1.1939. Площа — 27,2 тис. км². Населення — І 775 тис. осіб (1970 р.). Обласний центр — м. Запоріжжя.

Провідними в галузевій структурі промисловості є чорна металургія (34,6 %), ма­шинобудівна і металообробна (32,2 %). Виробляється близько 10 % республіканського

У Ковелі, Луцьку, Ківерцях, Цумані та інших місцях розташовані деревообробні комбінати і меблеві фабрики. Значного розвитку набула легка промисловість. У 1967 р. стала до ладу Нововолинська прядильна фабрика на 135 тис. веретен.

Посівні площі внаслідок меліорації та іригації збільшилися на 116 тис. га, підвищи­лися врожайність та валовий збір зернових культур і цукрового буряку, зросла продук­тивність громадського тваринництва. Область має зерново-буряківничий та картопляно- льонарський виробничий напрями з розвинутим м'ясо-молочним тваринництвом.

У 1967/68 н. р. тут працювало 1076 шкіл всіх видів, 14 ГІТУ.

Дніпропетровська область (із 1802 по 1932 р. — Катеринославська губернія) утво­рена 27.11.1932 р. Площа — 31,9 тис. км². Населення — 3344 тис. осіб (1970). Обласний центр — М.Дніпропетровськ.

У післявоєнні роки в області було споруджено 50 промислових об'єктів, серед яких — найбільша у світі домна на «Криворіжсталі», п'ять гірничозбагачувальних комбінатів, прокатний стан на Дніпровському металургійному заводі ім. Ф. Е. Дзержинського та ін. Чорна металургія представлена «Криворіжсталлю», Дніпропетровським металургійним заводом ім. Г. І. Петровського, Дніпровським металургійним заводом ім. Ф. Е. Дзер­жинського та ін. На місцевій металургійній базі в області розвинуті галузі металовмісного машинобудування. У Дніпропетровську розташовані завод пресів, завод металургійного устаткування, завод металоконструкційім. І. В. Бабушкіна та інші підприємства. У Дніп­ропетровську працює одна з найбільших в Україні паперових фабрик. Розвинута харчова промисловість, зокрема борошномельна, м'ясна, молочна, пивоварна та інші галузі. Під­приємства легкої промисловості розташовані в Дніпропетровську, Кривому Розі, Нікополі та ін. В енергетичному господарстві області — Придніпровська, Криворізька та Дніпро- дзержинська ДРЕС, а також Дніпродзержинська ГЕС. Велике місце в паливному балансі посідає використання природного газу Шебелинського і Перещепинського родовищ.

На початку 1970 р. в області було 330 колгоспів і 98 радгоспів. За досягнуті у сіль­ському господарстві успіхи у 1958 р. область була нагороджена орденом Леніна.

В 1968/69 н. р. працювало 1733 школи всіх видів, 60 ПТУ, 70 середніх спеціальних на­вчальних закладів, 11 вузів. Діють 43 науково-дослідні установи, обласний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка (Кривий Ріг), 1022 клубні установи, багато кінотеат­рів (в області діє 1375 кіноустановок), 1179 масових бібліотек; 5 музеїв та інші установи.

Донецька область (до 1961р. — Сталінська область) утворена З.ІІІ.1938 р. Площа — 26, 5 тис. км². Населення — 4894 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Донецьк.

Відбудова регіону завершилась на початку 1950-х рр. На 1960 —1970-ті рр. припадає стрімкий розвиток регіону. Область є важливим районом важкої промисловості (вугіль­на, металургійна, машинобудівна), на яку припадало понад 85 % всієї промислової про­дукції. У1969 р. на 158 високомеханізованих вугільних шахтах видобуто 105,6 млн тонн вугілля. Область посідає друге місце серед вугільних районів країни. Найбільші вугільні шахти: «Україна», «Краснолиманська» , ім. Є. Т. Абакумова, ім. Г. К. Рум'янцева. Чор­на метуларгія представлена Донецьким металургійним заводом ім. В. Леніна, Єнакіїв­ським металургійним заводом та ін.

Будівництво нових підприємств, розширення існуючих, технічний прогрес у чорній металургії дозволили на 1969 р. збільшити виробництво чавуну в 11,5 разу, сталі •— у 14,7 разу, прокату — 13,5 разу. Найбільшим підприємством кольрової металургії облас­ті є Артемівський завод кольорових металів ім. Квіринга.

В області виробляються металургійне та гірниче устаткування, вугільні комбайни, важкі преси, верстати й механізми. Машинобудування представлено Горлівським ма­шинобудівним заводом ім. Кірова та іншими машинобудівними заводами.

Прискореними темпами розвивається хімічна та коксохімічна промисловість, ство­рено потужну промисловість будівельних матеріалів (перше місце в республіці за вироб­ництвом цементу, збірного залізобетону). Добре розвинута склоробна промисловість. У Слов'янську працює одна з найбільших в країні фабрик олівців.

Розвинута харчова промисловість, зокрема м'ясна, молочна, пивоварна та інші галузі.

Розвитку набула легка промисловість, яка представлена взуттєвою, текстильною, трикотажною та іншими галузями. Електростанції області входять в систему «Донбас- енерго», сполучену з іншими великими енергосистемами.

У сільському господарстві область посідає друге місце за врожайністю озимої пше­ниці,перше — за врожайністю соняшнику. За досягнення в сільському господарстві в І КГіН р. область нагороджена орденом Леніна.

V 1969/70 н. р. працювало 1841 загальноосвітня школа, 134 ПТУ, 83 технікуми, М пупів. У 1950—1970-ті рр. відбувається стрімка русифікація регіону. На початок І ІІНО-х рр. тут не залишилося жодної української школи.

Житомирська область утворена 22.IX. 1937 р. Площа — 29,9 тис. км². Населення —- Ні.'0 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Житомир.

В області розвинуті харчова, легка, машинобудівна і металообробна, деревообробна, фнрфорофаянсова, паперова промисловість та промисловість будівельних матеріалів. І ■ і плузей харчової промисловості особливо розвинуті цукрова, спиртова, м'ясна, мас- їси нроробна, борошномельна, консервна. Цукрові заводи області: Бердичівський рафі- нидний, Андрушівський, Червонський та ін. Підприємства спиртово-горілчаної та пиво- мірмої промисловості розташовані в Житомирі, Новограді-Волинському, Коростишеві, ' ІV шові та іц. В Овручі працює комбінат по виробництву молочних консервів та сушінню і Серед галузей легкої промисловості розвинуті текстильна.

Область виробляє майже половину льняних тканин, що їх дає республіка, 1/6 части­мииннчішно-шкарпеткових виробів, 1/5 паперу, близько 60 % музичних інструментів. Мшиинобудівна і металообробна промисловість представлені заводами хімічного маши-

удування «Прогрес» (Бердичів) і «Хіммаш» ім. 50-річчя Великого Жовтня (Корос-

"піь), верстатобудівним заводом «Комсомолець» (Бердичів) та ін. Набула розвитку нова с її и узь промисловості — електроприладобудівна. В області добувають і збагачують тита­ніту руду (Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат). Значного розвитку досягла промисловість будівельних матеріалів. Лісова і деревообробна промисловість представ­ший деревообробними підприємствами і меблевими фабриками.

Основним типом виробничої спеціалізації сільськогосподарської області є льонарсько- і мргопляно-зерновий з молочно-м'ясним тваринництвом. Головними зерновими куль- і урами є озима пшениця, озиме жито, зернобобові. Вирощують також ярий ячмінь, ку- м \ рудзу на зерно, гречку, просо, овес та ін. Серед технічних культур — льон-довгунець і цукровий буряк. Області належить провідне місце в СРСР по виробництву хмелю.

У 1968/1969 н. р. в області працювало 1596 шкіл всіх видів, 20 середніх спеціальних нкнчальних закладів, 22 ПТУ. У Житомирі є педагогічний, сільськогосподарський інс- і итути, педагогічний інститут у Бердичеві.

Закарпатська область утворена 22.1.1946 р. Площа — 12,8 тис. км². Населення — Н)Г>7 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Ужгород.

Харчова промисловість зосереджена головним чином в Ужгороді, Мукачевому, Вино- і рпдові, Береговому, Тячеві, Тересві, Середньому, Іршаві та інших містах. Найрозвинутіше ііипоробство, що представлене 10 підприємствами первинного виноробства, 4 винозаводами, ичиї,ячним комбінатом. Розвинуті також плодоконсервна, м'ясо-молочна, сокоягідна, бо- I юшномельна, олійно-жирова та інші галузі. Працюють заводи по розливу мінеральних вод. Лісова і деревообробна промисловість представлена 15 комплексними підприємствами, які розташовані в усіх районах області. Швидко розвивається меблева промисловість в Ужго­роді, Береговому та інших містах. Лісохімічні підприємства (виробляють оцтову кислоту, Формалін, розчинники, спирти тощо) розміщені в Сваляві, Перечині та Великому Бичкові, і і-ред підприємств легкої промисловості — Хустська фетро-фільцева фабрика головних уГІорів, взуттєві, швейні, трикотажні фабрики в Ужгороді, Мукачевому, Береговому тощо, ііпново створена машинобудівна промисловість та будівельна індустрія.

Основні зернові культури — озима пшениця і кукурудза. Серед технічних культур ІІ|ЮВІДНИМИ є тютюн і соняшник.

У 1968/69 н. р. в області працювало 876 шкіл усіх видів. Крім шкіл з українською і російською мовами навчання, в області (1969 р.) є 94 школи з угорською і 13 — з мол­давською мовами викладання. Діє 14 ПТУ, 14 серед, спец. навч. закладів.

Запорізька область утворена 10.1.1939. Площа — 27,2 тис. км². Населення — І 775 тис. осіб (1970 р.). Обласний центр — м. Запоріжжя.

Провідними в галузевій структурі промисловості є чорна металургія (34,6 %), ма­шинобудівна і .металообробна (32,2 %). Виробляється близько 10 % республіканського

І

випуску чавуну, область забезпечує 92,6 % потужностей республіки силовими транс­форматорами, виготовляє 60 % морських кабелів, 50 % кабелів далекого зв'язку, близь­ко половини використовуваних країною абразивних виробів, значну частину союзного виробництва нержавіючої сталі, чверть холоднокатаного сталевого листа, майже 100 % виготовлених на Україні легкових автомобілів. Широкого розвитку досягла електро­машинобудівна промисловість. Машинобудівний і металообробний заводи представ­лені Запорізьким комбінатом абразивних матеріалів, Токмацьким дизельнобудівним заводом ім. С. М. Кірова, Мелітопольским заводом ім. 30-річчя ВЛКСМ та ін.; хімічна промисловість — одним з найбільших на Україні Запорізьким коксохімічним заводом. В області працюють Бердянський завод скловолокна, нафтомаслозавод та ін. Розвинута харчова промисловість , зокрема олійна, борошномельна, м'ясна, консервна, рибна.

Основною зерновою культурою є озима пшениця. Вирощують також ячмінь, куку­рудзу. Серед технічних культур провідне місце належить соняшнику. На півдні області розвивається виноградарство. Важливе місце в сільськогосподарському виробництві займає тваринництво (переважає молочно-м'ясне). Розвинуто також свинарство, вів­чарство і птахівництво.

У 1968/69 н. р. в області працювало 1168 шкіл всіх видів, 25 ПТУ, 25 серед, спец, навч. закладів, 6 вузів.

Івано-Франківська область (до 1962 р. —- Станіславська область) утворена 4.XII.1939 р. Площа — 13,9 тис. км². Населення — 1250 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Івано-Франківськ.

Найбільші промислові підприємства розташовані в Івано-Франківську, Калуші, Ко­ломиї, Надвірній, Долині. В Івано-Франківську працюють приладобудівний, паровозо­ремонтний і авторемонтний заводи, меблевий комбінат і меблева фабрика, трикотаж­на і швейна фабрики, шкіряно-взуттєвий комбінат, м'ясокомбінат та інші промислові підприємства. Поширені народні художні промисли: різьблення на дереві, гончарство, ткацтво, килимарство.

Основним типом виробничої спеціалізації сільського господарства області є молоч­но-м'ясне тваринництво і вівчарство у поєднанні із зерновим господарством, льонарс­твом і картоплярством. Головні зернові культури — озима пшениця, озиме жито і ярий ячмінь. Серед технічних культур провідними є цукровий буряк, льон-довгунець. Велике значення мають вирощування картоплі, що поширена в усіх районах області, та посіви тютюну. Успішно розвивається садівництво. У передгірних районах переважає молочно- м'ясне тваринництво, у гірських — вівчарство.

У 1968/69 н. р. в області працювали 901 школа всіх видів, 14 ПТУ, 17 серед, навч. закладів.

Кіровоградська область утворена 10.1.1939 р. Площа — 24,6 тис. км². Населення — 1260 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Кіровоград.

Харчова промисловість представлена 10 цукровими заводами, Кіровоградським олій­но-жировим комбінатом, борошномельними, спиртовими і маслосироробними та іншими підприємствами. Основним напрямом машинобудівної і металообробної промисловості є виробництво сільськогосподарських машин і устаткування. У Кіровограді працюють: завод по виробництву тракторних гідроагрегатів, ремонтний завод «Укрсільгосптехні- ка», ремонтний завод «Укрцукроремтресту», в Олександрії — завод підйомно-транспор­тного устаткування та ін. На базі великих місцевих запасів бурого вугілля працює ряд промислових підприємств: Головківський, Балахівський, Бандурівський, Михайлівсь­кий вуглерозрізи, олександрійські шахти № 2—3 і № 3-біс, брикетні фабрики. Найбіль­шими підприємствами легкої промисловості є швейна, взуттєва, панчішно-шкарпеткова фабрики в Кіровограді.

Розвиваються гірничодобувна і графітозбагачувальна (Заваллівський графітовий комбінат) галузі промисловості. Значне місце займає виробництво будівельних і неруд­них матеріалів. Найбільші електростанції: Кременчуцька, Новоархангельська, Гай- воронська, Червонохутірська і Тернівська ГЕС та Олександрійські ТЕЦ № 1—2, 3, що працюють на бурому вугіллі.

Сільське господарство спеціалізується на виробництві зерна, цукрового буряку, со­няшнику, молочно-м'ясному тваринництві.

У 1968/69 н. р в області працювало 1022 школи усіх видів, 18 ІІТУ,18 серед, спец, иппч. закладів, Кіровоградський педагогічний інститут та Кіровоградський інститут 11 п.ськогосподарського машинобудування. Працюють український музично-драма-

ний театр ім. М. Л. Кропивницького, обласна філармонія, чотири народні театри,

111(13 клубні установи, 1202 кіноустановки, 845 масових бібліотек та інші заклади.

Київська область утворена 27.11.1932 р. Площа — 29,0 тис. км². Обласний центр і

• і ' іиця України — Київ (1632 тис. осіб, на 1970 р.).

Область має розвинуті машинобудування і металообробну, харчову, легку, деревооброб- 11 \ галузі промисловості. Тут працює перший в У країні завод порошкової металургії (Брова - ри). заводи «Сільмаш», «Електроконденсатор» (Біла Церква), завод хімічного устаткування

• Червоний Жовтень» (Фастів), заводи холодильників (Васильків, Бровари) та ін.

Підприємства легкої промисловості містяться в Білій Церкві, Броварах, Василькові. II і о ласті розвинуті також деревообробна, хімічна промисловість та промисловість буді- во'іьних матеріалів. В енергетичному господарстві області — Київська ГЕС ім. Ленін-

• і і. ого комсомолу та Південна енергосистема. Велике місце в паливному балансі посідає >•4користання природного газу Дашавського та Шебелинського родовищ. Область є важ­ні ним районом високотоварного зернового господарства й м'ясо-молочного тваринни-

• II па. Миронівським науково-дослідним інститутом селекції насінництва пшениці ви- медізно високоврожайні сорти пшениці. Навколо Києва та інших міст створено спеціалі- і)ішині овочево-молочні радгоспи.

У 1969/70 н. р. тут працювало 1194 школи (без Києва), 19 ПТУ, 18 серед, спец. навч. викладів, Білоцерківський сільськогосподарський інститут, 17 науково-дослідних

іанов. Діють обласний український театр ім. П. К. Саксаганського (Біла Церква), 11(17 клубних установ, 1139масовихбібліотек, 1238 кіноустановок; музеї та інші заклади.

Кримська область утворена ЗО.ІУ.1945 р. Площа — 27 тис. км². Населення — І НІ 4 тис. осіб (1970). Обласний центр — Сімферополь.

Крим — район масового туризму. Загальносоюзне значення має виноробна про­мисловість. У 16 разів проти 1913 р. збільшено вилов риби. Підприємства рибообробної промисловості зосереджено переважно в Керчі, Севастополі, Ялті, Євпаторії. Підпри- і мства консервної промисловості виробляють близько 150 назв різних консервів, з них І ;і;| — овочеві і фруктові. Тютюнова промисловість представлена ферментаційними під­приємствами у Сімферополі і Ялті та тютюновою фабрикою у Феодосії. Велике значення мне ефіроолійна промисловість.

Підприємства легкої промисловості представлені шкіряно-взуттєвим комбінатом та и іуттєво-галантерейною фабрикою у Сімферополі, панчішно-шкарпетковою фабрикою \ Феодосії, швейними фабриками у Сімферополі, Керчі, Севастополі, Євпаторії та ін. Провідне місце у важкій промисловості Кримської області належить гірничодобувній промисловості. Велике значення мають підприємства, що випускають обладнання для харчової промисловості, електротехнічні вироби, тракторні причепи, підйомно-транс- нортне устаткування, сільськогосподарські деталі, а також суднобудівні і судноремонтні підприємства. Розвивається хімічна промисловість. На величезних місцевих сировин­них ресурсах створюється промисловість будівельних матеріалів. Електроенергетичну Гніау області становлять Сімферопольська ДРЕС, Севастопольська ДРЕС та Комиш- Пурунська ДРЕС. На заході та півночі степової частини Кримської області виявлено промислові поклади природного газу. У 1966—1968 рр. збудовано перший газопровід Глібівка — Сімферополь, який потім був продовжений до Севастополя.

У сільському господарстві області провідне місце належить зерновим культурам та м 'нсо-молочному тваринництву, розвинуті виноградарство та садівництво, вирощують пікож олійні, ефіроолійні культури, тютюн. В останні роки розвинулось рисоводство. Ли вершено електрифікацію сільського господарства. Основною зерновою культурою є и німа пшениця. Вирощують також ячмінь, зернобобові. Провідне місце належить мо- іннно-м'ясному скотарству. Розвивається свинарство, вівчарство, птахівництво.

За багатством природних лікувальних ресурсів Крим займає перше місце в УРСР. V районі Гурзуфа розташовано Всесоюзний піонерський табір «Артек» ім. В. І. Леніна.

У 1968/69 н. р. в області працювало 1020 шкіл всіх видів, 27 ПТУ, 28 серед, спец, навч. закладів, чотири вузи, понад 40 науково-дослідних установ, конструкторських

І

випуску чавуну, область забезпечує 92,6 % потужностей республіки силовими транс­форматорами, виготовляє 60 % морських кабелів, 50 % кабелів далекого зв'язку, близь­ко половини використовуваних країною абразивних виробів, значну частину союзного виробництва нержавіючої сталі, чверть холоднокатаного сталевого листа, майже 100 % виготовлених на Україні легкових автомобілів. Широкого розвитку досягла електро­машинобудівна промисловість. Машинобудівний і металообробний заводи представ­лені Запорізьким комбінатом абразивних матеріалів, Токмацьким дизельнобудівним заводом ім. С. М. Кірова, Мелітопольским заводом ім. 30-річчя ВЛКСМ та ін.; хімічна промисловість — одним з найбільших на Україні Запорізьким коксохімічним заводом. В області працюють Бердянський завод скловолокна, нафтомаслозавод та ін. Розвинута харчова промисловість , зокрема олійна, борошномельна, м'ясна, консервна, рибна.

Основною зерновою культурою є озима пшениця. Вирощують також ячмінь, куку­рудзу. Серед технічних культур провідне місце належить соняшнику. На півдні області розвивається виноградарство. Важливе місце в сільськогосподарському виробництві займає тваринництво (переважає молочно-м'ясне). Розвинуто також свинарство, вів­чарство і птахівництво.

У 1968/69 н. р. в області працювало 1168 шкіл всіх видів, 25 ПТУ, 25 серед, спец, навч. закладів, 6 вузів.

Івано-Франківська область (до 1962 р. — Станіславська область) утворена 4.XII.1939 р. Площа — 13,9 тис. км². Населення — 1250 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Івано-Франківськ.

Найбільші промислові підприємства розташовані в Івано-Франківську, Калуші, Ко­ломиї, Надвірній, Долині. В Івано-Франківську працюють приладобудівний, паровозо­ремонтний і авторемонтний заводи, меблевий комбінат і меблева фабрика, трикотаж­на і швейна фабрики, шкіряно-взуттєвий комбінат, м'ясокомбінат та інші промислові підприємства. Поширені народні художні промисли: різьблення на дереві, гончарство, ткацтво, килимарство.

Основним типом виробничої спеціалізації сільського господарства області є молоч­но-м'ясне тваринництво і вівчарство у поєднанні із зерновим господарством, льонарс­твом і картоплярством. Головні зернові культури — озима пшениця, озиме жито і ярий ячмінь. Серед технічних культур провідними є цукровий буряк, льон-довгунець. Велике значення мають вирощування картоплі, що поширена в усіх районах області, та посіви тютюну. Успішно розвивається садівництво. У передгірних районах переважає молочно- м'ясне тваринництво, у гірських — вівчарство.

У 1968/69 н. р. в області працювали 901 школа всіх видів, 14 ПТУ, 17 серед, навч. закладів.

Кіровоградська область утворена 10.1.1939 р. Площа — 24,6 тис. км². Населення — 1260 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Кіровоград.

Харчова промисловість представлена 10 цукровими заводами, Кіровоградським олій­но-жировим комбінатом, борошномельними, спиртовими і маслосироробними та іншими підприємствами. Основним напрямом машинобудівної і металообробної промисловості є виробництво сільськогосподарських машин і устаткування. У Кіровограді працюють: завод по виробництву тракторних гідроагрегатів, ремонтний завод «Укрсільгосптехні- ка», ремонтний завод «Укрцукроремтресту», в Олександрії — завод підйомно-транспор­тного устаткування та ін. На базі великих місцевих запасів бурого вугілля працює ряд промислових підприємств: Головківський, Балахівський, Бандурівський, Михайлівсь­кий вуглерозрізи, олександрійські шахти № 2—3 і № 3-біс, брикетні фабрики. Найбіль­шими підприємствами легкої промисловості є швейна, взуттєва, панчішно-шкарпеткова фабрики в Кіровограді.

Розвиваються гірничодобувна і графітозбагачувальна (Заваллівський графітовий комбінат) галузі промисловості. Значне місце займає виробництво будівельних і неруд­них матеріалів. Найбільцгі електростанції: Кременчуцька, Новоархангельська, Гай- воронська, Червонохутірська і Тернівська ГЕС та Олександрійські ТЕЦ № 1—2, 3, що працюють на бурому вугіллі.

Сільське господарство спеціалізується на виробництві зерна, цукрового буряку, со­няшнику, молочно-м'ясному тваринництві.

У 1968/69 н. р в області працювало 1022 школи усіх видів, 18 ПТУ,18 серед, спец, пінні, закладів, Кіровоградський педагогічний інститут та Кіровоградський інститут

• і п.ськогосподарського машинобудування. Працюють український музично-драма- >ііікий театр ім. М. Л. Кропивницького, обласна філармонія, чотири народні театри, 111(13 клубні установи, 1202 кіноустановки, 845 масових бібліотек та інші заклади.

Київська область утворена 27.ІІ.1932р. Площа — 29,0 тис. км². Обласний центр і і і"'інця України — Київ (1632 тис. осіб, на 1970 р.).

Область має розвинуті машинобудування і металообробну, харчову, легку, деревооброб- ну і алузі промисловості. Тут працює перший в Україні завод порошкової металургії (Брова- ри), заводи «Сільмаш», «Електроконденсатор» (Біла Церква), завод хімічного устаткування •' Іорвоний Жовтень» (Фастів), заводи холодильників (Васильків, Бровари) та ін.

Підприємства легкої промисловості містяться в Білій Церкві, Броварах, Василькові. II області розвинуті також деревообробна, хімічна промисловість та промисловість буді- исіьних матеріалів. В енергетичному господарстві області — Київська ГЕС ім. Ленін- • і.кого комсомолу та Південна енергосистема. Велике місце в паливному балансі посідає пи користання природного газу Дашавськогота Шебелинського родовищ. Область є важ- ніпим районом високотоварноГо зернового господарства й м'ясо-молочного тваринни- н пні. Миронівським науково-дослідним інститутом селекції насінництва пшениці ви­ці'ієно високоврожайні сорти пшениці. Навколо Києва та інших міст створено спеціалі- цшані овочево-молочні радгоспи.

У 1969/70 н. р. тут працювало 1194 школи (без Києва), 19 ПТУ, 18 серед, спец. навч. інікладів, Білоцерківський сільськогосподарський інститут, 17 науково-дослідних \ і ізнов. Діють обласний український театр ім. П. К. Саксаганського (Біла Церква), 11(17 клубних установ, 1139 масових бібліотек, 1238 кіноустановок; музеї таінші заклади.

Кримська область утворена ЗО.ІУ.1945 р. Площа — 27 тис. км². Населення — І НІ 4 тис. осіб (1970). Обласний центр — Сімферополь.

Крим — район масового туризму. Загальносоюзне значення має виноробна про­мисловість. У 16 разів проти 1913 р. збільшено вилов риби. Підприємства рибообробної промисловості зосереджено переважно в Керчі, Севастополі, Ялті, Євпаторії. Підпри-

• мі тва консервної промисловості виробляють близько 150 назв різних консервів, з них 1.43 — овочеві і фруктові. Тютюнова промисловість представлена ферментаційними під­приємствами у Сімферополі і Ялті та тютюновою фабрикою у Феодосії. Велике значення мне ефіроолійна промисловість.

Підприємства легкої промисловості представлені шкіряно-взуттєвим комбінатом та н іуттєво-галантерейною фабрикою у Сімферополі, панчішно-шкарпетковою фабрикою \ Феодосії, швейними фабриками у Сімферополі, Керчі, Севастополі, Євпаторії та ін. Провідне місце у важкій промисловості Кримської області належить гірничодобувній промисловості. Велике значення мають підприємства, що випускають обладнання для кзрчової промисловості, електротехнічні вироби, тракторні причепи, підйомно-транс- портне устаткування, сільськогосподарські деталі, а також суднобудівні і судноремонтні підприємства. Розвивається хімічна промисловість. На величезних місцевих сировин­них ресурсах створюється промисловість будівельних матеріалів. Електроенергетичну Ппзу області становлять Сімферопольська ДРЕС, Севастопольська ДРЕС та Комиш- Пурунська ДРЕС. На заході та півночі степової частини Кримської області виявлено промислові поклади природного газу. У 1966—1968 рр. збудовано перший газопровід Глібівка — Сімферополь, який потім був продовжений до Севастополя.

У сільському господарстві області провідне місце належить зерновим культурам та м'нсо-молочному тваринництву, розвинуті виноградарство та садівництво, вирощують іпкож олійні, ефіроолійні культури, тютюн. В останні роки розвинулось рисоводство. Завершено електрифікацію сільського господарства. Основною зерновою культурою є и зима пшениця. Вирощують також ячмінь, зернобобові. Провідне місце належить мо- кічно-м'ясному скотарству. Розвивається свинарство, вівчарство, птахівництво.

За багатством природних лікувальних ресурсів Крим займає перше місце в УРСР. У районі Гурзуфа розташовано Всесоюзний піонерський табір «Артен» ім. В. І. Леніна.

У 1968/69 н. р. в області працювало 1020 шкіл всіх видів, 27 ПТУ, 28 серед, спец, інінч. закладів, чотири вузи, понад 40 науково-дослідних установ, конструкторських бюро, дослідних станцій, у т. ч. астрономічна обсерваторія АН СРСР поблизу Бахчи­сарая, в селищі Научному, Інститут біології південних морів АН УРСР у Севастополі, Нікітський ботанічний сад та ін. Діють 993 клубні установи, 1040 масових бібліотек, 1451 кіноустановка, 5 театрів, обласна філармонія, 15 музеїв.

Луганська область (до 1958 р., із 1970 по 1990 р. — Ворошиловградська) утво­рена 3.IV.1938 р. Площа — 26,7 тис. км²(4,4% території України). Населення — 2777 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Луганськ.

У 1960—1980-ті рр. регіон досягає економічного і соціального розквіту. Видобуток вугілля на 1970 р. становив 74 млн тонн. Найбільші вуглевидобувні комбінати «Перво- майськвугілля», «Донбасантрацит», «Краснодонвугілля» таін.

Енергетична база представлена низкою великих теплових електростанцій, у тому числі «Штерівською», «Сєвєродонецькою» і однією з найбільших — Ворошиловград- ською. Чорна металургія представлена найпотужнішим Комунарським металургійним заводом, Алмазнянським металургійним і ферросплавним заводами та ін. Машинобудів­ні заводи області випускають понад 400 найменувань машин і механізмів, приладів і устаткування. Найбільшим підприємством транспортного машинобудування є Воро- шиловградський тепловозобудівний завод ім. Жовтневої революції. Значне місце нале­жить хімічній та коксохімічній промисловості. Великими хімічними підприємствами є Сєвєродонецький та Рубіжанський хімічний комбінати, Кадіївський сажовий завод. Швидко розвивається промисловість будівельних матеріалів. Розвинута харчова, легка промисловість. У 1970 р. виробництво зерна становило 13 млн тонн, м'яса — 105 тис. тонн, молока — 694 тис. тонн. Велика увага в області приділялася зрошуванню.

У 1970/71 н. р. в області працювало 1287 шкіл, 117 профтехучилищ, вищі навчальні заклади.

Львівська область утворена 4.XII.1939 р. Площа — 21,8 тис. км². Населення — 2429 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Львів.

У післявоєнний час споруджено Роздольський гірничохімічний, Стебницький калій­ний, Миколаївський цементно-гірннчий, Жидачівський картонно-паперовий комбі­нати, Добротвірську ДРЕС; заводи: у Львові — автобусний, кінескопів, телевізійний, автонавантажувалышй, у Дрогобичі — долотний, нафтопереробні, в Стриї — коваль- сько-пресувального обладнання та ін. Діє 9 кам'яновугільних шахт (район Червоно- града), розгорнуто видобуток нафти, природного газу, виробництво різних будівельних матеріалів, створено Львівську енергосистему.

В області особливо розвинулись і досягли високих показників зернове господарство, льонарство, буряківництво, картоплярство, молочно-м'ясне тваринництво.

У 1969/70 н. р. було 1898 загальноосвітніх шкіл, 54 І1ТУ, 44 серед, спец. навч. закла­ди, 38 науково-дослідних установ.

Миколаївська область утворена 22.IX.1937 р. Площа — 24,7 тис. км. Населення — 1148 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Миколаїв.

Провідними галузями промисловості є металообробна і машинобудування, зокрема суднобудування. Широко розвинуті харчова і легка промисловість, промисловість буді­вельних матеріалів.

Основний напрям сільськогосподарського виробництва — зернові культури, голов­ним чином озима пшениця. На значних площах вирощують соняшник, цукровий буряк й кукурудзу. Розвиваються овочівництво, садівництво, виноградарство. У тваринництві переважає молочно-м'ясне скотарство. Розвиваються свинарство, вівчарство і птахів­ництво, в багатьох колгоспах — шовківництво й бджільництво.

У 1969/70 н. р. налічувалася 981 загальноосвітня школа. Діють технікуми.

Одеська область утворена 27.02.1932. Площа — 33,3 тис. км². Населення — 2390 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Одеса.

Найрозвинутіші галузі харчової промисловості: консервна (Одеський комбінат, Ізмаїл- ський, Білгород-Дністровський, Колимський заводи), м'ясо-молочна, борошномельна і круп'яна, рибна, олійницька (Одеський олійноекстракційний завод та інші підприємст­ва), виноробна, цукрова та ін. Підприємства легкої промисловості представлені Одесь­кою джутовою фабрикою ім. О. В. Хворостіна, фабрикою ім. Н. К. Крупської та ін. Про­мисловість будівельних матеріалів представлена Одеським корково-лінолеумовим заво- (п« • Пільшовик» та іншими підприємствами. У післявоєнні роки в області розвивається Мифтопереробна, хімічна і фармацевтична, автомобільна промисловість. В Одесі працю- •111, іаводи, що виробляють мінеральні добрива, сірчану кислоту, лаки, фарби, різні ме- ІІІІ іііменти тощо.

і Ь'іювнимн зерновими культурами є озима пшениця, кукурудза на зерно, просо, ярий і " німий ячмінь. Розвинуто садівництво й виноградарство. У тваринництві переважає ми ючно-м'ясне скотарство і свинарство. Розвиваються рибальство на Чорному морі та IIV ІІІП, рибництво, бджільництво й шовківництво.

У 1969/70 н. р. працювало 1159 шкіл усіх видів, 37 серед, спец. навч. закладів, II ПТУ, 15 вузів.

Полтавська область утворена 22. IX.1937 р. Площа — 28,8 тис. км². Населення —

1. /ІНІ тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Полтава.

V 1950 р. виробництво промислової продукції області досягло82 % довоєнного рівня, и рівень механізації сільськогосподарських робіт перевищив довоєнний. Було реконс- фуйовано та розширено старі підприємства — Полтавський паровозоремонтний завод, І|п ітнвський турбомеханічний завод, Крюківський вагонобудівний завод та ін. До ладу і їм їй десятки нових підприємств. У 1960р. дала струм Кременчуцька ГЕС. У резуль- ііі 11 геологорозвідувальних робіт на території області відкрито значні родовища нафти й і и iv,що дало змогу покласти початок розвитку нафтогазової промисловості.

Область — важливий район харчової промисловості. Швидко зростає машинобудів­нії, нафтогазова та гірничорудна, харчова, легка промисловість та промисловість буді- иі¹11,них матеріалів.

Значними темпами зростає нафтогазова та нафтохімічна промисловість. Харчова промисловість представлена Лохвицьким цукровим комбінатом, Кобиляцьким і Весело- нодільським цукровими заводами, а також підприємствами м'ясо-молочної промнсло- «оі ті, борошномельної, круп'яної, кондитерської тощо.

У галузі легкої промисловості розвинуті текстильна, шкіряно-взуттєва, швейна. Центрами деревообробної та теплової промисловості є Полтава, Кременчук, Лубни. Роз­винуте виробництво збірних залізобетонних та бетонних конструкцій тощо.

У той же час Полтавщина залишалася важливим сільськогосподарським регіоном. Най- нненішими є зернове господарство, буряківництво, молочно-м'ясне тваринництво.

У 1969/70 н. р. працювало 1398 шкіл, 37 профтехучилищ, 4 вищі навчальні заклади.

Рівненська область утворена 4.12.1939 р. Площа — 20,1 тис. км². Населення — 1018 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Рівне.

В області працюють промислові підприємства: завод азотних добрив, високовольтної ніпіратури, тракторних запчастин, залізобетонних виробів, льонокомбінат, меблева і гхі- мійна фабрики, м'ясокомбінат (у Рівному); домобудівний комбінат, заводи базальтової і інішки, склоробний (у Костополі); цементно-шиферний комбінат, авторемонтний завод (V Здолбунові); завод силікатної цегли (в Любомирську); цукровий завод, трикотажна Фабрика (в Дубні) та багато ін.

Сільське господарство області спеціалізується на вирощуванні зернових, картоплі, цукрового буряку, льону-довгунця, хмелю, на м'ясо-молочному тваринництві (скотарст- іііі і свинарство). Розвиваються садівництво та ягідництво, вівчарство, птахівництво і

i^Iролівництво.

У 1969/70 н. р. працювало 988 шкіл усіх видів, 19 ПТУ, 17 серед, спец. навч. за- п ііідів, Рівненський інститут інженерів водного господарства, педагогічний інститут, пучьтурно-освітній факультет Київського інституту культури, 10 наукових установ.

Сумська область утворена 10.01.1939 р. Площа — 23,8 тис. км². Населення — І 198 тис. осіб (1971). Обласний центр — м. Суми (159 тис. осіб, на 1970 р.).

Область має розвинуту хімічну, машинобудівну, металообробну, харчову й легку промисловість. Значного розвитку досягла нафтодобувна промисловість. Провідними галузями є харчова промисловість, зокрема виробництво цукру, машинобудівна й ме­ні юобробна, хімічна й легка промисловість. Значного розвитку досягла хімічна про- пп'ловість. Підприємства легкої промисловості випускають тканини, взуття, галанте­рейні вироби тощо. Розвинута промисловість будівельних матеріалів, різні галузі хар- чоіоїпромисловості: цукрова, борошномельна, круп'яна, спиртова і лікеро-горілчана.

бюро, дослідних станцій, у т. ч. астрономічна обсерваторія АН СРСР поблизу Бахчи­сарая, в селищі Научному, Інститут біології південних морів АН УРСР у Севастополі, Нікітський ботанічний сад та ін. Діють 993 клубні установи, 1040 масових бібліотек, 1451 кіноустановка, 5 театрів, обласна філармонія, 15 музеїв.

Луганська область (до 1958 р., із 1970 по 1990 р. — Ворошиловградська) утво­рена З.ІУ.1938 р. Площа — 26,7 тис. км²(4,4% території України). Населення — 2777 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Луганськ.

У 1960—1980-ті рр. регіон досягає економічного і соціального розквіту. Видобуток вугілля на 1970 р. становив 74 млн тонн. Найбільші вуглевидобувні комбінати «Перво- майськвугілля», «Донбасантрацит», «Краснодонвугілля» таін.

Енергетична база представлена низкою великих теплових електростанцій, у тому числі «Штерівською», «Сєвєродонецькою» і однією з найбільших — Ворошиловград- ською. Чорна металургія представлена найпотужнішим Комунарським металургійним заводом, Алмазнянським металургійним і ферросплавним заводами та ін. Машинобудів­ні заводи області випускають понад 400 найменувань машин і механізмів, приладів і устаткування. Найбільшим підприємством транспортного машинобудування є Воро- шиловградський тепловозобудівний завод ім. Жовтневої революції. Значне місце нале­жить хімічній та коксохімічній промисловості. Великими хімічними підприємствами є Сєвєродонецький та Рубіжанський хімічний комбінати, Кадіївський сажовий завод. Швидко розвивається промисловість будівельних матеріалів. Розвинута харчова, легка промисловість. У 1970 р. виробництво зерна становило 13 млн тонн, м'яса — 105 тис. тонн, молока — 694 тис. тонн. Велика увага в області приділялася зрошуванню.

У 1970/71 н. р. в області працювало 1287 шкіл, 117 профтехучилищ, вищі навчальні заклади.

Львівська область утворена 4.XII.1939 р. Площа — 21,8 тис. км². Населення — 2429 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Львів.

У післявоєнний час споруджено Роздольський гірничохімічний, Стебницький калій­ний, Миколаївський цементно-гірничий, Жидачівський картонно-паперовий комбі­нати, Добротвірську ДРЕС; заводи: у Львові — автобусний, кінескопів, телевізійний, автонавантажувальний, у Дрогобичі — долотний, нафтопереробні, в Стриї — коваль­сько-пресувального обладнання та ін. Діє 9 кам'яновугільних шахт (район Червоно- града), розгорнуто видобуток нафти, природного газу, виробництво різних будівельних матеріалів, створено Львівську енергосистему.

В області особливо розвинулись і досягли високих показників зернове господарство, льонарство, буряківництво, картоплярство, молочно-м'ясне тваринництво.

У 1969/70 н. р. було 1898 загальноосвітніх шкіл, 54 ПТУ, 44 серед, спец. навч. закла­ди, 38 науково-дослідних установ.

Миколаївська область утворена 22.IX.1937 р. Площа — 24,7 тис. км. Населення — 1148 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Миколаїв.

Провідними галузями промисловості є металообробна і машинобудування, зокрема суднобудування. Широко розвинуті харчова і легка промисловість, промисловість буді­вельних матеріалів.

Основний напрям сільськогосподарського виробництва — зернові культури, голов­ним чином озима пшениця. На значних площах вирощують соняшник, цукровий буряк й кукурудзу. Розвиваються овочівництво, садівництво, виноградарство. У тваринництві переважає молочно-м'ясне скотарство. Розвиваються свинарство, вівчарство і птахів­ництво, в багатьох колгоспах — шовківництво й бджільництво.

У 1969/70 н. р. налічувалася 981 загальноосвітня школа. Діють технікуми.

Одеська область утворена 27.02.1932. Площа — 33,3 тис. км². Населення — 2390 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Одеса.

Найрозвинутіші галузі харчової промисловості: консервна (Одеський комбінат, Ізмаїл- ський, Білгород-Дністровський, Колимський заводи), м'ясо-молочна, борошномельна і круп'яна, рибна, олійницька (Одеський олійноекстракційний завод та інші підприємст­ва), виноробна, цукрова та ін. Підприємства легкої промисловості представлені Одесь­кою джутовою фабрикою ім. О. В. Хворостіна, фабрикою ім. Н. К. Крупської та ін. Про­мисловість будівельних матеріалів представлена Одеським корково-лінолеумовим заво-

« «Ьільшовик» та іншими підприємствами. У післявоєнні роки в області розвивається Нафтопереробна, хімічна і фармацевтична, автомобільна промисловість. В Одесі працю- піводи, що виробляють мінеральні добрива, сірчану кислоту, лаки, фарби, різні ме­дикаменти тощо.

Основними зерновими культурами є озима пшениця, кукурудза на зерно, просо, ярий і німий ячмінь. Розвинуто садівництво й виноградарство. У тваринництві переважає ч" ючно-м'ясне скотарство і свинарство. Розвиваються рибальство на Чорному морі та П\ ти, рибництво, бджільництво й шовківництво.

У 1969/70 н. р. працювало 1159 шкіл усіх видів, 37 серед, спец. навч. закладів, II ПТУ, 15 вузів.

Полтавська область утворена 22. IX.1937 р. Площа — 28,8 тис. км². Населення — І /00 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Полтава.

У 1950 р. виробництво промислової продукції області досягло82 % довоєнного рівня, и рівень механізації сільськогосподарських робіт перевищив довоєнний. Було реконс- гнуйовано та розширено старі підприємства — Полтавський паровозоремонтний завод, І Ін ггпвський турбомеханічний завод, Крюківський вагонобудівний завод та ін. До ладу і пі їй десятки нових підприємств. У 1960 р. дала струм Кременчуцька ГЕС. У резуль- шті геологорозвідувальних робіт на території області відкрито значні родовища нафти й і ипу, що дало змогу покласти початок розвитку нафтогазової промисловості.

Область — важливий район харчової промисловості. Швидко зростає машинобудів­нії. нафтогазова та гірничорудна, харчова, легка промисловість та промисловість буді­вельних матеріалів.

Значними темпами зростає нафтогазова та нафтохімічна промисловість. Харчова промисловість представлена Лохвицьким цукровим комбінатом, Кобиляцьким і Весел о- подільським цукровими заводами, а також підприємствами м'ясо-молочної промисло­вці ті, борошномельної, круп'яної, кондитерської тощо.

У галузі легкої промисловості розвинуті текстильна, шкіряно-взуттєва, швейна. Центрами деревообробної та теплової промисловості є Полтава, Кременчук, Лубни. Роз­ітнуте виробництво збірних залізобетонних та бетонних конструкцій тощо.

У той же час Полтавщина залишалася важливим сільськогосподарським регіоном. Най- рпшиненішими є зернове господарство, буряківництво, молочно-м'ясне тваринництво.

У 1969/70 н. р. працювало 1398 шкіл, 37 профтехучилищ, 4 вищі навчальні заклади.

Рівненська область утворена 4.12.1939 р. Площа — 20,1 тис. км². Населення — 11)18 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Рівне.

1}області працюють промислові підприємства: завод азотних добрив, високовольтної інніратури, тракторних запчастин, залізобетонних виробів, льонокомбінат, меблева і пі- м'ІІна фабрики, м'ясокомбінат (у Рівному); домобудівний комбінат, заводи базальтової кришки, склоробний (у Костополі); цементно-шиферний комбінат, авторемонтний завод (у Здолбунові); завод силікатної цегли (в Любомирську); цукровий завод, трикотажна фабрика (в Дубні) та багато ін.

Сільське господарство області спеціалізується на вирощуванні зернових, картоплі, цукрового буряку, льону-довгунця, хмелю, на м'ясо-молочному тваринництві (скотарст­во і свинарство). Розвиваються садівництво та ягідництво, вівчарство, птахівництво і к ролівництво.

У 1969/70 н. р. працювало 988 шкіл усіх видів, 19 ПТУ, 17 серед, спец. навч. за- к іадів, Рівненський інститут інженерів водного господарства, педагогічний інститут, ну іьтурно-освітній факультет Київського інституту культури, 10 наукових установ.

Сумська область утворена 10.01.1939 р. Площа — 23,8 тис. км². Населення — І 198 тис. осіб (1971). Обласний центр — м. Суми (159 тис. осіб, на 1970 р.).

Область має розвинуту хімічну, машинобудівну, металообробну, харчову й легку промисловість. Значного розвитку досягла нафтодобувна промисловість. Провідними інлузями є харчова промисловість, зокрема виробництво цукру, машинобудівна й ме- гплообробна, хімічна й легка промисловість. Значного розвитку досягла хімічна про­чие ловість. Підприємства легкої промисловості випускають тканини, взуття, галанте- риііні вироби тощо. Розвинута промисловість будівельних матеріалів, різні галузі хар­чової промисловості: цукрова, борошномельна, круп'яна, спиртова і лікеро-горілчана.

Працюють 8 м'ясокомбінатів, 19 маслозаводів, птахокомбінат тощо. Основними енерге­тичними ресурсами області є електроенергія Сумської, Охтирськоїта ін. ТЕЦ, Зміївської ДРЕС. Діють Охтирський і Великобубнівський нафтопромисли.

Основною зерновою культурою в області є озима пшениця. Розвинуті виробництво цук­рових буряків, конопель і картоплі. У тваринництві переважає м'ясо-молочне скотарство й свинарство. Розвинуто садівництво, ягідництво, бджільництво і птахівництво.

У 1970/71 н. р. працювало 1120 шкіл усіх видів, два педагогічні інститути (в Сумах і Глухові), філіал Харківського політехнічного інституту; 27 серед, спец. навч. закладів, 24 ПТУ. Діють 1006 клубних закладів, 1171 кіноустановка, 1130 масових бібліотек, 9 науково-дослідних установ, обласний музично-драматичний театр, обласна філар­монія, 6 народних театрів та інші заклади. Є телецентр.

Тернопільська область утворена 4.XII.1939 р.. Площа — 13,8 тис. км². Населення —- 164 тис. осіб (1971). Обласний центр — м. Тернопіль.

У промисловому виробництві провідне місце займають харчова і легка промисловість. Харчова промисловість представлена 8 цукровими заводами, 12 молокозаводами та маслозаводами, 2 м'ясокомбінатами, овочеконсервними, овочесушильними, тютюно­во-ферментаційними, спиртовими та іншими заводами. Підприємства машинобудів­ної, металообробної, приладобудівної, електротехнічної промисловості зосереджені в Тернополі, Чорткові (авторемонтний) та інших містах. Підприємства легкої промисло­вості: Тернопільський бавовняний комбінат, завод штучної шкіри, швейні фабрики (Тернопіль, Чортків), взуттєва фабрика (Теребовля) тощо. Лісова і деревообробна про­мисловість — меблеві комбінати (Бережани, с. Озеряни Борщівського району та ін.). Електроенергію Тернопільська область одержує в основному від Добротвірської ДРЕС (Львівська область).

У Тернопільській області — високорозвинуте зернове господарство, буряківництво і м'ясо-молочне тваринництво.

У 1970/71 н. р. було 1152 школи всіх видів, 17 ПТУ, 17 серед, спец. навч. закладів, три вузи (медичний, педагогічний та фінансово-економічний) в Тернополі.

Харківська область утворена 27.11.1932 р. Площа — 31,4 тис. км². Населення — 2853 тис. осіб (1971). Обласний центр — м. Харків.

У структурі промислового виробництва найбільша роль належить машинобудуванню. Підприємства тракторного і сільськогосподарського машинобудування: ХТЗ, Харківсь­кий моторобудівний завод «Серп і молот», тракторних самохідних шасі, «Поршень», тракторних пускових двигунів (усі в Харкові), Куп'янський чавуноливарний та ін. Підприємства електротехнічної промисловості: Харківський електромеханічний завод ім. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, «Електроважмаш» та ін. Роз­винені турбобудування, верстатобудування, приладобудування. Хімічна промисловість представлена заводами: «Харпластмас», хімічних реактивів, лакофарбовим, хімпобут- виробів (усі в Харкові) та ін. Харчова промисловість: цукрова, борошномельно-круп'яна, м'ясна, спиртова, молочна, маслоробна, кондитерська, олійницька, тютюнова, хутрова, бавовняна, швейна, ткацька. Є також підприємства фаянсової (Буди), деревообробної та целюлозно-паперової (Зміїв, Рогань, Мерефа), поліграфічної промисловості та промисло­вості будівельних матеріалів. Енергетичне господарство області базується на величезних місцевих родовищах природного горючого газу, привізному вугіллі. Діє Зміївська ДРЕС.

Основними зерновими культурами є озима пшениця, кукурудза на зерно, ярий ячмінь. Вирощують також просо і гречку. Серед технічних культур провідними є соняшник та цукровий буряк. Поширені картопля й овочеві культури. Серед кормових — буряки, бага­торічні та однорічні трави тощо. Розвиваються садівництво і ягідництво. У тваринництві переважає молочно-м'ясне скотарство. Розвинуте свинарство та птахівництво.

У 1970/71 н. р. в області було 1517 шкіл усіх видів, 45 ПТУ, 49 серед, спец. навч. закладів. Працюють вищі навчальні заклади.

Херсонська область утворена ЗО.III.1944 р. Площа — 28,3 тис. км². Населення — 1045 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Херсон.

Галузеве формування промисловості Херсона, в цілому, закінчилося в 1950-ті рр., коли запрацювали виробничі потужності суднобудівного заводу, заводу ім. Петровсько- го, нафтопереробного, бавовняного комбінату.

\ 1951 р. розпочалося будівництво суднобудівного заводу, а вже через три роки з його піненів зійшли перші два танкери «Херсон» та «Грозний». Всесоюзною будовою був

міняний комбінат, закладення першої черги якого — прядильно-ткацької фабрики

N І, відбулося в грудні 1952 р. У січні 1955 р. була випущена перша продукція.

11 її початок 1970 р. в області вироблено 67,7 % республіканського вицуску бавовня- і і канин, 9,5 % консервів. Провідні галузі промисловості: харчова, машинобудівна,

представлена суднобудівними, комбайновим, карданних валів та електромашино-

П\ іінними заводами в Херсоні, заводами електрозварювального обладнання, електроре­монтним в Каховці, електромашинобудівним в Новій Каховці, легка (Херсонський ба-

інший комбінат); виробництво будівельних матеріалів (завод залізобетонних виробів

пі комбінат «Будіндустрія» в Херсоні, асфальтовий та залізобетонний заводи).

Розвивається хімічна промисловість. У Херсоні діє найбільший в СРСР завод склотари.

Іімергетичне господарство Херсонської області базується на електроенергії Кахов- . і.іої ГЕС, Херсонської ТЕЦ і 8-ї ДРЕС.

Основною зерновою культурою є озима пшениця, вирощують також ярий ячмінь, ку- н \ |>удзу, рис, зернобобові тощо. Розвивається садівництво, ягідництво, виноградарство. V і наринництві переважає молочне скотарство. Розвивається кролівництво, бджільниц- ' по і шовківництво.

• 1970/71 н. р. працювало 803 школи, 17 профтехучилищ, педагогічний і сільсько- і ої подарський інститути.

Хмельницька область (до 1954 р. — Кам'янець-Подільська) утворена 22.IX.1937 р. ІІ'іоща — 20,6 тис. км². Населення — 1616,7 тис. осіб (1971). Обласний центр — м Хмельницький.

• промисловому виробництві провідне місце посідають харчова, машинобудівна і мг і алообробна та легка промисловість. Харчова промисловість представлена 15 цукро- Иііми заводами й комбінатами, м'ясокомбінатами й птахокомбінатами, 8 маслоробними, І.' маслосироробними, 2 молочними, молочноконсервним, сироробним, винноекстракт- мнм, спиртовими, крохмальним заводами, тютюновою фабрикою, хлібокомбінатами та

і ими підприємствами. Діють машинобудівні та металообробні заводи. Найбільшими

ні щриємствами легкої промисловості є фабрики: суконна ім. В. І. Леніна (Дунаївці), ■ унонна (Славута), трикотажна і галантерейна (Хмельницький), бавовняна і швейна (її і и'янець-Подільський). Розвинута целюлозно-паперова промисловість.

У сільському господарстві області найрозвинутіші буряківництво, зернове господарс- і ми іі м'ясо-молочне тваринництво. Основна зернова культура — озима пшениця. Сіють яровий ячмінь, кукурудзу, гречку та інші зернові культури. Серед технічних культур провідною культурою є цукровий буряк.

Важливе місце належить картоплі. Розвинуте садівництво. У тваринництві провідни- ми і; м'ясо-молочне скотарство й свинарство. Розвиваються вівчарство й птахівництво.

У 1970/71 н. р. працювало 1548 шкіл усіх видів, 19 ПТУ, 17 серед, спец. навч. за- и 'індів, три вузи.

Чернівецька область (до 1940 р. — Північна Буковина) утворена 7.VIII.1940 р. Пло­ща — 8,1 тис. км². Населення — 855 тис. осіб (1971 р.); Обласний центр — м. Чернівці.

Провідні галузі промисловості: харчова, легка, лісова і деревообробна, промисловість ім/дівольних .матеріалів. Найбільшими підприємствами харчової промисловості є м'ясокомбінат, молокозавод, цукровий і олійно-жировий комбінати в Чернівцях, цук­ровий комбінат «Хрещатик» у селищі міського типу Кострижівці Заставнівського райо­ну. Підприємства легкої промисловості (текстильно-трикотажні, швейні, взуттєві) зо- і нреджено переважно в Чернівцях. Значного розвитку досягла лісова та деревообробна промисловість. У Чернівцях зосереджено основні машинобудівні підприємства. Розви­щиться хімічна та поліграфічна промисловість. Виробництво будівельних матеріалів представлене великими підприємствами в Чернівцях, Кельменцях, Сторожинці, Кос- грижівці, Сокирянах. Розвинуті народні промисли — художнє різьблення на дереві, килимарство, вишивання тощо.

Основною зерновою культурою є озима пшениця. Вирощують кукурудзу на зерно, зерно- іїчбові. Технічні культури — цукровий буряк, соняшник, льон-довгунець; кормові — цукро- іиш буряк, кукурудза, багаторічні й однорічні трави. Розвиваються садівництво, ягідництво

Працюють 8 м'ясокомбінатів, 19 маслозаводів, птахокомбінат тощо. Основними енерге­тичними ресурсами області є електроенергія Сумської, Охтирської та ін. ТЕЦ, Зміївської ДРЕС. Діють Охтирський і Великобубнівський нафтопромисли.

Основною зерновою культурою в області є озима пшениця. Розвинуті виробництво цук­рових буряків, конопель і картоплі. У тваринництві переважає м'ясо-молочне скотарство й свинарство. Розвинуто садівництво, ягідництво, бджільництво і птахівництво.

У 1970/71 н. р. працювало 1120 шкіл усіх видів, два педагогічні інститути (в Сумах і Глухові), філіал Харківського політехнічного інституту; 27 серед, спец. навч. закладів, 24 ПТУ. Діють 1006 клубних закладів, 1171 кіноустановка, 1130 масових бібліотек, 9 науково-дослідних установ, обласний музично-драматичний театр, обласна філар­монія, 6 народних театрів та інші заклади. Є телецентр.

Тернопільська область утворена 4.XII.1939 р.. Площа — 13,8 тис. км². Населення — 164 тис. осіб (1971). Обласний центр — м. Тернопіль.

У промисловому виробництві провідне місце займають харчова і легка промисловість. Харчова промисловість представлена 8 цукровими заводами, 12 молокозаводами та маслозаводами, 2 м'ясокомбінатами, овочеконсервними, овочесушильними, тютюно- во-ферментаційними, спиртовими та іншими заводами. Підприємства машинобудів­ної, металообробної, приладобудівної, електротехнічної промисловості зосереджені в Тернополі, Чорткові (авторемонтний) та інших містах. Підприємства легкої промисло­вості: Тернопільський бавовняний комбінат, завод штучної шкіри, швейні фабрики (Тернопіль, Чортків), взуттєва фабрика (Теребовля) тощо. Лісова і деревообробна про­мисловість — меблеві комбінати (Бережани, с. Озеряни Борщівського району та ін.). Електроенергію Тернопільська область одержує в основному від Добротвірської ДРЕС (Львівська область).

У Тернопільській області — високорозвинуте зернове господарство, буряківництво і м'ясо-молочне тваринництво.

У 1970/71 н. р. було 1152 школи всіх видів, 17 ПТУ, 17 серед, спец. навч. закладів, три вузи (медичний, педагогічний та фінансово-економічний) в Тернополі.

Харківська область утворена 27.11.1932 р. Площа — 31,4 тис. км². Населення — 2853 тис. осіб (1971). Обласний центр — м. Харків.

У структурі промислового виробництва найбільша роль належить машинобудуванню. Підприємства тракторного і сільськогосподарського машинобудування: ХТЗ, Харківсь­кий моторобудівний завод «Серп і молот», тракторних самохідних шасі, «Поршень», тракторних пускових двигунів (усі в Харкові), Куп'янський чавуноливарний та ін. Підприємства електротехнічної промисловості: Харківський електромеханічний завод ім. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, «Електроважмаш» та ін. Роз­винені турбобудування, верстатобудування, приладобудування. Хімічна промисловість представлена заводами: «Харпластмас», хімічних реактивів, лакофарбовим, хімпобут- виробів (усі в Харкові) та ін. Харчова промисловість: цукрова, борошномельно-круп'яна, м'ясна, спиртова, молочна, маслоробна, кондитерська, олійницька, тютюнова, хутрова, бавовняна, швейна, ткацька. Є також підприємства фаянсової (Буди), деревообробної та целюлозно-паперової (Зміїв, Рогань, Мерефа), поліграфічної промисловості та промисло­вості будівельних матеріалів. Енергетичне господарство області базується на величезних місцевих родовищах природного горючого газу, привізному вугіллі. Діє Зміївська ДРЕС.

Основними зерновими культурами є озима пшениця, кукурудза на зерно, ярий ячмінь. Вирощують також просо і гречку. Серед технічних культур провідними є соняшник та цукровий буряк. Поширені картопля й овочеві культури. Серед кормових — буряки, бага­торічні та однорічні трави тощо. Розвиваються садівництво і ягідництво. У тваринництві переважає молочно-м'ясне скотарство. Розвинуте свинарство та птахівництво.

У 1970/71 н. р. в області було 1517 шкіл усіх видів, 45 ПТУ, 49 серед, спец. навч. закладів. Працюють вищі навчальні заклади.

Херсонська область утворена 30.III.1944 р. Площа — 28,3 тис. км². Населення — 1045 тис. осіб (1970). Обласний центр — м. Херсон.

Галузеве формування промисловості Херсона, в цілому, закінчилося в 1950-ті рр., коли запрацювали виробничі потужності суднобудівного заводу, заводу ім. Петровсько- го, нафтопереробного, бавовняного комбінату.

> 1951 р. розпочалося будівництво суднобудівного заводу, а вже через три роки з його 11«■ 11' п і в зійшли перші два танкери «Херсон» та «Грозний». Всесоюзною будовою був Пйиніїняний комбінат, закладення першої черги якого — прядильно-ткацької фабрики рті І, відбулося в грудні 1952 р. У січні 1955 р. була випущена перша продукція.

Па початок 1970 р. в області вироблено 67,7 % республіканського вируску бавовня- ми і канин, 9,5 % консервів. Провідні галузі промисловості: харчова, машинобудівна, пін представлена суднобудівними, комбайновим, карданних валів та електромашино- П\ ііиними заводами вХерсоні, заводами електрозварювального обладнання, електроре- іі'итним в Каховці, електромашинобудівним в Новій Каховці, легка (Херсонський ба-

іншійкомбінат); виробництво будівельних матеріалів (завод залізобетонних виробів

і и комбінат «Будіндустрія» в Херсоні, асфальтовий та залізобетонний заводи).

Розвивається хімічна промисловість. У Херсоні діє найбільший в СРСР завод склотари.

Енергетичне господарство Херсонської області базується на електроенергії Кахов- і ї ї ої ГЕС, Херсонської ТЕЦ і 8-ї ДРЕС.

Основною зерновою культурою с озима пшениця, вирощують також ярий ячмінь, ку- і' урудзу, рис, зернобобові тощо. Розвивається садівництво, ягідництво, виноградарство. V і ипринництві переважає молочне скотарство. Розвивається кролівництво, бджільниц- імні шовківництво.

У 1970/71 н. р. працювало 803 школи, 17 профтехучилищ, педагогічний і сільсько- гні нодарський інститути.

Хмельницька область (до 1954 р. — Кам'янець-Подільська) утворена 22.IX.1937 р. ІІтоіца — 20,6тис. км². Населення — 1616,7 тис. осіб (1971). Обласний центр — м Хмельницький.

V промисловому виробництві провідне місце посідають харчова, машинобудівна і мгі алообробна та легка промисловість. Харчова промисловість представлена 15 цукро­вими заводами й комбінатами, м'ясокомбінатами й птахокомбінатами, 8 маслоробними, І.' маслосироробними, 2 молочними, молочноконсервним, сироробним, винноекстракт- мим, спиртовими, крохмальним заводами, тютюновою фабрикою, хлібокомбінатами та Іншими підприємствами. Діють машинобудівні та металообробні заводи. Найбільшими підприємствами легкої промисловості є фабрики: суконна ім. В. І. Леніна (Дунаївці), і уконна (Славута), трикотажна і галантерейна (Хмельницький), бавовняна і швейна І її л «'янець-Подільський). Розвинута целюлозно-паперова промисловість.

У сільському господарстві області найрозвинутіші буряківництво, зернове господарс- і ті іі м'ясо-молочне тваринництво. Основна зернова культура — озима пшениця. Сіють провий ячмінь, кукурудзу, гречку та інші зернові культури. Серед технічних культур провідною культурою є цукровий буряк.

Важливе місце належить картоплі. Розвинуте садівництво. У тваринництві провідни- ми і: м'ясо-молочне скотарство й свинарство. Розвиваються вівчарство й птахівництво.

У 1970/71 н. р. працювало 1548 шкіл усіх видів, 19 ПТУ, 17 серед, спец. навч. за- і чадів, три вузи.

Чернівецька область (до 1940 р. — Північна Буковина) утворена 7.VIII. 1940 р. Пло­ти — 8,1 тис. км². Населення — 855 тис. осіб (1971 р.). Обласний центр — м. Чернівці.

Провідні галузі промисловості: харчова, легка, лісова і деревообробна, промисловість іп'дівельних .матеріалів. Найбільшими підприємствами харчової промисловості є м'ясокомбінат, молокозавод, цукровий і олійно-жировий комбінати в Чернівцях, цук­рі нііій комбінат «Хрещатик» у селищі міського типу Кострижівці Заставнівського райо­ну. Підприємства легкої промисловості (текстильно-трикотажні, швейні, взуттєві) зо- ■ «роджено переважно в Чернівцях. Значного розвитку досягла лісова та деревообробна промисловість. У Чернівцях зосереджено основні машинобудівні підприємства. Розви- инється хімічна та поліграфічна промисловість. Виробництво будівельних матеріалів представлене великими підприємствами в Чернівцях, Кельменцях, Сторожинці, Кос- і рнжівці, Сокирянах. Розвинуті народні промисли — художнє різьблення на дереві, ції іимарство, вишивання тощо.

Основною зерновою культурою є озима пшениця. Вирощують кукурудзу на зерно, зерно­бобові. Технічні культури — цукровий буряк, соняшник, льон-довгунець; кормові — цукро­вийбуряк, кукурудза, багаторічні й однорічні трави. Розвиваються садівництво, ягідництво

1