2.2.2. Алюзії та реалії

Алюзія — це своєрідний натяк на щось відоме, у нашому випадку на літературний мотив, який автор запозичує та обігрує. Таким є опис Раю у романі, дотичний до концепції Данте: «…Я чудово знаю, що Пекла не існує, але, чесно кажучи, я про це шкодую. Було б веселіше опинитися поміж киплячих котлів, оточених хтивими голими жінками, гарпіями і дияволицями, у розгульній червонуватій обстановці. [...] А замість цього все лише біле і синє, хмари і прозорі компаньйони, і нічого веселого на горизонті. Ех, тікати звідси, валити, рухатися, відправитися на пошуки пригод…» [7; 46]. Це перегукується з «Божественною комедією» Данте, де він описав рай як місце нудьгування, - там занадто ідеально, оскільки саме там де є гріх, там є динаміка та нестабільність, яка споконвік приваблювала людину.

Реалії

Реалії – це також інтертекстуальні елементи, що об'єднують факти життя і тексти про них. Межовим поняттям з реалією є таке явище як іменна алюзія. У тексті наявні іменні алюзії, які постають посиланням на ім'я автора, зокрема на його біографію, а не безпосередньо на текст цього автора

Для романів Бернара Веребера характерне використання імен відомих політичних, культурних, громадських діячів, письменників та їхнє обігравання. Деякі персонажі роману мають імена відомих постатей; однак деякі з них успадковують реальні елементи життєпису свого прототипу, а в інших – імена просто використовуються для зацікавлення читача.

Одним з епізодичних персонажів, для прикладу, виступає Еміль Золя: «Мій співрозмовник невеликого зросту, з бородою, в окулярах, які погано приховують гарячковий блиск в очах. Він тягне мене, підштовхує, наполягає. Каже, що він мій янгол-охоронець [...]. Я придивляюсь до нього уважніше. Цей тендітний силует, борідка, окуляри дев'ятнадцятого століття ... Здається, я його десь уже бачив. Він представляється: Еміль Золя» [7; 25]. Не лише зовнішній вигляд збігається зі справжнім відомим власником імені. Перегукується також сцена в романі: Золя-персонаж мав сутичку з небесним трибуналом через те, що з його підзахисним Мішелем несправедливо вчинили (судовий процес над ним був порушений). У біографії письменника-Золі є дуже схожий факт: він написав статтю «Я звинувачую» у формі відкритого листа, адресованого тодішньому президенту Франції Феліксу Фору; автор наголошував на упередженості військового суду, звинувачував французький уряд в антисемітизмі та протизаконному ув'язненні Альфреда Дрейфуса. Таке використання є досить символічним: герой з ім'ям відомого французького письменника-натураліста Еміль Золя виступає захисником головного героя у творі, який за сюжетом теж є письменником, до того ж прототипом самого автора Б. Вербера.

Ще одним письменником, якого згадує Вербер у романі, є Франц Кафка: «Я розглядаю його. Він схожий на Кафку. Вуха довгі і високо посаджені. Мигдалеподібні очі. Трикутне обличчя лиса. Очі гарячково блищать» [7; 31]. Але у цьому випадку використання іменної алюзії відмінне: тут автор обігрує зовнішність відомого письменника у напрямку зниження усталеного серйозного підходу до постаті знаменитого письменника.

Реаліями у творі є не лише люди, а й предмети. Для прикладу таким є Розетський камінь - гранітна плита з вибитими на ній трьома ідентичними за змістом текстами (двома староєгипетською мовою та давньогрецькою мовою койне). У творі: «Ви винайшли апарат, за допомогою якого можна спілкуватись з мурахами! — Я назвав його «камінь Розет», оскільки він дозволяв спілкуватися двом найдосконалішим цивілізаціям планети, які проте не можуть розуміти й оцінювати один одного: людям і мурахам» [7; 33]. Письменник бере річ, вигадує для неї своє призначення, яка вписується в концепцію твору, і видає цю річ за свій винахід. У цьому ж уривку є посилання на його інший твір – трилогію «Мурахи».

Тому, звертаючись до образів реальних історичних постатей із різних сфер культурного та політичного життя, згадуючи артефакти минулого, Б. Вербер пропонує читачеві поглянути на ці образи по-новому, переосмислити сформовані роками стереотипи та класичні погляди на певні реалії та постаті.