Розділ I. Інтертекстуальні зв′язки та проблема дослідження прецедентного тексту в авторському

1.1 Проблема дослідження інтертексту в художньому тексті

Художня творчість передбачає створення художніх творів. Навіть якщо автор задумав створити текст, який не має аналогів у світовій літературі, то це зовсім не означає, що в оригінальному тексті не можна буде виявити інтертекстуальні зв'язки. Досвідчений читач зуміє побачити зовнішню чи внутрішню інтертекстуальність: зовнішня інтертекстуальність передбачає пригадування читачем схожого художнього твору, а внутрішня - виявлення в тексті запозичених фраз та зворотів мови. Критерій інтертекстуальності став одним з найважливіших при дослідженні тексту, оскільки забезпечує можливість об'єднання і продовження тексту [18; 264].

Якщо текст використовують та інтерпретують не буквально, а як засіб символізації поза зв'язком зі змістом пратексту, то він стає прецедентним [14;15]. Прецедентний текст - це текст, який має понадособистісний характер, добре відомий широкому оточенню автора, включаючи його попередників і сучасників. На думку Ю. Караулова, прецедентний текст - це завершений і самодостатній продукт рефлексійної діяльності [14; 216]. До прецедентних текстів дослідники відносять перекази, міфи, притчі, легенди, казки, але прецедентними можуть бути і тексти художньої та історичної літератури, пісні і навіть реклама. Подібність двох творів може бути виражена в єдності таких літературознавчих категорій, як сюжет, композиція, характери героїв, деяка спільність в описах пейзажів. Ці риси схожості часто проявляються на рівні їхнього лінгвістичного оформлення. Крім того, літературознавці відзначають, що інтертекстуальні зв'язки художніх творів часто знаходять своє відображення в різного роду ремінісценціях: цитатах точних та неточних, «узяті в лапки» або ті, які залишаються неявними [5; 253-259].

Таким чином, в широкому сенсі інтертекстуальний підхід до інтерпретації тексту припускає зіставлення типологічно схожих явищ (творів, жанрів, напрямків) як варіацій на подібні теми і структури. У більш вузькому варіанті він представляє собою виявлення в тексті конкретних, вербалізованих вкраплень «чужого слова», які займають конкретні позиції в ньому. Кожен твір, вибудовуючи своє інтертекстуальне поле, створює новий текст. Завдяки інтертексту прецедентний текст вводиться в більш широкий культурно-літературний контекст.

1.2 Інтертектуальність та її функції в художньому тексті

Одним із найвагоміших імен для історії поняття є ім'я Юлії Крістьєвої, яка у 1969 р. запропонувала термін «інтертекстуальність». Це поняття використовують для означення взаємодії різних кодів та дискурсів всередині тексту. Для дослідження інтертекстуальності головним є текст як знакова система, яка перебуває у зв’язку з іншими системами. Цей термін різні дослідники розуміють по-своєму, та практично всі приймають тезу, що будь-який текст є реакцією на попередні тексти.

Михайло Бахтін у праці «Проблема змісту, матеріалу і форми в словесній художній творчості» (1924) описуючи діалектику існування літератури, зазначає, що окрім даної дійсності, художник також має справу з попередньою і сучасною літературою, з якою він перебуває в постійному діалозі, який необхідно розуміти як боротьбу тексту з наявними літературними формами. Бахтін писав: «Стенограма гуманітарного мислення — це завжди стенограма діалогу особливого виду: складні стосунки тексту (предмет вивчення і обдумування) і створюваного обрамного контексту (питального, заперечувального тощо), в якому реалізується пізнавальна і оцінювальна думка вченого. Це зустріч двох текстів — готового і створюваного регенеруючого тексту, відповідно – це зустріч двох суб’єктів, двох авторів. Текст — не річ, а тому друга свідомість, свідомість сприймаюча, ніяк не можна елімінувати або нейтралізувати» [8; 285]

Ключові поняття в теорії інтертекстуальності Ю. Крістєвої — фенотекст та генотекст. Фенотекст - це готовий, ієрархічно організований, структурований семіотичний продукт, який має досить стійкий зміст. Фенотексти — це реально існуючі фрази природної мови, призначені для прямого впливу на партнера по комунікації. Генотекст — це суверенне царство «різності», де немає центру і периферії, це неструктурована смислова множинність, яка набуває структурної впорядкованості лише на рівні фенотексту.

Важливими для розгляду цієї проблематики є погляди Ролана Барта; його концепція дотична до теорії Ю. Крістьєвої. Поняттю фенотекст у Р. Барта відповідає поняття «твір», а поняттю генотекст — «текст»: «Твір є матеріальним фрагментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст — поле методологічних змагань» [3; 380]. Відкриваючи у «творі» вже знайоме, дослідник виходить на рівень «тексту». Тому питання про вплив або запозичення перестає бути актуальним: «Інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів, вона є загальним полем анонімних формул, походження яких можна віднайти нечасто, несвідомих чи автоматичних цитат, поданих без лапок». Як наслідок, автор «перетворюється на порожній простір проекції інтертекстуальної гри» [3;218]. Р. Барт також є автором тези про «смерть автора», яка переростає у «смерть» аутентинтичного тексту, який асимілюється у прихованих та видимих цитатах, і тому призводить також до «смерті» читача як людини з цитатною свідомістю.

Та не всі західні літературознавці сприйняли настільки широке тлумачення інтертекстуальності. Для прикладу, представники комунікативно-дискурсивного аналізу переконані, що надто буквальне дотримання принципу інтертекстуальності в його філософському вимірі позбавляє сенсу будь-яку комунікацію.

Різні літературознавчі школи і навіть окремі дослідники трактують інтертекстуальність по-своєму. Важливо, що всі вони визнають наявність цього поняття. Значення концепції інтертекстуальності виходить далеко за рамки суто теоретичного осмислення сучасних культурних процесів. Як зазначає І. Ільїн, вона відповіла на глибинний запит світової культури ХХ ст. з її явним чи неявним потягом до духовної інтеграції.