1.3. Типологія інтертекстуальних елементів і зв'язків

Інтертекстуальність вивчається вже декілька десятиліть, тим не менш класифікація інтертекстуальних елементів і міжтекстових зв'язків, що їх пов'язують, як і раніше залишається проблемним питанням. Одним з найпослідовніших дослідників у питаннях типологізації інтертекстуальних елементів вважається Ж. Женетт - представник комунікативно-дискурсивного аналізу, який трактує інтертекстуальність вужче і конкретніше. Учений пропонує п’ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів: 1) інтертекстуальність як «співприсутність» в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо); 2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовку, післямови, епіграфу тощо; 3) метатекстуальність як коментар, критичне посилання на свій передтекст; 4) гіпертекстуальність як пародіювання одним текстом іншого; 5) архітекстуальність — жанровий зв’язок текстів. Ці основні класи інтертекстуальності дослідник поділяє на численні підкласи і типи й простежує їхні взаємозв’язки [11].

Власне інтертекстуальні елементи, що утворюють конструкції «текст у тексті», включають у себе цитати та алюзії. Поняття «цитата» підходить для позначення відтворення в тексті одного і більше компонентів прецедентного тексту. Цитата націлена на впізнавання, тому найчистішою формою цитування є атрибутовані цитати, які відтворюють фрагмент будь-якого тексту з обов’язковим посиланням на його прототекст та з маркуванням у вигляді залабковування. Іншим видом є неатрибутовані цитати, які вводяться у твір без графічного маркування та посилання на свій прототекст. І. В. Фоменко зазначає, що «важливою є не точність цитування, а впізнання цитати. Цитата стає немов представником чужого тексту, механізмом запуску асоціацій». Але якщо читач не вирізняє цитату, то «чуже слово» у власне авторському тексті повністю асимілюється, і таким чином не породжує імпліцитні смисли [31; 499].

Посилання-референція, як і цитата, є експліцитною формою інтертекстуальності. Однак у цьому випадку текст, на який посилається автор, безпосередньо не присутній у його власному творі. Отже, до цієї форми інтертекстуальності звертаються, коли потрібно лише направити читача до іншого тексту, не подаючи його дослівно.

До власне інтертекстуального елемента, що створює конструкції "текст у тексті", належать і алюзії. Алюзія - запозичення певних елементів прецедентного тексту, за якими відбувається їх впізнавання у інтертекст, де і здійснюється їх предикація. Алюзію також часто порівнюють з цитатою, але на зовсім інших засадах: вона позбавлена буквальності та експліцитності. Алюзія по-іншому діє на пам’ять чи інтелект читача, не порушуючи при цьому безперервність тексту; вона виходить за рамки інтертекстуальності. Цитуватися можуть тільки літературні твори, так за допомогою алюзії можна відсилати читача до історії, міфології та загалом до різних культурних пластів.

А. Мор’є поділяє алюзії за формальною ознакою на номінальні, які виражаються іменем чи назвою, та вербальні, представлені у більшому відрізку тексту [32; 38]. Відповідно до джерела запозичення, алюзії прийнято поділяти на біблійні, міфологічні, історичні, побутові та літературні.

Ще один прояв інтертекстуальності – ремінісценція. Ремінісценцію, як форму інтертекстуальності, в науковій літературі визначено як «відчутний у літературному творі відгомін іншого літературного твору, що виявляється у подібності композиції, стилістики, фразеології тощо» [10; 138]. Це – авторське нагадування читачеві про більш ранні літературні факти та їх текстові компоненти. В. Халізєєв розуміє під ремінісценцією «образи літератури в літературі». Ремінісценція виникає внаслідок сильного впливу на нього творів інших письменників. Ремінісценція у творі виконує різноманітні функції: 1) засвідчує поклоніння автора перед авторитетним попередником; 2) автор демонструє власне учнівство; 3) допомагає переосмислити традицію на новому етапі культурно-історичного розвитку; 4) автор вступає у полеміку (як правило, з класиком); 5) створення пародії [26; 287].

Потрібно розмежовувати алюзії та ремінісценції оскільки ці поняття дотичні. Алюзія – це натяк, але не обов’язково на подію, а може бути й на твір; до певного джерела чи явища; ремінісценція ж - це усвідомлене чи неусвідомлене відтворення автором знайомої конструкції з іншого художнього твору [15; 240].

Реалія - предмет, річ, факт, соціальний процес, явище, що існують в реальному житті. Реалії – це також інтертекстуальні елементи, що з'єднують факти життя і тексти про них. Інтертестуальність реалії залежить від ступеня насиченості інформацією культурно-історичного плану, що відносить її до розряду соціально значущих, і виявляється трьома способами: через розкриття її в коментарі («текст у тексті»); за допомогою її використання як денотата алюзії, а також як самостійного інтертекстуального елемента, коли читач добре знається на іменах багатьох історичних діячів та зв'язаних з ними конотаціях.

У типології інтертекстуальних елементів існує таке поняття як центонні тексти – цілий комплекс алюзій і цитат (переважно неатрибутованних). При чому йдеться не про запровадження окремих інтертекстів, а про створення якогось складного мовного іносказання, всередині якого семантичні зв'язки визначаються літературними асоціаціями [30; 31] .

Два текти можуть знаходитися між собою у відношенні деривації: двома основними типами останньої є пародія та стилізація. В основі першої лежить трансформація, в основі другої – імітація гіпотексту. Також розповсюдженим прийомом є дописування чужого тексту.

Свою систему класифікації інтертекстуальних зв'язків і елементів запропонувала Н. А. Фатеєва, яка виділила типологічно шість класів інтертекстуальних елементів [29; 42], які обслуговують різні види міжтекстових зв'язків:

1)власне інтертекстуальність, конструкція «текст у тексті», що включає цитати й алюзії;

2)паратекстуальність, що характеризується співвідношеннями «заголовок-текст», «епіграф – текст»;

3) метатекстуальність, що характеризується створенням конструкцій «текст про текст»;

4)гіпертекстуальність, що характеризується створенням пародій на прецедентні тексти;

5)архітекстуальність, що характеризується жанровим зв'язком текстів;

6)інтертекстуальні явища: інтертекст як троп, інтермедіальні тропи, запозичення прийому, впливи в області стилю. Тобто у класифікація Н. Фатеєвої, порівняно з типологією Ж. Женетт, з'являється окремий вид ітнтертекстуальності - інтертекстуальні явища.

У типології, запропонованій Н. А. Фатєєвою [30; 25] виділяють паратекстуальність, або відношення тексту до свого заголовку, епіграфу, післямови. Заголовок містить у собі програму літературного твору і ключ до його розуміння. У зовнішньому прояві заголовок постає як метатекст по відношенню до самого тексту, у внутрішньому - як субтекст єдиного цілого тексту. Тому, коли заголовок виступає як цитата в "чужому" тексті, він є інтертекстом, відкритим для різних тлумачень.

Епіграф - наступний після заголовку щабель проникнення в текст, що знаходиться над текстом і співвідноситься з ним як з цілим. Сама необов'язковість епіграфа робить його особливо значущим. Як композиційний прийом епіграф виконує роль експозиції після заголовку, але перед текстом, пропонує роз'яснення або загадки для прочитання тексту в його відношенні до заголовку. Через епіграфи автор відкриває зовнішню межу тексту для інтертекстуальних зв'язків та літературно-мовних віянь напрямів різних епох, наповнюючи і розкриваючи внутрішній світ свого тексту.

Метатекстуальність, або створення конструкцій «текст про текст», характеризує будь-який випадок інтертекстуальних зв'язків, оскільки не важливо що це - цитата, алюзія, заголовок або епіграф, - всі вони виконують функцію представлення власного тексту в «чужому» контексті. У контрастом з ними переказ, варіація, дописування чужого тексту і інтертекстуальна гра з прецедентними текстами представляють собою конструкції «текст у тексті про текст».

Функції інтертестуальності

З класичної моделі структури мови Якобсона можна вивести і функції інтертекстульності у художньому тексті. Однією з головних функцій інтертекстуальності у тексті є породження нових імпліцитних смислів.

Важливими функціями інтертексту також постають структуротвірна та смислопороджувальна функції. Перша полягає у конструюванні тексту завдяки «чужому слову» - цитатам, ремінісценціям, і т.д., - тобто вона творить форму тексту. Друга ж, смислопороджувальна, впливає на семантичний аспект творення тексту; завдяки інтертекстуальним елементам автор наповнює свій твір необхідним змістом. Дотичною до неї є функція генералізації - посилення закладеного в інтертекстах смислу.

Апелятивна функція інтертексту полягає у тому, що твори розраховані на читача, який здатний побачити інтертекстуальні зв'язки і витлумачити їх, тобто саме на ерудованого реципієнта, який здатний сприйняти повідомлення автора через текст. Наступною функцією інтертексту є поетична, яка часто постає як розважальна: впізнання інтертекстуальних посилань постає як гра, у якій читач повинен розпізнати всі елементи і витлумачити їх. З цього випливає також сигнально-мнемонічна функція впізнавання та здивування.

Також інтертекст може виконувати референтивную функцію, тобто передавати інформацію про зовнішній світ завдяки тому, що автор відсилає читача до іншого, «зовнішнього» тексту, який містить у собі певне інформативне навантаження. Близькою до цієї є культурно-семіотична функція: за допомогою інтертекстуальних елементів автор дає зрозуміти свої культурно-семіотичні уподобання.

Також інтертекст виконує метатекстову функцію. Для читача, який упізнанає деякий фрагмент тексту як посилання на інший текст, одним з варіантів дій є звернення до тексту-джерела для кращого розуміння даного тексту.

Для встановлення діалогу автор-читач важливою є фатична функція інтертексту. Вона передбачає, що автор стирає чіткі межі між «свій /чужий». Інтертекст у такому випадку постає елементом зацікавлення читача, допомагає залучити читача до комунікації.