5. Буття і Ніщо.

Не будучи знайомим з теоремою Геделя про неможливість створення завершеної та логічно несуперечливої раціональної системи, великий Гегель зробив було спробу здолати нездоланні перешкоди на шляху створення логічно завершеної філософської системи. Виклад свої системи він розпочинає з того, що передує Буттю. А що ж передує Буттю? Гегель справедливо твердить: що перед Буттям нічого не стоїть, “бо воно як таке, створює собою початок,.. а першопочаток не може бути чимось опосередкованим або чимось визначеним” (Енциклопедія філософських наук.Том 1, §86). За словами Гегеля перед (за, вище, по той бік) Буттям уже нічого не стоїть, другими словами - за Буттям стоїть Ніщо (Там же, §87). А Ніщо, будучи нічим, не потребує ніякого обґрунтування. Для Ніщо нічого не потрібно, бо в ньому нічого немає, в ньому немає що обґрунтовувати... Далі Гегель каже, що в Бутті, як і Ніщо, теж нічого немає, бо в ньому, як ми вже зазначили, немає ніяких властивих йому ознак. Воно - всезагальне і позбавлене будь-яких ознак. (Буття належить всьому, але йому не належить нічого.) “І завдячуючи цьому,- пише Гегель, - Буття і є Ніщо в своїй невизначеності ( §87). Проте між Буттям і Ніщо немає тотожності, а лише є діалектична єдність... Таким чином Гегель, по суті, розпочинає свою філософію не з даного, не з абсурдного, не з Буття, а з Ніщо, яке і абсурдно і раціонально; цілком раціонально виводить Буття з Ніщо.

Торкаючись проблеми співставлення Буття і ніщо, Гегель розвиває свою думку ось так. Він розпочитає з вказівки на те, що Буття за своїми ознаками співпадає з Ніщо:

"Когда мы вообще говорим о некоем различии, мы этим предполагаем две вещи, каждая из которых обладает определением, которым не обладает другая. Но бытие есть как раз то, что совершенно лишено определений, и ничто есть такое же отсутствие определений. Различие между ними есть, следовательно, лишь различие мнимое (по содержанию, разумеется, - Е.Д.), совершенно абстрактное различие, которое вместе с тем не есть различие" (Энциклопедия философских наук, т. I, §87. Прибавление, с. 221)

"Если мы, например, говорим о двух различных видах, то род есть то, что обще обоим видам" (Там же). "Но различие между бытием и ничто не имеет общей почвы, и именно поэтому оно вовсе и не есть различие" (Там же).

"Бытие и ничто суть одно и то же", хотя "одно не есть то, что есть другое, так как различие здесь еще не определилось, ибо бытие и ничто суть именно непосредственные определения, то оно здесь невыразимо, есть одно лишь мнение" (Там же, §88, с.222)

Слід сказати, що виникнення Щось (Буття, всього існуючого) з Ніщо було вперше опрацьовано в грецькій філософії неоплатоників ще на початку нашої ери. Потім християнська церква трансформувала це вчення в догмат про творення Богом світу з нічого (creation ex nihilo - творення з нічого), хоча в Біблії немає подібного твердження. Як не дивно може комусь видатися, але гегелівське вчення про зв’язок Буття з Ніщо виявилося не лише у вищій мірі раціональним, але й знайшло своє плідне застосування в побудові найновіших наукових концепцій походження нашого Всесвіту, Про виникнення нашого Всесвіту з Нічого та зникнення його в Ніщо ми будемо говорити в темі про Натурфілософію.

А тепер закінчимо аналіз категорії Буття. Завершимо співставлення Буття і Ніщо. Про міру їх тотожності ми вже говорили: а тепер скажемо про їх протилежності. Ніщо по змісту пусте, а Бутя - чисте; Ніщо - це нічого, а Буття - вже щось; Ніщо - немає, а Буття - є.

Співвідношення між Ніщо і Буття можна зобразити такою схемою:

Н І Щ О

Б У Т Т Я

1.За ознакою - пусте.

1.За Ознакою - чисте.

2.За наявністю - немає

2.За наявністю – є

3.За змістом - нічого

3.За змістом – щось

4.В просторі - відсутнє

4.В просторі – присутнє (Простір наповнюється буттям)

5.В часі – немає потреби

5.Час без буття себе не проявляє

6. “Рух” категорій від Буття до реальної дійсності.

В розділі своєї “Енцклопедії філософських наук” в розділі “Логіка” Гегель розглядає зв’язок логічних категорій в їх діалектичному розвитку: теза - антитеза - синтез. Стосовно Буття це у нього виглядає так: Буття - теза, антитезою якому служить Ніщо. Вони одночасно і тотожні одне одному (по змісту: вони пусті і чисті) і протилежні (по наявності: Буття - є, Ніщо - немає). В цьому плані Буття стверджує ніщо, а Ніщо заперечує буття. Внаслідок логічної взаємодії протиріччя між ними в синтезі знімаються і відбувається становлення нового, - і ми переходимо до Буття наявного (Бытие наличное), або як його ще називає Гегель - “в-собі-буття” (§90-91) . Наявне буття здобуло свою визначеність і перейшло в стан якості (качества). Якість і є нічим іншим як визначеним буттям (определившимся бытием).

Таким же чином Гегель показує логіку переходу від Якості до Кількості, а від Кількості через Міру - до Сутності - Існуванню - Речі - Явищу - Формі та Змісту - Дійсності і знову - до Понять. В цьому русі Гегель піднімає всю систему логіко-філософських категорій своєї філософської системи. Але це рух є рухом лише логічних категорій, а не самої дійсності чи елементів світогляду. Проблемам матеріальної і духовної дійсності Гегель присвятив окремі твори, науково-теоретичний рівень яких зумовлений і його часом і його особистими політичними та духовними уподобаннями. Процеси і становлення реальної дійсності (Всесвіту і всього того, що в ньому) - це проблеа не лише філософії, а і науки. Як спільними зусиллями розв’язуються ці проблеми, ми будемо вести мову в інших темах нашого курсу.

7. Складові Буття: Матерія і Дух.

9.7.а Буття, повторимося, - категорія найбільш широкого узагальнення. З цієї, логічної, точки зору Буттям охоплена вся дійсність, бо абсолютно все, що є у світі, має в собі буття. Якщо ж ми спробуємо зробити найбільш широкі узагальнення в рамках уже існуючого світу, то все в останньому можна розділити на дві групи (класи явищ), а саме - на явища, речі і факти матеріальні: та явища, речі і факти духовні. Отже, Матерія і Дух - категорії, що знаходяться зразу ж після Буття на нижчій сходинці, будучи для всієї решти явищ предметів і речей родовими явищами. З цієї точки зору можна говорити про те, Матерія і Дух є найближчими видовими складовими категорії Буття, або спрощено: Матерія і Дух - це перші складові Буття, або що Буття складається з Матерії та Духа. Буття стоїть над матерією та Духом, оскільки охоплює їх собою.

Виходячи з того, що Буття пусте за змістом, Матерію і Дух не можна логічно визначати через найближчий рід та видову ознаку (difinitio fit per genus et differentiam specificam), бо таке визначення не матиме ніякого змісту (з-за беззмістовності роду, Буття). Можна, звичайно, говорити, що Матерія (Дух) - це складове Буття. Але це буде не визначення, а лише констатацією факту. Ось чому, майже одностайно дійшовши висновку, що Буття складається з Матерії та Духу, філософи до цього часу не дійшли між собою згоди щодо логічного визначення понять Матерія і Дух. Виявляється, що найбільш змістовно ці поняття (категорії) можна визначити лише співставлянням їх одне одному: Матерія - це все те, що не є Духом; а Дух є всим тим, що не є Матерією. Розкриємо ці визначення.

9.7.б. Матерія - це об’єктивна реальність, що існує поза свідомістю і незалежно від неї. Матерія - це складова усього об’єктивного, зовнішнього для нас, світу, у якому ми живемо. В.І.Ленін, намагаючись роз’яснити пролетаріату поняття матерії, занадто популярно писав: “Матерія - це філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”. Цей занадто популярний опис поняття матерії за часів Радянської влади було оголошено “класичним визначенням матерії” і навіть - “узагальненням усієї історії людської практики і наукового пізнання” (Філософський словник. К., 1973, стор. 281).

Матерія - це абстрактне поняття; іі неможливо сприйняти відчуттями. Це - по-перше. А по-друге, не все матеріальне може сприйматися нашими відчуттями, чи “фотографуватися” ними (нейтрони, Метагалактика); наші відчуття можуть відображувати і явища духовного світу: який без відображення в наший відчуттях не існував би для нас.

Слово “Матерія” (materia) - латинського походження і дослівно означає “речовина”. (Грецькі філософи називали речовину - “гілікі”, звідсіль і походить назва “Гілікійці”.) В філософії матерією називали все те, з чого складаються всі речі. Матерія - це субстанція (substantia - підставка; те, що лежить в основі; з чого складається) всіх речей, всього уречевленого. Колись такою субстанцією всього існуючого вважали “стихії природи” (землю, воду, повітря, вогонь, апейрон, ефір), найменші і найпростіші корпускули: неподільні атоми (Демокрит, Ньютон), монади (Лейбніц) тощо. З кінця 19 століття під впливом наукових відкриттів було відкинуто уявлення про матерію, як найменші частинки речей. Було виявлено окрім речовини ще таке не уречевлене явище, як хвильове поле (магнітне, електричне: гравітаційне тощо). Почалися розмови про те, що матерія - це речовина і поле. Але в такому випадку сама матерія перестає бути найпростішим елементом всього існуючого в об’єктивній дійсності... Внаслідок цього відбулося розділення філософського та наукового розуміння матерії.

В філософії матерія - це філософська категорія для означення субстанції об’єктивної дійсності. В науці ж Матерія складний, до кінця непізнаний і за змістом невичерпний предмет дослідження. (Про наукові уявлення структури матеріальної дійсності ми вестимемо мову в темі про Натурфілософію.) Найбільш загальними - філософського плану - властивостями матерії на відміну від Духу є її перебування в просторі, часі та русі. За цими властивостями матерію можна визначити як те, що перебуває в русі, часі та просторі.

(Визначення і зміст філософських категорій простору: руху та часу студенти вивчають за підручниками та філософськими словниками)

9.7.в. ДУХ - одне з найбільш заплутаних явищ та понять. ДУХ - це всі ті реальні явища і предмети, у яких відсутній матеріальний субстракт [substractum - підкладка, витягнення (извлечение), залишок]. Як сказав Христос, дух - це те, що “тіла і кісток немає” (Євангеліє від Луки, 24:39). Духовні явища існують не в об’єктивному світі: не в просторі і часі, а в світі духовному, точніше в свідомості людини. Носієм духовних явищ є не матерія, а свідомість, точніше - носієм духовних явищ є слово. (Про місце слова в духовному житті ми говоритиме в розділі про Гносеологію.)

В історії філософської думки категорія Духа трактувалася і до цього часу трактується по-різному. Ми звернемо уваги лише на три такі розуміння Духу.

1.Дух - це продукт свідомості. Дух - це уявлення, думки, поняття, концепції та все те, що людина своїм розумом та розумінням вкладає в оточуючий світ і таким чином одухотворює його. В такому розумінні краса природи, художні твори, книги тощо є явищами духовного життя, хоча і матеріалізованими певним чином. Чисто духовними явищами є всі ті смисложиттєві ідеали, реалізація яких робить осмисленим життя людини. В широкому розумінні зазначеного поняття Духом називають свідомість взагалі. Така концепція духа найбільш послідовно і переконливо проводиться марксизмом.

2. Дух - це понадматеріальні сутності, які домінують над матеріальним світом, вносять рух та певну упорядкованість, закономірність в інертну матерію. Для Платона таким духом (духами) був потойбічний світ ідей. Для Геракліта таким єдиним і величним духом був Логос - закон руху і розвитку світу. Для Арістотеля - ентелехія (Форма форм) як мета, до якої рухається і розвивається світ. Тейяр де Шарден називав цей дух Альфою і Омегою - відправною та кінцевою точкою розвитку (еволюції) Всесвіту. Гегель називав його Абсолютним духом, який знайшов своє втілення і адекватне відображення в системі його філософії...

3. Дух - це надприродні істоти: боги, ангели, чорти, душі... Всі ці істоти являються уособленням явищ духовного життя: ідеї найвищого (Єдиного Бога) і купи вищих істот: Творця, Керівника та Судді Всесвіту; людської психіки (душі); незрозумілих “злих” та “добрих” явищ суспільного та природного життя. Переважно ці істоти випадають з стилю філософського мислення і знаходять собі притулок в релігії. В філософію вони потрапляють при аналізі релігії як форми суспільної свідомості; заносяться богословами, що намагаються філософським чином захистити свої релігійні вірування. Всі духи такого роду є приналежністю не філософського раціонально розуму та знань, а предметом сліпої віри релігійних людей.

8. Матеріалізм та ідеалізм.

Філософи, визнаючи Матерію і Дух - найбільш широких після Буття категорії, неоднозначно оцінювали співвідношення між ними. За ознаками надання в цьому співвідношенні переваги Матерії чи Духу утворилося два філософськи напрямки (школи): матеріалізм та ідеалізм.

Матеріалізм єдиною основою світу оголошує матерію. Гаслом матеріалізму є положення: “Матерія – первинна; дух, свідомість - вторинні!”. Матеріалісти, як правило, намагаються послідовно свою думку про первинність матерії і вторинність духу проводити не лише в Онтології, але також - в Гносеології, Методології, Антропології, Соціології та у всіх інших галузях філософських знань.

В історії філософської думки найбільш видатними та послідовними матеріалістами були: індійська школа чарваки, китайський філософ Ван Чун, а в європейській філософській думці - Демокрит, Епікур, Лукрецій Кар, Гоббс, французькі матеріалісти 18 століття (Гольбах, Дени Дідро, Д’Аламбер та інші), Фейєрбах, Маркс та їх учні і послідовники. Визнаючи матерію первинною і всеохоплюючою, вказані матеріалісти вважали за непотрібне звертатися до Буття, як такого, що за своїм обхватом є поняттям ширшим; що в логічному розумінні стоїть над матерією. Для них в цьому плані матерія і є буттям. Не випадково марксизм замість “Матерія - первинна; дух, свідомість - вторинні” здебільшого вживає вислови: “Буття - первинне, свідомість - вторинна”, “Буття визначає свідомість”; “Суспільне буття визначає суспільне свідомість”. За логічними оцінками такі вживання понять (категорій) Буття і Матерія некоректні, хоча увійшли у вжиток повсюдно.

Є такі матеріалісти, що не визнають існування духу як такого. Дух, духовні явища вони оголошують не лише продуктом матерії, а й матеріальним по своїй суті. Німецькі матеріалісти кінця 19 століття Людвіг Бюхнер (1824-1899) та Якоб Молешотт (1822-1893) говорили: “Мозок виділяє думку точно так же, як печінка - жовч, а нирки - сечовину”. Такі матеріалісти в історії філософської думки одержали назву вульгарних матеріалістів.

До типу вульгарних матеріалістів слід віднести і тих, які намагаються якимось чином “ловити” думку, “передавати” думку на велику віддаль, або, як говорив Оноре де Бальзак, “не виходячи з парижської квартири, думкою вбити китайського мандарина і одержати за цей подвиг орден”. Вся ця орда психопа... ні-ні - телепатів, телекінезників, магнетизерів, баб стефаній, ніяким чином не належать ні до когорти філософів, ні до числа вчених. Але всі вони гуртом ще знаходять собі притулок у світогляді і в карманах простодушних людей.

Ідеалізм у взаємодії духу і матерії перевагу віддає Духу (ідеям, ідеальному; звідсіль його назва - ідеалізм). Гаслом ідеалістів є вислів: “Дух (ідея, ідеал, свідомість) - первинний, матерія - вторинна”. Видатний внесок в розвиток ідеалізму внесли такі філософи, як Платон, Августин, Фома Аквінський, Декарт, Лейбніц, Шеллінг, Гегель.

Крайні ідеалісти (вони, як правило, єднаються з богословами) ототожнюють Дух з Буттям (з природою Бога або й з самим Богом). Для них Дух є не лише первинним, а й Творцем і постійним керівником Всесвіту. Більше того, ця школа ідеалізму твердить, що істинним Буттям є лише Дух, а матерія - це міонічне (від грецького слова “μη ον “, мі он - не суще, без своєї суті, неіснуюче) начало.

Об’єктивний ідеалізм вважає Дух тим, що реально існує в світі і домінує над мертвою і нерухомою матерією. Дух рухає і оживлює матерію, надає їй того чи іншого значення, форми, смислу. Дух проявляє себе у вигляді закономірностей, Логоса, гармонії. На відміну від ідеалізму крайнього та богослов’я об’єктивний ідеалізм не сприймає Духа, ідеї, закони, Логоса, гармонію тощо за якійсь надприродні істоти (богів, ангелів, чортів). Більше того, ряд об’єктивних ідеалістів були переконаними атеїстами, піддавали нещадній критиці релігійний світогляд (неогегельянці Бруно Бауер, Фрідріх Штраус).

Суб’єктивний ідеалізм в філософії доводить, що в світі існують лише наші відчуття, ідеї, людський дух. А матерія або не існує, або її існування та форми прояву є лише нашими власними відчуттями, уявленнями та поняттями. Для суб’єктивного ідеалізму світ існує лише в наших відчуттях, другими словами - наші відчуття творять світ для нас. Поза нашими відчуттями немає ніякої матерії, ніякого духу, ніякого світу. Є лише наш суб’єктивний ( утворений нашими відчуттями, уявленнями та поняттями) світ. Видатним і послідовним суб’єктивним ідеалістом був шотландський філософ Давид Юм. Крайній вид суб’єктивного ідеалізму твердив що у світі існую лише Я, а все інше - мої уявлення. Такий філософський напрямок думки одержав назву “Соліпсизм“ (Solus ego - тільки я).

Онтологічний дуалізм. Не кожному навіть великому філософу вдавалося послідовно провести матеріалізм чи ідеалізм через всю свою філософську систему. Здебільшого у висвітлені одних проблем філософ ставав на позиції матеріалізму, а в інших - на позиції матеріалізму. Таких філософів називали дуалістами. Класичним прикладом такого дуаліста був Декарт, який вважав, що послідовний і доказовий філософських світогляд можна викласти лише за умов, коли буде визнано не одне, а два незалежних одне від одного начал, а саме: просторовість (матеріальне) і мислення (духовне). У інших філософів (Арістотеля, Геракліта, Бекона, Лейбніца, Канта та майже у всієї решти) знаходяться дуже помітні ознаки їх коливання між матеріалізмом та ідеалізмом. Отже, не можна всіх філософів та філософські школи розподілити, як то намагається зробити марксизм, на матеріалістів та ідеалістів.

***

Поняття матеріалізму (матеріаліста) та ідеалізму (ідеаліста) вийшло далеко за рамки філософії, находить своє застосування навіть на буденному рівні. В цих сферах, яких ми не будемо торкатися зараз, поняття матеріалізму та ідеалізму трансформувалося до тлумачення ідеалізму як безпідставного прожектерства та примітивної наївності, а матеріалізму як приземленості та бездуховності. Таке розуміння філософських категорій хоч і пов’язані з філософією, але, як уже сказано, виходять за рамки філософії.

\\\\\\\\\\\\\\\

Простір і час як форми існування світу

Світ не можна уявити поза простором і часом. Простір і час є невід'ємним атрибутом об'єктивного світу. Вони дають змогу відокремити кожну річ від іншої, конкретизувати універсальні зв'язки будь-якої речі або явища з усім світом.

Що таке "простір"?

У повсякденні ми спостерігаємо, що частки та елементи матеріальних об'єктів певним чином розміщені одні відносно інших, утворюють деякі сталі конфігурації, виникають межі об'єкта стосовно навколишнього середовища. Існує своєрідна "упаковка" елементів об'єкта, що робить його протяжним. Крім того, кожний об'єкт межує з іншими об'єктами;

Отже, філософське розуміння простору відображає всезагальну властивість матеріальних тіл мати протяжність, займати певне місце і розміщуватися одне біля одного.

Що таке час?

Матеріальний світ складається з об'єктів, процесів, що відбуваються, проходять поетапно. В них можна виявити стадії, якісні стани, що змінюють один одного. Зміна цих стадій може характеризуватися певною повторюваністю. Різні стадії можуть мати різну тривалість. Порівняння тривалостей може бути основою для визначення кількісної міри, яка виражає швидкість протікання процесів, їх ритм, темп.

Отже, філософське розуміння часу відображає всезагальну властивість матеріальних процесів протікати один за одним в певній послідовності, мати тривалість, розвиватися за етапами, стадіями.

У філософії існують дві основні концепції простору і часу:

– субстанційна, яка розглядає простір і час як особливі сутності, що існують самі по собі, незалежно від матеріальних об'єктів. Це немовби арена, на якій-знаходяться об'єкти і розгортаються процеси (Ньютон);

– релятивістська концепція, згідно з якою простір і час – це особливі відносини між об'єктами і процесами і поза ними зв'язки не існують (Лейбніц).

Обидві концепції можуть бути як матеріалістичними, так і ідеалістичними. З позиції матеріалістичної релятивістської концепції простір і час розглядає діалектичний матеріалізм, згідно з яким простір і час вважаються об'єктивними, незалежними від людини і людства формами буття матерії, що рухається.

Немає абсолютного простору і часу, існуючих поза матерією, незаповнених змінами матеріальних тіл. Простір і час не лише нерозривно пов'язані з матерією. Вони нерозривні і відносно одне одного. Простір і час – це сторони одного і того ж явища. Тому доцільно користуватися поняттям просторово-часового континууму. Адже простір і час визначаються тими процесами, подіями, які в них виникають і існують. Світ є множиною або континуумом подій, що мають чотири виміри: три з них просторові, а четвертий – час. Хоча час – це така ж координата, як і будь-яка з трьох просторових, але вона все-таки характеризує реальність з погляду її змін, а просторові координати характеризують співіснування її подій.

Нерозривність простору і часу між собою і з матерією підтверджується досягненнями науки XX ст.

Зокрема, спеціальна теорія відносності (1905– 1908 pp.; Лоренц, Пуанкаре, Ейнштейн, Мінковський) доводить взаємозв'язок простору і часу.

Загальна теорія відносності (1916 p., Ейнштейн) доводить зв'язок простору і часу з матерією. Вона свідчить, що простір і час визначаються конкретною природою, конкретними властивостями матеріальних процесів, що вони можуть змінюватися залежно від конкретних станів рухомої матерії. Так, при зростанні відносної швидкості руху (близької до швидкості світла) системи відліку, просторові інтервали скорочуються, а часові розтягуються. Зокрема, при польоті ракети буде спостерігатися її скорочення, а в ній уповільнюватися хід годинника, пульс космонавта та його мозкові ритми, обмін речовин в клітинах його тіла, тобто час в ракеті протікає повільніше, ніж часу спостерігача, що залишився на місці старту ракети.

Хоча простір і час перебувають у єдності, в макросвіті вони відносно відособлені, і тому в цьому випадку можна і потрібно розглядати їх окремо.

Оскільки простір і час взаємопов'язані із тією реальністю, яка існує і взаємодіє в них, властивості простору і часу можуть суттєво відрізнятися. Кожному структурному рівневі матерії відповідає специфічна форма простору і часу. Так, можемо спостерігати певні особливості простору і часу в неживій та живій природі, в суспільстві.

У неживій природі. У тих частинах макросвіту, коли можна абстрагуватися від викривлення простору-часу біля великих мас, що тяжіють, простір-час характеризується евклідовою геометрією.

У масштабах галактик та Метагалактики суттєву роль починає відігравати кривизна простору-часу (його відхилення від евклідової метрики), яка пов'язана зі взаємодією мас, що тяжіють. Характер кривизни простору Метагалактики залежить від середньої щільності в ній речовини та поля.

У живій природі. Тут особливості простору-часу проявляються вже на рівні білкових молекул у формі асиметрії, тобто порушення повної відповідності та розташування частин цілого відносно якогось центру.

Людина вимірює час, порівнюючи різні процеси з якимось одним процесом, що служить еталоном, зразком. Таким еталоном, наприклад, для порівняння тривалості доби є рух годинникової та хвилинної стрілок годинника. Один оберт по циферблату годинникової стрілки умовно людина називає "одна година".

Існує інтуїтивне відчуття часу. В людину немовби вміщено "біологічний годинник". Це пояснюється тим, що людина є закономірним результатом розвитку нашої галактики і тому може "відчувати" її ритми. Внутрішні органи людини працюють з різним ступенем інтенсивності в різний час доби. Так, між другою та четвертою годинами ночі посилюється робота печінки, очищується організм від отрути. В чотири години ночі всі органи знижують свою активність. Як наслідок в цей час частіше помирають хворі люди. Має свої ритми і людський мозок, знання яких необхідне для гігієни розумової праці.

Специфіка просторово-часових якостей в соціальних процесах. Якщо в неживій і біологічній формах матерії простір включає лише зв'язки предметів, то в соціальний простір входить також і ставлення людини до предметів, до місця свого проживання. Людина формувала сама (на відміну від тварини) свою особливу просторову сферу життєдіяльності: будувала помешкання, поселення, одомашнювала диких тварин тощо. Виникала "друга", "олюднена", природа. Відношення до неї і до "першої" природи входить в поняття соціального простору. Наприклад, поняття "Батьківщина" характеризує не лише певну територію, місце народження та проживання людини, а й її ставлення до цього місця, тобто любов до ландшафту, тугу, якщо людина змушена жити в іншому місці.

Соціальний час – це форма буття суспільства, яка відображає тривалість історичних процесів, їх зміни що відбуваються в ході діяльності людей. Соціальні процеси мають різну тривалість. Так, родоплемінне суспільство і перші цивілізації стародавнього світу нараховують декілька десятків тисяч років. Середньовічне суспільство – близько 1400 років, а сучасний спосіб життя нараховує біля 300 років.

Зміна етапів розвитку суспільства характеризується прискоренням темпів соціальних змін, що знайшло своє відображення в розумінні часу. Так, стародавні цивілізації сприймали час циклічно (повторюваність соціальних процесів). Християнство сприймало час як такий, що має спрямованість, вектор – від народження до Страшного суду.

Сьогодні "біг часу" значно випереджає рівень біологічного ритму людського тіла та фізіологічних | процесів, що в ньому відбуваються. Прискорення ритму соціального життя негативно відбивається на здоров'ї людей.

/////////////////

Простір і час

"Одні філософи вважали простір і час об'єктивними характеристиками буття, інші - суб'єктивними поняттями, що характеризують наш спосіб сприйняття світу. Були й філософи, які, визнаючи об'єктивність простору, наділяли суб'єктивним статусом категорію часу і навпаки."

Але простір і час є такими ж об'єктивними характеристиками буття, як його матеріальність. В історії філософії існували дві точки зору про ставлення простору і часу до матерії. Субстанційні концепція характеризувала простір і час як самостійні сутності, що існують поряд з матерією і незалежно від неї. Це вело до висновку про незалежність властивостей простору і часу від характеру протікання в них матеріальних процесів.

Прихильники реляційної концепції розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, утворених взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза цією системою взаємодій простір і час вважалися неіснуючими

Простір і час являють собою форми, які виражають певні способи координації матеріальних об'єктів та їх станів. Змістом цих форм є рухома матерія, матеріальні процеси, і саме особливості та характер останніх повинні визначати їх основні властивості. Загальна теорія відносності показала залежність просторово-часових властивостей від руху і взаємодії матеріальних систем. Теорія відносності складається із спеціальної теорії відносності та загальної. Спеціальна теорія відносності показала, що просторово-часові властивості, що вважалися досі незмінними, фактично є релятивних. Нові підтвердження правильності реляційної концепції простору і часу укладалися в загальній теорії відносності.

Вирішивши одні проблеми, теорія відносності поставила інші. Філософські суперечки навколо теорії відносності виникли відразу ж при її створенні.

Загальні властивості простору і часу випливають з їхніх характеристик як основних атрибутивних форм існування матерії. Властивостями простору є протяжність, однорідність, ізотропні, тривимірність. Час зазвичай характеризується такими властивостями, як тривалість, одномірність, незворотність, однорідність. Характерною властивістю простору є тривимірність.

З точки сучасного природознавства і відповідних філософських узагальнень об'єктивна реальність являє собою нероздільну зв'язок простору, часу, руху і взаємодії видів речовини та поля. Сучасні вчені вважають за краще говорити про єдиний і об'єктивному просторово-часовому континуумі. Загальність простору і часу означає, що вони існують, пронизують всі структури універсуму. У зв'язку з цим слід відзначити специфічні прояв простору і часу не тільки в макросвіті, мікро і Мегасвіт, але і в живій і соціально організованої матерії. Аналізуються біологічне час, психологічний час, соціальний простір-час і інші аспекти часу і простору.

В історії філософії існувало дві концепції або дві точки зору щодо простору і часу. Суть їх полягала у з'ясуванні питання: в якому відношенні знаходяться простір і час до матерії? Вони отримали назву - субстанційної та реляційної.

Субстанційні концепція. Вона склалася в руслі класичної механіки Ісаака Ньютона (1643-1727 р.р.). Простір розглядалося як нескінченна порожня протяжність, що вміщає в себе всі тіла. Абсолютне час розглядалося як рівномірний потік тривалості, що не залежить від будь-яких процесів. Матерія існує сама по собі, вона як би «занурена» в простір і час. Відповідно відношення між простором, часом і матерією представлялося як відношення між двома самостійними субстанціями.

Реляційна концепція (Лат. relativus - відносний). Вона зародилася в надрах діалектичної традиції - Аристотель, Р. Лейбніц, Г. Гегель; була ясно сформульована в діалектичному матеріалізмі і остаточно підтверджена теорією відносності Альберта Ейнштейна (1879-1955 р.р.), який розкрив безпосередній зв'язок простору і часу з рухомої матерією і один з одним. Фундаментальний висновок, який випливає з теорії відносності, говорить: простір і час не існують без матерії, Їх метричні властивості створюються розподілом і взаємодією матеріальних мас, тобто гравітацією. Сам А. Ейнштейн, відповідаючи на питання про суть своєї теорії, сказав: «Суть така: раніше вважали, що якщо яким-небудь чудом усі матеріальні речі зникли б раптом, то простір і час залишилися б. Відповідно ж до теорії відносності, разом з речами зникли б і простір, і час ».

Системність

Матерія завжди володіє певною організацією, вона існує у вигляді конкретних матеріальних систем.

Система - Це впорядкована безліч взаємопов'язаних елементів. У системі зв'язок між складовими її елементами є сильнішою, стійкою і внутрішньо необхідною, ніж зв'язок кожного з елементів з навколишнім середовищем, з елементами інших систем. Внутрішня упорядкованість системи виражається в комплекс законів, зв'язків і взаємодій між її елементами. Кожен закон виражає певний порядок і тип зв'язків між деякими явищами (гравітація, тяжіння, збереження енергії ...)

Структура системи виступає як сукупність внутрішніх зв'язків між її елементами, а також законів даних зв'язків. Структурність - невід'ємний атрибут всіх систем.

Поняття системи та елемента відносні. Будь-яка система може бути елементом ще більшого освіти, до якого вона входить. Точно так само і елемент виступає в якості системи, якщо враховувати його структурність, наявність більш глибоких структурних рівнів матерії. Але ця співвідносності понять не означає, що системи придумані людиною для зручності класифікації явищ. Системи існують об'єктивно як впорядковані цілісні освіти

Зберігти сторінку Vkontakte

7

////////////////////

Простір і час

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування - простором і часом. У чому ж суть простору і часу?

Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі.

Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості.

Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», пам'ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

Сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний.

Представники субстанціального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються у них. За ними визнавалися такі властивості: абсолютність, універсальність і незалежність. Простір і час і матеріальні об'єкти лише тоді прикладалися один до одного, але не взаємодіяли, тобто знаходилися у відриві, в протиставленні. Виходячи з такої концепції, Ісаак Ньютон будував фізичну модель світу. Ньютонове розуміння сутності простору і часу справило суттєвий вплив на пізнавальну активність. Перші світоглядні послідовники Ісаака Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу, обґрунтували згодом філософію механіцизму, що визнає механічні форми руху матерії єдино об'єктивними.

Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в працях Платона і Арістотеля, а в XX ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники ре-ляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза такою системою взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція припускає залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її положень все ще потребують природно-наукового обґрунтування. Положення змінилось із створенням теорії відносності. її висновки і положення змусили учених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і час і відмовитися від субстанціональної концепції.

Сформульована в 1916 році Альбертом Ейнштейном (1879-1955pp.) теорія відносності складається з двох зв'язаних між собою теорій: спеціальної теорії відносності і загальної теорії відносності. Спеціальна теорія відносності переконливо довела, що численні просторово-часові властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, у дійсності виступають відносними, релятивними (латин. - relativus - відносний). У спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такі просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал, одномірність. Усі ці властивості виявились залежними від взаємного руху матеріальних об'єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній просторові і часові характеристики залежать від визначення системи як об'єкту фізичного дослідження. Правильність положень реляційної концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут принцип відносності поширений на неінерційні системи, що привело до встановлення тісної залежності метричних властивостей просто-ру-часу від гравітаційних взаємодій між матеріальними об'єктами. Спеціальна теорія відносності встановлює, що геометричні властивості простору-часу залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу важких об'єктів геометричні властивості простору починають відхиляться від евклідових, а темп протікання часу сповільнюється. Отже, теорія відносності, по-перше, дала неспроможність поняття абсолютності часу і абсолютності простору; по-друге, розкрила залежність просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодії матеріальних систем; по-третє, показала неспроможність суб'єктивістських, апріорних уявлень сутності простору і часу. Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності відповів: «Суть така: раніше вважали, що коли, яким-небудь чудом усі матеріальні речі раптом зникли, то простір і час залишились би. Згідно теорії відносності разом з речами зникли б і простір і час».

Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. Час характеризується тривалістю, одно-мірністю, незворотністю, однорідністю. І простір і час всезагальні і об'єктивні. *Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і існувати одне після іншого. Тривимірність простору - фундаментальна його властивість, що емпірично констатується, яка виражається у тому, що положення будь-якого об'єкта можна визначити за допомогою трьох незалежних величин: довжини, висоти, ширини. Час — одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. У науці використовується поняття багатомірного простору з будь-яким числом вимірів. Поняття багатомірності простору - продукт математичної творчості і використовується для опису різних фізичних процесів. Однорідність простору означає відсутність яких-небудь виділених точок, а ізотропність - рівноправність усіх можливих напрямків руху. Час же має тільки властивість однорідності, що означає рівноправність усіх його моментів. Специфічна властивість часу - незворотність, тобто неможливість повернення в минуле. Час тече з минулого через теперішнє в майбутнє. Деякі філософи обґрунтовують зв'язок незворотності часу з незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання ентропії (перетворення). Існують також космогонічні підходи до обґрунтування незворотності часу. Виділяють об'єктивно-реальний час, функціональний і концептуальний. Об'єктивно-реальний час - це функція усіх без винятку матеріальних речей, явищ, процесів, що утворюється ними з моменту їх виникнення і до зникнення. Концептуальний - це час, що вимірюється: вимірювання водяними, сонячними, пісочними, механічними, атомними та іншими годинниками. Функціональний - реальний час, що утворюється завдяки послідовній зміні станів конкретних матеріальних об'єктів; при чіткому підході його можна виміряти лише ідеальним годинником, здатним точно повторювати ритми і тривалість, що утворюються при послідовній зміні станів матеріальних об'єктів і їх самих.

У сучасній філософії вивчені специфічні форми вияву простору і часу у мікросвіті, живій природі, соціальній сфері. Спеціально досліджуються біологічний час, психологічний час, соціальний простір - час, геологічний, історичний, художній та інші види часу і простору. За сучасними уявленнями, послідовність і протяжність окремих етапів розвитку організму регулюються темпоральними (часовими) генами. Якщо у дикого штама водорості парамецій статева зрілість настає після 50 поділів після кон'югації (з'єднання двох особин), то мутанти по темпоральних генах дозрівають на 15-20 поділів раніше. Якщо тривалість добового ритму обмінних процесів, що пов'язана з періодом метаболічного осцилятора, однакова для ящірки і слона, то різко відрізняється їх вік, до якого завершується ріст і статеве дозрівання. Молекулярно-генетична технологія дії темпоральних генів відносно зрозуміла, однак механізм їх сполучення з астрономічним часом вивчений недостатньо. Виникає проблема біологічного годинника, тобто внутрішнього часу.

Успіхи хроногенетики (науки про успадкування біологічного часу) і хронобіології (науки про біологічні ритми) привели до того, що проблема часу для біолога це, насамперед, проблема біологічного годинника. Внутрішній час відрізняється від астрономічного функціонально - є не параметр, а швидше оператор, відмічає Ілля Пригожий. Саме поняття біологічного годинника академік Володимир Вернадський вводив через поняття «біологічного простору». Виходячи з того, що матеріальний субстрат життя - білки, що характеризуються вираженою просторовою асиметрією (нетотожністю правого і лівого векторів), Володимир Вернадський вважав, що час у процесах життя не може мати будови, що суперечить простору, з яким він нерозривно зв'язаний, і тому якісно своєрідний, біологічний по суті. У найдальшому аспект у концепції перенесений з особливих якостей біологічного простору і часу на своєрідність взаємозв'язків між ними у біосистемах. Власний час, власний вік організму можуть відраховуватися за вживанням організмом кисню. Власний вік організму можна також виміряти за кількістю заново утворених клітин: за площею заживання ран, росту виділених органів тіла (наприклад, розмір кришталика ока у ссавців вважається одним з кращих корелянтів біологічного віку), кількості клітин у дріжджів, що відділилися, які є їх єдиною стабільною віковою характеристикою на відміну від інших хронологічних дат.

У палеонтології широко розповсюджений аналіз розвитку великих груп організмів на основі вимірювання кількості таксонів. Звичайно, використовується характеристика, що стосується одного стратиграфічного підрозділу: загальна кількість таксонів, кількість таксонів, що виникли і вимерли. Важливо відмітити, що власний (внутрішній) час біосистем не вичерпується поширенням на живу природу теорії відносності. Теорія відносності не пояснює всіх особливостей часової поведінки організмів. Показовий знаменитий парадокс близнюків: один з них залишається на Землі, інший, повернувшись із далекої космічної мандрівки, з'ясовує, що молодший за брата і всього свого покоління. Пояснюється це тим, що космонавт, рухаючись по замкнутій кривій, підлягав прискоренню, і його годинник виявився у більш сильному гравітаційному полі, ніж годинник брата, який покоївся в інерційній системі. Звідси випливає сповільнення часу. Власний час біосистем завжди зв'язаний з її власним годинником: у межах системи тече тільки тоді, коли йде годинник - його зупинка означає смерть і кінець внутрісистемного часу. Своєрідне заломлення простору і часу у біосистемах дозволяє говорити про те, що і людина, як біологічний організм, ■ що має органи чуттів, володіє перцептуальним, біологико-психологічиим відображенням простору і часу. За допомогою зору, слуху, за участю нервової системи людина упорядковує чуттєвий потік сприйнять, інформації: одне розташовує після іншого. У протилежному випадку не можна було б дати собі звіт у потоці вражень.

Своєрідність просторово-часових відносин у біосистемах полягає в тому, що біологічний час виражає часові відносини подій, що мають місце у просторі біологічного годинника.

Соціальний простір - частина біосфери, космосу і характеризується людським сенсом. Соціальний простір структурно неоднорідний і складається з багатьох підпросторів, що функціонально розрізняються.

Уже на ранніх стадіях розвитку суспільства поступово формуються різні просторові сфери перебування людини: помешкання, поселення, території різного господарського призначення, що розташовані поруч. Властивості соціального простору відобразилися і у світогляді людини конкретної епохи. У міфології древніх слов'ян коло і квадрат, що широко використовувались у їх життєдіяльності, виступали не тільки символічними іпостасями Космосу, але й допомагали людям орієнтуватися у просторі, упорядковували просторовий світ, у якому живе людина, і протиставити його усьому іншому, ворожому і незрозумілому їй світу. Багатий етнографічний матеріал свідчить про широке використання давніми слов'янами кола для захисту ними свого житла, окремої людини. Колом обводили дім, інші життєво важливі об'єкти. Пізніше це знайшло відображення і в художній літературі. Згадайте, як гоголівський Хома Брут у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» захищався від нечистої сили: він креслив навколо себе круг. Філософ, пише Микола Васильович Гоголь, бачив її (відьму) майже над головою, але разом з тим вона не могла зачепити кола, яке окреслив, і продовжував посилати їй свої заклинання. Якщо круг символізував у древніх слов'ян внутрішній простір, своє, а те, що за кругом - інше, чуже, зовнішнє і незрозуміле, то чотири сторони споруди (що йде від старої індоєвропейської традиції) означають упорядковану безкінечність світу. Чотири стіни ніби відмежовували Космос, замикали його, саме в ньому і проходила вся життєдіяльність слов'ян. Чотири площини замикали простір, куди вміщували покійника або безбожника. На такому принципі насипалися кургани, влаштовувалися обряди, здійснювалася орієнтація у сторонах світу: Схід - Захід, Південь - Північ.

На території України ранні слов'янські землянки будувались не довільно: їх стіни розташовувалися строго за сторонами світу. Вхід у таку землянку робили з півдня, напроти входу ставили піч-мазан-ку. Розуміння космічного простору слов'яни переносили на своє життя: тобто дім, де вони жили, ніби відображував Космос, а Космос розумівся як дім. Релігійне мислення розглядає простір як певну систему місць, що розрізняються. Кожне з них має свій зміст і функціональне призначення. Існує гріховний світ і світ небесний, де перебувають чисті сутності. На Землі виділяють святі місця і особливі шляхи до них: місця прощі, святі джерела, особливі місця у храмах, що зціляють людину та ін. Однак цілісне уявлення про соціальний простір, що відповідає дійсності, формується лише в системі:

предметний світ, світ самої людини, відносини людини до себе, людської свідомості, яка регулює її предметну діяльність.

Проблема орієнтації людини у просторі вирішується узгодженням з існуючим розгорнутим і структурованим полем об'єктивних предметів, вимірюванням різних характеристик природного і соціального буття. Якщо б людина не навчилася більш-менш точно вимірювати просторові характеристики об'єктів і процесів, то її орієнтація у просторі мало чим відрізнялася б від орієнтації тварин. При вирішенні проблем велику роль відіграють перцептуальний і концептуальний простір в опера-ціональній функції. Вивченням філософських властивостей простору займаються різні природничі науки. Математика відрізняє два види властивостей простору: топологічні (ті, що не змінюються) і метричні. Топологічні характеристики описують такі властивості простору, як дискретність і безперервність, розмірність, взаємозв'язок, орієнтованість. Метричні властивості: кривизна, конечність і безкінечність, ізотропність, гомогенність та ін. Отже, просторовий фактор відіграє важливу роль в організації виробничої діяльності і постійно враховується людиною.

Сучасні дослідники відмічають вплив простору не тільки на окремі системи суспільства, але й на життєдіяльність конкретного суспільства. Розширення соціального простору народу приводить до різних історичних змін: розширенню демократії, збільшенню політичних союзів, різноманітності політичного життя (місцевого і регіонального управління, етнічних відносин, релігійної та ідеологічної діяльності). Відносно гомогенне (однорідне) населення громадян, об'єднаних спільністю міста, мови, раси, історії, релігії, характерне для класичного, полюсного погляду на демократію, стало неможливим, практично в усіх параметрах. Отже, політичні зіткнення в суспільстві різних груп людей стають неминучими. Варта уваги діяльність американського політика Джеймса Медісона, який у 1787 p., в американських конституційних зборах і пізніше в журналі «Федераліст» зайняв позицію, що викликала докори антифедералістів в абсурдності і незаконності спроб створити демократичну республіку на величезній території Сполучених Штатів. У полеміці Джеймс Меді-сон зробив висновок, що оскільки конфлікти інтересів закорінені в природі людини і суспільства, а вияв їх не може бути придушено без обмеження свободи, то найкращий спосіб запобігти чварам - розширити простір. Властивості соціального простору тісно зв'язані з особливостями соціального часу: внутрішнім часом соціального життя.

Можна виділити три типи розуміння їх зв'язку. Спочатку час і діяльність ототожнювалися. Час здавався людям діяльною силою Світу. Обожнювання часу в культурі Стародавнього світу лише надало завершеного вигляду уявленням. Другий тип розуміння співвідносин часу і діяльності став можливий в епоху буржуазних революцій, коли час став розглядатися як зовнішні рамки для затиснення тієї чи іншої діяльності. Третій тип характеризується тим, що час є найважливіший фактор будь-яких видів діяльності.

На початковому етапі самому часові приписувалася діяльнісна здатність. Міфологічна свідомість вважала, що час може впливати на хід подій (виділялись щасливі і нещасливі дні), визначити людські долі, виступати суддею людських справ (час - кращий суддя). Такі уявлення про роль часу увійшли в прислів'я і приказки багатьох народів. Зв'язок часу і діяльності першого типу відображений поетично Гесіо-дом, який передав структуру «місяця взагалі». Кожний день виявляється або щасливим, або нещасливим для справ, народження, весілля, або таким, що нічого не несе. Звідси значення усіх днів місяця: одні з них несуть радість, інші - горе: «П'ятих же днів уникай, дні ці жахливі і важкі...». Отже, для початкового типу співвідносин часу і діяльності характерні час зовнішній і внутрішній як умова діяльності; час по-різному відбивається на різних видах діяльності; час обожнюється. Відмінність внутрішніх і зовнішніх темпоральних характеристик діяльності, притаманних другому і третьому типу зв'язку часу і діяльності, дозволяє глибше зрозуміти і саму діяльність, і роль фактора часу. Будь-яка діяльність, чи то матеріальна, чи духовна, займає визначений час. Тривалість, трата часу на будь-який вид діяльності іноді затінюють те, що її метричні часові характеристики - не єдині. Про її внутрішні темпоральні характеристики свідчить той факт, що в неї реалізується внутрішній зв'язок минулого, теперішнього і майбутнього, тому що протікаючи у теперішньому, діяльність опредмечує майбутнє і розпредмечує минуле. Часова структура природи ніби залучається до процесу матеріального виробництва. З переходом від ручної праці до використання природних джерел енергії часова структура природи стає внутрішнім фактором розвитку виробництва, оскільки до нього залучаються усе нові форми руху матерії з їх різноманітними темпоральними відносинами. Якісна зміна енергетичної основи техніки вимагає освоєння часових властивостей інших форм руху матерії і рівнів її організації. Внутрішньо темпоральна не тільки матеріальна діяльність по виробництву матеріальних благ і перетворенню матеріальних основ суспільства, але й матеріальна, наукова, експериментальна, а також духовна і духовно-практична діяльність.

Отже, час - суттєва характеристика діяльності, його обов'язкова умова і в наслідок час стає соціальним. Носіями соціального часу є особистість, соціальні групи, класи, покоління, культура народів. Соціальний час - це форма реального руху людського суспільства. Ритми руху суспільства різні. Соціальний час можна розглядати мірою мінливості соціальних процесів. Ранні етапи розвитку людського суспільства, включаючи і феодалізм, відзначилися з сповільненим ритмом. Він пришвидшується з появою капіталізму. Більш швидкими темпами стало розвиватися суспільство в сучасну епоху в зв'язку з науково-технічною революцією, становленням багатовимірного світу.

У літературі просторово-часрві фактори життєдіяльності людини вперше стали осмислюватися Йоганном Гете у «Фаусті», Оноре де Бальзаком у «Шагреневій шкірі», Оскаром Уайльдом у «Портреті Доріана Грея», Марселем Прустом «У пошуках утраченого часу» і «Віднайдений час» та ін. Головне у творах: відчуття драматичної влади бігу часу над людським життям і неможливості звільнитися від такої влади лише за допомогою фактичних засобів. У Томаса Манна в романі «Чарівна гора» простір і час стають своєрідними учасниками художньої дії. Тут міститься дотепний аналіз психології часу у різних людей. Час здатний протікати із захоплюючою швидкістю і обтяжливою повільністю, хвилина може бути скарбом, який людина боїться втратити, і нудьгою, від якої намагається позбавиться. Час - спішить і тягнеться, приносить радість і обтяжує. Час тільки здається для всіх однаковим, в дійсності - різний, і «особливе відчуття часу» залежить від того, як живе людина: чи наповнює своє життя напругою творчої праці, чи спустошує сонним неробством. Точно і влучно характеризує дослідник Михайло Бахтін не наповнений подіями час обивателя, де людина фактично раб часу.

Філософське розуміння світу зводиться до різних форм буття, що утворюють цілісну єдність на основі субстанції, якою виступає матерія. Матерія як субстанція проявляється в речах, властивостях і відносинах, що формують структуру буття. Субстанціональність матерії проявляється також у системності, русі, просторі і часі.

//////////////

Простір і час як форма існування матерії.

Рух є способом існування, матерії, а простір і час виступають формами її існування. Простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об’єкта дійсності. Доповнюючи однин одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченого світу.

Кожне матеріальне тіло має об’ємні характеристики: довжину, ширину, висоту. Воно співіснує також з оточуючими його іншими тілами, займає своє місце в певній більш глобальній системі. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображаються у понятті „простір”. Отже, простір – це об’єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об’єкта з іншими об’єктами.

Разом з тим, в дійсності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу. Час – це об’єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.

Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об’єктивність, все загальність і нескінченність. Разом з тим простір і час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об’єктів; він є одномірним, асиметричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простір характеризується протяжністю, тримірністю та симетричністю.

Простір і час, як форми існування матерія, взаємопов’язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно самостійні і не пов’язані між собою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір – це пустота, вмістилище тіл; час – це рівномірна тривалість. ХХ ст.. внесло принципові зміни в уявлення про суть простору і часу та їх взаємозв’язок між собою та матерією. Теорія відносності обґрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурних особливостей об’єктів. Виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем: чим складнішим є той чи інший об’єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.

///////////////

Лекція Простір і Час

Простір – філософська категорія, яка виражає співіснування та відокремленість речей одна від одної, їхню протяжність, порядок розташування однієї відносно іншої.

Простір є єдністю Місця (обмеженості) і Положення (співвіднесеності з іншими об‘єктами). Тобто можна сказати, що простір – це протяжність, властивість речей займати місце серед інших речей.

Час – філософська категорія, яка характеризує послідовність існування явищ, тривалість процесів, відокремленість різних стадій змін і розвитку. Час постає як єдність тривалості (скільки) і миттєвості (коли). Можна сказати, що час – це тривалість, швидкість розгортання процесів, їх темп і ритм.

Розрізняють дві концепції простору і часу:

§ Субстанціональну, засновану Демокритом і Ньютоном. Тут простір і час розглядаються як абсолютні, тобто незмінні, незалежні один від одного. Простір – як безмежна порожнеча, нерухома і неперервна, як вмістилище речей, а час як абсолютна система відрахунку, яка існує незалежно від речей.

§ Реляційну, Засновану Аристотелем, Декартом, Лейбніцем. Простір і час відносні, залежать від матерії і один від одного.

Ідеалізм заперечує об‘єктивно реальне існування простору і часу, розглядаючи їх або як похідні від індивідуальної свідомості (суб‘єктивний ідеалізм Берклі, Маха), або як априорні, додосвідні форми чуттєвого споглядання (Кант), або як категорії абсолютної ідеї (Гегель).

Основні положення Діалектико-матеріалістичної концепції простору і часу:

1. Простір і час –це форми буття матерії, вони об‘єктивні, існують незалежно від свідомості;

2. Відносні, тобто пов‘язані з формою буття матерії, розрізняють фізичний, біологічний і соціальний простір і час;

3. Невідривно пов‘язані між собою і утворюють просторово-часовий континуум, тобто світ має чотири виміри – три просторових і один часовий.

Таке розуміння простору і часу було підтверджено Теорією відносності Ейнштейна: Коли швидкість руху наближується до світлової, то маса тіла зростає, просторові інтервали зменшуються, а часові збільшуються, на скільки зменшуються просторові настільки зростають часові.

Схарактеризуємо основні форми простору і часу, звернувши основну увагу на біологічну і соціальну.

Біологічний простір і час має власну специфіку і не співпадає із фізичним простором і часом.

Біологічному простору властива асиметрія лівого і правого в групуванні атомінів (ліве-раціональне, праве-художнє). Якщо в фізичному просторі всі точки рівні, то в біологічному – ні, тобто кожний живий організм може існувати тільки у власній екологічній ніші.

Біологічний час не співпадає з фізичним і випереджує його. В кожного живого організму є власний біологічний годинник, який запускає та відключає у межах організму хімічні і фізіологічні реакції, забезпечує пристосування до ритмічних змін факторів зовнішнього середовища.

Ще більш значні особливості мають соціальний простір і час, вони не співпадають ані з фізичними, ані з біологічними простором і часом. Специфіка соціального простору і часу визначається тим, що вони наповнені певним соціальним змістом і смислом.

Соціальний простір – Це співіснування світу речей і людини, її суспільні зв‘язки та смисли, які фіксуються у системі суспільно значущих речей. У соціальному просторі так само як і в біологічному усі точки не є рівними, але їх нерівність визначається вже не біологічними, а соціальними чинниками, що фіксується в таких поняттях як батьківщина, вітчизна, святі місця. Кожна культурно-історична епоха має власні форми організації побуту, полів, садів, архітектуру міст, форми технічних устроїв, соціальну структуру.

Соціальний час – Це міра змінності суспільних процесів, історичних змін у житті людини. Соціальний час плине не рівномірно. На початку розвитку людства ритми життя були дуже повільними. Час був звернений до минулого, розгортався циклічно. Зараз відбувається прискорення і ущільнення соціального часу.

Перед людиною завжди Існує проблема оволодіння соціальним простором і часом – особистого оволодіння соціальним змістом і смислом простору у якому вона існує та наповнення особистим смислом часу свого життя. Отже людина існує не тільки у фізичному, біологічному і соціальному просторі та часі. Вона існує в індивідуальному просторі та часі, які виступають своєрідним синтезом усіх трьох попередніх форм.

Час людського життя вимірюється не тільки і не стільки тривалістю її фізичного існування, а тим змістом і смислом, якими він був наповнений.

Простір людського життя формується тими особистісними взаємозв‘язками зі світом – природою, культурою, суспільством, іншими людьми, які має людина.

Людина може мандрувати у просторі і часі не рухаючись з місця, завдяки оволодінню досягненнями культури може розширювати простір і час свого існування. З іншого боку людина може багато мандрувати, але простір її існування залишиться дуже вузьким, обмеженим лише тими речами, якими вона володіє. І вона може усе життя прожити на одному місці, але простором її життя буде увесь світ, якщо вона відчуває себе часткою людства, часткою всесвіту. Дуже глибокий сенс має твердження, що людина існує між небом і землею у просторі власної душі. саме наявність такого простору і те, чим він наповнений робить людське життя повномірним і стійким відносно будь-яких негараздів зовнішнього світу.