27.Коза

Використання в обрядах маски кози відоме багатьом слов’янським і неслов’янським народам, а її походження пов’язують з культами родючості та вшануванням тотемних тварин.

Про велику популярність цієї маски в Україні свідчить те, що у неї переряджалися не лише усвяточне дванадцятидення, а й на Масляну (Колодія), а також на весіллях і похоронах (маються на увазі так звані ігри при мерці в побуті населення Карпат і Прикарпатської смуги).

Різдвяно-новорічний обряд «Коза» типовий передусім для зони Полісся (як українського, так і білоруського), де були зафіксовані найбільш давні й розгорнуті його варіанти. Обряд цікавий як релікт старовинного ритуального дійства, в якому воєдино зливалися магія, спів, музика, драматичні елементи, танці. Його ядро становила календарна пісня «Го-го-го, коза» із сюжетно пов’язаним одночасним танцем-пантомімою ряджених виконавців. До прийняття християнства він міг входити до системи міфологічних уявлень і язичницьких церемоній, пов’язаних з початком весняного Нового року (звідси мотив «ярої кози»). Пізніше внаслідок реформи календаря обряд був перенесений на зимові святки.

Костюм і маска ритуальної кози у різних районах оформлювалися неоднаково. Звичайно роль кози виконував молодий хлопець, одягнений у кожух навиворіт. У руках він носив примітивне опудало тварини, вирізане з дерева, в якого випалювалися ніздрі, а замість очей були блискучі бляшки чи ґудзики. Голова «кози» оснащувалася рухомою нижньою щелепою з борідкою, яка кумедно клацала під час вистави. На роги «козі» могли чіпляти дзвіночок і прикрашати їх різнокольоровими стрічками.

Конструктивну основу убранства «кози» нерідко складали: упряжна дуга, двозубі вила, сито, віник, сокира й інші побутові предмети. Вже у ХІХ ст. зооморфна маска подекуди трансформувалась у комічний образ «кози-дівчини», що підкреслювалося за допомогою таких деталей як картата плахта, намисто, кольорові стрічки. На Буковині макет голови кози носили на жердині (довжиною до 5 м.), поверх якої кріпився спеціальний балахон, що закривав фігуру виконавця.

28.Маланка

Пережитки язичницької архаїки законсервував у собі карнавальний новорічний обряд «Маланка», або «Меланка», який відзначають у день Святої Меланії 13 січня.

У недалекому минулому цей звичай був розповсюджений на значному просторі України — від Карпат до Слобожанщини. Внаслідок тісних і тривалих етнокультурних контактів українців із східнороманським населенням новорічна «Маланка» отримала певне розповсюдження серед молдаван і румунів, у яких зафіксовані її сучасні варіанти і версії.

Структура традиційних карнавальних образів «Маланки» багатопланова і відображає різні етапи уявлень людей про навколишній світ. Вона включає в себе маски тварин — «кози», «коня»; «бика», «журавля»; пов’язані з культом предків маски «баби» і «діда»; демонологічних персонажів — «чорта» і «смерті»; соціально-побутових — «піп», «пан», «економ», «жандарм»; етнічні — «єврей», «турок», «циган», «гуцул» та ін.

У карпатсько-придністровському регіоні згідно з давньою традицією роль «Маланки» (головного обрядового персонажа) виконував неодружений хлопець, переодягнений у жіночий костюм. Кількість масок залежала від місцевості та істотно варіювалась. Ухарактері організації і поведінці українських колядних дружин — «маланкарів» — чимало спільних рис з болгарськими «кукерами», румунськими «келушарами», молдавськими «мошами» та іншими ритуальними спілками парубочої молоді Карпато-Балканського регіону.

Походження обряду «Маланки» вивчене ще недостатньо. Його джерела, як і джерела обряду «Коза», сягають глибинних пластів слов’янського язичницького світогляду, а, можливо, й взагалі індоєвропейських уявлень. Первісна функція святкових церемоній — заклинально-магічна. За допомогою пісні, слова, танців, певних ритуалів члени сільської територіальної общини — «громади» — намагалися забезпечити здоров’я, врожай, добробут, приріст сім’ї, домашньої худоби у Новому році. Характерні в цьому плані такі символічні дії ряджених, як оранка по снігу, імітація сівби і молотьби, танці-стрибки на току тощо, покликані «пробудити землю» і сприяти досягненню багатого врожаю. Існують підстави вважати, що за фольклорними персонажами «Маланки» та її супутника «Василя» криються міфологічні образи давніх слов’янських божеств — Макоші і Велеса. Звичайно, ця реконструкція носить гіпотетичний характер і вимагає більш детальної аргументації.

29. Народні ігри, відомі нам як забава, як форма фізичного загартування,— своєрідна школа виховання, що формує поетичне мислення і мистецькі смаки. Гра була вигадана ще первісними людьми як частина складного ритуалу, який мав на меті інтенсифікувати людську енергію для найповнішого впливу на явища природи і життя. Словесний текст ігор, який зараз, наприклад у весняних іграх, має першорядне значення, довгий час був лише одним із складових елементів, і то не найголовнішим, у комплексі ритмічного руху, жесту, вигуку. У колективному дійстві, магічному ритуалі, покликаному сприяти розвиткові й росту рослин чи тварин, головним смислом руху була імітація. Весняні ігри того часу, коли вони були рослинними магічними діями і виконувались дорослими представниками роду, можна назвати вегетаційними. Пізніше вони втрачають свій магічний смисл і переходять у розряд молодіжних та дитячих забав.

Дослідження ігор дає багатющий матеріал для з'ясування історичних основ формування української нації, коріння її звичаїв, вірувань та традицій. Наприклад, відомий варіант дитячої гри у жмурки — «киці-баба» не що інше, як уривок із ритуалу, що присвячений Рожаниці і, певно, виконувався жінками, які чекали дітей. Адже смисл гри пов'язаний із ловінням дітей, а глибше — із визначенням статі майбутньої дитини, і навіть сама поза готовності «киці-баби» — простягнені вперед руки — відповідає зображенню на давніх вишивках Рожаниць. Або ж найдавніша гра «кривий танок», яким майже завжди починаються весняні ігри. Дівчатка, побравшись за руки, довгою вервечкою рухаються між трьома посадженими на землі дітьми або просто туди, куди їх тягне провідниця. Крім руху, ніякого смислу у грі немає. Словесний супровід не пов'язаний із початковим змістом ритуалу — пробудження енергії рослин, ріст яких імітується. Крім культу весняної родючості, у весняних іграх присутні шлюбні мотиви. У багатьох словесних супроводах весняних ігор зустрічаються елементи-символи обох головних мотивів цих дійств. Це може бути головний персонаж гри птах Коструб — магічний провісник весни, похорони якого символізують перемогу сонця над холодом; воротар чи ящур, які випускають або ж забирають молоду дівчину. Щодо ящура, то у цій грі знайшли своє відображення прадавні міфи та ритуальні звичаї про жертвоприношення, які знаходимо і в казках. Кілька весняних ігор, які ми наведемо, підтвердять це (ГОРОБЕЦЬ)Діти утворюють коло, всередині — веребей. Коло швидко рухається, всі співають, плескаючи в долоні.

Киш, киш, веребей,

Не клюй конопель.

Мої конопельки,

Дрібні, зелененькі,

У вірчики в'ються,

Самі не беруться,

Братись не даються.

Веребей кидається на дітей, які утворили коло, вони розбігаються. Той, кого веребей зловить, займає його місце, і гра починається знову.

30.Історичні пісні належать до найкоштовніших перлин поезії українського народу. В них знайшли відображення всі перипетії вітчизняної історії, вони розкрили перед світом кращі риси характеру наших людей: їхню працьовитість, безмежну відданість батьківщині, волелюбність, мужність і стійкість у боротьбі проти соціального і національного гніту.

Серед усіх народних пісень історичні виділяються своєю сюжетністю, насиченістю розповідними елементами, хоч у них наявні ліричні відступи, інші художні засоби, що посилюють емоційний потенціал твору, забезпечують його краще сприйняття. Це було продовженням традицій народного епосу й лірики, започаткованих у добу Київської Русі.

Характерною особливістю історичних пісень є відсутність міфологічних образів, надприродних сил. Тут діють реальні люди - представники певної історичної епохи. Ця обставина пояснюється відносно пізнім походженням цих пісенних творів - жанр історичної пісні формувався у ХV-ХVІ століттях, коли дохристиянсько-язичницька обрядність, обожнювання природних явищ вивітрилися із свідомості людей. Нові реалії, потреби боротьби проти іноземного гноблення за соціальне і національне визволення вимагали нових мотивів у пісенній творчості. З'являються образи невідомих в історії (епічних) або відомих народних героїв (Максим Залізняк, Устим Кармалюк), славетних запорожців з їхньою Січчю - центром українського козацтва, реальної військової сили, створеної українським народом для визвольної боротьби.

Ще однією істотною ознакою історичних пісень є перебільшення (гіперболізація), завдяки чому підкреслюються виняткові фізичні та моральні якості героїв-богатирів. Проте це не впливає на реалістичність відображення історичних подій, а лише посилює їхню велич.

Творцями і поширювачами пісень цього жанру були кобзарі, які в народній уяві також стали героями тієї неспокійної доби. Народ їх любив і підтримував, а гнобителі боялись їхніх правдивих слів і за це переслідували. В історії відомий факт страти польською шляхтою кобзарів - учасників Коліївщини Варченка, Сокового, Скряги (1770 р.).

Однією з найважливіших рис пісень цього жанру є те, що вони супроводжують історію, знайомлять з нею не одне покоління і залишають для нащадків усе те найкраще, що не розгубив наш народ на многотрудних перехрестях життєвих доріг.

31.Важливу тематичну групу складають найстаріші історичні пісні про жахливі, спустошливі турецько-татарські напади на наш край, про полонення мирного населення і відправлення його на невільницькі ринки. Ці пісні найчастіше побудовані як розповідь очевидця про ті чи інші злочини турецько-татарських грабіжників. Нерідко розповідь переривається зойком скривджених у формі монологу чи діалогу. Такі пісні відбили в собі дух і колорит епохи, сповненої трагічних подій. У цих піснях нерідко перегукується трагічне з героїчним. У піснях змальовано жахливі картини ворожих нападів: пожежі, грабунки, знищення старих немічних людей та полонення молодих. Типовою для цього погляду є пісня «За річкою вогні горять». Своє особисте горе оповідач подає на тлі народного горя: За річкою вогні горять, Там татари полон ділять. Село наше запалили І багатство розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється, І по ногах ланцюг б'ється. Можливо, що цю пісню було створено на основі конкретної події, змалювання якої згодом набуло узагальнюючого характеру, бо розбійні напади були типовими для XV-XVI століть. Характерна картина спустошення українських земель турецько-татарськими ордами зображена в пісні «Зажурилась Україна, бо нічим прожити»: Зажурилась Україна, Бо нічим прожити, Витоптала орда кіньми Маленькії дітки,