21. Голосіння та їх жанрові різновиди

Жанр усної народної творчості, яким супроводжуються похоронні ритуальні дії, називається голосіннями (чи плачами). Голосіння — це словесно-поетичні твори, які виконуються над покійником період між його смертю та похороном (в час смерті, покладення труну, прощання в хаті, під час виносу з оселі, прощання з селом, станнє прощання перед похованням); виконання яких періодично овторюється в час поминок чи свят вшанування духів померлих. них висловлюються індивідуальні переживання, смуток, жаль, роз-ач з приводу смерті людини. Голосіння виконуються речитатиом — у формі протяжного наспівного примовляння, що робить їх легкими для імпровізування і свідчить про їх давнє походження.

На думку О. Фрейденберг, голосіння первісно походять від міфів-лачів. Форма їх виконання та текстові характеристики (часті зверання) є ознакою того, що похоронні плачі походять від замовлянь, які у давнину були словесними формулами. На думку О. Потебні, голосіння виникли з прадавніх замовлянь на основі віри в магічну дію слова, що має здатність повертати душу зі світу мертвих, «розбудити» покійника (за зовнішньою подібністю мертвого зі сплячим), вони ґрунтувались на анімістичних уявленнях праслов´ян у здатність уші чути і бачити все, що відбувається у світі живих. Ф. Колесса зазначав, що у минулому призначення плачів було в тому, щоб голосим співом та криком відганяти від померлого злу силу, яка начебто зазіхає на його душу; та задобрити покійника через те, що не могли вернути його до життя, щоб він у своєму загробному житті прияв живим родичам, а не шкодив. Цим дослідник пояснює обрядову обов´язковість голосінь.

Виконавцями голосінь могли бути професійні плакальниці або родичі померлого (як правило, тільки жінки). Ці твори імпровізувалися залежно від різних обставин, зокрема, ким голосільник (або ой, від імені кого промовляли голосільниці) доводився покійнику, а цим принципом тексти плачів можна класифікувати на: голосіння дочки (сина) за матір´ю (батьком); матері (батька) за дочкою (сином); дружини за чоловіком (і навпаки) тощо. Голосячи за чоловіком, батьком сім´ї, висловлювали жаль з приводу втрати голови родини, годувальника, робітника.

Поетика голосінь, їх зв´язок з іншими жанрами фольклору. Усі різновиди голосінь об´єднані багатьма спільними рисами. Головною їх ознакою є вільна речитативна форма, що зумовлює нескладність імпровізувати текст у процесі виконання; а також — насиченість художніми тропами (епітетами, порівняннями, паралелізмами, метафорами), які, як правило, укладаються в традиційні формули. Тому мова голосінь завжди урочиста, піднесена і патетична. Вірш голосіння є нерівномірним та різноскладовим, неримованим або з дієслівною римою в кінці рядків, які об´єднуються у тиради. Кожна з тирад може виконуватись у різному ритмі — від протяжного плачу до швидкого ритмічного виспівування позитивних рис оплакуваного з перелічувальною інтонацією та пестливими словами. Значно поширеними художніми прийомами голосінь є тавтологія, анафора та епіфора, а також — образний паралелізм.

Жанр голосінь — надзвичайно давній і ґенетично сягає доби магії (що виявляється у анімістичних культових елементах) та жанру замовлянь (до яких наближає часте звертання). З магією похоронна обрядовість виявляє безпосередній зв´язок у тому плані, що предмети, речі та інші атрибути, які торкались чи стосувались покійника (вода обмивання, недопалені свічки тощо) могли використовуватись у чарах та ворожінні з метою закляття чи наслання біди. Обряд поховання має спільні риси з іншими сферами родинної обрядовості, зокрема весіллям (у випадку похорону молодого парубка чи дівчини); із новосіллям (у символічному ототожненні домовини з новим домом та переселенні «в інший світ»); з народженням (у подібності труни із колискою, переходом в інший стан).

22.Замовляння (заговори, заклинання, закликання) — словесні формули, які нібито мають магічну, чудодійну силу і супроводжують магічні дії.

Первинною основою заговорів були магічні обряди і дії, супроводжувані словесними текстами, які пізніше перебрали основний акцент на себе. Корпус текстів відомих замовлянь — це своєрідний требник (богослужбова книга) з давніми язичницькими молитвами, що дійшли до сьогодення досить пошкодженими, зберігши, однак, чимало ознак, елементів архаїчної доби: зверненість до світу духів, тотемних тварин, природних стихій; поглинутість усього «людського» природним, космічним; особливу увагу до найбільш значущого і могутнього — мертвих (духи предків постійно впливають на світ живих), жінок (вони дають нове життя, продовжують рід), тварин (забезпечують існування людини); нічний час виконання; особливу синтаксичну будову й алогізм; діалогічність (діалог між людиною і світом); відсутність «богошанування». Виникла українська словесна магія в ті часи, коли людина щиро вірила в чудодійну здатність слова творити те, що ним сказано. На думку Ф. Колесси, замовляння — це формула побажання, наділена непереможною магічною силою, перед якою ніщо не може встояти. Вимовити вголос — означало негайно вбити чи воскресити, запалити пристрасть чи відвернути її навіки, випросити у вищих сил здоров’я чи наслати невиліковну недугу. Цим зумовлений зміст замовлянь, серед яких розрізняють кілька тематичних груп: господарські, лікувальні, родинно-побутові, соціально-громадські замовляння. Генетичний зв’язок з давніми замовляннями зберігають сучасні форми привітання (доброго дня, доброго здоров’я), побажання (на здоров’я), прощання (на все добре, бувайте здорові)

23.Загадка - це цікаве питання, в якому один предмет зображається за допомогою іншого, що має з ним хоч би приблизну схожість. В давнину загадка - засіб випробування мудрості, тепер - народна забава. Основне призначення загадки втому, що вона розвиває в людині догадливість, кмітливість. Жанр загадки відрізняється тим, що вимагає відгадати описуваний предмет. Тому загадка має велике значення у формуванні інтелекту. Відгадування загадки припускає наявністьзнань, уявлень про цілий ряд предметів, явищ світу, що оточує нас, розширює кругозір, привчає до спостережень, зосереджує увагу на відгадуваному предметі, на слові, яке описує його, на звуці, який допомагає відгадати загадку і т. Д.

Через воду він проводить, А сам з місця вік не сходить. (Міст)	* * * По полю ходить, жне, косить, Зерно молотить, хліба не просить. (Комбайн)
* * * Хоч не літак, а крилатий, Без крил не може працювати. (Вітряк)	* * * Знизу клин Зверху млин. Тече вода А їй не біда. (Парасолька

24.До неоціненних коштовностей українського фольклору належать прислів’я та приказки — короткі влучні вислови. Прислів’я та приказки є узагальненою пам’яттю народу, висновками з життєвого досвіду, який дає право формулювати погляди на етику, мораль, історію й політику.

У своїй сумі прислів’я та приказки становлять начебто звід правил, якими людина має керуватися у повсякденному житті. Вони рідко тільки констатують якийсь факт, скоріше рекомендують чи застерігають, схвалюють або засуджують, — словом, повчають, бо за ними стоїть авторитет поколінь нашого народу, чия невичерпна талановитість, високе естетичне чуття й гострий розум і тепер продовжують примножувати і збагачувати духовну спадщину, що громадилася віками.

Прислі́в'я — мала форма народної поетичної творчості, короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом.

При́казка — жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів'я, але без висновку, і вживається в переносному значенні^[1]. Зміст її, на відміну від прислів'я, не має звичайно повчального характеру, їй властива синтаксична незавершеність. Досить часто це вкорочене прислів'я

• Бджола мала, а й та працює.

• Без діла жить — тільки небо коптить.

• Без діла слабіє сила.

• Без охоти нема роботи.

• Без роботи день роком стає.

• Без сокири не тесляр — без голки не кравець.

• Без труда нема плода.

• Будеш трудиться — будеш кормиться.

• Губами говори, а руками роби!

• Де руки й охота, там скора робота.

• Для нашого Федота не страшна робота.

• Діло майстра величає!

• Добре діло утіха, коли ділові не поміха.

• Добре роби — добре й буде!

25.  Народна  драма  -  це сукупність різних за формою і способом виконання

уснопоетичних творів, які складалися для театралізованої гри.

Характерні  ознаки  народної  драми:  синкретичність (поєднання слова,

співу, танцю), імпровізація, комізм і пародія. Казки, хороводні пісні,

календарно-обрядова    поезія,    весільні   обряди   виконувались   у

драматизованому    вигляді,    вертеп,    народні   сценки   ставились

самодіяльними  акторами або за допомогою ляльок, а музичним супроводом

були сопілка, скрипка, бубон, цимбали.

Серед   видів   народної   драми  вирізняється  ляльковий  театр-драма

„Вертеп".  Це  давня  обрядова  форма  українського  народного театру,

своєрідне  поєднання  народної  і книжної культури. Назва походить від

праорійських  слів-архетипів  „вер",  „вир",  що означають „вирувати",

„повертатись",  „відроджуватись",  „рости",  а  „теп" - благословенний

потік світлих космічних вод, світової річки.

Вік  вертепу  -  біля  десяти тисяч. Драматичне мистецтво зародилось у

Давній  Греції  на  ґрунті  культових  свят,  пов'язаних  зі смертю та

воскресінням   Бога   Діоніса.   Першопочатково   це   було   обрядове

священнодійство,    головним    ритуальним    моментом    якого   була

пісня-молитва-колядка.  Таке  тлумачення  вертепу  на честь народження

Христа   виникло   у   зв'язку   з  розповсюдженням  на  наших  землях

християнської  ідеології,  яка  переосмислила  народну  культуру. Саму

назву  вертепу  стали  тлумачити  як  печеру,  де,  за легендою, Марія

народила Христа.

Творцями   вертепу   були   студенти   Києво-Могилянського  колегіуму.

Вертепників  називали  річними  гістьми, адже вони раз у рік приносили

людям  добру  звістку  про  народження  Сонця і бажали гарного врожаю.

Вертепники  носили  з  собою восьмикутну зірку - знак Коляди-Радості і

співали: „Нова рада встала, що на небі хвала. Над Вертепом звізда ясна

увесь світ возсіяла".

Важливим  ритуальним  елементом  вважався сміх, що збуджує людей, тому

популярними були інтермедії.

Уперше   українська   народна   драма   була   розглянута   в  роботах

М.Тихонравова, а першу публікацію вертепу здійснив етнограф М.Маркевич

у  книзі  „Обычаи,  поверья,  кухня  и напитки малороссиян" (1861 р.).

Вивчали даний жанр М.Возняк, М.Грінченко, М.Йосипенко, П.Богатирьов та

ін.Одним  із  ранніх  різновидів  народної драми є пісня-гра. Віддавна ціігри   мали  магічний  характер  -  заклинання  весни,  дощу,  врожаю,

відзначалися імітацією рухів трудової діяльності.

Одним  із  різновидів  народної драми є „Весілля", головними героями вній  виступають  князь,  княгиня, бояри, світилки, котрі виконують ряд

функцій весільного обряду: сватання, заручини, плетіння вінка, гільце,дівич-вечір, коровай, саме весілля.