35. Музичне мистецтво 19-20 ст.

У культурі українського народу музиці належить одне із основних місць. Помітною постаттю в українській музичній культурі ХІХ ст. був композитор, фольклорист і культурно-громадський діяч П.П. Сокальський, один із організаторів одеського «Товариства аматорів музики» і музичної школи при ньому. У своїх операх на теми з історії українського народу, у фортепіанних п’єсах, у цілому ряді романсів П. Сокальський широко використав багатство мелодій українських народних пісень. Крім того, він відомий як сумлінний збирач і дослідник української, російської та білоруської народної музики. Помітний внесок у розвиток української музики означеного періоду зробили М.М. Аркас, П.І. Ніщинський, В.І. Заремба. Композитори О. Лизогуб і Й. Витвицький були зачинателями української фортепіанної музики. Ними створені прекрасні варіації на теми українських народних пісень. На західних українських землях народна музика пробивала собі шлях у широкий світ професійного мистецтва дещо повільніше, долаючи численні труднощі. Перші західноукраїнські композитори були здебільшого вихідцями з середовища духівництва, виховувалися у духовних навчальних закладах, їх музична освіта не сягала за межі знань канонічних творів для церковного вжитку. В організації музичного життя в Галичині у 70-90-і роки значну роль зіграв А.К. Вахнянин, письменник, засновник музичного товариства «Торбан», музичної школи при ньому, а також співочого товариства «Боян» і «Вищого музичного інституту ім. М.В. Лисенка» у Львові. На Буковині у 70-90-і роки помітне місце у розвитку музичної культури посіла творчість поета і композитора С.І. Воробкевича. Його творам притаманна ліричність, елегійність, м’якість і легкість. На початку 20 ст відбулося створення Першої народної опери та Першої дитячої опери, Першого українського національного хору у Києві під керівництвом О. Кошиця. Через велику увагу до багатство української національної пісні, її різноманітного характеру, підвищений інтерес людей до хорового співу, в червні була почата організація Другого національного хору. В Києві за доби гетьманату виникла Державна капела бандуристів Г. Хоткевича, який став автором кількох підручників гри на бандурі. Ці колективи популяризували українські народні думи та історичні пісні, побутові, ліричні та жартівливі мелодії. За два тижні до від’їзду з України уряд прийняв постанову про заснування в Києві Державного симфонічного оркестру ім. М. Лисенка. Далеким попередником цього колективу був симфонічний оркестр Російської опери, заснований ще у 1867 р. Очолив Державний оркестр, створений Радою міністрів, А. Горєлов. Не послаблювали свою плідну діяльність Київська, Одеська і Харківська консерваторії. Зберігали набуті традиції київські музичні школи М. Тутковського та Г. Любомирського.

36. Образотворче мистецтво 19-20 ст.

У станковому живописі, зокрема у жанрі портрета, художники звільнилися від іконописної канонічності, у їх творчості підсилилася увага до індивідуальних рис людини, її зовнішності й духовного життя. Художник В.А. Тропінін вперше зобразив на полотні просту людину. Образи його творів «Весілля в Куківці», «Українець» сповнені душевної краси і незламної волі. Принципів достовірності образів, їх психологічного трактування дотримувався у своїх портретах К.С. Павлов. Образи його полотен приваблюють задушевністю, виразною передачею індивідуальних рис. Велика заслуга Павлова також у тому, що він перший серед українських митців створив реалістичні образи людей праці. Самостійним жанром стає пейзаж, який дедалі більше відходить від класицистичної умовності і набуває більшої емоційної виразності і місцевої своєрідності. Про це яскраво свідчать акварелі О.М. Кунавіна, пейзажі І.М. Сошенка і М.М. Сажина. Новий етап у розвитку українського образотворчого мистецтва відкрила творчість Т.Г.Шевченка. Своєю творчістю Шевченко заклав основи критичного реалізму в українському мистецтві. Художник головну увагу приділяє темам, взятим з історії українського народу, зображенню його життя, побуту, звичаїв. Л.М.Жемчужников був другом і палким прихильником великого поета. У своїх статтях, у власній художній практиці Жемчужников обстоював реалістичне мистецтво, виступав проти академічної умовності, відірваності мистецтва від життя. Однією з характерних рис його творчості є те, що тематику для більшості своїх живописних і графічних робіт він бере з життя України, її народу. Зображенню життя українського народу присвятив свій талант І.І.Соколов. У своїх творах художник відтворює народні звичаї, костюми, архітектуру. Пейзаж у жанрових творах Соколова завжди активний, він допомагає глибше розкрити їх зміст. У мистецьких колах Петербурга виникає новий художній рух, який був позначений соціальними впливами. Відкидаючи гасло «мистецтво для мистецтва», лідери цього руху вважали, що мистецтво повинне слугувати громадянським ідеалам. У 70-х роках у межах цих ідей з’являється Товариство пересувних художніх виставок. Цього часу засновується Одеська малювальна школа, Харківська малювальна школа М.Д. Раєвської-Іванової, Київська малювальна школа М.І.Мурашка. Діяльність передвижників, їх щорічні виставки у великих містах стимулювали розвиток українського мистецтва, сприяли виникненню місцевих художніх об’єднань. Поетичну красу України оспівали у своїх пейзажах І.К. Айвазовський, А.І. Куїнджі, І.М. Крамськой. Проблеми пореформеного українського села, переживання простої людини-трудівника передавали у своїх творах художники, які були тісно пов’язані з передвижниками: М.Д. Кузнецов, К.К. Костанді, М.К. Пимоненко. Період 1905-1914 рр. був часом піднесення українського мистецтва, добою загального зростання художньої майстерності.