Тема: основні напрямки розвитку театру хх століття

Німеччина

Головні тенденції. Провідні театри

1917 – 1945 роки є драматичним періодом в історії Німеччині – дві світові війни завершилися повним її розгромом. Відбувся крах кайзерівської імперії і Веймарської республіки, до влади прийшов Гітлер. Протягом 10 – 40-х рр. ХХ ст. німецький театр пройшов значний шлях у своєму розвитку.

На початку 10-х років ХХ ст. виник експресіонізм. У переддень Першої світової війни він виник як гостре передчуття близьких потрясінь. Протримався він недовго – лише 15 років. Експресіоністи вважали своїм завданням показати потаємну сутність існуючого світу. Крилатим висловом стали слова письменника й теоретика експресіонізму Казимира Едшміда: «Світ існує. Повторювати його немає сенсу». Експресіонізм бачив своє призначення в розщепленні на «видимість» і «сутність». Видимістю вважалося реальне повсякдення. Банки, дивіденди, біржа, механізована праця біля конвеєру – все це, на думку експресіоністів, не виражало істинного життя людини. А істину має підказати інтуїція художника, який має можливість проникнути в сутність речей.

У роки правління фашистів більшість німецьких театрів було закрито, а їх приміщення використовували для інших потреб. Більшість знаменитих акторів і режисерів емігрувало в інші країни. В перші післявоєнні роки налагодити роботу театрів було дуже складно. Але вже наприкінці 1940-х років почала відновлюватися театральна система. Ремонтували приміщення, виникали трупи.

З другої половини 1960-х років у ФРН були поширені т.зв. театри малих форм. Молодіжні виступи привели до появи вуличних театрів напівсамодіяльного характеру. Такі трупи виступають у молодіжних і робітничих клубах, показують маленькі сценки й скетчі на відкритих майданчиках у парках, на площах і вулицях.

Актори

В західнонімецькому акторському мистецтві можна бачити два різних напрями. Перший співвідносний з реалізмом, пов’язаний зі школою Макса Рейнхардта. Другий продовжує традиції Бертольда Брехта, який розробив принципи епічної гри. Особливе місце можна відвести творчості Густава Грюндгенса, в якій співіснують два взаємовиключні аспекти – раціоналізм і крайній експресіонізм. Молоде покоління акторів включає у свою творчість найрізноманітніші художні принципи і прийоми, використовують досягнення різних шкіл. Крім того, значний вплив на акторів мали театри й трупи, в яких вони працюють.

ЕРНСТ ДОЙЧ (1890-?) – німецький театральний актор. Народився 16 вересня 1890 у Празі. Працював у театрах Відня, Праги й Дрездена,у 1920 переїхав у Берлін і став співробітничати з відомим німецьким режисером Максом Рейнхардтом. Виконував ролі Гамлета, Дон Карлоса, Мефістофеля та ін. Після приходу нацистів до влади Дойч покинув Німеччину й оселився у США. Після закінчення 2-й світової війни повернувся в Європу.

ФРІЦ КОРТНЕР – австрійський та німецький актор, режисер театру і кіно, сценарист. Навчався у Віденському університеті музики та виконавського мистецтва. У 1911 увійшов до берлінської трупу Макса Рейнхардта, в 1916 - у трупу Леопольда Есснера. У 1915 з'явився на кіноекрані, активно знімався у фільмах Гаррі Піля, а також Ф. Мурнау, Р. Віне, Г. В. Пабста та ін. У театрі грав в драмах Шекспіра «Гамлет», «Отелло», «Венеціанський купець»), Бюхнера («Смерть Дантона»). Після приходу нацистів до влади емігрував до Великобританію (1933), потім у США (1937). У 1949 повернувся до Німеччини, продовжив роботу актора і режисера. Почесна премія німецького кіно (1966). Зіграв понад 90 ролей у кіно, нерідко виконував ролі росіян у костюмних історичних драмах, а також у інсценуваннях романів Достоєвського. Один із перших режисерів-постановників драм Беккета. Залишив книгу спогадів «Кожен вечір» (1959, багаторазово перевидавалася). Серед учнів Кортнера - Петер Штайн.

ЕЛІЗАБЕТ БЕРГНЕР (22 08 1897, Дрогобич, Львівщина – 12 05 1986, Лондон) – актриса театру й кіно (Німеччина, Австрія). Навчалася у Віденській консерваторії. Елізабет Бергнер (справжнє прізвище Еттель) народилася бути актрисою. На сцену вона вийшла в 15 років. Це сталося в Інсбруку. А коли вона остаточно упевнилася у своєму призначенні, настала черга Відня. Починала як модель для художників, потім позувала в майстерні відомого скульптора Вільгельма Лембрука. Останній закохався в юну дрогобичанку, але вона не відповіла взаємністю, і, щоб не ускладнювати ситуацію раптово залишила Відень і взагалі Австрію,  виїхала до Німеччини. Довелося все починати спочатку: Мюнхен, Цюріх, Берлін... Тут до молодої актриси нарешті прийшов давно очікуваний успіх: вона блискуче грала в спектаклях "Святий Іоанн", "Фройляйн Ельза", "Аріан". У 1923 року Елізабет знялася у першому фільмі. У німецькій столиці вона зустріла особисте щастя – одружилася з кінорежисером Паулем Ціннером (1890-1969). 1924 року він зняв Елізабет в кінострічці "Ню". Сюжет фільму нескладний: заміжня жінка через байдужість свого чоловіка потрапляє в тенета спокуси іншого. Але щастя немає ні вдома, ні в тимчасовому притулку. Життя скінчилося...  Мелодраматичні фільми з участю Е.Бергнер імпонували глядачам, які на власні очі бачили реалії передвоєнної Європи. До Елізабет прийшли популярність, слава, матеріальне благополуччя. 1928 року Е.Бергнер гастролювала в країнах Європи. 1932-го вступила до трупи віденського театру "Раймундтеатру". Коли в Німеччині до влади прийшли нацисти, подружжя перебралось до Парижа, потім до Лондона. Елізабет грала тут у театрах "Аполло" та "Його величність". У США актриса познайомилася з відомим європейським прозаїком Е.М.Ремарком, який, зачарований вродливою землячкою, взяв участь у роботі над сценарієм (удосконалював діалоги) нового фільму з участю Е.Бергнер. ІІ Світова війна закінчилася. Але в Європу, до Німеччини, актриса повернулася лише 1954 року. Вона грала в театрі, знімалась у кіно, але колишнього успіху вже не було. 1970 року Е.Бергнер спробувала свої сили в кінорежисурі. Останній раз вона вийшла на театральну сцену 1973 року. Через два роки знялася у фільмі знаменитого кінорежисера Кшиштофа Зануссі "Нічна варта".  Упродовж кар'єри Е.Бергнер мала успіх у стрічках "Мрійливі вуста", "Катерина Велика", "Ніколи не залишай мене", "Як вам це сподобається", "Вкрадене життя", "Говорить Париж". 1979 року кіноактриса одержала премію Ернста Любітця, 1982 – премію Елеонори Дузе. Та найбільше її втішало те, що вона номінувалася на премію "Оскар" (1934, кінофільм "Катерина Велика").

Серед найвідоміших західнонімецьких акторів післявоєнного часу можна назвати імена Фріца Кортнера, Бернхарда Мінетті, Марії Віммер, Максиміліана Шелла, Томаса Хольцмана, Ніколь Хеєстерс. В середині 1960-х років на театральній сцені відзпочаткися Ютта Лямпе, Едіт Клевер, Бруно Ганц, Корнелія Фребес, Інгрід Андреє, Хельмут Грім та ін.