Театральна архітектура. Декорації. Театральні машини. Костюми.

---

Актори

Знаменитий трагічний актор Джованні Ді Грассо (1873—1930) був родом із Сицилії. Став актором-гастролером. З 1908 року він грав частіше за кордоном, тобто був більше представником Сицилії, аніж актором її діалектального театру. Грассо прославився тим, що стихійно, але майстерно поєднував у свої грі побутову правдоподібність з первісною пристрастю. Його називали побутовим трагіком веристського кшталту. Він грав в основному в п’єсах, які спеціально для нього перекладали на сицилійський діалект (Альфіо в «Сільській честі» Вергі). Дуже колоритними сицилійцями виглядали в його виконанні герої П.Джакометті (Коррадо в «Громадянській смерті»), Д’Аннунціо (Аліджі в «Доньці Іоріо») і навіть Шекспірівський Отелло, в роли якого знаменитий актор надто захопився темою ревнощів. З текстами Грассо поводився дуже вільно, нехтував стилем автора і пропускав монологи-роздуми. Він просто імпровізував. Ще один сицилійський актор – Анджело Муско (1872—1937) – виконував тільки комічні роли, пов’язані з ідейно-естетичною еволюцією його театру. Він віртуозно інтерпретував комедії Піранделло, в яких був не тільки місцевий колорит, але і соціальна глибина. У неаполітанському театрі відбувався процес зближення із загальнонаціональною сценою. Там реформаторські починання Ді Джакомо продовжив актор і драматург Раффаеле Вівіані (1888—1950).

Після завершення Першої світової війни глядачі втратили інтерес до символістського (неоромантичного) стилю. Знаменитий інтерпретатор драматургії Д’Аннунціо – Руждеро Руджері (1871—1953) – з 1900 року став використовувати своєрідні прийоми при виконанні він називав їх віртуозною технікою. Сутність цих прийомів полягала у красивій декламації, яка давала можливість актору маневрувати між підводними каменями декадентського репертуару. Будучи провідним трагіком в італійському театрі, Руджері часто грав ролі в Шекспірівських п’єсах (Гамлет, Макбет) і був першим виконавцем ролі Генріха IV у п’єсі Піранделло.

Після Першої світової війни на сцені ще працювали такі актори натуралістичного напрямку, як Е. Цакконі (1857—1948) й Е.Новеллі (1851—1919). Вони як і раніше демонстрували в театрі життєподібність, інколи вражаючи глядачів спалахами пристрастей. І хоча натуралістичне мистецтво стало вважатися застарілим, кращі досягнення італійської сцени 1920-х років пов’язані якраз із діяльністю тих художників, які зберігали вірність духу веризму і психологічного реалізму. Ці традиції продовжували сестри Ірма й Емма Граматика.

Знаменитий італійський актор Тіно Карраро з 1952 року грав у театрі «Пікколо театро ді Милано». Йому вдавалося творити абсолютно несхожі образи, як, наприклад, егоїстичний буржуа Франко Мартено в «Егоїсті» К.Бертолацці чи ревнивий закоханий Леонардо в «Трилогії про дачне життя» Гольдоні, диктатор Тересо в «Маскараді» Моравіа, фашист Піана в «Трьох четвертях місяця» Скуарцина, Робесп’єр в «Якобінцях» Дзарді, дотепний Меккі Месер у «Тригрошовій опере» Брехта. Наприкінці 1970 – на початку 1980-х років Тіно Карраро створив цілу низка різнопланових образів: Просперо в «Бурі» Шекспіра, Пан в «Бурі» Стріндберга, Панталоне у виставі «Арлекін, слуга двох панів». У 1950-х роках популярними були актори Глауко Маурі й Валерия Моріконі. Спочатку вони працювали в «Трупі чотирьох» режисера Франко Енрікеца, а в наступні роки – в Туринському й Римському стабіле.