Театральна архітектура. Декорації. Театральні машини. Костюми

---

Актори

Зіркою «Лірик» стала актриса Едіт Еванс (1888—1976), яка починала з ролей молоденьких героїнь комедії часів Реставрації. Великий успіх у 1924 році їй приніс образ Міллімент у виставі «Так чинять у світі» за п’єсою Конгріва. Великим успіхом в англійського глядача 1920-х років користувалися п’єси Бернарда Шоу, які йшли на сценах Вест-Енду й експериментальних малих театрів. «Свята Іоанна», поставлена в театрі «Нью», принесла творцям значний комерційний успіх. Роль Жанни грала знаменита трагічна актриса Сібіл Торндайк (1886—1976). Актриса грала героїню, головними рисами якої були не романтичність, а тверезий розум і моральна сила. У цей час у країні з’явилася ціла плеяда талановитих акторів. Разом із зірками 1920-х років (Сібіл Торндайк, Едіт Еванс) на англійській сцені виступали Лоренс Олів’є, Джон Гілгуд, Пеггі Ешкрофт, Ральф Річардсон, Алек Гіннесс. Побачити їх гру можна було в театрі «Олд Вік» і антрепризі Гілгуда в театрах «Нью» і «Куїнз». Поява нової драми не могла не вплинути на гру акторів старої школи. Мужній і самовдоволений герой Лоуренса Олів’є втратив свій несокрушимий вигляд, став простішим і прозаїчнішим. В його грі з’явилися сатиричні нотки. У 1963 році Лоуренс Олів’є очолив створений ним «Національний театр», надав його сцену молодим драматургам-експериментаторам. Головним помічником Олів’є став Кеннет Тайнен, провідний ідеолог драматургії «роздратованих». У 1964 році він грав у своєму театрі Отелло. Під маскою цивілізації Отелло у виконанні Олів’є ховалася первісна сліпа лють. Невипадково в пориві гніву, викликаного дикими ревнощами, Отелло зірвав із себе хрест – символ християнської культури. Створюючи цей образ, актор ставив перед собою мету показати несумісність людей, які належали до різним рас.

Репертуар театрів: жанрова своєрідність. Драматурги

Після Першої світової війни в країні творили такі знамениті письменники, як Сомерсет Моем і Джон Бойнтон Прістлі. Уїльям Сомерсет Моем (1874-1965) народився в Парижі, у родині юрисконсульта англійського посольства. У десятирічному віці він залишився без батьків і виховувався в Англії у родичів. Захворівши на туберкульоз, Моем поселився у Південній Франції, а потім переїхав у Німеччину, де став вільним слухачем Гейдельберзького університету. Зблизився з Ібсеном і Вагнером. П’єси Ібсена пробудили в Моема бажання стати драматургом. Повернувшись в Англію, від став навчатися в медичному училищі. Протягом трьох років працював фельдшером «швидкої допомоги», що дало йому знання з життя простих людей (навідував бідні квартали Лондону). Про лондонські трущоби йдеться в його романі «Ліза з Ламбету», написаному в 1897 році. Він приніс молодому письменнику першу славу. Далі Моем створив цілу низку романів, які давали широку панораму життя англійського суспільства («Тягар пристрастей людських», 1915; «Театр», 1937). Театр завжди вабив Моема, але досягти успіху у цій сфері виявилося нелегко. Прагнення до реалістичного відображення дійсності часто відлякувало антрепренерів. Не сприяла популярності письменника у комерційному мистецтві і постановка його п’єси «Людина честі» (1903). Нарешті, у 1907 році Моему вдалося поставити комедію «Леді Фредерік», яку глядачі прийняли із захопленням. Після цього лондонські театри розкрили перед драматургом двері, і в тому ж, 1907 році, з’явилося ще три вистави за його п’єсами. Драматург створив тип п’єси, яку назвав «розумна». Сучасну дійсність його твори показують через зіткнення характерів, причому дія часто переривається, аби персонажі могли обговорити ситуацію, що склалася. При створенні своїх п’єс Моем нерідко використовує прийоми, характерні для творчості Шоу й Ібсена, однак частіше він звертається до англійської комедії епохи Реставрації. Саме від драматургії другої половини XVI – початку XVIII століття йде мистецтво характеру й інтриги, наявні у творах Моема. У стилі салонної комедії написані ранні п’єси Моема «Леді Фредерік», «Місіс Дот», «Джек Строу», поставлені на сценах лондонських театрів в 1907 році. Далі драматург відійшов від легкої сатири і звернувся до серйозних реалістичних драм про «людей, які все знають». У 1913 році з’явилась «Земля обітована». Темі повоєнного англійського життя присвячена п’єса «Домашнє вогнище і дружина-красуня» (1919). Тему шлюбу в буржуазному суспільстві продовжує знаменита п’єса Моема «Коло» (1919). У 1928-1933 роках з’явилися ще чотири п’єси Моема: «Священне полум’я» (1928), «Годувальник родини» (1930), «За бойові заслуги» (1932) й «Шеппі» (1933). Постановка «Шеппі» провалилася й Моем вирішив залишити драматургію.

Джон Бойнтон Прістлі (1894-1984) народився в Бредфорді (графство Йоркшир) в родині вчителя. У 1914 році став студентом Кембриджського університету. З початком Першої світової війни пішов на фронт добровольцем. Після завершення навчання став популярним як автор нарисів, літературознавець і критик. Написаний в 1929 році роман «Добрі товариші», який знайомив читача з життям мандрівних акторів, приніс Прістлі значний успіх. Першою вдалою спробою письменника в драматургії стала п’єса «Небезпечний поворот», поставлена в 1932 році. Прістлі умів точно передавати людські типи і створювати інтригу. У той же час його п’єси відрізнялися більшою проблемністю, аніж твори Моема і Шоу. Драматург будує п’єси за принципом «детективу зачиненої кімнати». У вузькому колі добре знайомих людей сталося вбивство, під підозрою перебувають усі, і всі стають нишпорками-любителями. У 1937 році з’явилась п’єса Прістлі «Час і родина Конвей», в якій автор використовує прийом повороту подій. До мотиву часу Прістлі звертався в п’єсах «Я був тут раніше» (1937), «Музика вночі» (1938), «Джонсон за Йорданом» (1939). Часто Прістлі сміливо експериментує. Наприклад, у драмі «З райських часів» (1939) актори входять в образ прямо на очах у глядачів і навіть міняються ролями. Важливе місце в драматургії Прістлі займає комедія. У цьому жанрі письменник створив цілу низка дотепних творів (наприклад, «Вербовий гай», 1933), «Любов при світлі юпітерів», 1936; «Добраніч, малюки», 1941).

Значний внесок у розвиток англійської драматургії зробив Томас Стернз Еліот (1888-1965), який мріяв про створення нової віршованої драми. Еліот народився у США. У 1910 році приїхав у Європу навчатися в Сорбонні. Значний вплив на його формування як літератора мав модернізм. Еліот звертався до неокласицизму. Перехід від лірики до драми був пов’язаний із його прагненням донести «істинну духовність», ідеали гуманізму до більшої аудиторії. Цю мету переслідують усі його п’єси 1930-х, а потім і 1940 – 1950-х років («Убивство в соборі», 1935; «Сімейний з’їзд», 1938; «Вечоринка з коктейлями», 1949; «Особистий секретар», 1953; «Похилий державний діяч», 1958).

Відомими представниками англійської ліворадикальної драматургії були поет Уїнстон Хью Оден і письменник Крістофер Ішервуд. У повоєнний період англійська драматургія продовжувала теми, започатковані ще до війни, практично не звертаючи уваги на проблеми сучасності. У цей час активно працював Бернард Шоу, який написав нові п’єси «Мільярди Байанта» (1948), «Шекс проти Шо» (1949), «Притчі про далеке майбутнє» (1950), «Чому вона відмовилась» (1950). Працював у драматургії і Шон О’Кейсі (1880—1964), чиє ім’я на початку 1940-х прославила п’єса «Червоні троянди для мене» (1942). У другої половині 1940-х років він написав лише один твір для театру – комедію «Кукуріку, денді» (1949). А в другій половині 1950-х років з’явилися дві нові сатиричні п’єси О’Кейсі – «Багаття єпископа» (1955) й «Барабани панотця Неда» (1958).

У 60-720 рр. театральний світ Англії поповнився низкою талановитих молодих драматургів, у їх переліку: Бренден Біен, Шейла Ділені, Арнольд Уескер, Джон Арден. Критика називала їх сердитими молодими людьми. Нове покоління драматургів Англії спиралося на традиції Шекспіра, Шерідана, Філдінга, Діккенса, Шоу, О’Кейсі. Визначальними рисами їх творчості були проблемність, інтерес до представників суспільних низів, природність і простота. Молодим драматургам надали сцену театру «Ройял Корт». Успіху їх творчості сприяли режисери Тоні Річардсон, Ліндзі Андерсон, актори Ванесса Редгрейв, Пітера О’Тул, Дороті Тьютін, Річарда Джонсон, Альберт Фінні.

Одною з вагомих рис англійської драматургії 1950 – 1960-х років була різноманітність жанлрів. У цей час з’явилися «сумні комедії з десятком пісень» Бернарда Копса («Гамлет із Степні Гріна», 1958; «Сон Пітера Мена», 1960), скептичні, алегоричні фарси Нормана Сімпсона («Діреа», 1958; «Маятник хитається в один бік», 1959; «Чи існував він?», 1973), історичні п’єси-притчі Роберта Болта («Людина на всі часи», 1960; «Хай живе королева! Віват!», 1967). Критики називали це покоління першою хвилею. Їй на зміну в середині 1960-х прийшла друга хвиля – молоді письменники Том Стоппард, Едвард Бонд, Деведі Мерсер, Крістофер Хемптон, Девід Сторі та ін. Драматурги другої хвилі у своїх творах відгукувалися на важливі події, які відбувалися у світі. Девіда Сторі цікавив колективізм, який об’єднує людей, що займаються спільною справою («Підрядник»,1970; «Роздягальня»,1972).