89. Форми переживання емоцій та почуттів

Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються здебільшого соціальними чинниками, але, з'ясовуючи природу їх виникнення, не можна ігнорувати й деякі природжені особливості людини. Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей. Настрій - це загальний емоційний стан, який надає своєрідного забарвлення на певний час діяльності людини, характеризує її життєвий тонус(позитив, негатив). Міра підпадання під вплив настроїв має індивідуальний характер. Афекти - це сильне короткочасне збудження, яке виникає раптово, оволодіває людиною такою мірою, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Прикладом афекту може бути несподіване переживання великої радості, вибуху гніву, страху. Стрес де в чому нагадує афект. Він, як і афект, виникає за умов напруженого життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються несподівано й потребують негайних заходів для їх подолання.( відбув. Порушення мовлення, неадекватні емоції) Фрустрація являє собою своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності і за якого людина опиняється в стані безнадійності, втрати перспективи.( коли людина не має підтримки , співчуття) Пристрасті — це сильні, стійкі, довготривалі почуття, які захоплюють людину, керують нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямі, в зосередженні їх на одній меті.Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на оточуючих. Моральні почуття - це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Естетичні почуття — це відчуття краси явищ природи, праці, гармонії барв, звуків, . Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгук, ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні.Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та виховання мають різні рівні розвитку. Праксичні почуття - це переживання людиною свого ставлення до діяльності.

90.Багатоплановий характер спілкування. Структура спілкування: комунікативний, інтерактивний та перцептивний компоненти

Спілкування - це багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами спільної діяльності.Спілкування включає в себе обмін інформацією між учасниками спільної діяльності, який може бути охарактеризований як комунікативної сторони спілкування. Спілкуючись, люди звертаються до мови як одному з найважливіших засобів спілкування.Друга сторона спілкування - взаємодія людей, що спілкуються - обмін в процесі мови не тільки словами, але й діями, вчинками. Здійснюючи розрахунок біля каси універмагу, покупець і продавець спілкуються навіть у тому випадку, якщо жоден з них не вимовляє ні слова: покупець вручає касиру товарний чек на вибрану покупку і гроші, продавець вибиває чек і відраховує здачу.Нарешті, третя сторона спілкування передбачає сприйняття людьми, що спілкуються один одного. Дуже важливо, наприклад, сприймає чи один з партнерів по спілкуванню іншого як заслуговує на довіру, розумного, тями, підготовленого або ж заздалегідь припускає, що той нічого не зрозуміє і ні з чим повідомлених йому не розбереться. Враховуючи, що спілкування є досить складним феноменом, для більш ґрунтовного розуміння слід розглянути його структуру. До структури спілкування можна підійти по-різному, але найбільш поширеною є структура трьох взаємозалежних сторін: комунікативної, інтерактивної й перцептивної.

^ Комунікативна сторона спілкування, або комунікація у вузькому змісті слова, полягає в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, але й діями. ^ Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття й пізнання один одного партнерами по спілкуванню й установлення на цій основі взаєморозуміння. Комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, яка направляє інформацію (комунікатор), і людина, яка приймає її (реципієнт),

91.Референтні групи та особистість. Проблема конформізму та нонконформізму.

Так називається група, з якою особистість ототожнює себе найбільшою мірою. Соціальні цінності та норми референтної групи виступають для індивіда як еталонів діяльності, хоча сам він часом може навіть і не входити до складу цієї групи. Розрізняються референтні групи, в які індивід безпосередньо входить, і ті, на які індивід орієнтується у своїй поведінці.Референтна група дає нам зразок для наслідування і порівняння. Теорія референтної групи показує, що встановлення соціальних зв'язків або розрив їх природно несуть з собою особливі когнітивні установки. Приєднуючись до певної групи, індивід «знає», що світ такий-то і такий-то. Переходячи з однієї групи в іншу, він повинен «знати», що раніше помилявся. Кожна група дивиться на світ «з власної дзвіниці».Отже, ставлення референтності виникає як результат сприйняття індивідом соціального суб'єкта (іншого індивіда, групи, спільності і т. п.), якщо їх норми і цінності певною мірою збігаються, але у суб'єкта сприйняття значущі для нього якості менш розвинені.Руйнування референтних відносин відбувається в результаті або досягнення індивідом того еталону, який був для нього метою саморозвитку і причиною виникнення відносини референтності, або розчарування індивіда в значимому іншому, як наслідок помилки (суб'єктивності) соціального сприйняття.

Конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами. Таке тлумачення конформізму охоплює різні, хоч зовні подібні, явища: — відсутність у людини власних поглядів, переконань, слабкість характеру, пристосовництво; — однаковість у поведінці, згода індивіда з поглядами, нормами, ціннісними орієнтаціями більшості людей, котрі його оточують; — результат тиску групових норм на індивіда, який унаслідок цього тиску починає діяти, думати, відчувати так само, як й інші члени групи.Конформність — схильність індивіда піддаватися думці групової більшості, реальному чи уявному тискові групи.Конформність проявляється там, де наявний конфлікт між думкою особистості і позицією групи. нонконформність” (лат. non — ні і conformis — подібний, відповідний) — цілковита незгода, нехтування будь-якими нормами та цінностями групи. Ознаками її вважають заперечення вимог, очікувань, норм, розпоряджень соціуму. Водночас відомі тлумачення нонконформізму не як альтернативи, а одного з проявів конформності. Міра конформності людини обумовлена і залежить

по-перше, від значущості для неї ставлення навколишніх – чим воно важливіше для неї, тим нижчий рівень конформності;

по-друге, від авторитету тих, хто висловлює ті або інші погляди в групі – чим вище їх статус і авторитетність для групи, тим вище конформність членів цієї групи;

по-третє, конформність залежить від кількості осіб, що висловлюють ту або іншу позицію, від їх одностайності;

по-четверте, міра конформності визначається віком і статтю людини – жінки в цілому більш конформні, ніж чоловіки, а діти – ніж дорослі дорослі.

В принципі, комфортність – явище неоднозначне, в першу чергу тому, що поступливість індивіда не завжди свідчить про дійсні зміни в його сприйнятті.

Різновидом залежності особи від групи є негативізм — опір груповому тиску, демонстрація поведінки або думок, які суперечать позиції групи. Нерідко поняття “негативізм” вживається в тому значенні, що й поняття “нонконформізм”