МАКРОЕКОНОМІКА_МетодАПР_Проданова_Литвин

М2 „переказні кошти в іноземній валюті та інші кошти” віднесено кошти в іноземній національній валюті, які за першою вимогою можуть бути обмінені на готівкові. До складової грошового агрегату М2 „інші кошти” віднесено екцій льног кошти до запитання, строкові кошти та кошти за іменними

ощадними (депозитами) сертифікатами, емітованими банками.

Структура пропозиції грошей визначається не тільки грошовими агрегатами, а також показниками „грошова маса” і „грошова база”.

Формула, яка дозволяє визначати грошову масу кількісно (як суму готівки і банківських депозитів)виглядає наступним чином:

де MS – пропозиція грошей (грошова маса); C – готівка, яка знаходиться поза банками, тобто на руках у населення (до складу готівки поза банками не входить готівка, яку тримають комерційні банки в своїй касі); D – банківські депозити.

Грошова база визначається за формулою:

де МВ – грошова база; R – банківські резерви. До банківських резервів відноситься та частина банківських грошей, яка не використовується для здійснення так званих активних операцій (надання позик, інвестування). Вони включають депозити, розміщувані на рахунках центрального банку, та готівку, яку кожний банк може тримати в своїй касі.

В графічних моделях в якості основного екзогенного параметру, що визначає елементи механізму ринку грошей (попит та пропозицію), розглядається процентна ставка.

Процентна ставка (ставка відсотку) – процентний показник плати за використання грошових запозичень (плата встановлюється в процентах до суми запозичених грошей). Рівень процентної ставки віддзеркалює плату (в розрахунку на відповідний термін) у відсотках за одиницю запозиченого грошового знаку.

Залежно від способів грошового запозичення застосовуються різні процентні ставки. Серед них можна виділити: процентні ставки за депозитами, процентні ставки за кредитами (позиками), процентні ставки за облігаціями, облікову процентну ставку тощо. Реальна процентна ставка формується ринком за припущення, що ціни на товари та послуги не зміняться протягом терміну використання позики; номінальна процентна ставка – з урахуванням реальної процентної ставки та інфляції, тобто зростання цін на товари та послуги, яке відбувається протягом терміну використання позики. Кількісно зв’язок між номінальною і реальною процентними ставками та очікуваною інфляцією можна представити наступним чином:

30

де i – номінальна процентна ставка; r – реальна процентна ставка; πe – очікуваний темп інфляції.

Рівняння (5.3) називають рівнянням І.Фішера. Воно показує, що номінальна процентна ставка залежить від зміни реальної процентної ставки та/або інфляції. На базі рівняння Фішера можна визначити очікувану реальну процентну ставку: re = i – πe.

На рисунку 3 представлено графічну інтерпретацію залежності пропозиції грошей від процентної ставки (крива MS).

Попит на гроші – це запаси грошових активів, якими бажають володіти економічні суб’єкти в кожний даний період часу.

Сукупний попит на гроші складається з двох принципово різних частин: операційного попиту на гроші та спекулятивного попиту:

де MD – сукупний попит на гроші; Md1 – операційний попит на гроші (пов`язаний з обслуговуванням торговельних та платіжних операцій); Md2 – спекулятивний попит на гроші (зумовлений бажанням вигідно зберігати гроші).

Графічно залежність сукупного попиту на гроші від процентної ставки представлено на рисунку 8 (крива MD). Крива сукупного попиту на гроші одержала назву кривої переваги ліквідності.

Перетин графіків сукупного грошового попиту (MD) та пропозиції грошей (MS) визначає точку рівноваги на ринку грошей (В та F на графіку 8), а також “ціну” грошей – рівноважну реальну ставку процента. Ринок грошей – це механізм, за допомогою якого попит на гроші узгоджується з їх пропозицією на підставі рівноважної процентної ставки.

Порушення рівноваги на ринку грошей можливо як з боку пропозиції грошей (графік 8,а), так і з боку попиту на гроші (графік 8,б). Рівновага ринку поновлюється завдяки коливанням ставки процента. Рівноважна ставка процента врівноважує кількість запропонованих та необхідних економіці грошей.

За своїм визначенням інфляція – процес знецінення грошей (зниження купівельної спроможності грошової одиниці) внаслідок перевищення кількості грошових знаків, які перебувають в обігу, суми цін товарів та послуг, що розміщено на ринку, через що відбувається зростання цін. Між тим, інфляція є багатофакторним явищем, а тому існують численні різновиди інфляції. У протилежність інфляції під дефляцією розуміють загальне падіння цін.

У макроекономіці використовується ряд статистичних показників, які дозволяють вимірювати інфляцію. Вони ґрунтуються на кількісному визначенні зростання загального рівня цін в економіці в даному періоді порівняно з попереднім (роком, кварталом, місяцем та ін.).

31

-залежно від темпів зростання: до 10% на рік – помірна або повзуча інфляція, понад 10% до 200% на рік – галопуюча, а якщо темпи зростання перевищують 200% на рік, то таку інфляцію називають гіперінфляцією;

-залежно від здатності держави впливати на інфляційний процес, вона підрозділяється на контрольовану і некеровану;

-залежно від „глибини” державного регулювання економіки, інфляція може протікати в явній і пригніченій формах.

-залежно від інфляційних імпульсів відносно системи, що можуть спричинятись внутрішніми і зовнішніми чинниками, розрізняють інфляцію, що імпортується або експортується;

-залежно від співвідношення темпів зростання цін за різними товарними групами, виділяють збалансовану і незбалансовану інфляції;

-залежно від джерел, що породжують і живлять інфляційний процес, виділяють інфляцію попиту і інфляцію витрат.

У світовій економічній літературі виділяють три основні сили, що призводять до інфляції: державна монополія на емісію паперових грошей, на зовнішню торгівлю, на невиробничі, перш за все військові, і інші витрати, пов’язані з функціями сучасної держави; профспілкова монополія, яка задає розмір і тривалість того або іншого рівня заробітної платні; монополія найбільших фірм на визначення витрат і цін. Всі ці сили взаємозв’язані і кожна по-своєму може вести до зростання або падіння як попиту, так і пропозиції, порушуючи в той же час їх баланс. У зв’язку з цим і розрізняють: інфляцію попиту, при якій рівновага порушується з боку попиту; інфляцію пропозиції, при якій дисбаланс відбувається через зростання витрат виробництва (у зв’язку

зчим, цей вид інфляції називають інфляцією витрат).

Інфляція попиту має місце у тому випадку, коли грошові доходи населення і підприємств зростають швидше, ніж реальний об’єм товарів і послуг. Зазвичай цей різновид інфляції має місце при повній зайнятості.

Інфляція пропозиції (витрат) означає зростання цін, спровоковане збільшенням витрат виробництва в умовах недовикористання виробничих ресурсів. Інфляція, що обумовлена зростанням витрат, залежить від чинників, які призводять до збільшення витрат на одиницю продукції. Підвищення витрат на одиницю продукції скорочує прибутки і об’єм продукції, який підприємці готові запропонувати при існуючому рівні цін. В результаті зменшується пропозиція товарів і послуг і збільшуються ціни. Отже, по цій схемі не попит, а витрати напружують ціни.

На практиці одночасно мають місце як інфляція попиту так й інфляція пропозиції.

В якості основних соціально-економічних наслідків інфляції слід назвати: зниження реальних доходів населення; знецінення фінансових активів; порушення відносин між позикодавцями та позичальниками; зниження мотивацій та стимулів до праці та інвестування; перерозподіл доходів між приватним сектором економіки і державою.

33

Інфляція та безробіття відносяться до основних проблем сучасної економіки. Для їх вирішення застосовується теоретичний інструмент макроекономічного аналізу, який одержав назву крива Філіпса.

У 1958 р. англійський економіст А.Філіпс обґрунтував криву, що відображувала емпіричну обернену залежність між рівнем фактичного безробіття і номінальною заробітною платою. Доказ такої залежності спирався на дані англійської статистики за 1861-1956 рр. На підставі даних про зростання заробітної плати Філіпс розрахував темпи інфляції у Великій Британії і встановив, що збільшення безробіття понад 2,5-3% призводило до різкого уповільнення зростання заробітної плати і цін (рисунок 9).

Рисунок 9. – Крива А.Філіпса в короткостроковому періоді

Згодом криву Філіпса було модифіковано. Цю роботу виконали американські економісти Р.Солоу і П.Самуельсон. Вони замінили ставки заробітної плати на темп зростання товарних цін (або інфляцію) і довели існування зворотної залежності між інфляцією та безробіттям для економіки США. Виникнення цієї залежності вони пов’язували з тим, що високий сукупний попит (який в подальшому може збільшити сукупну пропозицію і зайнятість), з одного боку, призводить до зниження безробіття, а з іншого, тисне на підвищення заробітної плати і цін. Саме Р.Солоу і П.Самуельсон

П.Самуельсона політики стоять перед проблемою компромісного вибору між інфляцією і безробіттям (ціною зменшення рівня інфляції є збільшення рівня безробіття, і навпаки), а крива екцій показує доступні їм варіанти.

Сучасний варіант кривої Філіпса можна визначити за допомогою такого

де π – темп інфляції; πe – очікуваний темп інфляції; α – коефіцієнт, який показує реакцію інфляції на динаміку циклічного безробіття (реакцію, яка спричиняється зміною сукупного попиту), а саме: в разі зміни циклічного безробіття на один процентний пункт інфляція змінюється в протилежному напрямку на α процентних пунктів; πs – темп інфляції, який спричинюється зміною сукупної пропозиції; (u – un) – рівень циклічного безробіття.

Вибір між інфляцією та безробіттям існує лише в короткостроковому періоді. У довгостроковому періоді можливість такого вибору зникає. Крива Філіпса в довгостроковому періоді набуває вигляду вертикальної лінії на рівні природного рівня безробіття.

ТЕМА 6. СПОЖИВАННЯ ДОМОГОСПОДАРСТВ І ПРИВАТНІ ІНВЕСТИЦІЇ У СИСТЕМІ СУКУПНИХ ВИТРАТ

Однією з основних агрегованих величин в макроекономіці є сукупні витрати. Через сукупні витрати, які здійснюються суб’єктами національної економіки на придбання бажаної кількості товарів і послуг, реалізується попит цих суб’єктів, тобто сукупний попит. Сукупні витрати – це витрати всіх макроекономічних суб’єктів (резидентів і нерезидентів: домогосподарств, підприємницького та державного секторів, а також сектору „закордон”), – спрямовані на закупівлю товарів і послуг національної економіки.

Виходячи з агрегатної структури суб’єктів національної економіки, можна виокремити такі складові (елементи, компоненти) сукупних витрат: витрати домогосподарств на придбання споживчих товарів і оплату споживчих послуг – споживчі витрати; витрати підприємницького сектору на товари та послуги виробничого призначення – інвестиційні витрати; витрати держави, що пов’язані з задоволенням попиту на товари та послуги загальнонаціонального та суспільного значення – державні витрати; витрати іноземців на придбання експортованих (з країни) продукції та послуг. Таким чином, сукупні витрати розпадаються на чотири компоненти: споживчі витрати, інвестиційні витрати, державні витрати і витрати решти світу. Сума зазначених чотирьох компонентів дозволяє обчислювати ВВП за витратами, а тому для кількісного визначення сукупних витрат використовують наступну формулу основної макроекономічної тотожності:

де С – приватні споживчі витрати; I – приватні інвестиційні витрати; G – витрати на державні закупівлі ; XN – витрати на чистий експорт.

В цій темі розглядаються лише два компонента сукупних витрат – споживчі витрати та інвестиційні витрати. Інші елементи вивчаються в інших темах.

35

Для позначення споживчих витрат домогосподарств в макроекономічній літературі використовуються терміни „споживання домогосподарств” та „приватне споживання”. Таким чином, споживання домогосподарств – це їхні витрати на споживчі товари та послуги. Витрати на споживання залежать від численних факторів, але насамперед – від доходів.

Доходи домогосподарств формуються у результаті їхньої діяльності та взаємодії з іншими суб’єктами національної економіки.

Для кількісного визначення доходів домогосподарств (доходів приватної економіки) використовуються різні показники. Основними показниками доходів домогосподарств, які обчислює національна макростатистика, є „доходи населення” (в макроекономічній літературі він одержав назву

„особистий доход”) та „наявний доход” (доход у розпорядженні).

При визначенні особистого доходу враховуються джерела формування доходів. Особистий доход включає обсяг нарахованих (у грошовій та натуральній формі) заробітної плати, прибутку та змішаного доходу, одержаних доходів від власності, соціальних допомог та інших поточних трансфертів. Перші три елементи особистого доходу називаються доходами від трудової діяльності, або трудовими доходами. Доходи від власності (або від активів): дивіденди, проценти, рента. Соціальні трансферти утворюються внаслідок перерозподілу сукупного доходу: пенсії, стипендії, виплати по безробіттю, субсидії тощо.

Наявний доход – це максимальний обсяг грошових доходів, які призначені для використання домашніми господарствами на придбання споживчих товарів та оплату послуг. Вони включають оплату праці, прибуток, змішаний доход, сальдо доходів від власності, соціальні допомоги, інші одержані поточні трансферти за виключенням сплачених, зокрема поточних податків на доходи та майно. Таким чином, наявний доход – це та частина сукупного доходу економіки, яка залишається у розпорядженні її суб’єктів після сплати податків і може бути використана ними для споживання і заощадження.

Одна з проблем, з якою зустрічається кожна країна, – диференціація доходів населення. Для аналізу рівня диференціації і концентрації доходів населення (доходів домогосподарств за доходними групами) застосовують різні методи та показники. Розглянемо деякі з них.

Крива Лоренца – один з аналітичних засобів визначення рівня диференціації доходів (графік на рисунку 10). Графік кривої, яку запропонував американський економіст О.Лоренц (1876-1959). Будується в системі координат, де на горизонтальній осі всю кількість (100 %) домогосподарств (населення) поділено на п’ять рівних груп (по 20 %), а на вертикальній осі відкладено п’ять рівних часток (по 20 %) сукупної величини доходів (100 %). Теоретичну можливість існування абсолютної рівності в розподілі доходів між окремими групами, коли попарні частки населення і доходів співпадають, показує бісектриса. Реальний розподіл доходів між групами сімей (фактичну ситуацію) відображує крива Лоренца, яка має вигляд угнутої кривої, що відхиляється від бісектриси.

36

Коефіцієнт Джині – ще один з аналітичних засобів визначення рівня диференціації доходів населення (автор – італійський економіст К.Джині (18841965). Розраховується на базі кривої Лоренца діленням площі сегмента, що знаходиться між бісектрисою і кривою Лоренца, на площу трикутника, сторонами якого є бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь (лінії абсолютної нерівності). Коефіцієнт може коливатися від 0 (абсолютна рівність) до 1 (абсолютна нерівність).

Квінтільний коефіцієнт диференціації доходів населення – один з коефіцієнтів, який розраховує національна статистика для визначення рівня диференціації доходів населення. Це співвідношення мінімального рівня доходів серед 20% найбільш забезпеченого населення до максимального рівня доходів серед 20% найменш забезпеченого населення.

Квінтільний коефіцієнт фондів – один з коефіцієнтів, який розраховує національна статистика для визначення рівня диференціації доходів населення. Це співвідношення сумарних (або середніх) доходів 20% найбільш та 20% найменш забезпеченого населення.

Рисунок 10. – Крива Лоренца.

Якісна характеристика грошових доходів базується на співставленні їх величини з прожитковим мінімумом. Зазначений мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості (у тому числі для здійснення обов`язкових платежів та зборів). Показник чисельності та

37

частки населення, що має доходи нижче мінімуму прожиття, є одним з найсильніших соціально-економічних індикаторів.

Головним чинником, який визначає споживання, є наявний поточний доход домогосподарств.

Наявний поточний доход домогосподарств розподіляється на дві частини: споживання та заощадження.

Кількісно залежність споживання від доходу можна передати наступними

де С – споживчі витрати (споживання); Y – наявний доход; ТN – податкові відрахування за мінусом трансфертів; с – середня схильність до споживання; с’

– гранична схильність до споживання; СА – автономне споживання.

Формули 6.2, 6.3, 6.4, 6.5 – сучасна модифікація алгебраїчно визначеної залежності споживання від доходу, яку Кейнс назвав функцією споживання.

Зазначені формули – різновиди функції споживання. У загальному розумінні

функція – це математична назва макроекономічної моделі, яка виражає залежність одного набору змінних від іншого. В функції споживання споживчі витрати є залежною змінною, а чинники, які впливають на споживання, – незалежними змінними. Отже, функція споживання відповідає на питання: від яких чинників залежать споживчі витрати?

Середня схильність до споживання – поняття-показник, який застосовується для визначення співвідношення розмірів споживання і величини доходу, тобто рівня використання поточного доходу на поточне споживання Середня схильність до споживання – це коефіцієнт, що показує частку доходу, яка використовується на споживання:

Оскільки доход в реальності змінюється, остільки змінюється і споживання. Гранична схильність до споживання – поняття-показник, який застосовується для визначення співвідношення приросту споживання (ΔС) і приросту доходу (ΔY); коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць зміниться величина споживання у разі зміни доходу на одну одиницю:

Під „автономним споживанням” розуміють споживчі витрати, розмір яких не залежить від доходу. Та частина споживчих витрат, яка фінансується поточним доходом, одержала назву індуційованого споживання; а частина споживчих витрат, яка фінансуються не за рахунок поточного доходу – автономного споживання. Але у кінцевому підсумку лише доход є джерелом витрат на споживання. Джерелами автономного споживання поточного періоду можуть бути: доходи, заощаджені у попередніх періодах, тобто доходи попередніх періодів, а тому чинником автономного споживання є багатство (активи, якими володіють економічні суб’єкти); доходи, які мали б місце у майбутньому, тобто доходи майбутніх періодів, а тому ще одним чинником автономного споживання є запозичення. Отже, згідно з кейнсіанською теорією зміна індуційованого споживання залежить від поточного доходу, а автономного – від багатства і запозичень.

Споживання (С) – це одна частина доходу (Y). Інша його частина заощаджується (S):

Рішення економічних суб’єктів про необхідність заощаджувати частину свого доходу зумовлюється багатьма мотивами, головними серед яких є: необхідність накопичення коштів для фінансування майбутніх витрат; потреба страхування від не передбачуваних або інших обставин (хвороби, нещасного випадку, безробіття, старості тощо); бажання здійснення інвестиційних операцій (відкриття депозитів у банку, купівля цінних паперів тощо).

Кількісно залежність заощадження від доходу можна передати наступними

де S – заощадження; Y – наявний доход; Т – чисті податки (податкові відрахування за мінусом трансфертів); s – середня схильність до заощаджень; s’

– гранична схильність до заощаджень; СА – автономне споживання.

Формули 6.9 – 6.12 – різновиди функції заощаджень, де залежною змінною є заощадження, а чинники, які на нього впливають, – незалежними змінними. Функція заощадження відповідає на питання: від яких чинників залежать заощадження?

Середня схильність до заощаджень – поняття-показник, який є оберненою стороною середньої схильності до споживання; коефіцієнт, що показує відношення обсягу заощаджень до поточного доходу:

39