констпекты лекций / 3109_20Upravl_nnya_20malim_20b_znesom

71

ринковою економікою практикуються різні форми господарської інтеграції (рис. 9.1).

Ці форми дають змогу використати динаміку малого підприємництва та збільшити його життєздатність. Форми інтеграції забезпечують єдиний взаємовигідний обіг інформаційних, технологічних, сировинних, фінансових та кадрових ресурсів.

Рис. 9.1. Основні форми співпраці малих та великих підприємств

В умовах ринкових відносин головними формами господарської інтеграції великого й малого підприємництва є субпідряд, франчайзинг, лізинг та венчурне фінансування. Вони об’єднують потенційні можливості, переваги, ресурси та сфери діяльності великих та малих підприємств. Зокрема, субпідряд – це форма виробничо-збутової інтеграції, франчайзинг, лізинг

– виробничо - фінансової, а венчурне фінансування є формою інноваційної інтеграції.

Ці форми дають змогу використати динаміку малого підприємництва та збільшити його життєздатність. Форми інтеграції забезпечують єдиний взаємовигідний обіг інформаційних, технологічних, сировинних, фінансових та кадрових ресурсів.

Система субпідряду

Організаційною формою кооперації великих та малих підприємств в галузі виробництва є система субпідряду. Під час таких відносин багато малих підприємств, які спеціалізуються на подетальному, технологічному, модельному виробництві, постачають свою продукцію великому підприємству, що виробляє значно більші промислові об’єми. Субпідряд дає змогу великим підприємствам значно удосконалити виробничий цикл та збільшити обсяги своїх робіт, значну частину яких вони на контрактній основі передають малим та середнім підприємствам. І до того ж, спростити управління виробництвом, суттєво зменшивши коло прямих постачальників комплектуючих, що працюють на умовах підряду. Для малого бізнесу така форма кооперації досить вигідна, адже йому значно важче самостійно утвердитися на ринку. Особливо це стосується високотехнологічної продукції. Організація її виробництва й збуту потребує значних управлінських, фінансових та технічних можливостей, яких малі підприємства, як правило, не мають. Використовуючи виробничий потенціал малого бізнесу, могутні компанії й корпорації надають їм певні пільги: гарантують закупівлю значної частини виробленої ними продукції, доставляють або надають в оренду засоби виробництва, визначають пільгові умови придбання сировини й матеріалів тощо.

Система субпідряду в промислово розвинених країнах досить поширена в автомобільній, електротехнічній, електронній галузях, у деяких сферах машинобудування. Ця форма стала важливим напрямом господарської стратегії малих підприємств, які часто, намагаючись позбавитися залежності від одного замовника й покровителя, намагаються працювати відразу з кількома великими компаніями, і навіть самі розширюють межі свого ринку. Економічна діяльність практично всіх світових виробничих монополій опирається на дедалі ширше коло

72

субпідрядників й субпостачальників, якими, як правило, є малі фірми. Їм притаманна виробнича гнучкість, високий рівень адаптації до мінливого ринкового попиту. При чому, малі фірми тут, як правило, розподіляються на два табори: одні вступають у субпідрядні відносини з виробниками-гігантами та структурно зміцнюють їхні позиції. Інші ж, навпаки, стають на шлях самостійної виробничої діяльності і навіть, час від часу, вступають у відкриту конкурентну боротьбу з великими корпораціями.

Як свідчить світова практика, головні функції з поглиблення інтеграційних зв’язків між малим та великим бізнесом відіграє саме зважена державна політика. Як правило, її реалізує спеціально уповноважений орган. Наприклад, у США таким першим спеціальним органом стала, створена при Президентові ще в 1953 році, Адміністрація малого бізнесу, яка надає всебічну допомогу й підтримку малим та середнім підприємствам з метою налагодження й підтримки коопераційних зв’язків, а також стежить за дотриманням і зміцнення вільної конкуренції. Подібні органи ще в 60-х роках з’явилися і в країнах Західної Європи. Так, у Франції було створено Державний секретаріат з дрібної та середньої промисловості, у Великій Британії – Комітет Болтона, який вивчає стан малих підприємців, і за клопотанням якого в міністерстві промисловості й торгівлі було створено спеціальний відділ малих підприємств.

Ці органи виконують такі головні функції: здійснюють фінансову підтримку малих та середніх підприємств; виділяють їм певну частку державних контрактів; надають консультативну допомогу для малого бізнесу з питань організації й управління. З метою ширшого залучення дрібних власників до системи державної закупівлі товарів та послуг, Адміністрація малого бізнесу США добилася того, щоб за нею було закріплено певну частку державних коштів, які спрямовуються на закупівлю товарів і послуг саме в приватному секторі. До того ж, затверджено спеціальний перелік робіт і послуг, замовлення на які надаються лише малим та середнім підприємствам. Важливим є й те, що великі за обсягами державні контракти, які держава укладає з великими виробниками-монополістами, ставлять перед ними обов’язкову вимогу – залучати в процесі виробництва малі й середні підприємства в ролі субпідрядників.

Система субпідряду народилася як динамічна форма кооперування між великим та малим бізнесом в процесі науково-технічним прогресу й зміни та ускладнення технологічної основи промислового виробництва. Зрештою, саме сучасні досягнення в галузі техніки й дали змогу малому підприємництву стати важливою складовою промислового комплексу.

За останні десятиліття в країнах з розвиненою ринковою економікою суттєвого поширення набула така система договірних відносин великих та малих підприємств у сфері розподілу продукції й послуг як «франчайзинг». Франчайзинг – це спосіб постачання продукції й послуг споживачеві, а також форма організації й здійснення підприємницької діяльності на основі об’єднання матеріально-фінансових ресурсів та зусиль різних підприємств. Ця форма може розглядатися й як угода, за якої виробник або одноосібний постачальник продукції чи послуг, захищених товарним знаком, передає ексклюзивне право на поширення на певній території своєї продукції або послуг самостійним підприємцям або роздрібним торговельникам в обмін на отримання від них платежів (роялті) за умови дотримання ними виробничих технологій та операцій з обслуговування клієнтів.

Франчайзинг

У Західній Європі найбільша чисельність підприємств, що працюють за системою франчайзингу, зосереджена в таких сферах як мережа ресторанів і кафе, продуктових магазинів, а також будівельній галузі, в сфері реконструкції, в автосервісі тощо. Жваво практикується

73

франчайзинг і в роздрібній та оптовій торгівлі товарами під час надання різноманітних послуг – бухгалтерських, аудиторських, юридичних, туристичних, готельних. Загалом, франчайзинг можна застосувати в будь-якій господарській діяльності, що здійснюється на основі спеціально розроблених, новаторських процесів виробництва, переробки й продажу товарів та послуг.

В сфері громадського харчування значних успіхів завдяки саме франчайзингу набула компанія «Мак-Дональдс», яка застосувала стратегію швидкого обслуговування клієнтів. Франчайзинг, так само як і субпідряд, сприяє зростанню рівня життєздатності малого бізнесу. Завдяки унікальній ринковій мобільності франчайзинг виявився надзвичайно ефективним і та життєздатним. Наприклад, за даними Адміністрації малого бізнесу США, наприкінці п’ятого року діяльності не витримували конкуренції лише 14% франчайзингових підприємств. Тоді як занепадало 65% самостійних малих підприємств.

Франчайзинг поєднує в собі глибокі знання, досвід і фінансову стабільність франчайзера і франчайзі. Франчайзером можуть виступати організатор справи, власник генеральної ліцензії, «ноу-хау» або патенту, головний консультант і досвідчений постачальник ресурсів, необхідних для здійснення підприємницької діяльності. А франчайзі – це енергійний підприємець, менеджер, що здійснює самостійну діяльність, однак його підприємство є не окремим суб’єктом правовідносин, а частиною єдиного комплексу, який об’єднує собою франчайзер. Він є власник нематеріальних активів підприємства, яким володіє франчайзі. Нематеріальні активи – це інтелектуальна власність, яка в системі розвинених ринкових відносин дуже високо цінується. І сотні тисяч підприємців – франчайзі – платять за право користування «інтелектуальним винаходом» франчайзера. Навіть, якщо вони знають його до найменших тонкощів. До інтелектуальної власності франчайзера належать товарні знаки, знаки обслуговування, винаходи, промислові знаки, фірмові найменування, авторські права тощо. Всі вони надійно захищені авторськими патентами, свідоцтвами або сертифікатами, виданими державними органами. І це дає змогу франчайзеру в разі зазіхання на його право захищати свої права в суді. Отож, франчайзі змушені укладати з ним угоди і, таким чином, отримувати легальне право користуватися ними за відповідну платню.

Запровадження й поширення системи франчайзингу в Україні дасть змогу залучати до сфери малого підприємництва широке коло людей, які, з тих чи інших причин, не відважуються розпочати самостійний бізнес, не маючи належних знань та капіталу. Франчайзинг дасть змогу малим пыдприэмствам оволодівати новітніми технологіями, створювати нові робочі місця, поліпшувати рівень підготовки кадрів та розширювати сферу своєї діяльності.

Система лізингу

Система лізингу в країнах з розвиненою ринковою економікою дає змогу малим підприємствам швидко модернізовувати обладнання й техніку, пожвавлює інвестиційну активність. Лізинг забезпечує для економічного сектора повноцінне кредитування, що не передбачає негайних платежів. Договір лізингу підписується на повну вартість, а лізингові платежі є поточними і, як правило, починаються після постачання майна або ще пізніше. Контракт з лізингу отримати значно легше, аніж позику. Лізингові операції дають змогу залучити значні кошти банків, страхових, акціонерних товариств тощо. Ця форма дає змогу отримати в оренду, та ще й на вигідніших умовах, ніж за просто за угодою купівлі-продажу, необхідне обладнання навіть тим малим підприємствам, які не мають достатньо обігових коштів для його придбання. Отримана в лізинг техніка стає заставою та гарантією повернення коштів лізингодавцеві. Врешті-решт, лізинг надає інвестиціям товарної форми, бо зовнішній

74

інвестор може вкладати свої інвестиції не грішми, а технікою й обладнанням.

Отож, завдяки лізингу мале підприємництво може не лише оперативно реконструювати виробництво, а й спрямовувати кошти, зекономлені на операціях безпосередньої купівліпродажу, на розвиток виробництва.

Лізинг порівняно з фінансовим кредитування має низку переваг:

−за відсутності гарантій ставка кредитування під час лізингової операції нижча, ніж під час звичайного кредитування;

−існування гарантій під час лізингових операцій сприяє стабільності ставок відсотків, аніж під час звичайного кредитування.

Оскільки лізингові платежі замінюють платежі з оподаткування прибутку, суб’єкти підприємницької діяльності мають змогу використати прискорену амортизацію отриманого в лізинг устаткування й розстрочку лізингових платежів. Це робить вигідним лізингові операції і для лізингоотримувача, і для комерційних банків, які завдяки механізмові лізингових платежів можуть не лише мати гарантований дохід, але й компенсувати частину власних витрат з залучення ресурсів для лізингових операцій.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесено до основних фондів, не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).

Суб’єктами лізингу можуть бути: лізингодавець – суб’єкт підприємницької діяльності, в тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування майно за договором лізингу; лізингоодержувач – суб’єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об’єкти лізингу за договором лізингу; продавець лізингового майна – суб’єкт підприємницької діяльності, який виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає власне майно, що є об’єктом лізингу.

Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регламентує правовідносини між суб’єктами лізингу. Залежно від особливостей операцій, лізинг поділяється на два види – фінансовий і оперативний.

Фінансовий лізинг - це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, близький до його повної амортизації. В Україні для фінансового лізингу встановлено строк користування об’єктом лізингу, не менший строку, за який амортизується 60 % вартості об’єкта лізингу, а сума лізингових платежів за період договору фінансового лізингу має включати не менше 60 % вартості об’єкта лізингу в цінах на день укладення договору. Після закінчення строку договору фінансового лізингу об’єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідні з договором, переходить у власність лізинноодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Оперативний лізинг - це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення одержує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 % вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Після закінчення строку договору оперативного лізингу його може бути продовжено, або об’єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

Фінансовий та оперативний лізинг можуть здійснюватись у формі зворотного, пайового або міжнародного лізингу. Зворотний лізинг - це договір лізингу, який передбачає набуття

75

лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому в лізинг. Пайовий лізинг передбачає укладення багатостороннього договору лізингу за участю суб’єктів лізингу та одного або кількох кредиторів, які беруть участь у договорі лізингу своїми коштами. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити понад 80 % вартості набутого для лізингу майна. Міжнародний лізинг - це договір лізингу, що здійснюється суб’єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.

Згідно статті 2 Закону України «Про лізинг», об’єктом лізингу може бути будь-яке рухоме й нерухоме майно, яке може бути віднесено до основних фондів, не заборонене до вільного обігу на ринку й стосовно якого немає обмежень про передавання його в лізинг (оренду).

Бурхливий розвиток лізингу в світовій практиці господарювання був спричинений швидкими темпами науко-технічного прогресу й потребами оперативного переоснащення виробництва. І зараз в Україні, в сфері малого бізнесу все не розкритими залишаються величезні можливості для застосування лізингових операцій. Адже в сфері промислового виробництва простоюють значні обсяги обладнання, яке несповна або взагалі не використовується.

Для малого бізнесу лізинг вигідним тим, що він є зручним джерелом фінансування; дає змогу зекономити обігові кошти; зменшує ступінь ризику; стимулює технологічне переоснащення й розширення виробництва. До того ж, ця форма вигідна й для держави, адже заборгованість підприємств іноземним лізингодавцям не зараховується до загальної фінансової заборгованості країн-імпортерів, на території яких перебувають орендарі.

Тому з метою широкого застосування лізингу в нашій країні треба передовсім усунути нормативно-правові перешкоди на правовому рівні та в самому механізмі його фінансування. За оцінками фахівців, практика вітчизняного лізингу виявила суттєві недоліки й загальну неадаптованість українського законодавства до сучасних різновидів бізнесу, які практикуються

вкраїнах з розвиненою ринковою економікою. Особливо, це стосується питання їхнього оподаткування.

Велике значення для розвитку малого бізнесу, підвищення рівня його життєздатності має легальний доступ малих підприємств до новітніх технологій та можливість виробничого впровадження їхніх результатів в тісній кооперації з великими підприємствами. Великий бізнес

вкраїнах з розвиненою ринковою економікою часто використовує малі підприємства, що займаються наукоємним виробництвом, як дослідницький полігон для комерційних випробувань різноманітних інновацій.

Венчурне (ризикове) фінансування

Венчурне (ризикове) фінансування в широкому розумінні цього поняття означає весь ризиковий внесок й фінансові проекти, передовсім, у галузі високих технологій. У більш стислому значенні його можна розглядати як довго– або середньострокові інвестиції у формі кредитів або вкладень в акції. Їх здійснюють венчурні фонди з метою створення й розвитку малих підприємств, які швидко розвиваються.

Як правило, малі венчурні (ризикові) підприємства тісно пов’язані зі сферою науководослідних та експериментально-конструкторських розробок. Тому для їх позначення часто використовують поняття «малі інноваційні підприємства». Венчурні фонди створюються в декількох організаційних формах, головною з яких є спеціалізована незалежна фірма

76

венчурного капіталу. Іншими формами є венчурні фонди великих корпорацій, інвестиційні компанії малого бізнесу, науково-дослідні товариства з обмеженою відповідальністю тощо. Через свої венчурні фонди великі промислові корпорації здійснюють ризикове фінансування малих підприємств. З огляду на цю особливість розвиток венчурного фінансування в нашій країні дасть змогу щонайповніше розкрити й реалізувати потенціал фінансово-промислових груп. Вони, взаємодіючи з малими інноваційними підприємствами, дали б змогу сповна застосовувати творчі можливості й теоретичні здобутки українських вчених і завдяки цьому осучаснювати застарілу технічну й технологічну базу економічних галузей нашої країни.

Наприклад, відкриття і діяльність малих венчурних підприємств у США стало не лише фактором пожвавлення науково-технічного розвитку, а в 80-х роках перетворилося на налагоджений організаційно-управлінський інструмент виявлення, створення й ефективного відбору інновацій.

Під час цієї форми головна частка капіталу, як правило, вкладається у формі участі в створенні невеликих підприємств, що спеціалізуються на впровадженні нових ідей і технологій. Саме розробка нових технологій (інформатика, електроніка, зв’язок, генна інженерія, охорона здоров’я) і поглинає найбільшу частину капіталовкладень.

Держава втручається в цю сферу, надаючи гарантії банкам щодо покриття можливих збитків або сприяння створенню й розвитку інвестиційних компаній. Таким інвестуванням займаються відповідні підрозділи державних або приватних банків та спеціально створені для цього товариства.

Наприклад, Федеративна Республіка Німеччина і безпосередньо вкладає державні кошти в малі підприємства наукоємного бізнесу, і гарантує повернення 75% вартості позики, які надаються їм приватними кредитними установами, якщо таке підприємство збанкрутує.

У Франції діє спеціальна урядова організація й приватно-державний банк, що здійснює фінансову підтримку малих інноваційних підприємств. У Великобританії, згідно з урядовою схемою гарантування позик, надається 80% гарантія середньострокових позик, у формі якої розподіляється значна частина «венчурних» інвестицій.

Останнім часом дедалі більше активізується діяльність європейських товариств, спрямована на стимулювання інноваційної діяльності малих та середніх підприємств за рахунок системи європейських позик. Завдяки гармонізації оподаткування та інших регуляторних засобів в просторі єдиного європейського ринку зараз заохочується й створення європейських консорціумів ризикового капіталу, діяльність яких нерідко виходить і за межі європейського континенту.

Венчурний бізнес, особливо американського типу, – це система економічних відносин між великими й малими підприємствами з метою застосування науко-технічних досягнень. Але ця форма має й ширший зміст. Венчурний бізнес – це також форма розширеного відтвореного фінансового капіталу завдяки динамічному оновленню продукції та вдосконаленню технологічної бази виробництва, розвитку нових ринків під впливом науково-технічного прогресу.

Як правило, виокремлюють дві організаційні форми венчурних груп. Під час так званих «внутрішніх венчурів» вибір пріоритету здійснюється всередині підприємства. Тут організовується колектив, який очолює автор проекту і надалі самостійно формує кадрову політику. Підприємство надає йому всі необхідні кошти й забезпечує всебічну допомогу.

Іншою формою венчурної організації є «венчурні підприємства». У цьому випадку

77

ініціатор венчура виходить зі складу корпорації й створює окрему юридичну особу. Така група фінансується або тією ж корпорацією, в якій «народився» венчур, або стороннім венчурним капіталом, який надають структури, що спеціалізуються на фінансуванні венчурних груп.

Створення венчурного підприємства складається з трьох головних складових: ідеї нововведення (нового продукту, технології, послуги); суспільної потреби та підприємця, який готовий на основі такої ідеї створити нове підприємство; ризикового капіталу для фінансування такого підприємства. Як правило, процес відкриття нової корпорації проходить декілька етапів розвитку:

I. Група інженерів-винахідників, розробників або вчених разом з фахівцямиуправлінцями відкривають підприємство з виробництва нового продукту або вже освоєного виробничого продукту на основі нової технології. Початковий капітал формується з їхніх власних коштів.

II. Зі своїми коштами до них приєднується власник венчурного капіталу. Це приватне підприємство є, по суті, дослідно-конструкторською лабораторією, що займається розробкою ідей одного або двох виробів. Засновники підприємства є його працівниками.

III. Засновники розробляють свою економічну стратегію, вивчають ринок, створюють раду директорів та організовують виробництво. Розпочинається випуск й проштовхування на ринку нової продукції, орієнтованої на конкретних замовників. Завдання підприємства на цьому етапі – завоювати довіру споживачів і отримати замовлення.

IV. Удосконалюється технологія та розширюється виробництво. Розпочинається промисловий випуск продукції для масового споживача. Підприємство створює спеціальні підрозділи для збуту, формує нову організаційну структуру. Як правило, на цій стадії виробництво ще не дає прибутку.

V. Освоєння додаткових капіталовкладень, спрямованих на зростання масштабів виробництва, покращання якості продукції, створення обігових активів, розширення ринку. Швидкий розвиток підприємства потребує координованості різних видів його діяльності та вдосконалення організаційної структури. А стратегію виробництва й збуту визначає вже кон’юнктура ринку.

VI. Після налагодження випуску продукції й подолання збитковості виробництва, підприємство може розпочати емісію власних акцій й продавати на ринку цінні папери.

Загалом, весь період розвитку такого підприємства в розвинутих країнах складає близько п’яти років. Іноді – 2-3 роки. Оскільки кошти венчурного капіталу вкладаються без будь-яких матеріальних гарантій з боку отримувача венчуру, інвестори погоджуються з ризиком втрати вкладених коштів у разі провалу справи. За експертними даними, близько 20% венчурних підприємств зазнають краху через невміння враховувати всі ринкові вимоги, а 60% лише повертають вкладені кошти. Зате у разі успіху норма прибутку на авансований капітал може значно перевищити банківські відсотки.

9.2. Необхідність та форми самоорганізації підприємств малого бізнесу

Формами самоорганізації підприємств малого бізнесу є об’єднання громадян, політичні партії, громадські організації, союзи, асоціації, фонди, спілки тощо.

Об’єднання громадян - це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до Закону України

78

«Про об’єднання громадян» визнається політичною партією або громадською організацією. Політичною партією є об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної

програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі.

Громадська організація - це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Асоціація (от лат. Associatio – з’єднання) – об’єднання організацій або осіб для досягнення загальної господарської, політичної, наукової, культурної або якої-небудь іншої мети.

Об’єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво і взаємодопомогу.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об’єднання громадян користуються правом:

−представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;

−брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

−ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об’єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні;

−створювати установи та організації;

−одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

−вносити пропозиції до органів влади і управління;

−розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

−засновувати засоби масової інформації.

Громадські організації мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей.

Кошти та майно громадських організацій утворюються за рахунок вступних та членських внесків, абонентських та цільових внесків, добровільних внесків, пожертвувань, передачі інтелектуальної і іншої власності від вітчизняних та іноземних держав, громадських, комерційних організацій та приватних осіб, грантів, в тому числі міжнародних, інших надходжень, що не суперечать чинному законодавству України. Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ і організацій, заснованих підприємств.

Процес виникнення та становлення громадських об’єднань підприємців в Україні розпочався з 1989 р. Так, восени 1989 року виникла Спілка кооперативів та підприємців України, яку було засновано та затверджено 20 травня 1989 р. першим з’їздом Спілки об’єднаних кооперативів УРСР. Спілка кооперативів та підприємців України спрямовувала свою громадську діяльність на розв’язання головних завдань, виголошених у статуті, а саме: разом з органами державного управління брати участь у розробці основних напрямів розвитку

79

кооперативного руху, сприяти наданню підприємцям і кооперативам податкових та інших пільг; здійснювати соціальний захист підприємців.

У липні 1990 року було створено дві спілки підприємців: Спілку малих підприємств України та Спілку орендарів і підприємців України.

Спілку малих підприємств України було створено за ініціативою малих підприємств з метою всебічної комплексної підтримки малого підприємництва. Спілка на добровільних засадах об'єднала громадян-підприємців, підприємства різних форм власності: приватні і колективні, кооперативні, змішані та державні, господарські товариства, банки, компанії, інші формування. Спілкою створені й працюють регіональні центри, представництва, асоціації, фонди. На III з’їзді Спілки (жовтень 1994 р.) її було перетворено на Спілку малих та середніх підприємств, а у травні 1996 року її перейменовано на Спілку підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств України.

Згідно зі статутом Спілка підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств України надає різноманітну підтримку підприємцям:

−правова підтримка та захист економічних, професійних, соціальних інтересів членів Спілки на всіх рівнях державного й господарського управління, консолідація зусиль підприємств, координація їхньої діяльності;

−консультаційно-юридична допомога в розвитку підприємницької діяльності, економічні консультації та аудиторське обслуговування членів Спілки, централізоване забезпечення необхідною інформацією з коментарями до законів, декретів, постанов, інструкцій;

−навчання та підвищення кваліфікації, професіоналізму членів Спілки, проведення конгресів, конференцій, семінарів, симпозіумів, ділових зустрічей, шкіл підприємництва, а також безплатно для членів Спілки двічі на місяць консультацій із правових питань, бухгалтерського обліку, оподаткування (за «круглим столом»);

−надання інформаційно-правової допомоги членам Спілки в приватизації підприємств, основних фондів, землі, приміщень, іншого майна;

−сприяння в інвестуванні виробництва, промислової кооперації, розвитку торговельної діяльності через різноманітні фонди, банки;

−встановлення прямих зв’язків між фірмами й малими підприємствами, діловими колами України та іноземних держав, розвиток співробітництва з підприємницькими спілками, асоціаціями, фондами в Україні й за кордоном, активне сприяння економічному та науковотехнічному співробітництву з країнами світу.

Тісна співпраця виконавчої дирекції з торгово-економічними представництвами посольств зарубіжних країн в Україні дає можливість членам Спілки - малим і середнім підприємствам - встановити ділові зв’язки з підприємцями і фірмами з-за кордону, постійно отримувати необхідну інформацію про їхню діяльність. Цій меті підпорядковані й щоквартальні Міжнародні форуми «Пошук партнерів».

Спілка орендарів і підприємців України - добровільна громадська організація, створена в липні 1990 року і перереєстрована Міністерством юстиції України в лютому 1993 року (свідоцтво № 382). Головна мета Спілки - захист економічних, правових, соціальних та інших інтересів її членів, а також сприяння їхній підприємницької діяльності.

Основні завдання Спілки орендарів і підприємців України такі:

80

−надання консультативно-правової допомоги та практичне сприяння її членам у розвитку підприємницької діяльності;

−інформаційне забезпечення членів Спілки, створення банку даних про їхню діяльність;

−сприяння членам Спілки в пошуку партнерів для створення спільних цільових виробництв, у тому числі й за кордоном;

−сприяння створенню передумов для розвитку підприємницької діяльності;

−пропаганда і популяризація орендних відносин і підприємництва.

Спілка орендарів і підприємців України спрямовує свою роботу на прискорення радикальних економічних реформ соціального спрямування та пошук механізмів роздержавлення, які б забезпечили «м’який» перехід до ринку та побудову соціально збалансованої економіки. Спілка брала безпосередню участь у розробці 6 проектів законів, які стосуються інтересів підприємців. За її участю розроблено закони України з питань приватизації, оренди майна державних підприємств, демонополізації тощо.

15 лютого 1992 року засновано Український союз промисловців та підприємців (далі -

УСПП), який є правонаступником заснованої в 1990 році Асоціації підприємств промисловості, будівництва, транспорту, зв’язку та наукових організацій «Україна». Статут УСПП зареєстровано Міністерством юстиції України 31 березня 1992 р. як статут громадської організації, яка має загальнодержавний статус і діє на всій території України. Головна мета УСПП - захист економічних, соціальних та інших спільних інтересів вітчизняних виробників товарів і послуг, сприяння формуванню в Україні соціально орієнтованої економіки, розв’язання питань соціального партнерства на засадах трипартизму. УСПП разом зі своїми регіональними відділеннями у період перехідної економіки відіграє провідну роль у справах захисту прав вітчизняних товаровиробників. Його діяльність спрямована на підвищення соціального добробуту України; сприяння становлення рівноправності всіх форм власності; розвиток науково-технічного прогресу; впровадження ефективних форм організації праці на виробництві; розвиток трудових ресурсів; сприяння створенню галузевих (корпоративних) об’єднань товаровиробників та роботодавців; сприяння налагодженню взаємовигідних зв’язків між регіонами України і закордонними партнерами, консолідація зусиль роботодавців у сфері трудових відносин і соціального партнерства.

До структури УСПП входять 29 регіональних відділень, 8 галузевих об’єднань та 9 громадських організацій, які мають Всеукраїнський або міжнародний статус. Загалом до структури УСПП входять близько 16 000 асоційованих членів. УСПП є засновником та членом Міжнародного Конгресу промисловців та підприємців, представляє роботодавців у Національній Раді соціального партнерства України.

Найпотужнішим та найвпливовішим регіональним відділенням Українського союзу промисловців і підприємців є Донецьке, яке було утворено 26 квітня 1996 року. Організація об’єднала близько 200 колективних та індивідуальних членів, серед яких вугільні об’єднання, підприємства чорної металургії, машинобудування, енергетики, транспорту, легкої та харчової промисловості, представники середнього та малого бізнесу, спільних підприємств, які діють у

Представники ДРВ УСПП входять до складу комітету з питань малого бізнесу при Донецькій ТПП, координаційних рад з питань підприємництва Донецької ОДА та Донецької ДПА, робочої групи з перегляду регуляторних актів облдержадміністрації.