3 Вересня 1939 р.).

[34]

Щоразу для мене абсолютно істинним залишається той факт, що всі спроби створити

божественну психологію, будь-які зусилля уявити собі ставлення Бога до мене,

збуджують у мені нездоланну недовіру. По суті, ми абсолютно не можемо прийняти,

що можемо яким-небудь ідеальним чином бути у Бозі, тобто поставити себе на Його

місце, щоб звідти звернутися до нас самих. Я далекий від того, щоб легковажити з

серйозних труднощів метафізичної і теологічної природи, які безперечно

випливають з такої неможливости, однак я повинен визнати, що застосування, яке

більшість теологів, щоб побороти труднощі, знаходить для поняття аналогії, на

мою думку, викликає дуже серйозні застереження. Зрештою, і моя позиція у цьому

питанні здається мені дуже сумнівною, непевною і далеко не задовільною (Нотатка

від 13 вересня 1934 р.).

[35]

Це слід було б поглибити і розвинути. Не може бути жодних сумнівів стосовно

того, що Берґсон має рацію, стверджуючи, що тут ми є у сфері в якій тривання

певним чином втілюється у те, що готує і веде до кінця. Однак, можливо, Берґсон

незважаючи ні на що, не кинув досить світла на те, що можна було б назвати

структурним аспектом цієї сфери дійсности (Нотатка від 13 вересня 1934 р.).

[36]

З моєї точки зору, ці зауваження мають велике значення, зокрема у тому, що

стосується метафізичного зв’язку, прихованого у священництві (абстрагуючись від

усяких різниць у віровизнаннях). Гадаю, що він дозволяє побачити прірву, яка

відділяє священика від мораліста. Як лише священик перетвориться на мораліста,

то він відразу ж почне суперечити собі як священику.

[37]

Абсолютно ясно, що це формулювання є неадекватним: те, що стверджує себе у

мучеництві, це не власне «я», а буття, котрого свідком стає власне «я» через сам

акт, котрим воно жертвує собою; і навпаки, можна стверджувати, що у самогубстві

навпаки, це «я» стверджує себе намагаючись відмежувати себе від дійсности

(Нотатка від 27 вересня 1934 р.).

[38]

Зв’язковою ланкою є той факт, що розмежування того, що всередині, і того, що

ззовні, має деякі перспективні наслідки, можливі лише там, де у гру входить

перспектива себе самого й іншого.

[39]

Лекція, прочитана у жовтні 1933 р. у Ліонському Філософському Товаристві.

[40]

«Le Monde casse’»

[41]

Лекція прочитана 4 грудня 1930 р. по просьбі Federation des Associations des

Etudiants Chretiens.

[42]

Philosophical Essays. с. 58.

[43]

«Dialektik der Geistes» с. 212.

[44]

На перший погляд, можна було б піддатися спокусі відповісти Вустові, нагадавши,

яке важливе місце у Декарта в його теорії пристрасти займає подив, однак чи

побачить він коли-небудь у ній той момент, через який ми входимо у метафізику,

чи те, що можна було б назвати сферою впливу, в котрій існування як таке

потрясає створінням? Твердження, яке було б дуже сумнівним.

[45]

Ibidid. с. 213.

[46]

Ibidid. с. 206.

[47]

«Фідеїст, — говорить він, — робить розпачливий стрибок у вічну ніч божества».

[48]

Naivitaet und Pietaet. с. 622.

[49]

Ibidid. с. 110.

[50]

Само собою зрозуміло, що Вуст чітко приймає факт занепаду (пор. напр. «Dial. der

Geistes». с. 311), однак ніщо так не суперечить цьому, як внутрішній оптимізм,

про який тут йдеться.

[51]

Naivitaet und Pietaet. с 128.

[52]

Ibidid. с. 129.

[53]

Ibidid. с. 132–133.

[54]

Ibidid. с. 133.

[55]

Ibidid. с. 136.

[56]

Подеколи важко не запитати: чи літературна діяльність як така не, — за винятком

чистої лірики, — спрямована проти якоїсь фундаментальної непорочности душі, що

зрештою явно не стосується ні музики, ні пластики.

[57]

Naivitaet und Pietaet. с. 161.

[58]

Ibidid. с. 151.

[59]

Ibidid. с. 139.

[60]

Ibidid. с. 163.