6.4. Б. Спіноза та г. Лейбніц -тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б. Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спіно-зу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.

Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскільки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.

субстанція єдина і всеохоплююча, включає в свій зміст всі можливі явища дійсності мислення і протяжність постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід 'ємними якостями) єдиної субстанції у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне мислення і уся реальність в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаються всі речі та явища - модуси, різні міри поєднання - мислення і протяжності людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі

Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почутгя, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня. Перший - це чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим ступенем є судження розуму і отримання думок. І третім - істинне (інтуїтивне) і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду.

Здавалося б людина приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість - воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.

Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання - інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.

СУБСТАНЦІЯ	Б. Спінози	Г.Лейбніца
	єдина (Бог тотожний природі) має атрибути: протяжність і мислення у своїй суті незмінна	множинна (частинки - #— монади) кожна монада є єдністю ф__ духовного і тілесного динамічна, змінна: ніщо ф— у світі не повторюється		СУБСТАНЦІЯ

Німецький філософ Г. Лейбніц (1646 - 1716) захоплювався філософією Б. Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б. Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії - принцип "усезагалышх відмінностей": у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).

Лейбніц постулює положення, згідно з якими між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На "лінії точок" немає пропусків, кожна річ "прилягає" до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності, ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципу неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності), - ніколи його не досягає. Тому Точка - це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія -границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій - це дуже "по-

вільний рух"), а в пізнанні омана постає як дуже «мала» істина. На часи Г. Лейбніца цей принцип мав евристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).

Недосяжністьлуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами немає порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утримує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі сам о досконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальноїдосконалості.

Г. Лейбніц постулює також принцип усезагального зв язку, коли взаємозв'язок постає як "наперед встановлена г армонія" і випливає з принципу неперервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ; під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади Г. Лейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого "втрачати"). Вони не фізичні точки (останні подільні), не математичні (вони абстрактні, не реальні), а особливі - "метафізичні", тобто надфізичні, водночас і тілесні, і -духовні. Монади дуже активні.

Вони породжують ■ духовний рух, ■ матеріальний рух і ■ фізичні процеси.

Існують три класи монад: ♦ перший становить неорганічний світ, ♦ другий - світ тварин і ♦ третій клас - це люди, причому кожному подальшому класу притаманні риси попередніх.

За Г.Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад — ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. І тому його монадологія вступала у протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино самодосконалого.

У філософії Г. Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з «наперед встановленої гармонії», Г. Лей-бніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г. Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою вплинули на формування філософських поглядів /. Канта та Г. Геґеля.

Б.Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі та суспільні стосунки

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623 - 1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні.

Людина - це '''мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог. Вже згаданий вище англійський філософ Т. Гоббс розробив свою теорію суспільного життя та держави, яка суттєво вплинула на подальшу громадську думку.

Особливу увагу приділяє Т. Гоббс дослідженню людини. На противагу Аристотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т. Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі. Ця суспільна угода передбачає створення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі.

Концепція суспічьної угоди Т. Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, поступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.

Цей спільний людський витвір - державу - Т.Гоббс вважав найскладнішим та найпотрібнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер є те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб дотримуватися «природних законів»: сприяти самозбереженню суспільства; оберігати приватну власність; забезпечувати всім рівні права; сприяти збагаченню членів держави. Проте кращою державою все ж повинна бути монархія тому, що вона на вершину державної влади зносить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату.

Водночас Т.Гоббс вважав, що вихідна причина виникнення держави краще забезпечення природних прав конкретних людей не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип "дозволено все, що не заборонено. Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і державу він змальовує механістично; через це у пізнанні панує чуттєвість, а у державному правлінні - сила.

Ш.Л.Монпгеск'є (1689 — 1755) вважав, що у природі й суспільстві існує усезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії «природного права», Ш.Л.Монтеск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; «універсальність» цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш. Л. Монтеск'є про принцип розподілу влади - законодавчої, виконавчої і судової.

Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? Це питання намагався з'ясувати і Ж.-Ж.Руссо (1712 — 1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.

>   природним станом людини є об 'єднання людей у рівноправні спільноти

>   рівноправ'я порушила приватна власність, яка розшарувала суспільство на багатих і бідних

У нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності

На захисті приватної власності стоїть Ф. Вольтер (1694- 1778). Основні погляди Ф. Вольтера: не допускав критики приватної власності; ^був противником егалітаризму; О на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії; О царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гарантом яких є держава; ^раціонально побудоване суспільство - це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу.

У філософському доробку Ф. Вольтера є багато спільного з думками Д. Дідро (1713 - 1784), а саме: надія на "освіченого монарха"; критика деспотичного правління; аргументи за конституційну монархію. Д. Дідро, будучи прихильником теорії "суспільної угоди», висловлював також думки про «республіканську форму правління; «заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; «пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д. Дідро ґрунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок - молекул. Причина руху матерії - у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д. Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д. Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.

Подібних поглядів дотримувався і 77. А. Гольбах (1723 - 1789), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П.А.Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як «великих», так і «маленьких» людей; свобода — ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей.

Тема виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва, її теоретичне опрацювання знаходимо у К.Л.Гельвеція (1715 - 1771). Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства, К.А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовища. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншої у своїх пристрастях. Останні є результатом неповторного індивідуального оточення. Щоправда, індивідуалізм у К. А.Гельвеція не приводив до "війни всіх проти всіх", як у Т.Гоббса, а був просто фактичним змістом життя. Прагнення людей повинні скеровувати раціонально створені закони держави, або ці прагнення повинні відповідати здоровому глуздові (розумним законам природи). Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду окремої людини.

Представниками Просвітництва в Німеччині були X. Вольф (1678 - 1754), Г. Е. Лессінґ(1729 -1781), Й. Г. Гердер (1744-1803). X.Вольф викладав філософію в Галле (1706-1739) і Марбурзі, потім знову в Галле. Його особисте слідування високим моральним засадам, вміння донести складні філософські істини в доступній формі викликали у студентів захоплення і прагнення наслідувати учителя. У працях "Логіка, або Розумні думки про силу людського розсудку", "Розумні думки про Бога, світ і душу людини, а також про всі речі в цілому" X.Вольф, вихований на філософії Р.Декарта, Б.Спінози і, особливо, Г.Лейбніца, приходить до висновку, що пізнання оточуючого нас світу може здійснюватись раціонально тоді, коли кожна з наук буде мати чітко окреслений предмет дослідження і не "заходи-тиме" на терени суміжної. Прихильник освіченого абсолютизму X.Вольф: ■ в поміркованій формі проголошував теорію природного права;

■      був палким прихильником гуманізму;

■      завдання філософії вбачав у визначенні первинної основи існування всіх живих істот - Бога;

■      доводив, що немає таких процесів і явищ, яких би розум не зміг витлумачити.

"Школа Вольфа", представники якої працювали майже в усіх німецьких університетах, сприяла розвитку раціоналізму не тільки в Німеччині, а й у Франції та Англії.

Г.Е.Лессінґ був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом — це, за Г.Е.Лессінґом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінґа яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі «Натан Мудрий» (1779) Г.Е.Лессінґ різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини.

Й.Г.Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонування тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Це являло собою нові підходи у філософії Просвітництва, відкривало теоретичні можливості для пояснення різноманітності людської культури, яка не є шаблонною і не випливає з якогось єдиного для усіх «розуму», а є своєрідною для кожного народу. Світ для И.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному поясненню світу. Мова людини — результат досвіду й розумової діяльності. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як прояву Світового Духу. Щоправда, цей шлях не простий, а суперечливий, і на рівні окремих індивідів трапляється розходження мети з результатом дії.

■ У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, - це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням " якої є людина, повинні існувати також: і в суспільстві.

Висновки

Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки. Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.