§ 3. Елокуція ііі етап риторичного канону (Перетворення винайденого і в певному порядку розміщеного змісту в реальний текст з відповідним мовним оформленням)

Основою елокуції є риторичні тропи і риторичні фігури. Наскільки доречними є риторичні прикраси в судових виступах? Ще Квінтіліан писав: “Краса промови сприяє успіху; ті, хто охоче слухають, краще розуміють і легше вірять”. Відомий юрист П. Пороховщиков (П. Сергеїч) в праці “Мистецтво промови на суді” відвів риторичним тропам і фігурам главу “Квіти красномовства”, в якій доводить необхідність їх використання в судових виступах. Він відзначає, що слухачам для розуміння промови необхідно, щоб вона підкорила їх собі: “На шляху цієї кінцевої мети лежить три завдання: полонити, доказати, переконати. Всьому цьому служать квіти красномовства” [19, с. 48].

Риторичні тропи

  Троп (гр. “зворот”) – вживання слова чи виразу в переносному образному значенні. Розрізняють:

     тропи слів – метафора, метонімія, синекдоха, катахреза, металепсис та ін.;

     тропи речень – алегорія, перифраз, іронія, парадокс, натяк, літота та ін.

Промова, оздоблена тропами, має суттєві переваги: лаконічність при змістовності, емоційність, зрозумілість, легкість запам’ятовування, привабливість.

В роботі над тропами треба пам’ятати:

1)     образність не може замінити змістовну порожнечу;

2)      не буде зайвим чуття міри;

3)     необхідно уникати штампів, банальних зворотів;

4)     бути сміливим щодо використання неординарних образних зворотів.

Риторичні фігури

Фігури промови – це особливі форми синтаксичних конструкцій, за допомогою яких посилюється виразність промови, збільшується сила її впливу на слухача. Існують різні принципи типологізації риторичних фігур, оскільки їх нараховується декілька десятків. Наприклад, риторичні фігури поділяють на два типи: фігури виділення і фігури діалогізму.

Фігури виділення – конструктивні схеми, через які співставляються або підкреслюються ті чи інші сторони думки. Вони будуються через додавання, пропускання, повторення, видозмінювання, перестановки і т.д. слів, словосполучень або частин конструкцій.

Фігури виділення можна поділити на певні групи:

     фігури, в яких структура фрази визначається співвідношенням слів-понять в ній (антитеза, градація, тавтологія, синонімія та ін.);

     фігури повтору, які ґрунтуються на повторенні слів, словосполучень (анафора, епіфора, анадиплозис або стикування, оточення та ін.);

     фігури, що являють собою певні конструктивні схеми (паралелізм, хіазм, період та ін.).

Звичайно, що наведена класифікація не охоплює розмаїття риторичних фігур. Цей список можна продовжувати далі. Згадані фігури є найбільш поширеними в мовній практиці.

Інколи в літературі можна зустрітися з певними розбіжностями щодо визначення деяких риторичних засобів. Наприклад, іронія, перифраз визначається по-різному: і як риторичні тропи, і як риторичні фігури. Це пов’язано з тим, що в них є ознаки і тропу (переносне значення), і фігури (структурованість).

Фігури діалогізму – імітація діалогічних відношень в монологічній промові. Фігури діалогізму виконують важливу функцію активізації взаємодії ритора і слухача. Серед фігур діалогізації промови найбільш поширеними є: риторичний оклик; риторичне звернення; риторичне питання; введення чужої промови (сермоцінаціо, від лат. sermocinatio); заохочення і схвалення адресата (екзортаціо, від лат. еxhortacio); применшення власних вмінь, якостей; визнання власної помилки (мейозіс, від гр. meiosis); поступка, допущення (концесіо, від лат. concessio).

Фігури діалогізації спрямовані не лише на активізацію уваги слухачів, але й на встановлення взаєморозуміння і співробітництва між промовцем і аудиторією.

Детальніше про риторичні тропи і фігури можна прочитати в наступній літературі:

     Абрамович С.Д. Риторика загальна та судова: Навч. посіб. – К., 2002. – С. 214-245.

     Александров Д.Н. Риторика: Учеб. пособ. – М., 2002. – С. 27-50, 147-155.

     Ивакина Н.Н. Основы судебного красноречия (риторика для юристов): Учеб. пособ. – М., 1999. – С. 78-147.

     Клюев Е. Риторика (Инвенция. Диспозиция. Элокуция). – М., 1999. – С. 178-262.

     Сергеич П. Искусство речи на суде. – М., 1992. – Гл. І, ІІ, V, VІІ.

Хрия

Хрия (от др.-греч. χρεία) — термин риторики.

В классическом учебнике «Риторика» Н. Ф. Кошанского^[1], по которому преподавали этот предмет в начале XIX века, хрия рассматривалась как частная комбинация одного из 24 так называемых топосов — «общих мест», присутствующих в любом литературном сочинении. Одной из областей применения хрии являетсяамплификация. Наука риторики выделяет в составе хрии следующие основные части:

1. вступление

2. причина

3. противоположение

4. подобие

5. пример

6. свидетельство

7. заключение^[2].

Хрия, таким образом, есть некая совокупность приёмов для развития предложенной темы. В античные времена, когда ораторское искусство становится предметом системного научного осмысления, и возникает риторика, как наука «изобретения и расположения мыслей», первые риторы-теоретики начинают систематизировать эти способы. Используемые в учебных целях сборники хрий были популярны; древнейшие из них были составлены риторами Гермогеном и Афтонием.

Сам термин изобретение применительно к риторике имел не техническое, как сегодня, а специфически литературное значение, что видно из приводимых ниже цитат.