Риторика Стародавнього Риму

§ 3. Риторика середньовічного Заходу

Руйнування Риму та його цивілізації північними племенами, прагнення германських імператорів відновити Священну Римську імперію на зразок тієї, яка існувала в язичницькі часи, занепад моралі й духовне та матеріальне зубожіння населення не стимулювали високої культури проповідників. Та й Старий Завіт, перекладений латиною, Західна Церква тоді забороняла читати мирянам, побоюючись, що вони неправильно зрозуміють його зміст. Побоюючись єресей, римська курія стала видавати "Індекс заборонених книг". Церковне роз'єднання Заходу та Сходу (1054 р.) дуже послабило Церкву.

* * *

У VII—XIII ст. західна гомілетика перебувала у стані занепаду. Заслуговують на увагу хіба що збірки вибраних проповідей (гомгліаріг) Отців Церкви (Амвросія, Августина, Григорія Двоєслова, Василія Великого, Іоанна Златоуста). Ці збірки зберігалися в церквах; священики, які самі мало що могли й наважувалися сказати, буквально читали з них проповіді.

Власне, тієї пори в західній гомілетиці практично нічого нового не з'явилося, хоча назвати кількох обдарованих проповідників можна (Алан Агльський, Берпгольд Конспганський, Туго Сен-Вікпгорський, П'єр Абеляр, Бонавентура).

Водночас це не означає, що проповідь середньовічного Заходу не розвивалася. Вона була не тільки однією з найбільш масових форм словесності, а й єдиною живою формою публічної промови. Щоправда, вона створювалася латиною в монастирях, школах та університетах. Виголошуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства — італійську, французьку, іспанську тощо. Понад тисячі років латинська проповідь розроблялася стихійно, й лише у XIII—XVI ст. з'явилися посібники (ars predicandi), в яких простежується прагнення повернутися до античних (ціцеронових) традицій. Оскільки певний час західноєвропейська проповідь намагалася уникати античної байдужості до істини (якщо оратора не сприймають, то справа не в майстерності — він позбавлений благодаті); проповідь була вже не суб'єктивним твором, а ко-

121

ментарем до Писання; отож, апарат античної риторики "не спрацьовував"1.

Наприкінці XI ст. Алан Ліллський видав трактат "De arte praedicatoria" ("Про мистецтво виголошення"), в якому розписано матеріал за темами, потім подано коротку характеристику складу слухачів (лицарі, викладачі, судді, князі, прелати, ченці, вдови, діви тощо). Автор піклується і про стрункість побудови твору?.

Видатним гомілетом Заходу був Бернард Клервоський (1091—1153) — аскет за поглядами і вчинками. Він, наприклад, наказав забрати всі прикраси з церков м.

Мілану (Італія), де служив; його проповіді насичені вкрай негативним ставленням до розкоші й пишнот у богослужінні. Але, як не парадоксально, саме у своєму красномовстві Бернард Клервоський вражає пишнотою стилю:

"Ми, що пішли геть від людей, що ради Христа покинули все, що в світі манить і блищить, що для ока світле, для слуху миле, все ароматне, солодко-приємне, на дотик ніжне, — всі насолоди плоті відкинули ми, мов грязюку, аби досягнути Христа..."3.

Бернард Клервоський боровся проти зайвих, на його думку, прикрас у церквах:

"Зображають святого чи святу якомога краще, і вважають їх святими тим більше, чим більше накладено фарб... І до того ж поміщають у церкві не вінці, вбрані коштовностями, а цілі колеса, унизані лампадами, що не менш ніж лампади, сяють своїм коштовним камінням. Замість панікадил височать перед очима нашими якісь дерева, створені дивною майстерністю художника з тяжкої міді, що блищить коштовностями..."4.

Але коли в пору Високого Середньовіччя (XII— XIII ст.) Римська Церква досягла в західному світі статусу культурного координатора молодих національних держав, намітилося деяке піднесення культури проповіді. Красно-

1 Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. - С. 97-100.

2 Там само. — С. 99.

3 История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 4 т. — М., 1962. — Т. 1. - С. 281-282.

4 Там само.

мовство надихає, наприклад, на хрестові походи (Петро Пустельник). Після утвердження вчення Фоми Аквінсько-го (XIII ст.) в ролі офіційної філософії Римської Церкви встановився погляд на можливість осягнення істини "подвійним" шляхом — релігійним та науковим. Незабаром Західна Європа покрилася мережею університетів, в яких серед семи мистецтв знаходить своє місце й риторика.

Коли в XII—XIII ст. латиною було перекладено "Риторику" Арістотеля, в якій детально проаналізовано сприйняття слухача, це органічно зміцнило християнську тезу відносно того, що важливе не стільки мистецтво ритора, скільки сприйняття, результат промови.

Починаючи з XIII ст., з появою в Західній Європі університетів, проповіді складали та виголошували в освіченому середовищі, їхній композиції та майстерності оратора приділяли все більше уваги. Новий погляд відобразився в університетських проповідях, більш досконалих за композицією. Стали з'являтися підручники з гомілетики (artis prasdicandi). Так, у 1200 р. Александр Ешбі (Оксфорд) зазначає у своему підручнику, що проповідь має базуватися на розумінні, прихильності, увазі слухача, і складатися зі вступу, "розподілу", доказів і висновків.

Згодом Фома Сольсберійський (1210 р.) у підручнику, що претендував на узагальнення риторичних знань і досвіду ("Summa de arte praedicandi"), додає, що виступ має поділятися на шість частин:

молитва про Божу допомогу;

вступ до теми;

формулювання теми;

розподіл теми;

розробка виділених частин;

висновки.

Щодо необхідності детальніше розробляти "основну частину" твердив Річард Тетфордський (1245 p.), пропонуючи вісім її "модусів" (додатковий розподіл, виділення причини й наслідку, міркування, виявлення чотирьох алегоричних значень, наведення текстів для підтвердження, повтор-перифраза, вживання порівнянь і метафор, ужиток етимологічних пояснень — зі сфери походження певних слів).

123

122

А в XIV ст. усі ці настанови зміщуються, за словами М. Гаспарова, у "фантастично строкатий, але практично досить зручний" ряд1.

Проповідь "університетська" ("тематична") потіснила стару проповідь-гомілію, орієнтовану на простолюдина.

Проповідь у Західній Європі "була найбільш масовим жанром середньовічної літератури; вона стояла найближче до народного життя, і в ній була можливість виголошувати події конкретної дійсності. Проте це не так: проповідь несподівано міцно трималася за свої стародавні зразки. Крім того, існувала значна відмінність між проповіддю латинською мовою, зверненою до вузького кола духовенства (братії монастиря або капітулу церкви), і проповіддю народною мовою, зверненою до мирян; записували, як правило, лише проповіді першого типу з більш абстрактним змістом. Проте життя проникало і в проповідницьку літературу, тільки не з дидактичного, а з розважального боку: аби зацікавити слухачів, проповідник мусив використовувати як приклад житійні епізоди, оповідання про чудеса, а також притчі, що мали будь-який зміст, аби тільки вони були підставою для моральних висновків чи алегоричних тлумачень" (далі згадуються збірки типу "Учительна книга клірика" та ін.); спочатку таку установку засуджували, але з XIII ст. в діяльності францисканців і домініканців цей підхід було узаконено2.

Однак середньовічна західноєвропейська риторика не була наскрізь гомілетикою, церковною риторикою. Розвивалися судочинство, шкільна наука, суспільні відносини; вміння говорити й переконувати все більше цінувалося і поза стінами церкви. Цей процес починався непомітно, але тривав довго, і увінчався визнанням риторики як панівної наукової дисципліни, що посіла помітне місце в університетських програмах.

Зокрема юридичне красномовство Заходу в цю пору починає помалу підноситися. Протягом XI—XII ст. формуються юридичні центри в найбільших містах Європи.

1 Щодо його дуже складної системи див.: Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 101— 102.

2 История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1984. — Т. 2. — С. 507.

124

Невідомий автор складає в південній Франції юридичний трактат з римського права, названий "Витяг [з] Петра", з примітками між рядками і на полях. Вже не буква, а дух права починають розглядатися допитливими глосаторами (тлумачами). Виникають навіть школи, що змагаються між собою — Болонська та Равенська1.

І церковне, і юридичне красномовство розвивалися в річищі академічної схоластики, яка була замкнена в межах релігійної ортодоксії і яку прийнято ганьбити за пристрасть до абстрактних логічних моделей ("Скільки анго-лів може вміститися на кінчику голки?" "Чи може Бог створити такий камінь, який сам не зможе підняти?" то»-що). Та не будемо забувати, що ця схоластика культивувала призабуту від часів софістів діалектичну гру поняттями: "великою пошаною користуються "діалектика"! силогістичний метод міркування; в цілому схоластам притаманні копирсання в дрібницях і любов до диспутів, а не містицизм" 2.

Без схоластичної університетської риторики не було б академічного красномовства секуляризованої епохи -*• скажімо, лекцій Гегеля.

Про характер побутового гострого слівця західноєврот пейського Середньовіччя можна створити уявлення на основі того, що зафіксувала народна література цих часів, наприклад жанри фабльо (Франція).

Ось фабльо "Заповіт осла", в якому їдко висміюються ті, хто за гроші навіть осла поховає в освященній землі:

Не страшне тому покарання, Хто з грішми на суд прийшов: Християнином став осел, За гріх свій щедро заплативши3.

"Алегоричне середньовічне зображення Пані Риторики не залишало сумнівів в її неземній красі та всемогутності. Дама сиділа на пишному троні, як Regina Artium (Богиня Мистецтва), одягнена в сліпучу одежу, на якій було витка-

1 Жоль К. К. Философия и социология права. — К., 2000. — С. 124 —

125.

2 Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 452.

3 Зарубежная литература средних веков. — М., 1974, — С. 311.

125

но мовні фігури. З уст її росла яіягя, яка символізувала ornatus, або красу мови, причому не красу мови цієї окремої Дами, а красу мови взагалі.

Окрім лілії, як доповнення до неї, виростав з тих само уст і меч, що мав своє символічне завдання: слугувати наочним виразом найбільш разючої зброї людства — persua-sio, мистецтво переконувати. По обидва боки від цієї краси розташовано було найбільших ораторів і поетів минулого на чолі з Ціцероном і Віргілієм, причому більш Ціцероном, ніж Віргілієм"1.

Символи лілії та меча — традиційні символи Церкви. Меч, що "росте з уст" — атрибут Христа Другого Пришестя (див. Апокаліпсис); лілія — древній символ Богоматері (який утримався в Східній Церкві і втратився в Західній). Але тут ці символи вжито в іншому значенні: меч означає "слово практичне, риторичне", лілія — "слово поетичне", "правду та поезію". Західноєвропейське середньовіччя підпорядковує риториці не тільки утилітарне слово, а й поезію, наслідуючи пізньолатинську традицію останніх століть існування Західної Римської імперії. Ця тенденція завжди мала своїх прибічників. І навіть нині, після неодноразових спроб розмежувати риторичне та поетичне слово, побутують теорії (здебільшого в лінгвістиці), що продовжують розглядати мовну діяльність як єдиний потік, а поетику та риторику як єдине ціле.

Поезії в цьому співвідношенні не надається особливих переваг.

Е. Клюев, автор найновішого посібника з риторики зазначає, що на згаданому малюнку Віргілія відсунуто на задній план порівняно з Ціцероном, оскільки поезія "є лише одна з форм красномовства, а не красномовство як таке"2.

Іншими словами, установка середньовічної писемності на "практичне" значення тексту, зумовлена передусім суто релігійним, а потім вже й чисто прагматичним підходом, відіграла основну роль у майбутніх філологічних теоріях.