7.2. Особливості візантійської риторики

§ 4. Риторика Київської Русі

Про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнського красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. Але відомо, що і в ту пору йому приділяли увагу. Це мало глибинні корені. Ще Геродот писав про "скіфів-землеробів", що вони всі виголошували біля царського вогнища присягу цареві, й в цьому акті поєдналися установки на політичне та юридичне красномовство.

З виділенням слов'янства як такого з індоєвропейської спільноти, в найдавніших фольклорних творах фіксуються промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів і власного народу. Відомо, що існувало судове красномовство: в процесі княжого суду можна бу-

128

до й звинувачувати, й оборонятися словом. Щоправда, якщо довести правоту було неможливо, з відчаю людина хапалася за розпечене залізо (так званий "божий суд" — вважалося, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).

А ось відомостей про релігійне красномовство язичницької Русі до наших днів не дійшло, хоча, за свідченнями старовинних істориків, волхви-жерці язичницьких культів мали сильний вплив на князів.

Проте чи не перший зразок релігійного красномовства, зафіксованого в літературній пам'ятці, — слово князя Володимира після хрещення киян:

"Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на нові люди Свої! Дай же їм, Господи, узнати Тебе, істинного Бога, як ото узнали землі християнські, і утверди в них віру правдиву і незмінную. (А) мені поможи, Господи, проти врага-диявола, щоб, надіючись на Тебе і на Твою силу, одолів я підступи його"1.

Стилізованість мови князя під церковну книжність може бути й плодом літературної культури більш пізнього літописця, але безсумнівно, що Володимир не мовчав після церемонії хрещення й сказане ним було саме релігійним словом. Християнство глибоко змінило натуру колись схильного до свавільності князя. Характерно, що прийнятий Володимиром після хрещення Русі юридичний кодекс містив заборону смертної кари, в той час, коли язичницька Русь широко культивувала навіть людські жертвоприношення.

Язичництво на праукраїнських теренах не дозріло до створення власної розвиненої міфології, тим більше — до втілення її в літературі та мистецтві. Культурна робота в її сучасних формах одразу ж почалася в Україні як утвердження християнської ідеї, що наклало відбиток на весь -духовний склад українського народу та його культуру.

Хоча грецькі та арабські письменники Середньовіччя розглядали Київську Русь як дику окраїну цивілізованого світу, насправді ж вона напрочуд швидко увійшла в коло європейських країн з прийняттям християнства і, аж до

Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 49.

129

5 2—129

татарської навали, була однією з найрозвиненіших країн тогочасної Європи. За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром. Тодішній німецький історик Адам Бременський вважав його суперником Константинополя.

Саме слов'янський переклад Біблії став помітною віхою у розвитку риторичного мистецтва України—Русі. А оскільки й майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровим своїм складом переважно була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов'ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розвинена та розгалужена система ораторських жанрів і розгалужена теорія риторики.

Про особливості риторичного стилю йдеться вже в "Ізборниках" Святослава (1073 p., 1076 p.). Риторична проза, орієнтація на практичні цілі панують в літературному та громадському житті Київської Русі.

Характерно, що аж до XVI ст. українська література не використовувала навіть віршових форм, органічно пристосованих для художньо-поетичних цілей. Біблію, щоправда, перекладали довго — від часів святих Кирила та Мефодія аж до пори Острозької школи (XVI ст.). Але основні її частини відомі були вже в Київській Русі, й вони послужили головною опорою для становлення давньоукраїнського красномовства. Особливо популярними в ті часи були Псалми, Притчі та Премудрість Соломонова, а також апраскосні (богослужебні) варіанти Євангелій протягом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церкви та низка житій святих, твори на історичні та наукові теми. Наприкінці XII ст. з'явилася навіть популярна хрестоматія "Пчела", що містила настанови та афоризми — переважно зі Святого Письма, патристики, але почасти й з античних творів (на основі грецьких антологій подібного типу).

Ось зразок риторики "Пчелы": "Волкъ, видевъ пастуха, едущи чюжи овци отаи в куче, и рече: о колика бысте голкы [гвалту] составили, оже быхъ то азъ сотворилъ?"1

Дослідники виділяють у риториці Київської Русі, так само, як у візантійській, два основних піджанри: дидактичний (повчальний) і панегіричний (урочистий)2.

Проте слід зазначити, що в Київську пору всяка промова (про'повідь, повчання, похвала тощо), по суті, називалася словом.

Політичне красномовство київського періоду, очевидно, набуло значного розвитку. У найвидатнішій пам'ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, відомому під назвою "Повісті тимчасових літ", — імітовано промови давніх державних діячів, що, очевидно, написано не стільки літописцем, скільки записано на основі фольклорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Нестор доніс до нас, наприклад, слово Ярослава Мудрого до своїх синів, що було його заповітом: "Й будете мирно живуще; аще яи будете ненавидно живуще, в распряхъ... то погибнете сами, и погубите землю отець своихъ и дедъ своихъ, юже налезоша трудомъ своимъ великымъ"3.

Завдяки Нестору, можна зробити висновок не лише про пафос слова, а й про важливі особливості тогочасного красномовства.

Слово, що мовилося до народу в загальноважливих ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Водночас "словом" стали називати й церковну проповідь. Згодом назве "словом" свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевра — "Слова про Ігорів похід".

Переважало в християнизованій Київській Русі, як і всюди в середньовічному християнському світі, релігійне красномовство. Риторичний за своєю природою й жанр житія святого (агіографія), хоча йому притаманні елемен-

Цит. за: Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956.-С. 44.

Черторицкая Т. В, Ораторское искусство Древней Руси // Красноречие Древней Руси (XI—XVII вв.). — М., 1987. — С. 8.

Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 23.

130

131

ти наївної художності. Але основна задача житія, яке Ю. Лотман назвав "масовою літературою середньовіччя" — повчати, давати приклад достойного, освяченого життя. Перше з власне українських житій — житіє князів Бориса і Гліба (XI ст.). Один з варіантів написаний згадуваним уже літописцем Нестором, будується не в останню чергу на виразних можливостях "слова". Так, христолюбивий св. Гліб, який просить убивців, посланих братом Свя-тополком, пошкодувати його юність, промовляє: "Не пожьнете мене от жития не созърела, не пожьнете класа, не уже созъревша, но млеко безълобия носяща"1.

Відомі також видатні оратори Київської Русі, наприклад: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж були вихідцями з нього.

"Слово про Закон та Благодать" митрополита Іларіона.

Будучи першим руським Київським митрополитом, Іларіон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. У "Слові" його з великою патетикою стверджується, що слов'яни "за благодаттю" отримали світло віри, що новозавітна віра вища за старозавітну, бо "благодать" є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсейові. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агарі, що передувала вільній Саррі в народженні сина для Авраама, але поступилася їй як законній дружині й пані своїй.

Стиль Іларіона — глибоко патетичний:

"B*fepa бо благодатна по всей земли распростреся, и до нашего языка русскаго дойде, и законное езеро пресыше, евангельскый же источникъ наводився, и всю землю по-крывъ, и до насъ проліявся. Се бо уже и мы съ всЬми христіанами славимъ Святую Троицу, а Іюдея млъчитъ .2

Особливо ж благоговійно згадує він князя Володимира, до якого звертається з величезною пошаною та ліричним, живим почуттям:

"Встани, о честная главо, от гроба твоего, встани, отряси сонъ! Неси бо умерлъ, но спиши до общаго всЬм встания. Встани, неси умерлъ, несть бо ти А'Ьпо умерти,

Хрестоматия по древней русской литературе. — С. 47. 2 Там само. — С. 32.

веровавшу въ Христа, живота всему миру. Отряси сонъ, взведи очи, да видиши, какоя тя ч*Ьсти Господь тамо спо-добивъ и на земли не безпамятна оставилъ сыномъ твоимъ. Встани, виждь чадо свое Георгия [Ярослава Мудрого, чиє ... християнське ім'я було Георгій], виждь утробу свою, виждь милаго своего, виждь, егоже изведе от чреслъ тво-ихъ, виждь красящего столъ земля твоей, и возрадуйся, възвеселися"1.

"Послання до пресвітера Фоми" Климента Смолятича. Літопис іменує наступного митрополита з киян, Климента Смолятича, книжником і філософом, якого ще на нашій землі не було. Послання стало відповіддю на нарікання Фоми, що Климент у своїх творах спирається більше на грецьких філософів Платона й Арістотеля, на поета Гоме-ра, ніж на Отців Церкви. У відповідь Климент, посилаючись на досвід найвидатніших риторів Візантії, обгрунтував необхідність алегорично-символічного витлумачення і Біблії, і природи. Власне, текст до нас дійшов у "тлумаченні" якогось іншого ченця — Афанасія, але й у такому вигляді він свідчить про висоту риторичної культури Київської Русі, про вміння "пытати потонку" Святе Письмо.

"Слово" Кирила Туровського. Народжений у сусідньому з Київським Туровському князівстві, Кирило став тут єпископом, і славу мав велику. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися у збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Іоанна Златоуста. Вони були відомі також у болгар і сербів.

Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним і виразним стилем.

Так, у "Слові на Антипасху" (тобто Фомину неділю) Кирило, дещо наслідуючи Григорія Назіанзіна, символічно обігрує весняне оновлення природи, вбачаючи в ньому паралель духовному розкріпаченню людей у християнстві:

"НьнгЬ солнце красуяся к высотЬ въсходитъ и радуюся землю огр*Ьваетъ, взиде бо намь отъ гроба праведное солнце Христосъ и вся верующая ему спасаетъ. Ныня лу-

1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 33.

132

133

на, сь вышняго сьсту пивши степени, болшему светилу честь подаваетъ: уже бо ветьхый законъ, по писанію, с суботами преста и пророки, Христову закону сь неделею честь подаетъ. Ныня зима греховная покаян!емъ престала есть и ледь нев*Ьрія богоразуменіемь растаяся; зима бо у язычьского кумирослуженія апостольскимъ учешемъ и Христовою B*kpoio престала есть, ледъ же фомина нев'Ьрія показашемъ Христовъ ребръ растаяся"1.

"Повчання" Володимира Мономаха. Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) "Повчання" до своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід і непересічну мудрість державної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, рівно як і богослужебної літератури, а також дидактичних творів візантійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Володимир наставляє своїх дітей у засадах християнської моралі, підносячись до великої виразності при винятковій простоті власного стилю:

"Всего же паче убогыхъ не забывайте, но елико могуще по сил'Ь кормите, и придавайте сиротЬ, и вдовицю справдите сами, а не вдавайте силнымъ погубити человека. Ни права ни крива не убивайте, ни повелевайте убити его, аще будетъ повиненъ смерти; а душа не погубляйте ника-коя же хрестьяны"2.

"Слово про Ігорів похід" — найвидатніша літературна пам'ятка часів Київської Русі, що відображає й реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про невдалий похід юного князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. "Слово..." водночас і риторика, і дидактичне повчання всякому властителю, як це мало місце вже в Біблії та заперечення того "епічного буйства", що характеризує богатирів язичницького типу (наприклад, Василя Буслаєва з давньоруської билини, що не вірить "ні в чох, ні в сон, ні в пташиний грай"). "Слово..." є блискучим зразком дидактичного твору, де використано всі виразні можливості риторики, художнього мовлення, аж до язичницьких образів та імен

1 Хрестоматия по древней русской литературе.

— М., 1973. — С. 61.

2 Там само. — С. 37.

богів включно — Хорса, Дажбога тощо. Це паралель до того, що робилося в європейських літературах, які не відкидали старовинну культуру (порівняйте, наприклад, настанови Василія Великого вивчати язичницьку мудрість). Але основний пафос цього твору в тому, що автор закликає до поміркованості й миру.

Стиль "Слова..." близький до народної творчості:

"На Немиз*Ь снопы стелють головами, молотять чепи харалужными, на Toirfc животь кладуть, віють душу от тЬла... Немиз-Ь кровави брезе не бологомъ бяхуть посЬя-ни, пос-Ьяни костьми руских сыновъ"1.

Як відзначав Н. Гудзій, "тут звертає на себе увагу звичне і в урочистій, риторичній проповіді симетричне розташування членів речення. Симетрично розташовані фрази, що закінчуються римуючими, точніше — ассоніюючими дієсловами, також часті у "Слові...":

"Всеславъ князь людемъ судяше, княземъ грады рядя-ше, а сам въ ночь вл'Ькомъ рыскаше..."2.

Після татаро-монгольської навали в XIII ст. загинули у вогні книги. Історичні долі східних слов'ян остаточно розійшлися. Майбутня Росія — північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї і формуючи за безпосередньої участі монголів тиранічну монархію3.

Правобережна Україна й, згодом, Галичина потрапили до складу Польсько-Литовської держави, Речі Посполитої, де українська культура зазнала неймовірних утисків. Спершу, в складі самого лише Литовського князівства, українська словесність була провідником цивілізації в на-пів'язичницькім краї: наприклад, статут князівства Литовського в XIV ст. написано староукраїнською мовою. У Литві поширювалося православ'я. Але після одруження князя Литовського Ягайла з польською королевою Ядві-гою Литву було окатоличено, православну українську культуру почали витісняти. Усе це призвело до визвольної війни Богдана Хмельницького.

1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 73.

2 Гудзий Н. К. Зазн. праця. — С. 134—135.

Про це, причому з певним ентузіазмом, говорив російський історик XX ст. А. Гумільов у книзі "Древняя Русь и великая степь" (М., 1989).

134

135

Церковне красномовство київського гатунку довго тримало свій високий рівень. Одним з найяскравіших його прикладів є "слова" епіскопа Серапіона Володимирського, виголошені в годину татарської навали в Дмитрівському соборі м. Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які навіки увійшли до скарбниці давньоукраїнської риторики.

Знамення майбутніх нещасть — сонячне й місячне затемнення, що були в Києві 1230 p., — голод та війну Серапіон пояснює як кару Божу за гріхи, закликаючи до покаяння:

"Разрушены божественныя церкви; осквернени быша сосуди священний; потоптана быша святая; святители ме-чю во ядь быша; плоти преподобныхъ мнихъ птицамъ сІгЬдь повержени быша; кровь и отецъ и братия наша, аки вода многа, землю напои; князии нашихъ воеводъ крепость ищезе; храбрия наша страха напольншеся, б'Ьжаша..."1.

Як підкреслив М. Гудзій, проповідник тут спирається часом на ритмічну організацію мови:

"землю нашу пусту створиша,

и грады наши плениша,

и церкви святыя разориша,

отьца и братію нашу избиша,

матери наши и сестры наши в поруганье быша..."2.

Неважко вловити інтонації народного, фольклорного плачу, вплив не самих лише візантійських риторичних прийомів, а й живого народного слова.

Монгольська руйнація культури не була тотальною, оскільки монголи прагнули більше налякати підкорені ними народи, ніж знищити, до того ж, в ті часи серед монголів було чимало християн-несторіан (єресь, що вийшла з Візантії й поширилася в кочових середовищах Азії). Більш того, монголи не брали податків з монастирів і церковних

1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 164.

2 Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956. — С. 196.

земель, і тоді стали люде оддавати і записувати на монастирі свої землі і своє добро, через що монастирі дуже забагатіли й розмножилися"1.

Природно, що давньокиївська культура багато що запозичує з візантійської, в тому числі й засади риторики та гомілетики. Як справедливо зазначав М. Грушевський: "Се було якраз тоді, як культивована західно-римською культурою Німеччина підбивала своїм політичним і культурним впливом західну Слов'янщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східного Риму — Візантії. Се було зовсім природно — Візантія була близша географічне, а культура її — і духовна, і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом, як над Німеччиною сходила блідонька зоря"2.

В основному Київська Русь запозичує у Візантії прийоми духовного красномовства, причому "азіаністського", біблієзованого типу, й навіть, як ми бачили, князівські промови та настанови в старих книжках передано тим стилем.