Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Документ Microsoft Word (9).docx
Скачиваний:
101
Добавлен:
20.02.2016
Размер:
209.07 Кб
Скачать

Риторика[

Рито́рика — це наука про способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає його структуру, найпридатнішу для зрозумілого й аргументованого викладення думки.

Історія

Риторика є однією з найдавніших наук, її виникнення припадає на античні часи. Вона була засобом захисту і звинувачення на судовому процесі. Найвидатніші теоретикириторики були в Греції, а практики — в Римі. Засвоєння риторики вважалося необхідною підготовкою в Стародавній Греції та РиміГромадяни Давньої Греції могли самі себе захищати в суді, а щоб захист вийшов вдалим, вони зверталися до фахівців, чиїм ремеслом було складання промов. Ораторське мистецтво розвивалося й у Давньому Римі. Відомий давньогрецький оратор Арістотель розрізняв три способи переконання:

  • логічний

  • емоційний

  • етичний.

Найвидатнішим римським оратором був Цицерон, він досягнув високої майстерності у складанні й виголошенні промов, став автором трактатів про ораторське мистецтво.

У середньовічній Європі риторика була перш за все мистецтвом християнської проповіді. Разом з діалектикою і граматикою риторика становила тривіум — базову частину навчального плану в середньовічній освіті. Її правила були пристосовані до середньовічних форм, таких, як проповіді і правові документи. На землях Київської Русі ораторське мистецтво розвивалося під візантійським впливом.

У києворуських пам'ятках деякі положення з риторики зустрічаються в Ізборниках Святослава 1073 і 1076. Видатними ораторами були ІларіонКи­рило Туровський (11—12 ст.). В 16—17 ст. ора­торські мистецтва вивчали в братських школах і Києво-Могилянській колегії. Спочатку навчання відбувалося за латинськими підручниками періоду ан­тичності. Найдавнішим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській колегії, був курс «Orator Mohileanus»(«Оратор Могилянський») Йосифа Кононовича-Горбацького (1637), написаний латинською мовою за зразком праці Цицерона «Поділи ораторсь­кі».

В середині 17 ст. Йоаникій Галятовський упер­ше створив курс риторики українською мовою, орієнтований на укладання церковних проповідей — трактат «На­ука, албо способь зложеня казаня»; він уміс­тив його разом із зразками казань у своїй книзі «Ключь разумѣнія» (16591665). Йоаникій Га­лятовський, Антоній Радивиловський таЛазар Баранович своєю проповідницькою практикою сприяли перетворенню української проповіді в літературний жанр. Наступне покоління українських проповідників — Стефан ЯворськийДимитрій ТупталоФеофан ПрокоповичГеоргій Кониський — розвинули панегіричний жанр.

Риторика розробляла теорію мовного стилю. Авторам українських риторик близькою була ідея, що прийш­ла з античності й дістала широкий розвиток у стінах Києво-Могилянської колегії, про три ораторські стилі («слоги») — високий, середній і низький, на які мовний матеріал членувався за ступе­нем образної ускладненості, а отже й естетичного сприйняття. Посту­пово правила та прийоми риторики були перенесені на інші прозові жанри, її основний розділ — учення про словесне вираження — увійшов складовою частиною до мовознавства й теорії літератури (стилістика). Інші розділи риторики з часом втратили практичне значення. На сучасному етапі розвитку риторики відбувається піднесення всіх її жанрів, створюється багато посібників ораторського мистецтва.

Сучасна риторика

На зламі XX сторіччя відродження риторичної думки позначилося заснуванням факультетів риторики у навчальних закладах, а також формуванням національних та міжнародних риторичних професійних організацій. Теоретики загалом погоджуються, що вивчення цієї науки відродилося значною мірою завдяки поновленому визнанню важливості мови й уміння переконувати в дедалі більш насиченому засобами масового зв'язку XX столітті. З початком панування реклами та мас-медіа, як-отфотографіятелеграфіякінорадіо й телебачення, зросла роль риторики в житті людей.

Викладання риторики в Західній Європі і у США поновилося з кінця 50-х років XX сторіччя. А з появою таких шкіл, як група «µ» («Мю») у Бельгії та Франції, риторику взагалі почали вважати одним із найцікавіших, найактуальніших і найперспективніших напрямів функціонально-комунікативного підходу до вивчення мови.

До визначних теоретиків сучасної риторики належать Хаїм ПерельманГенрі ДжонстоунКеннет БеркМаршалл Маклуен та І. В. Річардс.

Риторика з напівсхоластичної науки про пишне мовлення (так її витлумачували в середньовіччі) стає наукою про ефективне спілкування у всіх можливих життєвих комунікаціях. Сприйняття риторики в такому ключі обумовлює потребу її вивчення на всіх рівнях здобуття освіти. Шведський професор Хосе Луїс Рамірес, вважає риторику основою не лише освіти, а й громадянського суспільства.

У сучасній філософії та лінгвофілософії з'явився напрям комунікативної філософії. Його ідея — так звана ідеальна комунікація, або трансцедентна прагматика і трансцедентна риторика. Представники цього напряму (Юрґен ГабермасВітторіо Гесле та інші) стверджують, що гармонійне суспільство може існувати тільки тоді, коли воно послуговується ідеальною риторикою. Ідея риторики ефективного спілкування та трансцедентної прагматики полягає в тому, щоб якнайбільше членів суспільства були озброєні риторичними знаннями і, спілкуючись між собою, доводили це суспільство до гармонії. Тобто комунікація між різноманітними суспільними осередками, організаціями, установами має бути не конфронтативною, а толерантною та ефективною. Ідея толерантності спілкування ґрунтується на багатьох чинниках, найважливішим серед яких є засвоєння риторичних умінь і навичок.[1].

Нині дуже мало уваги приділяється риториці. Це, можливо, одна з причин того, що в нашій країні немає стійкої і виваженої політики демократії. Сучасна риторика — це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх задля того, щоб створити ефективне висловлювання. Ефективність мовлення визначається втратами в процесі передавання ним від мовця до слухача інформації всіх трьох типів, притаманних мовленню: поняттєво-логічного, оцінного (+ або -) й емоційного. Доцільність мовлення — це його відповідність головній меті мовця, його мовленнєвому наміру. Впливовість мовлення — це його здатність розбудити розум і почуття, спонукати слухача спочатку прислухатися, прихильно та зацікавлено, а тоді прийняти те бачення навколишнього світу, яке йому запропонує мовець.

Навчання риторики

Концепція шкільної риторики як навчального предмета реалізована в навчальних посібниках для 1-11 класів Т. А. Ладиженської. Основна мета шкільної риторики - навчання успішному спілкуванню . Так само, основи риторики вивчають у ВУЗах, в основному на філософських, педагогічних та інших гуманітарних факультетах. Для тих , хто потребує вивчення техніки публічних виступів в більш старшому віці , ринок освітніх послуг Росії і України пропонує велику кількість тренінгових програм і курсів з риторики . Навчальні курси з вивчення прийомів риторики можуть бути державними : Московський педагогічний державний університет ( Москва); державний університет ім. Н. І. Лобачевського ( Нижній Новгород) ; інститут підготовки кадрів - курси публічних виступів (Київ) , а також комерційними (університет риторики та ораторської майстерності , школа красномовства , навчальний центр " Синтон" , школа жорсткої риторики тощо). Відвідуючи подібного роду курси та тренінги з риторики , можливо освоїти основні правила і техніки публічних виступів , позбутися страху перед аудиторією , якісно поліпшити дикцію і вимову , відпрацювати основні засоби захисту від диверсій і прийомів «чорної» риторики. Також , на курсах і тренінгах навчають аргументувати , переконувати і відстоювати свою позицію , контролювати своє невербальне повідомлення , тримати паузи , запалювати й надихати слухачів тощо. [2]

Закони риторики

I. Концептуальний закон – базовий закон риторики, який становить перший крок мовленнєвого циклу – винайдення задуму, ідеї (створення концепції).За своєю суттю цей закон передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета. Повноцінна, нормальна мисленнєво-мовленнєва діяльність людини починається з оволодіння нею концептуальним законом .. Задум (концепцію) можна порівняти з образом людини на гірській вершині, з якої їй вдається побачити й осмислити те, що вона не спроможна зрозуміти, будучи “внизу” (на своїй галявині), бо не здатна охопити цю “галявину” (предмет, проблему) цілісно. Як же навчитися грамотно створювати задум – концепцію?

Концепція (в риториці) – це система знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі. Вона – першооснова мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Процес розробки концепції складається з такої послідовності дій:

  1. Своє бачення суб’єктом предмета (теми),

  2. Аналіз теми (предмета), тобто вибір проблем для вивчення.

  3. Прилучення до цінностей людського досвіду по вивченню обраної проблеми.

  4. Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки (чуже + своє) і формування позицій.

Д. Карнегі писав: “При підготовці декотрих тем дуже рекомендується дещо прочитати, з’ясувати, що робили й говорили інші з того самого питання. Але не починайте читати раніше, ніж Ви не вичерпали власних думок. ...Справжня підготовка полягає в тому, щоб видобути щось із себе, підібрати й скомпонувати власні думки й оформити власні переконання. Не робіть властивої майже всім помилки – не робіть спроби торкатися у невеликій промові надто великого кола питань! Візьміть один чи два аспекти теми й спробуйте висвітлити їх грунтовно”.

II. Закон моделювання аудиторії. Передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції. Важливий момент – оцінка лекційної ситуації з позиції оратора й аудиторії. Кожен з них прогнозує ситуацію, спираючись на свій досвід,тому ораторові слід знати існування своїх і чужих “зон небезпеки”, вміти їх попередити, делікатно поводитися. ...Аудиторія створюється не одразу і не швидко. Досвідчений оратор прагне тримати в полі зору свою аудиторію, особливо її небезпечні зони (острівки шуму, відволікання тощо). Для цього автор готує набір цікавих фактів, гумористичних історій, змінює тональність розмови, виключає або адаптує складний матеріал. При незбіганні оцінок з боку аудиторії та оратора слід зберегти здатність до вирівнювання психологічного клімату. Значимість закону моделювання аудиторії полягає не лише в тому, що на його основі можна створити цілісний психологічний портрет аудиторії, але і в тому, що цей закон відкриває можливість подальшої роботи з цим портретом (допомогти аудиторії оволодіти найбільш глибоким рівнем розуміння проблеми, створити умови для актуалізації в людини її позитивних якостей, зняти морально-дисциплінарний мотив і викликати емоційно-естетичний та пізнавальний мотиви, перевести байдужість, конфліктне ставлення у русло конструктивних стосунків). Закон моделювання аудиторії дозволяє побудувати наступний крок “запуску” концепції – виробити стратегію її реалізації.

III. Стратегічний закон. Стратегія (програма дій) становить собою варіант реалізації концепції та характеризується такими ознаками: динамічність, гнучкість, варіативність. З яких компонентів складається стратегія?

  • - визначення цільової установки;

  • - вичленування з концепції запитань, розрахованих на певну аудиторію та їх аналіз;

  • - формулювання тези (системи коротких відповідей суб’єкта на поставлені запитання).

Свої міркування на заключному етапі роботи по формуванню стратегії суб’єкт повинен побудувати у вигляді тези. Тезу ми розглядаємо як головну думку або згусток думок (стисле, лаконічне вираження роздумів суб’єкта з приводу обраних запитань), що розгортається суб’єктом у ході спілкування з аудиторією. Наявність тези дозволяє уникнути беззмістовного викладу концепції.

М.М. Сперанський: “...Кожне поняття, кожне слово, кожна (думка) буква повинні йти до свого кінця, інакше вони будуть введені без причини, вони будуть зайвими, а все зайве є нестерпним”.

IV. Тактичний закон передбачає систему дій по підготовці ефективної реалізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.

Аргументація – це засіб впливу одного суб’єкта на погляди та поведінку іншого. В основі лежить логічне обґрунтування тези шляхом доказу, переконання. Активізація передбачає таку послідовність дій:

  • - зацікавити аудиторію;

  • - викликати аудиторію на роздуми;

  • - вивести аудиторію на рівень обговорення.

Логіко-психологічний та психологічні прийоми на етапі обговорення повинні підкріплюватися аудіовізуальними прийомами (схеми, малюнки, графіки, відео-фрагменти тощо). Тактичний закон дозволяє суб’єкту знайти ефективні засоби впливу на аудиторію, завдяки чому здійснюється реалізація цільової установки. Розглянуті чотири закони риторики (концептуальний, закон моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний) спрямовані на розвиток інтелектуального центру, таких якостей, як самостійність, самокритичність, глибина, ерудиція, гнучкість, відкритість мислення. Знання й застосування цих законів сприяє розвиткові ефективного мислення. Отже, риторика перш за все вчить людину грамотно мислити.

“Перш, ніж випустити слова з нижньої частини голови, пропусти їх спочатку через верхню частину” (Цицерон).

V. Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дійовій словесній формі (ДСФ).

ДСФ – система комунікативних якостей мовлення:

  • правильність,

  • виразність,

  • ясність,

  • точність,

  • ємність,

  • багатство,

  • образність,

  • стислість,

  • доцільність.

Розвитку правильності мовлення сприяють тренінги (власні вправи), робота з різними словниками та спеціальною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення.

Виразність – якість, що впливає на емоції та почуття аудиторії.

Засоби виразності:

  • художня образність,

  • фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, дикція, темп мовлення),

  • приказки,

  • прислів’я,

  • цитати,

  • афоризми.

VI. Закон ефективної комунікації.

Контакт – це спілкування без перешкод, тобто вищий рівень спілкування.

З метою збереження контакту, становлення його необхідні такі дії:

  • - корегування підготовчого етапу під час спілкування

  • ; - управління поведінкою аудиторії;

  • - управління власною поведінкою.

У ході спілкування можна спостерігати таке психологічне явище, як “ораторський шок” (неприродна поведінка з боку мовця чи слухачів), для якого характерні знервованість, напруженість, скутість думки, мовлення і поведінки.

VII. Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності. Аналіз якості здійснюється на всіх етапах мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності:

  • підготовчому,

  • виконавському,

  • наслідковому (докомунікативному, комунікативному, посткомунікативному).

Аналіз ефективності (результативності) ступеня реалізації цільової установки проводиться на наслідковому етапі діяльності. Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяльності: на самоаналізі і аналізові інших. Самоаналіз є надзвичайно сильним джерелом розвитку особистості, бо дає можливість суб’єкту пізнати себе, виявити свої слабкі й сильні сторони. Причому етап самоаналізу виробляє в людини етичну звичку – шукати причину чогось перш за все у собі, а не в інших:

“Спершу слід відкрити себе, потім виправлятися ... Тому скільки можеш, сам себе виводь на чисту воду, шукай проти себе звинувачення! Спочатку виступай обвинувачем, потім – суддею і тільки під кінець – захисником. Іноді варто самому собі бути кривдником! Ти обурюєшся тим, що є на світі невдячні люди. Спитай у совісті своєї, чи знайшли тебе вдячним ті, хто надавав тобі послуги”. (Сенека)

Після того, як суб’єкт оволодів механізмом самоаналізу, він здатний повноцінно аналізувати інших. Отже, системно-аналітичний закон розвиває в людини такі якості, як самокритичність і відкритість мислення, мовне чуття, шанобливість, тактовність у ставленні до інших людей. Хоча системно-аналітичний закон завершує риторичну формулу (P=К+А+С+Т+М+ЕК+СА), однак він не робить її замкненою, застиглою, бо сам по собі символізує вічний процес удосконалення всього існуючого на землі.

Закони риторики - прийоми, які використовуються в мові для досягнення загальнориторичного ідеалу.

Риторика у мовознавстві та літературознавстві

У сучасній поетиці та семіотиці термін «риторика» вживається у трьох основних значеннях:[3]

Значення риторики в житті людини

Уміння переконувати співрозмовника, уміння правильно й красиво говорити, привертати увагу й здобувати довіру слухачів потрібне нам в усіх сферах життя. Володіннямистецтвом слова — одна з умов для досягнення успіху в багатьох професіях. Уміння складати й виголошувати промови необхідне юристові (риторика й виникла як мистецтво складання судових промов). Політик, що говорить грамотно й переконливо, викликає повагу й довіру громадян, тоді як ті політичні діячі, які не надають ваги цьому вмінню, легко потрапляють у кумедні ситуації.

У навчальній діяльності студентів і школярів риторична майстерність незамінна, бо вона допомагає правильно написати й захистити реферат чи наукову роботу, цікаво побудувати усну відповідь на заняттях.

Ораторське мистецтво використовується й у галузі реклами, адже її завданням є переконати можливих покупців вибрати саме цей товар чи послугу. Навіть повсякденне спілкування у колі друзів і родичів потребує певної майстерності, адже саме мова є основним засобом встановлення контактів між людьми.

Призначення

Риторику можна визначити і як науку, і як мистецтво. Головне її завдання — переконати слухачів у чомусь за допомогою слова, донести до них через промову певнудумку, змусити перейнятися якимись почуттямиМовою, що має переконувати, називав риторику давньоримський оратор Цицерон.

Отже, риторика — це наука про способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає йогоструктуру, найпридатнішу для зрозумілого й аргументованого викладення думки.

Риторика як мистецтво передбачає вміння добре говорити, грамотно будувати висловлювання й уживати слова. Це зумовлює зв'язок риторики з такими розділаминауки про мову, як стилістикаорфоепіясинтаксис та інші.

Окрім того, ораторське мистецтво — це й уміння говорити красиво, прикрашати свою мову. Цю особливість мистецтва слова відображає одна з його назв — «красномовство». Але навіть досконало володіючи мовою, оратор перш за все повинен мати що сказати, вміти добирати інформацію. Недаремно риторика на ранніх етапах свого розвитку поєднувалася з філософією, тобто слово не відділялося від думки.

Види публічних виступів

  • Академічне красномовство — це ораторські виступи науковців та викладачів, які доповідають про результати наукових досліджень, популяризують досягненнянауки, проводять лекції з навчальною метою.

  • Політичне красномовство — це виступи ораторів, що представляють певну політичну силу чи освітлюють суспільно-політичну ситуацію.

  • До церковного красномовства традиційно зараховують риторичні твори, що використовуються в практиці різних християнських конфесій.

  • Суспільно-побутове красномовство — це влучне висловлювання в гострій чи цікавій ситуації, а також урочисте слово з нагоди якоїсь важливої події.

Основні розділи класичної риторики

  1. Інвенція (винахід, вигадка) — перший розділ риторики, на якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювань, майбутнього вступу.

  2. Диспозиція (розташування, розміщення) — це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначення правил оперування ними.

  3. Елокуція (висловлююсь, викладаю) — третій розділ риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження теми виступу.

  • Елоквенція — підрозділ елокуції, який можна назвати серцевиною красномовства, тому що в ньому допускається використання різноманітних художніх засобів: епітетів, метафор, а також фразеологізмів і крилатих висловів.

  • Меморія (пам'ять, згадка) — наступний розділ риторики, призначення якого — допомогти оратору запам'ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві подробиці.

  • Акція (дія) — призначення цього розділу полягає у тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо.

    § 4. Види красномовства та сфери його застосування

       Розрізняють декілька видів красномовства: суспільно-політичне, академічне, судове, церковне, дипломатичне, військове, ділове.    Суспільно-політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію.    Суспільно-політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу або гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.    Справжньою колискою політичної культури і батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція. Політичне красномовство формується на ґрунті т.зв. епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот та панегірично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним та політичним. Так, Демосфен був яскравим представником епідектичної урочистості й, водночас, гостроактуальним політичним оратором. Після македонського завоювання активність політичних сил знизилася, що призвело до швидкого занепаду політичного красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку. Словом оратора на агорі (місце публічного зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних ініціатив, долі цілих країн і народів.    Політичне красномовство, як правило, пов’язане з соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів і партій. Через це політичний оратор є ангажованим (“завербованим”). Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тієї чи іншої проблеми, але сама проблема залишається надособистісною. Це визначає підвищену ідейність політичної промови. У нинішній Україні, де змагаються за владу більше сотні політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строкатий, що відбиває складність та багатобарвність духовного життя українського громадянина.    Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програми в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби домогтися бажаної політичної мети. Проте відповідальність політичного оратора дуже велика, адже політичний оратор мобілізує до активної діяльності тисячі людей і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століттями; вміння вести політичну боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента не з’являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в Україні переконливо свідчить, що оратор-політик мусить терміново вивчати основи ораторського мистецтва, починаючи хоча б з доброго знання державної мови.    Політичне красномовство диференціюється на такі основні жанри: політична промова, доповідь, виступ, огляд, бесіда. Вони різняться більшим чи меншим обсягом та вагомістю змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується звичайно на партійних засіданнях й окреслює стратегію політичної діяльності даної партії. Політичні виступи можуть проводитися в підвідомчих даній партії осередках освіти, дитячих закладах типу скаутських чи піонерських і розрахована на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ чи промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо — наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді.    За сферою функціонування політична промова диференціюється на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій або соціальних перетворень широке розповсюдження знаходять мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає інтерес до парламентського красномовства. У наш час швидко розвивається як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу, патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні випадки, коли слово було рівноцінне зброї.    Особливого значення політичне красномовство набуває в умовах широкого тиражування його засобами масової комунікації — преса, радіо, телебачення.    Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки.    Сфера його застосування — шкільна (різних рівнів) та наукова аудиторія. Слово походить від грецького “акадєjuia” — так називалися сади, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим почали називати філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості. У Європі академічне красномовство динамічно розвивалося в середньовічних університетах. Тоді воно існувало в лоні схоластики, яка успадкувала від античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту воно набуло в після-ренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ускладнилася робота вищої та середньої шкіл, виникала наукова педагогіка (ян Амос Коменський).    В Україні зародження академічного красномовства пов’язане з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча тут теж були дуже відчутні релікти схоластики. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський т. ін).    Видатними представниками українського академічного красномовства були М.Максимович, М.Костомаров, В.Єрмаков, Феофан Прокопович.    Головні риси академічного красномовства — доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. Наука, як відомо, є точним описуванням реальних, матеріальних явищ світу. Наукове описування цих явищ в усному слові і живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мусять бути донесені до громадськості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас школярі та студенти мусять опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладення. Звичайно ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний складності об’єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важко доступні навіть молодим ученим, не кажучи вже про школярів. Адаптованості матеріалу до свідомості учнів сприяє використання різноманітної наочності, в першу чергу — із застосуванням технічних засобів.    До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.    Лекція — основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог викладача без зворотного зв’язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а розглядає різноманітні точки зору, які існують у науці, що можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.    У рамках кожної наукової дисципліни можна формувати цикл лекцій, які відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та дозованості навчання (вступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов’язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).    Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу.    Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію, обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор пов’язаний законами писемної форми — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів включно.    Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.    Судове красномовство виникло в Давній Греції як апології — промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи-софісти. Тоді не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. В античні часи роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши його красномовно перед судом. Логографи-софісти постали внаслідок того, що не всі вміли себе оборонити. Інколи, правда, замість звинуваченого дозволяли виступати іншій особі, але обов’язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ та висновки були типовими шаблонами.    Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний “захист самого себе” поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово у процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку.    Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення. Судова промова — це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.    Цікаво, що в одній з праць російського автора П.Сергеїча (Пороховщикова), створеній на рубежі ХІХ–ХХ ст. (“Искусство речи на суде”), юридичне красномовство розглядалося не лише як підготовка промови для судового засідання (юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, експертиза та ін. становлять тут лише матеріал для промови). Автор наголошує на потребі вирішення загальнориторичних питань: про чистоту мови; про її ясність; про непотрібність витончених, заплутаних зворотів; про пафос; про увагу слухачів; ціла глава — “Квіти красномовства” присвячена мовним прикрасам (антитеза, метафора, порівняння і т.д.).    “Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови”.    У суді виступають з промовами прокурор (обвинувач) та адвокат (захисник). Звичайно визначають прокурорську (звинувачувальну) та адвокатську (захисну) промови. Крім того, у судових суперечках часом беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їх представники); потерпілий та його представник, нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни або піклувальники.    Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі, які допомагають об’єктивно змалювати стан справи. Судова промова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.    Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напуття, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.    Основним жанром церковного ораторства є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та інші інтереси людини стають “крупнішими”, узагальненими. Політичний чи інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний зв’язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського, світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить “ілюстрацією” для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.    У церковній практиці здавна усталилося читання Нового Завіту відповідно до річних свят та повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, які в сумі своїй підпорядковані розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об’явлення. В усьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов’язаний з тим, про що говорилося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виголошуватиметься потім.    Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини.    Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації.    Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, які відігравали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте красномовство, згідно з античними класифікаціями, часто ідентифікували з політичним.    Урочисте красномовство від початку містило в собі жарти й іронію. Так, Горгій виголосив промову на “захист” міфологічної героїні Єлени, яка зрадила свого чоловіка Менелая, що й спричинило Троянську війну: виявляється, Єлена, що втекла від чоловіка з Нарисом, не заслуговує на осуд... Захист ґрунтується на софістичній тезі, що істина — річ “відносна”...    У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство (“Нікомахова етика”), яке називали тоді гомілетикою (пригадаймо: грецький письменник римської пори Плутарх в “Застольних бесідах” називає гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бенкету).    Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам’яті афінських синів, що полягли в бою). Віршова форма утворила в цій сфері особливий жанр лірики — епітафію (“У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро”).    Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не лише у вирі подій сьогодення, а живилося епі-дектичним та політичним красномовством: це природно, бо політика й побут інколи невловимо переходять одне в одне.    Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тієї чи іншої особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.    Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов’язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічна основа тут може бути послаблена; панує емоційна стихія. Ораторові не обов’язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне слово). Зате оратор щедро черпає приклади з життєвого матеріалу, з фольклору (наприклад, стихія анекдота). Стиль може бути від урочисто-величального (наприклад, на похороні) до “зниженого”.    Важко класифікувати численні приклади гострого та переконливого слова в побуті: це може бути “дискусія” про ціну краму на базарі, сварка двох сусідів чи залицяння хлопця до дівчини. Але очевидно, що сфера застосування красного слова тут справді безмежна.

  • Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

    Оставленные комментарии видны всем.