4.1. Гоніння євреїв

У 1492 р. було підписано указ про вигнання взагалі євреїв із усіх володінь іспанських панів. Цей указ для євреїв був цілком несподіваний. У результаті число новонавернених християн в 2-3 рази перевищила кількість правовірних євреїв. Протягом усього XV ст. вживалися заходи які роблять життя іспанських євреїв неможливим. Місцеві органи влади намагалися виключити можливість контакту євреїв з християнами. У 1480-х роках стало особливо помітно зменшення кількості правовірних євреїв в Іспанії, а скарбниця тим часом дуже добре поживилась з податків що накладаються на єврейські сім'ї. З появою інквізиції гоніння посилилися. Всі ці заходи мали психологічне значення нагнітання в країні напруги та ненависть до іудейського народу.

Рішення про вигнання взагалі євреїв було з діяльністю інквізиції і впливом на королівських осіб Генерального інквізитора Торквемади. Крім того, антисемітські настрої в масах, вироблені багаторічними проповідями, вплинули на прийняття цього заходу. Проте вирішальне значення для появи указу мали інтереси абсолютистської держави до загального з'єднання під єдиною релігією. Це пояснює і те, що указ з'явився відразу після падіння Гранади, що мало чималу роль формування Єдиного суспільства.

Більшість решти євреїв віддавали перевагу вигнанню, а не насильному хрещенню, всупереч сподіванням влади.

Величезні рухи мимовільних єврейських мас відбувалося по іспанських дорогах у напрямку до гаваней. Однак шлях був такий важкий через постійні грабежіві і обмани, що чимало воліли повернутися до Іспанії і прийняти християнство. Узагальнюючи думки різних істориків можна припустити, що людей в цьому русі було близько 100000.

Через кілька років після завоювання Гранади, маври зазнали гоніння за віру, попри забезпечення релігійної свободи умовами капітуляційного договору 1492 р. У 1502 р. їм наказано або охреститися, або залишити Іспанію. Частина маврів залишила батьківщину, більшість охрестилось; проте, охрестившись маври не позбулися переслідувань. В 1609 р. Вигнання євреїв, маврів і морисків, які становлять більше трьох мільйонів населення, до того ж найосвічченішого, працьовитого й багатого, призвело до за собою численні втрати для іспанського землеробства, в промисловості й торгівлі. Протягом 70 років цифра іспанського населення впала зі 10 мільйонів до 6.

Хименес знищив останні залишки єпископської опозиції. Інквізиція введена була під колонії і місцевості, залежні від Іспанії; переважають у всіх портових містах встановлено було відділення її, служили хіба що карантином проти занесення єресі. Іспанська інквізиція добулася Нідерланд й Португалії і послужила зразком для італійських і французьких інквізиторів. У Нідерландах її встановлено була Карлом V, в 1522 р., і було причиною відокремлення північних Нідерландів від Іспанії, при Филиппі II. У Португалії інквізиція введена була у 1536 р. і звідси поширилася напортугальські колонії в Ост-Індії, де центром її були Гоа[13, c.213].

За зразком іспанської інквізиційної системи, в 1542 р. у Римі заснована була «конгрегація святої інквізиції», влада якої безумовно визнана була у герцогствах Міланському і Тосканському; в Неаполітанському королівстві і Венеціанській республіці дії її підлягали урядовому контролю. У Франції Генріх II намагався заснувати інквізицію з такого самого зразку, а Франциск II, в 1559 р.. переніс функції інквізиційного суду на парламент, де при цьому створено було особливе відділення.

Дії інквізиційного трибуналу наділялися суворою таємничістю. Діяла система шпигунства і доносів. Щойно обвинуваченого чи навіть запідозреного залучалось до суду інквізицією, починався попередній допит, результати якого представляли трибуналу. Якщо останній знаходив що справа підлягає своєї юрисдикції, - що зазвичай і траплялося, - то донощики і свідки знову допитували та його показання, разом з усіма доказами, передавалися в руки домініканських богословів святої інквізиції.

Якщо кваліфікатори висловлювалися проти обвинувачуваного, його відразу ж відводили в секретну в'язницю, після чого між в'язнем і зовнішнім світом припинялися всякі зносини. Потім йшли 3 перші аудієнції, під час яких інквізитори, не оголошуючи підсудному пунктів обвинувачення, намагалися шляхом питань заплутати їх у відповідях і хитрістю витягнути з його свідомості признання в скоїних ним злочинах. Що стосується свідомості, він ставився до розряду «розкаюючих» і могло розраховувати на поблажливість суду; в випадок завзятого заперечення провини, обвинувачуваного, на вимогу прокурора, вводили до камери катувань, й тут вимогалось в нього свідомість у вигляді цілого ряду жахливих мук, які свідчать про надзвичайні винахідливості інквізиторів. Після тортури змучену жертву знову вводили в аудієнц-залу і тільки тепер знайомили її з пунктами обвинувачення, куди вимагали відповіді. Звинуваченого запитували, хоче той захищатися чи ні, у разі позитивної відповіді, пропонували йому вибрати собі захисника зі списку осіб, складеного його ж обвинувачами. Зрозуміло, що захист при таких умовах була більшою як грубим знущанням над жертвою трибуналу. Після закінчення процесу, що тривав нерідко кілька місяців, знову запрошувалися кваліфікатори і давали свою остаточну думку по цій справі, майже завжди - на користь підсудного.

Потім виговорювався вирок, який можна було апелювати доінквізиційному трибуналу або папі. Проте успіх апеляцій був малоймовірний. «Супрема» зазвичай не відміняла вироків інквізиційних судів, а успіху апеляції до Риму потрібно було заступництво багатих друзів, оскільки засуджений, чиє майно конфісковано, значними грошовими сумами не володів. Якщо вирок скасовувався, в'язня звільняли, але не матимуть будь-якої винагороди за випробування, приниження, і збитки.

Крім фанатизму і користолюбства, мотивом переслідування була й особиста помста окремих членів трибуналу. Якщо запланована жертва не могла вислизнути особисто від святого трибуналу: її немогли врятувати ні високе положення у церкві чи державі, ні слава вченого чи художника, ні бездоганно моральна життя. Перед інквізицією тріпотіли навіть пани. Її переслідувань було немогли уникнути навіть такі особи, як іспанський архієпископ Карранса, кардинал Чезаре Борджіа та інші. Всякий прояв незалежної думки переслідували, як єресь: бачимо на прикладах Галілея, Джордано Бруно, Піко делла Мірандола та інших[13, c.213].