3.1. Жорстокі порядки нової інквізиції

У стислі терміни інквізиція перетворилася на досконалу модель адміністративної піраміди, пристосованої до управління усією країною. У 1484 р. Торквемада встановив «Інструкції», які перетворилися на звід законів інквізиції. Відповідно до нього Генеральний інквізитор керував діяльністю всіх трибуналів. У розпорядження ради надходили всі штрафи і конфісковане майно, третину яких йшло у скарбницю держави, проте інша становила бюджет інквізиції. Усі служителі мали мати «чисту кров». Було також розроблена найдокладніша ієрархія посад і відповідальних осіб. Великою частиною були позаштатні працівники, тобто донощики, які публічно демонстрували свою близькість до Священного трибуналу.

Щоб привабити когось до відповідальності, зрозуміло, були потрібні підстави. Такою підставою на ділі віри служило обвинувачення однією особою іншої у належності до єресі, співчуття або допомога єретикам. Навпаки, той, хто відгукувався у призначений термін на заклик інквізитором і повідомляв йому інформацію про єретиків отримував нагороду. На такій проповіді інквізитор пояснював віруючим відмінності різних єресей, ознаки, якими можна знайти єретиків, хитрості, на які останні пускалися, щоб приспати пильність послідовників, нарешті, спосіб чи форми доносу. Сумна слава інквізиції, створила серед населення атмосферу страху, терору, і невпевненості, породжуючи хвилю доносів, переважно їх було побудовано на вигадках чи безглуздих і сміховинних підозрах. Люди поспішали «висповідатися» перед інквізитором з думкою насамперед захистити себе від звинувачень у єресі. Особливо старалися донощики, діяти з корисливих спонукань, з надією одержати за видачу єретиків частину їхнього майна.

Поруч із цими джерелами було ще одне, а саме: художні, філософські, політичні та інші літературні твори, у яких висловлювалися «крамольні» думки і ідеї. Невідповідність цих творів принципам католицької ортодоксальності служило більш як достатньою підставою щодо залучення їх авторів до судової відповідальності.

Найважливішим, найжаданішим способом отримати єретика вважалося не знайти його з допомогою третіх осіб, а змусити його самого добровільно з'явитися в інквізицію і покаятися, зректися своїх помилок, засуджувати їх і як свідчення своєї щирості видати всіх йому відомих одновірців, прибічників і друзів[6, c.268].

Було організовано «періоди милосердя», які були по своїй суті пастками для єретиків. Головна особливість судочинства полягало у таємності всіх етапів. Від обвинувачуваного вимагали каяття, яке виключало покарання. У ролі покарання застосовувався інтердикт, відлучення церкви, паломництво в святі місця, публічне покаяння, бичування, носіння ганебних знаків, в'язниця. Тюремний висновок найчастіше був довічним. Ув'язнені трималися у повній ізоляції, їх заковували в кайдани, годували хлібом і водою.

Зазвичай від арешту до вироку проходило близько трьох років, і підсудний був психологічно підготовлений визнати свою вину, якщо він «упирався», він вирушав у кімнату катувань. Відповідно до інструкції він міг піддатися катуванню лише раз. Найчастіше застосовувалося три види катувань: оборотами мотузки, водою і дибою. Усі покарання ділилися на дві категорії: для «мирних» й «буйних». Для першої категорії існували три типи покарань: духовні, фізичні та матеріальні. Для другої категорії було єдине покарання – смерть через спалення, щоб налякати народ. У перші пів століття, інквізитори приговорювали до смерті 40% всіх засуджених. Якщо ж єретик помирав до суд, або встигав приховатися, то спалювали його труп чи опудало заочно – «для вигляду».

Усі вироки з'являлися на аутодафе, видовище покликане налякати тисячі глядачів. Про майбутні процесії сповіщали все місто. Зранку дня страти, відбувалися ретельні приготування і потроювались великі декорації. О 7-й ранку зазвичай починалося аутодафе. Майданом рухалася процесія з монахів солдатів та засуджених, які поставали в «санбеніто», одязі що символізує ступінь їхніх провин. Засуджені ішли у порядку посилення їхніх провин за категоріями. Потім церква формально передавала кожного засудженого світській владі, які оголошували вирок. Потім єретиків засуджених до страти вели за місто та спалювали. Згодом їх санбеніто вивішували на міських стінах, що вважається символом позору[9, c.215].

У стислі терміни інквізиція перетворилася на досконалу модель адміністративної піраміди, пристосованої управління усією країною. У 1484 р. Торквемада становив «Інструкції», які перетворилися на звід законів інквізиції. Відповідно до нього Генеральний інквізитор керував діяльність всіх трибуналів. У розпорядження ради надходили все штрафи і конфісковане майно, третину яких йшло у скарбницю держави, проте інше становила бюджет інквізиції. Усі служителі мали мати «чистої кров'ю». Було також розроблена найдокладніша ієрархія посад і відповідальних осіб. Великий частиною були позаштатні працівники, тобто. донощики, які публічно демонстрували свою близькість до Священному трибуналу.

Щоб відрізнити по-справжньому навернених євреїв від удаваних, королі побажали задіяти інквізицію. Вони звернулися до Папи Сікста IV за дозволом створити її в Севільї, але той відмовив. У відповідь королівське подружжя за допомогою політичного і військового тиску змусило Понтифіка погодитися. Іспанська інквізиція відразу стала інститутом повністю підконтрольним Фердинанду і Ізабеллі. Вони призначали інквізиторів, згідно їх політичної лояльності, і керували їх діяльністю. У підсумку, після року такої активності, у Севільї було спалено на вогні 288 «удаваних євреїв», а їх майно конфісковано.

Багато іспанських єпископів закликали Папу зробити з цим що-небудь. У 1482 він окреслив межі діяльності іспанської інквізиції і засудив її надмірну жорсткість. Понтифік писав: «багато справжніх і вірних християн (…) були без будь яких законних причин кинуті до в’язниці, катовані і засуджені як єретики-рецидивісти». Сікст IV наказав королівській парі передати контроль над інквізицією в руки єпископів, але вони відмовилися. Іспанська інквізиція підпорядковувалася духівнику королівської сім’ї домініканцю Томасу Торквемаді – знаменитому персонажу, який став прообразом Великого інквізитора в романі Достоєвського «Брати Карамазови»[7, c.311].