Іпду 3

1. Станіслав Северинович Дністрянський народився в сім'ї директора місцевої учительської семінарії. Після закінчення Тернопільської гімназії (1888) та юридичного факультету Віденського університету (1893) продовжив освіту в університетах Берліна і Лейпцига. У 1894 р. за працю з австрійського приватного права "Трилітній реченець з § 1487, з. к. з. ц." дістав звання доктора права. З 1898 р. працював у Львівському університеті на посадах доцента, надзвичайного професора (з 1901 р.) і звичайного професора (1907—1918). З 1919 р. перебував в еміграції. Був одним із засновників Українського вільного університету в Празі, першим деканом факультету права і політичних наук (1921), ректором (1921—1922) і проректором (1923, 1933—1935) цього навчального закладу. Водночас працював у Німецькому університеті у Празі (1929—1933) та празькій Вільній школі політичних наук (1928—1930), співробітничав з Українською господарчою академією в Подєбрадах і Українським науковим інститутом у Берліні. У 1927 р. заочно обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук по кафедрі цивільного права і політики, але не зміг переїхати в Київ для реальної праці в Академії через труднощі з відповідним дозволом від польської влади, під юрисдикцією якої перебували в той час західноукраїнці. У 1932 р. після виходу з польського громадянства дістав чехословацьке громадянство, проте тепер переїзду завадила репресивна політика радянської влади щодо української інтелігенції. У 1933 р. після перенесення двох інфарктів відмовився від викладацької праці та активної громадської діяльності і переселився до Ужгорода, де збирався зайнятися адвокатською практикою і дослідженням звичаєвого права Закарпатської України. Помер після однієї з публічних лекцій від серцевого нападу.

Як громадський діяч С. С. Дністрянський користувався великим авторитетом (насамперед на західноукраїнських землях). Він був активістом національно-демократичної партії, послом (депутатом) найвищого австрійського представницького органу — Державної Ради у Відні (1907—1918). У парламенті вчений боровся за розвиток національної науки і культури, очолював депутатський "Український клуб", згодом входив до складу Української парламентської репрезентації, очолював з червня 1917 р. парламентську підкомісію з питань реформи цивільного права. З утворенням ЗУНР С. С. Дністрянський був обраний до її найвищого представницького органу — Української Національної Ради. Він брав активну участь у державному будівництві, зокрема підготував два проекти західноукраїнської конституції. Згодом він став одним із лідерів української еміграції.

С. С. Дністрянський очолював правничу комісію Наукового товариства ім. Шевченка, до якого вступив невдовзі після переїзду до Львова, брав активну участь у виданні "Правничої бібліотеки" (у 4-х томах, 1900—1909), був головним редактором друкованого органу історико-філософської секції товариства "Часопись правнича і економічна" (10 випусків, 1900—1912). У 1909 р. за його ініціативи було засновано Товариство україно-руських правників, яке об'єднало національно свідомих юристів Галичини і Буковини. Редагував у 1910—1913 pp. орган товариства "Правничий вісник". Згодом в еміграції вчений став одним із засновників, а потім і головою Українського правничого товариства в Чехо-Словаччині, що об'єднувало юристів-викладачів Українського вільного університету та окремих правознавців-практиків. Був організатором і активним учасником з'їздів українських правників у Львові (1914) і Празі (1926—1933).

Науковий доробок ученого складає понад 140 праць, що охоплюють проблеми державного, цивільного, сімейного і авторського права, окремі питання теорії та історії держави і права, деякі аспекти міжнародного приватного права. Вчений розпочав свою діяльність як цивіліст, але поступово все більше заглиблювався у загальнотеоретичні і навіть філософсько-правові проблеми. Практичні ж потреби розбудови української державності водночас примушували його братися і за вирішення питань конституційного права.

С. С. Дністрянський створив власну концепцію держави і права, яку виклав у багатотомному незавершеному курсі "Загальна наука права і політики" (Т. 1. — Прага, 1923), а також у низці інших загальнотеоретичних праць. Ця концепція у ряді положень співзвучна із сучасними теоріями громадянського суспільства і правової держави, ідеями соціально орієнтованої держави та пріоритету прав і свобод людини. В руслі соціологічного напряму у правознавстві вчений підкреслював соціальний характер норм і природних засад права.

Він вважав, що існують генетично обумовлені "органічні суспільні зв'язки", в основі яких лежить родово-економічна сполука — родина, рід, плем'я тощо. Проявом цих зв'язків є подружжя, договори, спадщина та інші поширені форми відносин між людьми. Подібні соціальні зв'язки старші за державу, не є її витвором, їх розвиток базується на внутрішній силі суспільства. Іншу групу складають "організаційні суспільні зв'язки" — церква, суспільні стани, класи тощо. Відповідно вчений виходив з первинності права порівняно з політикою, стверджував, що політика утворюється на основі вже наявних норм суспільного життя. Держава є вищим типом органічних суспільних зв'язків. Вона ґрунтується на територіальному принципі і, зберігаючи внутрішній суспільний лад, забезпечує свої цілі, підпорядковуючи цілі нижчих зв'язків (родин, родів, племен) своїй вищій меті. Але вона не повинна зачіпати внутрішньої сфери (автономії) родини, роду, племені, якщо вони відповідають вищим державним інтересам. Народ як окремий органічний суспільний зв'язок вищий за державу і має свою організацію з власними цілями. Але до органічних суспільних зв'язків належить лише такий народ (нація), в основі консолідації якого лежить національна свідомість, що нівелює всі інші станові й релігійні різниці і сприяє оформленню національної ідеї. Коли держава підтримує народ у досягненні його мети, вони виступають разом, а в іншому разі народ веде боротьбу з державою за своє самовизначення. Тим самим обґрунтовувалося, зокрема, право українського народу на самовизначення на своїй етнічній території. Своїм попередником учений вважав Антона Менгера, якого називав "творцем наукової конструкції соціалістичної держави (популярної робітничої держави)". Проте науковець не сприймав ленінський варіант соціалізму, вважаючи, що той в умовах диктатури пролетаріату базується на ще більшому примусі, ніж попередній лад. Його погляди були близькі до традиційного австрійського "катедр-соціалізму". Дослідники вважають, що на ці погляди також вплинули ідеї В. Вундта, Г. Ерліха, Г. Єлінека, Ф. Тонніса, Е. Штайнбаха, Р. Штамлера та ін.

Для історико-правових поглядів С. С. Дністрянського, найбільш яскраво виражених у курсі "Загальна наука права і політики", характерні прихильність до схеми української історії М. С. Грушевського, певна ідеалізація княжої старовини, яка ототожнювалася з народоправством, заперечення існування на східнослов'янських землях феодалізму сеньйорно-васального типу, різке розмежування української та російської державності. Остання, на його думку, була збудована на засадах орієнтального (тобто східного) деспотизму. Предметом дослідження вченого був великий період — аж до утворення і розвитку Радянської України і Радянської Росії, яким він дав досить зважену об'єктивну оцінку.

Основу конституційних поглядів С. С. Дністрянського становили такі найважливіші поняття, як обстоювання свободи людини, права українського народу на самовизначення в межах етнічної території, демократичного республіканського устрою, пріоритет суверенітету нації над суверенітетом держави. Ці погляди найяскравіше відбилися в його авторських конституційних проектах.

У цивілістичних працях ученого обґрунтовувалась ідея реформування австрійського права, приведення його у відповідність до нових суспільних відносин, узгодження інтересів держави, народу, суспільства, окремих соціальних груп тощо. Особливо великі заслуги вченого в обґрунтуванні концепції зобов'язального (облігаційного) права як окремої підгалузі австрійського цивільного права.

Науковець був одним з ініціаторів створення і унормування української правничої термінології, він особисто переклав українською мовою із застосуванням національної термінології низку австрійських цивільних законів.

У сучасних дослідженнях академік С. С. Дністрянський дістав визнання і як політолог, один з основоположників національно-державницького напряму в українській політології, автор політичної концепції української держави. Водночас відзначається, що він чітко відрізняв національну ідею від націоналістичної. Національна ідея для нього — це боротьба народу за своє самовизначення на своїй етнічній території, а націоналізм — це прагнення до влади не лише у природних рубежах свого народу, а й інших народів, вилучаючи цих останніх із права на вільний політичний розвиток.

2. Володимир Йоахимович Старосольський походив з давнього українського роду. Його предки, як зазначається у метриці греко-католицького парафіяльного уряду в Дрогобичі, — Іван та Анастасія з Чернигевичів Старосольські, «громадяни міста Дрогобича». Там у них народився 8 січня 1791 р. син Микола, який згодом одружився з багатою міщанкою Мар’яною Кікевич.

Батько й син обіймали поважні посади в місцевій управі, були активними членами греко-католицької громади. На початку XIX ст. Микола працював у Перемишлянській управі протоколістом. Він був авторитетною людиною в місті, приятелював і давав юридичні поради єпископу Снігурському. У Миколи було семеро дітей — п’ять синів, які всі здобули вищу освіту, та дві доньки. Другий син Йоахим, як і батько, був правником, начальником повітового суду і бургомістром Ярослава, в минулому княжого руського міста. Дочка іншого бургомістра — міста Сянока стала його дружиною. Юліана була з родини доктора Георга Рапфа, який приїхав до Сянока з Австрії, з містечка Майсау біля Відня, де його батьки мали свої винниці. /III/

8 січня 1878 р. в родині Йоахима і Юліани Старосольських народився син Володимир. Коли хлопчику було шість років, помер батько. Так обірвалася ниточка родинного виховання в українському національному дусі. Адже, за словами матері, Йоахим називав себе «русином» і пишався цим. Мати ж, австрійська німкеня, здобувши освіту в польській школі Сянока, говорила польською. Так розмовляла і сестра Володимира. Він мав у Ярославі, який називав своїм родинним містом, приятелів-українців, зокрема Антона Рака, який згодом став апеляційним суддею, та Станіслава Людкевича — в майбутньому визначного українського композитора.

Після гімназійного курсу в Ярославі Володимир Старосольський вирушає до Кракова, де вивчає право. Там він контактує з українською студентською громадою, зокрема з Василем Стефаником та Іваном Трушем. Саме цей період життя Старосольського став визначальним у формуванні українського національного світогляду, спрямуванні його подальшої громадської і наукової діяльності. Він відчув, що його місце в Україні, на сході від Сяну, де вирує українське життя з його гострими, болючими проблемами.

Тож після року краківських правничих студій Старосольський повертається до Львова, де продовжує навчання в університеті на юридичному факультеті. В цей час тут викладає курс австрійського права та очолює кафедру доцент і згодом професор цивільного права Станіслав Северинович Дністрянський. Старосольського, який спеціалізувався у науковому семінарі останнього, привертають студії Дністрянського з теорії суспільних зв’язків, права народного самовизначення України на її етнічній території на основі національних демократичних традицій і теорії права народів на самовизначення. Він також з великим інтересом відвідує лекції М. Грушевського.

Підтриманий С. Дністрянським, Володимир Старосольський у 1903-1904 рр. надрукував низку своїх наукових розвідок у «Часописі правничім і економічнім» («Реформа похатної торгівлі в австрійськім законодавстві», «Причинки до теорії соціологи»).

Цей період його життя позначений надзвичайною громадсько-політичною активністю. У Львові він одразу вступив до Української студентської громади, де відігравав провідну роль. У 1899 р. його було обрано головою комітету української академічної молоді. Ця організація виступала за заснування українського університету у Львові. Крім культурницьких, проголошувалися політичні вимоги: створення Української держа- /IV/ви — незалежної, в етнічних кордонах. Під такими гаслами молодь Львова під проводом Володимира Старосольського скликала 14 липня 1900 р. віче. Очолюючи комітет української академічної молоді, він організовував страйки, студентські з’їзди, збирання коштів на видавничі потреби національно-визвольного руху.

Разом із студентським діячем і політиком Лонгином Цегельським Старосольський стає фундатором організації «Молода Україна». Вона не мала писаного статуту та офіційного статусу. Організація об’єднувала три тисячі членів, у тому числі учнів середніх шкіл. Керівний орган «Молодої України» — «комітет десяти» забезпечував високу дисципліну в організації, видавав часопис «Молода Україна», де друкувалася і молодь з Наддніпрянської України.

Важливою акцією суспільного характеру був ініційований «Молодою Україною» відхід (так звана сецесія) українських студентів Львівського університету до інших університетів Австро-Угорщини і поза нею на знак протесту проти політики уряду в українському питанні. Студенти домагалися перетворення Львівського університету на український. Після відмови у 1902 р. 500 студентів організовано покинули стіни рідного закладу і вирішили продовжувати навчання за кордоном. Боротьба за український університет у Львові тривала до Першої світової війни.

Друга акція «Молодої України» мала історичне значення. За ініціативою Володимира Старосольського 1901 р. організовані численні селянські страйки як протест проти жорсткого соціального гноблення з боку польських панів. 100 тисяч учасників страйків надавали цій акції не лише соціального, а й національного характеру. Згодом у статті «Національний і соціяльний момент в українській історії» дослідник зазначав, що ці селянські виступи «в своїй основі були наскрізь стихійним висловом соціяльних болів селянської маси, набрали зараз же і з непоборною силою політичного характеру. Вони висловилися дуже скоро цілим рядом політичних постулятів і з ними тісно зв’язаний початок зорганізованого політичного, революційного руху «Революційної Української Партії» (РУП), діяльність якої була так многоважна, багата наслідками для цілого сучасного політичного українства. Група молодих галичан на чолі із Старосольським налагодила контакти зі студентами Наддніпрянщини. Це були нелегальні зустрічі, обмін матеріалами, зокрема друкованими. Так, «Молода Україна» оперативно дістала відому промову харківського адвоката, члена РУП Миколи Міхновського, виголошену ним на шевченківському святі в Полтаві й Харкові 1900 р. У Львові її було видруковано як брошуру під назвою «Самостійна Україна». Її наклад студенти переправили в Східну Україну, де вона стала програмою РУП у перший період її діяльності.

Володимир Старосольський не лише організовував контакти молоді Галичини й Наддніпрянщини, а й особисто товаришував з політичними, науковими та культурними діячами Східної України. У нього вдома, де він жив з матір’ю, бувала в гостях Леся Українка, її твори друкувалися в «Молодій Україні». Така громадська діяльність Старосольського засвідчувала його виразні соборницькі переконання, які дістали втілення в його подальшій науковій праці та ідеях національної держави, нації як спільноти, що усвідомлює себе такою.

Після навчання у Львівському університеті в 1901 р. Володимир Старосольський, здобувши стипендію міністра освіти, продовжував студії з права у Берліні, Гейдельберзі, Відні, Граці (1901 — 1909 рр.). Там він працював асистентом видатних професорів суспільних наук. Результатом напруженого наукового пошуку стала праця «Принципи майоритету» німецькою мовою, яка вийшла у Відні 1916 р. і дістала схвальну оцінку.

Повернувшись до Львова, він стає одним з керівних діячів Української соціал-демократичної партії Галичини. Вступивши до неї 1903 р., він був її останнім головою у Львові 1939 року.

Старосольський відкрив у Львові адвокатську канцелярію і тривалий час займався адвокатурою. На прохання свого вчителя Станіслава Дністрянського стає його оборонцем під час судового слідства. Адже Дністрянського було притягнуто до відповідальності за політичну промову на несанкціонованому місцевими властями передвиборному вічі. Двох українських правників, науковців, політичних діячів єднали особиста дружба, близькі політичні погляди й наукові позиції. Їхня тісна співпраця на грунті розбудови українського національного життя і національно-державницької політичної думки виявилася плідною і в еміграції.

Однодумцем, вірним другом і помічником у громадській роботі Старосольського стала його дружина Одарка. Вона була дочкою відомого громадського діяча старшої генерації Володи-/VI/мира Шухевича, автора п’ятитомної праці «Гуцульщина». Вона часто виступала на концертах, брала активну участь у галицькому жіночому русі, опікувалася українськими студентами, які приїздили до Галичини.

Як правник і особливо адвокат Володимир Старосольський мав надто високий авторитет у Галичині. Карні справи політичного характеру додали йому слави оборонця української молоді, селян, політичних діячів. Блискуче й переконливо виступив він на процесі у справі Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 р. вбив цісарського намісника Галичини, депутата парламенту, графа Андрія Потоцького за шахрування виборів і накази австрійській жандармерії стріляти в українських виборців, за підтримку москвофілів, прикриття зловживань польської влади на місцях. Боронячи убогих селян, робітників, студентів, Старосольський не брав з них грошей, хоча адвокатська практика була єдиним джерелом прожиття його родини.

Однак адвокатська робота не заступила Старосольському громадських турбот. Він не поривав з молодіжними організаціями, які, на думку багатьох політичних діячів, членів РУП та УСДП, мали стати важливим чинником національно-державного будівництва у Галичині. Ще наприкінці XIX ст. ці партії почали формувати у містах молодіжні спортивні (як тоді називали руханкові) організації, а у селах — спортивно-пожежні. Перше руханкове товариство «Сокіл» виникло у Львові 1894 р. У травні 1900 р. снятинський адвокат, один із провідних діячів Галицької радикальної партії Кирило Трильовський заснував у селі Завалля на Станіславщині перший осередок «Січі». Незважаючи на утиски, перешкоди властей, «Соколи» й «Січі» щільною мережею вкрили Галичину. Влітку 1914 р. тут діяло майже 900 сокільських товариств і понад 1000 «Січей».

Зростання національної свідомості, задушливість міжнародної атмосфери зумовили потребу української молоді організуватись у гуртки військового характеру. 1911 р. львівські учні середніх шкіл створили таємний гурток «Пласт». У 1912 р. Олександр Тисовський заснував легальну організацію «Пласт». Першими, хто відчув перспективу військових молодіжних організацій, стали К. Трильовський і В. Старосольський. А вже у жовтні 1912 р. почалася Балканська війна.

14 грудня 1912 р. нарада українського жіноцтва створила «Фонд на потреби України». Збори «Українського Студентського Союзу» 15 грудня 1912 р. прийняли рішення про початок військових навчань серед української молоді. /VII/

Наприкінці 1912 р. на з’їзді провідних діячів галицьких партій та політичних організацій було ухвалено, що у випадку воєнного конфлікту між Австро-Угорщиною та Росією українці мають підтримати першу. Саме Австро-Угорщина, на їхню думку, повинна була допомогти перетворити Галичину на «П’ємонт», центр об’єднання (соборності) українських земель і культурного відродження українства. Думку про підтримку Австрії висловив і з’їзд українського жіноцтва у Львові цього ж року, і ця підтримка має тривати доти, доки «її інтереси будуть згідні з інтересами українського народу та з його національним достоїнством».

На початку 1913 р. К. Трильовському вдалося подолати опір властей і затвердити статут військового товариства «Січові стрільці». 18 березня 1913 р. у Львові засновано перше академічне товариство «Січові стрільці-I», головою якого було обрано Володимира Старосольського. Тоді ж створюється ремісниче стрілецьке товариство «Січові стрільці-II» і «Стрілецький курінь». Такі організації виникають у Бориславі, Сокалі, Яворові, Бережанах, Бучачі, Тернополі та інших містах краю, їх очолили українські запасні старшини.

Об’єднання двох військових товариств відбулося у березні 1914 р., його очолив комітет у складі В. Старосольського, І. Чмоли, М. Гаврилка, О. Степанівної.

Початок Першої світової війни змусив політичні партії Галичини об’єднатися і підняти питання про створення українського легіону в австрійській армії. 1 серпня 1914 р. нарада представників українських партій за ініціативою К. Левицького прийняла рішення про єдину українську національну акцію. В результаті 2 серпня було створено Головну Українську Раду (ГУР), членом якої став В. Старосольський. Проте австрійський уряд не затвердив цієї назви, і вже 4 серпня з’явилася взаємоприйнятна назва — «Українська Бойова Управа» (УБУ). Старосольський у складі УБУ був поручником.

б серпня 1914 р. ГУР і УБУ видали спільний документ — маніфест «Головна Українська Рада до всього Українського народу!», яким офіційно проголошено утворення нової військової організації «Українські січові стрільці» (УСС). З того часу Старосольський ділив долю і недолю славного легіону УСС до самого кінця його існування. Він не був фронтовим старшиною, однак побував на фронтах скрізь, де воювали стрільці. Опікувався їхніми потребами, проймався їхніми прагненнями, сприймав їхні ідеї, промовляв до стрільців у дні свят — /VIII/ /IX/ /X/ на Різдво, шевченківські роковини та ін. Він був активним посередником між воюючими стрільцями та Бойовою управою. Старосольський залишався і членом Головної Української Ради як представник УСДП. Про авторитет і велику любов стрільців до Володимира Старосольського писав у своїх спогадах 1921 р. австрійський ерцгерцог Вільгельм Габсбург, який певний час був командиром УСС (відомий під романтичним ім’ям Василь Вишиваний).

Напередодні листопадового перевороту 1918 р. Володимир Старосольський увійшов до складу таємного Українського військового комітету, що займався організаційною підготовкою встановлення української влади у Галичині. Проте 1 листопада, коли він, чотар УСС, їхав паровозом із Стрілецького коша до Львова, потрапив у полон до поляків, які вивезли його до табору для військовополонених Домб’є біля Кракова. У 1919 р. Старосольського виміняли за полоненого польського політика графа Дідушицького й перевезли до Кам’янця-Подільського. Тут у 1919-1920 рр. він працював професором університету.

Влітку 1919 р. в уряді УНР сталися зміни. Є. Петрушевич призначив прем’єром Ісаака Мазепу. Останній включив до свого уряду кількох галичан, у тому числі Володимира Старосольського, який став у кабінеті Мазепи товаришем міністра (віцеміністром) закордонних справ. Після виїзду уряду УНР за кордон 1920 р. Старосольський переїхав до Відня. Так почалося його еміграційне життя.

У Відні Старосольський повернувся до наукової та викладацької роботи. Він викладає право в Українському соціологічному інституті. Одночасно наполегливо працює над книгою, яка стала найвизначнішою працею його життя — «Теорією нації». У 1922 р. вона вийшла друком у Відні.

У творчих роздумах над книгою Старосольський любив малювати. Наведений малюнок зроблений ним у Відні.

17 січня 1921 р. у Відні було засновано Український Вільний Університет (УВУ) — першу вищу школу української еміграції, що відкрилася за кордоном. Спочатку планувалося відкриття трьох факультетів, однак вдалося організувати функціонування лише двох — права і філософського. У складі УВУ було 12 професорів, серед яких В. Старосольський. Проте кількість бажаючих навчатися виявилася незначною — 90 осіб. Основна ж маса (близько тисячі) сконцентрувалася у Празі. Тому до осені 1921 р. було організовано переведення УВУ до столиці Чехословацької республіки — Праги. Цьому сприяв й уряд /XI/ /XII/ Т. Масарика. Відкриття УВУ в Празі відбулося 23 жовтня 1921 р. На запрошення С. Дністрянського, одного із засновників УВУ, декана факультету права та політичних наук, а згодом ректора УВУ (1923-1924 рр.), Володимир Старосольський переїхав туди як професор права і суспільних наук.

Незабаром Старосольський стає також професором Української Господарської Академії у Подебрадах, де він продовжує наукову роботу. За сприяння цього навчального закладу вже у 1923 р. побачила світ його нова і найбільша за обсягом (1063 сторінки) праця «Держава і політичне право» у двох томах. Екстраординарним професором УВУ та УГА Володимир Старосольський залишався до 1939 р. У 1928 р., покинувши Західну Європу, В. Старосольський повернувся до Львова.

Тут жила його дружина й троє дітей-школярів. У Львові Старосольський працює адвокатом і водночас членом адвокатської палати у Варшаві (1928-1939 рр.). І знову у відновленій адвокатській канцелярії перед його очима постають зажурені матері, їхні діти, що з любові до України йшли на смерть і тюремні кари. Ідейні переконання, політичні позиції А досвід штовхають Володимира Старосольського на вельми невдячну справу: виступати адвокатом у численних політичних процесах. Глибокими знаннями права, його зв’язку із життям тогочасного суспільства, безмежною любов’ю і вірою до молодих українських патріотів, що, як і він колись молодий, з гарячим серцем виборювали українську незалежність, Старосольський зажив собі слави і... компромату.

Участь Старосольського у процесах над членами УВО-ОУН засвідчила його послідовну, тверду лінію в національно-державницьких питаннях, глибокі переконання, оперті на науковому аналізі національних, соціальних, політичних проблем українського суспільства. Після появи матеріалів про хід цих процесів * фігура Володимира Старосольського, його світоглядні, наукові та громадські позиції окреслюються чіткіше і виразніше. Тому докладніше зупинимося на маловідомих сюжетах, пов’язаних з роллю Старосольського у захисті української молоді, що поставила завданням свого життя боротьбу за українську державність.

На початку червня 1934 року міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький здійснив інспекційну подорож /XIII/ по Галичині. 9 червня повернувся до Варшави, а 15 цього місяця його було вбито.

Інспекційна подорож до трьох воєводств Галичини, Львова мала за мету уточнити позиції уряду щодо західноукраїнських земель. Пєрацький відвідав Стрий, Дрогобич і Самбір, мав після цього розмову з представниками Української Парламентарної Репрезентації та Секретаріату УНДО.

Що ж діялося у Галичині в період між приїздом Пєрацького та його вбивством? Чи випадковий тут збіг подій? У день від’їзду Пєрацького у Перемишлі закінчився судовий процес над 23 членами ОУН, з них 21 було засуджено — від семи до трьох років тюрми. У Львові перед судом постали чотири дівчини й троє юнаків із Сокальщини за приналежність до ОУН. 13 червня почався перед трибуналом присяжних у Тернополі процес за приналежність до ОУН та вбивство поліциста. Обвинувачені були із Збаразького повіту. Львівська газета «Діло» повідомляла, що адміністративна влада на чолі з Пєрацьким «розв’язала кільканадцять читалень «Просвіти», три гнізда товариства «Сокіл» у Городку біля Львова».