Іпду 3

Відповіддю ОУН на кари й розгроми було вбивство Броніслава Пєрацького. Після цього акту по Галичині й Волині чинилася нечувана поліційна сваволя. Як убивство С. М. Кірова стимулювало криваву розправу з небажаними для Сталіна «елементами», так і пілсудчики під приводом пошуків убивці розправлялися зі своїми противниками у боротьбі за владу, опозиціонерами та українцями. У Польщі це спричинило наростання внутрішньої опозиції щодо режиму «санації», водночас загострювалися міжетнічні відносини. Ці події призвели до остаточного розмежування УНДО та ОУН. Президія УНДО опублікувала в пресі 13 липня 1934 р. заяву «Українському громадянству й українській молоді під розвагу», якою фактично засвідчила лояльність до польських властей, і поступово втратила підтримку серед українства.

Перед судом у Варшаві за вбивство міністра Пєрацького, що розпочався 18 листопада 1935 року, постали 12 українців. Серед них Степан Бандера, Микола Лебедь та інші. Володимир Старосольський на цьому процесі був не адвокатом, а свідком у справі Качмарського, оскільки виступав оборонцем на попередніх судових процесах над членами ОУН у Тернополі та інших містах. За словами Старосольського, громадськість не раз зверталася до нього з проханнями організувати правну допомогу підсудним. Ці оборони були безплатні. /XIV/

Організуючи варшавський процес над ОУН, польські власті заздалегідь подбали про те, щоб не допустити туди як адвокатів Степана Шухевича й Володимира Старосольського. Вони мали величезний досвід у політичних процесах і були завжди грізними противниками обвинувачення. Першого називали адвокатом-детективом, бо він вмів видобувати різні неприємні, скандальні для репресійного апарату справи. Старосольський своїми знаннями, силою аргументації та повагою у правничому науковому світі не раз ламав крихкі конструкції звинувачення. «Отже покликали їх, як свідків, що автоматично відобрало їм можливість взяти на себе оборону кого-небудь з підсудних. При тому помахали перед ними паличкою-натяком на підкупство присяжних. Обережність оборонців у таких справах, можна б сказати, була піднесена до квадратного ступня. Не тільки з уваги на їхню особисту професійну кар’єру, але й на честь і славу української палестри і на шкоду, що через унешкідливлення їх, напевно, потерпіли б сотні політичних українських в’язнів. Адвокати ніколи не підступали до присяжних безпосередньо чи посередньо» *.

На процесі у Львові, що розпочався після варшавського, судили підозрених осіб за приналежність до ОУН й акти, виконані з її доручення у Львові. У Варшаві процес закінчився 13 січня 1936 року, а у Львові почався 25 травня цього року. Підсудних було 23, серед них були ті, кого вже визнав винними варшавський процес: Бандера, Підгайний, Качмарський, Мигаль, Малюца, Зарицька.

Серед 11 адвокатів був професор, доктор Володимир Старосольський. Він боронив Володимира Янова, Ярослава Стецька, Дарку Федаківну, Івана Яроша.

Голова трибуналу всіляко намагався повести справу так, щоб видати діяльність членів ОУН як злочинну, не вмотивовану політичними завданнями. На процесі Старосольський настійно виводив саме на політичний бік.

Підсудний Ярослав Стецько заявив, що вступив до ОУН через те, що «під теперішню пору завдання кожного українця є змагати до відбудови... України...» Незважаючи на спротив Старосольського, голова трибуналу «не дозволив далі вияснювати ті справи підсудному», вживати слова «західно-українські землі» на означення «території Польщі» . Так само було із Степаном Бандерою. Підсудний заявив, що не визнає себе винним. Охарактеризував лише загальний мотив діяльності: ОУН змагає до відбудови та утвердження незалежної та соборної Української держави.На судовому процесі Володимир Старосольський настійно домагався уникнення подвійного звинувачення всіх підсудних, зазначаючи, що, крім звинувачення за приналежність до ОУН, судять їх другий раз за те саме, звинувачуючи окремо за кожне діло в їхній протидержавній діяльності.

У своїй промові Старосольський зробив головний акцент на політичному сенсі діяльності підсудних. Він підкреслював нескореність Стецька та Янова у боротьбі за вироблення та реалізацію ідеологічних засад ОУН. «В організації один і другий займалися ідеологією українських націоналістів. Одначе, всупереч волі обох підсудних, я буду просити, щоб їх звільнити. Так! Можу і мушу, бо, як рідко коли, можу говорити про своє переконання і про те, що є святим — мого світогляду.

Страшна правда життя: ділати легко, думати — тяжко. Ділами відповісти на положення, на дійсність, молодій генерації куди легше, навіть, якби це коштувало життя. Зате важко їй шукати духовою творчістю відповіді на це питаний Маю право й обов’язок сказати, що з усіх тих обов’язків, що брали на себе молоді українці, вони належали до тих, що вибрали найтяжчий обов’язок, обов’язок, що на нього дуже тяжко рішитися, головно молодій людині — знайти розумну розв’язку цієї страшної критичної ситуації, що існує для цілого світа, а для української нації зокрема. Щоб мене зле не зрозуміти, я скажу, що оба мої клієнти напевно запротестували б, коли б я в цій праці шукав способу зробити їх менше винними у ваших очах, або якби я у тому їхньому виборі шукав оправдання, або казав, що те, що вони зробили, не в’яжеться з революційною роботою ОУН. Напевно запротестували б. Вони стали ідеологами українського націоналізму і засадничо вони відповідальні за те, чим є ОУН. Але це не звільняє мене і вас — мати кожен момент перед очима. Візьмім хочби статтю Стецька, під псевдонімом Орловського на тему: «Боротьба для боротьби — чи змагання за вартості?» Яка глибина міститься в тій темі, як далеко старався сягнути автор у життя! Далі стаття п. н. «Національні вартості — це вартості етичні», знов же інша стаття про «Етичний зміст націоналізму». Уважаю, що праця думки, праця глибокої думки, праця звернена на те, щоб зрозуміти життя, розв’язати його найскладніші проблеми, така праця, незважаючи на те, /XVI/ в якій констеляції її вести, не може бути карно суджена. В ім’я засади, що з нею напевно погоджується світ великої думки, прошу — навіть проти волі обох підсудних — Стецька і Янова — звільнити» *.

У цих палких словах Володимира Старосольського не лише професійний обов’язок адвоката, а й «своє переконання», світогляд. Надалі в праці «Теорія нації» вчений довів, що в основі національного буття, нації як такої — воля, енергія переконання, національна свідомість. Саме цей націотворчий дух тісно пов’язував адвоката зі своїми підсудними, про що свідчить останнє слово Я. Стецька. «...Я виконував мій обов’язок, що його диктувала мені приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує потенціяльно в серцях українського народу. Не існує покищо реально, але існує морально, існує і правно в наших душах. Змислом цілого мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу...»

У цьому обгрунтуванні провідником ОУН моральних і правних засад української нації та держави бачимо прямий зв’язок з науковими положеннями праці В. Старосольського «Теорія нації». І хоча аналіз масштабів такого зв’язку становить предмет окремого дослідження, ми тут не можемо обійти увагою цей важливий момент. Це дає змогу вказати на витоки наукового обгрунтування українського націоналізму та з уваги на попередньо наведені слова Володимира Старосольського про його переконання і світогляд, стверджувати, що ідеологія ОУН багато в чому була практичною реалізацією його теоретичних висновків.

Важливою тезою, близькою Старосольському, були слова В. Янова: «Коли ми є кість від кости і кров від крови української суспільности, так і українська суспільність буде духом від нашого духа» **. Тепер порівняймо з тезами «Теорії нації»: нація «основується на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея; національна спільнота є «суспільством «вольним» в тому значінню, що її істнуваннє відповідає волі її членів». Ця воля народжувала глибоку віру в сили і майбутнє нації .Виступи підсудних та їх адвокатів на цьому процесі доповнювали і посилювали один одного з метою довести до широкої громадськості справжні цілі й завдання ОУН, піднести ідеї /XVII/ українського націоналізму, захистити ці ідеї від облудних фальсифікацій та нападів, згуртувати українство довкола ідеалу української державності. Саме тому обвинувачені не прагнули виправдання, адже бути звинуваченими за ідею Української держави — то був для них найвищий сенс, найбільша гордість, найвища слава. І ця мета була досягнута. Політичний характер процесу над ОУН не викликав щонайменшого сумніву.

Іван Кедрін, кореспондент газети «Діло», в якій докладно висвітлювалися судові засідання, писав, що Степан Шухевич і Володимир Старосольський «внесли до зали подув великих політичних процесів, найтісніше зв’язаних з національно-політичними і соціяльними проблемами. У їхніх виступах уперше в цьому процесі заторкнено питання української дійсности в Польщі, української еміґрації і культури» *.У 1939 р., коли більшовики прийшли в Західну Україну, Володимир Старосольський працював професором юриспруденції Львівського університету. В грудні за ним прислали, запрошуючи «на засідання у ректора». Звідти Старосольський вже не повернувся. До кінця лютого 1940 р. енкаведисти тримали його у львівській в’язниці, згодом «ворога народу» перевели до київської тюрми, з жовтня 1940 р., після судового вироку (вісім років сибірських таборів), до січня 1941 р.тримали у Лук’янівській в’язниці, а потім відправили «етапом» до Сибіру.

У квітні 1940 р. заарештували і відправили до Казахстану дружину Старосольського — Дарію, сина Ігоря і дочку Уляну. Про долю батька родина довідалася лише через рік після заслання. Наводимо лист Володимира Старосольського до своєї дружини.

Дарія померла в Казахстані в грудні 1941 р. Син Ігор приїхав до Маріїнська розшукувати батька і домагатися його звільнення. Володимир Старосольський помер у табірному бараку від голоду й виснаження, хвороби серця (він став там інвалідом). Син прибув до Маріїнська в той самий день, коли помер батько — 25 лютого 1942 р. Тіло покійного синові так і не показали, кинувши до спільної могили.Так тоталітарний режим знищував цвіт української нації.Наче передбачаючи свою загибель і не певний побачити Україну вільною, В. Старосольський ще у Празі в листі до свого сина Юрія писав: «Нехай тобі стежка в цьому житті буде кращою, ніж моєму поколінню. Мені довелося бачити, як народ дозрів і став боротися за свою долю. Може я ще й побачу здійснення волі України, але тобі доведеться бачити й проживати цей період, коли, здобувши в тяжкому бою визволення України, покоління буде ставити і прикрашати цю велику нову будівлю своєї держави» *.

3. Біографію О. Бочковського написати поки що непросто, навіть коли йдеться про короткий нарис. Надто багато в ній білих плям. Ларисі Хосяїновій, співробітниці Кіровоградського міського літературно-меморіального музею ім. ІванаТобілевича (Карпенка-Карого) вдалося розшукати в архівах книгу реєстрації актів про народження римсько-католицької церкви Єлисаветграда, в якій записано, що «Гиполит, мещан Апполона Бочковского и Анны, урожденной Раецкой, законных супругов сын», народився 1 березня 1885 р. «на станции железной дороги Долинской» (нині — райцентр Кіровоградської обл.). Нехай нікого не збиває з пантелику ім’я «Гиполит» (Іполит): батько новонародженого, Аполон Бочковський, мав польське коріння; мати походила з литовського роду, — цим і пояснюється незвичне для степової України подвійне ім’я майбутнього вченого. Євген Маланюк згадував Ольгерда Бочковського серед учнів Єлисаветградського земського реального училища, де в різний час навчалися брати Тобілевичі, Є.Чикаленко, К.Шимановський, Г.Нейгауз, Ю.Яновський, а також сам Маланюк. І справді: в 1899 р. Іполит разом iз родиною приїхав до Єлисаветграда. Було йому тоді 14 років. Перед тим він якийсь час навчався у Катеринославі, куди перевели служити його батька (урядовця на залізничній станції). Аполон Бочковський і до Єлисаветграда потрапив, вочевидь, iз тієї ж причини — перевели по службі. «В г.Елисаветграде Вокзал Х.Н.Ж.Д.» — така адреса Бочковських, зафіксована в документах «реалки», може означати, що жили вони в якійсь службовій квартирі, яка належала Харківсько-Миколаївській залізниці. А вокзал у Єлисаветграді — з а кілька хвилин ходи від реального училища, де й судилося протягом чотирьох років навчатися Іполиту, а також його молодшому братові Тадеушу. З матеріалів Л.Хосяїнової випливає, що Іполит був одним із кращих учнів «реалки». У п’ятому, шостому й сьомому (випускному) класах його навіть звільняли від плати за навчання, а це свідчило про неабиякі успіхи учня. Всі випускні іспити Іполит Бочковський склав на «відмінно», і 8 червня 1903 р. отримав свідоцтво про закінчення училища. В ньому відзначено особливі успіхи Бочковського в опануванні французькою та німецькою мовами (а ось із російської мав «четвірку» — єдину серед всіх інших оцінок). У числі чотирьох кращих випускників педагогічна рада нагородила його книгою «Путешествие Его Императорского Величества Наследника Цесаревича». З того моменту й починаються його життєві мандри. Два роки Ольгерд-Іполит Бочковський навчався в Лісовому інституті в Петербурзі, але після революційних подій 1905 р. змушений був емігрувати до Чехії. Про причини здогадатися неважко: йшлося, звичайно ж, про участь у заворушеннях, про антимонархічні політичні погляди… У Празі він став свідком чеського відродження. Онімечена інтелігенція поверталася до своїх національних коренів, і ця обставина не пройшла повз увагу Бочковського, як не пройшли для нього безслідно й лекції професора Томаша Масарика, присвячені національним проблемам у країнах Європи. Отримавши в дитинстві польське виховання (брат Ольгерда став католицьким священиком), Бочковський з часом прийшов до українського самоусвідомлення, — і сталося це далеко від України! Перед Першою світовою війною він увійшов до празької групи Української соціал-демократичної робітничої партії. В добу Української Народної Республіки був секретарем української дипломатичної місії у Празі (1918—1923). Після поразки УНР працював професором Української господарської академії (УГА) у Подєбрадах. УГА постала навесні 1922 року з ініціативи Українського громадського комітету, очолюваного Микитою Шаповалом, і за підтримки Президента ЧСР Томаша Масарика. Борис Мартос і Євген Маланюк згадували, що сама назва закладу мала вказувати на зв’язок із традицією Київської академії Петра Могили, а водночас — і з «прагрунтом загальноєвропейської культури (антикою)». Розмістилася УГА в містечку Подєбради, неподалік від Праги: під неї було віддано колишній готель «У Короля Юрія». Затверджений Міністерством хліборобства статут визначав заклад як приватну вищу школу із трирічним навчанням. Для забезпечення діяльності УГА в 1922 р. уряд ЧСР виділив 140 000 крон, — половина цієї суми призначалася для стипендій студентам. Як свідчить Б.Мартос, «чехи в своїй більшості були завзятими русофілами», і «прагнення українців до створення власної держави були їм незрозумілі». У великій і могутній Росії багато хто з них бачив гаранта чеської державної незалежності (мовляв, слов’янська солідарність в разі чого стане противагою потенційним загрозам з боку Німеччини). Місцевому населенню в Подєбрадах треба було пояснювати, хто такі українці і чого вони хочуть. Б.Мартос згадує, що йому доручено було виступати з публічними роз’яснювальними лекціями. І тут знову спливає ім’я нашого головного героя. «Якщо я впорався з цим завданням успішно, — зізнається Б.Мартос, — то тільки завдяки допомозі доц. О.Бочковського. Будучи секретарем Місії УНР, живучи в Празі багато років і досконало володіючи чеською мовою, він мав широкі знайомства серед чеських літераторів і політичних діячів...» О.Бочковському судилося, отже, брати найбезпосереднішу участь у творенні того, що його земляк Є.Маланюк назвав ЧУДОМ у Подєбрадах. Малося на увазі, що «подєбрадська академія була… лабораторією, де культивувався тип новітнього українця», що «Академія навчила оцінювати й поважати Людську Особистість взагалі, Українську — зокрема й передовсім». У міркуваннях Є.Маланюка варто виділити також думку про виняткове значення «культурного середовища», про те, що «без культури немає політики»… Як і педагог, учений і громадський діяч Ольгерд Бочковський був серед творців того «культурного середовища», про яке з ювілейної нагоди говорив Є.Маланюк. Бібліографія його праць починається з публікацій чеською мовою, датованих 1907 роком. Присвячені вони аналізові становища української, польської та фінської націй у Російській імперії. 1913 року кілька статей О.Бочковського з’явилося в московському журналі «Украинская жизнь», редагованому Симоном Петлюрою. Одна з них мала назву «Проф. Т.Г.Масарик об украинском вопросе» (1913, №4). Це, здається, перша наукова рефлексія українського вченого з приводу діяльності чеського філософа й політика, який у 1918 році стане Президентом Чехо-Словацької республіки. Згодом, у 1930 р., О.Бочковський видасть у Подєбрадах велику монографію «Т.Г.Масарик: Національна проблема та українське питання (спроба характеристики та інтерпретації)», у якій висвітлить діяльність Томаша Масарика всебічно. З ім’ям О.Бочковського пов’язане становлення націології. Класичною є його праця «Вступ до націології» (Подєбради, 1937; перевидання — Мюнхен, 1991—1992). Скорочений варіант її вийшов у 1998 р. у видавництві «Генеза» в Києві. Якщо етнологія і етнографія вивчають початкові фази формування народів (етногенезис), то націологію цікавить націогенезис, себто — становлення і розвиток модерних націй. Доба західно-європейського етногенезису завершилася, за О.Бочковським, після Великої французької революції. З того часу й бере початок пробудження так званих «неісторичних» народів, яке поступово виллється у справжній національний ренесанс Європи. Йдеться про «весну народів» 1848—1871 рр. Цікавими є міркування Ольгерда Бочковського щодо самого поняття нації. Віддаючи належне об’єктивним ознакам нації (спільна територія, спільне походження, спільні мова, релігія, звичаї), вирішальним він усе ж називав суб’єктивний чинник. Формування модерної нації неможливе без «національної свідомості» і «національної волі», які виявляються у прагненні нації до політичної та державної самостійності. НАЦІЯ — ЦЕ ВОЛЯ БУТИ НАЦІЄЮ! Що ж до ролі мови, то нація нетотожна з мовою, проте й без національної мови вона утворитися не може. Одним із розділів націології є етно-націополітика, яка вивчає політичні аспекти буття нації, зокрема — питання політичного самовизначення нації. Важливим був його висновок про те, що «примусова асиміляція — політичний анахронізм», оскільки «вона руйнує підвалини держави, бо гартує сили переслідуваного народу, спрямовані на рішуче протистояння в національному визволенні». Історія СРСР, що завершилася розпадом комуністичної супердержави, у якій національна політика була зорієнтована на форсоване «злиття націй» в інтернаціоналістському екстазі, по суті, підтвердила спостереження вченого. Серед головних праць О.Бочковського — монографії «Поневолені народи царської імперії: їх національне відродження та автономічні прямування» (1916), «Фінляндія та фінське питання» (1916), «Національна справа: Статті про національне питання в зв’язку з сучасною війною» (1918), «Націологія і націографія» (1923), «Боротьба народів за національне визволення» (1932) та ін. На початку 1930-х О.Бочковський був членом Голодового комітету; в 1933 р. широкий розголос мав його «Одвертий лист» до президента французького сенату Едуарда Еріо, який не визнавав факту голоду вУкраїні. Був Ольгерд Бочковський людиною великої ерудиції, чудовим промовцем. Знав кілька мов, і з-поміж них грузинську, а також такі рідкісні мови, як каталонська й кельтська. Поза всяким сумнівом, він був видатним ученим, чиї ідеї могли б знадобитися і сучасній Україні.

4. О́тто О́ттович Е́йхельман (* 27 квітня 1854, Санкт-Петербург, Російська імперія — † 12 лютого 1943, Прага,Протекторат Богемії і Моравії) — український громадсько-політичний і державний діяч, вчений-правознавець, професорКиївського університету.

у сучасній історіографії постать відомого імперського та українського ученого-правника, урядового діяча доби гетьманату П. скоропадського та директорії унр отто ейхельмана давно притягує увагу дослідників, які вивчають різноманітні аспекти його діяльності⁴. у результаті всі сходяться на позиції, що ейхельмана цілком можливо зараховувати до діячів українського національного руху та представників української правової думки. такий погляд є досить обґрунтованим, якщо поглянути на політичну і наукову діяльність ейхельмана через модерністську версію націотворення, коли нація формується та існує як уявлена спільнота. метою цієї статті є дослідження розвитку імперської лояльності

о. ейхельмана в контексті українського національного руху, висвітлення особливостей формування його національної ідентичності під час української революції 1917–1921 рр., розгляд федеративної концепції перебудови унр в контексті розпаду європейських імперій, аналіз його урядової діяльності та роботи щодо підготовки тексту конституції унр.

методологія нашого дослідження ґрунтується на двох основних

підходах: біографічний, який пояснює особливості формування особистості обставинами життя ейхельмана та історії ідей, коли специфіка інтерпретацій вченим наукових і політичних концепцій розшифровується через зіставлення з широким інтелектуальним контекстом.

конструювання національного проекту відображалося в конфлікті

різноманітних ідентичностей в межах суспільства, однак, що не знаходили відторгнення на індивідуальному рівні. Власне в таких умовах відбувалося становлення світогляду отто оттовича ейхельмана – Прибалтійського німця за походженням, що народився у 1854 р. на хуторі георгієвському ямбузькому повіті та виріс в імперській столиці – санкт-Петербурзі, а у добу української революції 1917–1921 рр. та в “чехословацький” період життя став одним із речників “українського питання”. Що вплинуло на таку трансформацію свідомості ученого, чому він прийшов до українськості та щиро вірив/повірив у державне майбутнє україни? Поєднання німецької етнічної ідентичності та українського політичного усвідомлення були втілені в житті та діяльності отто ейхельмана. В тогочасній монархії романових імперська лояльність була позбавлена етнічного змісту, орієнтована на визнання існуючого порядку та виявлялося у певних формах конформізму. майбутній учений і політичний діяч гетьманату й унр здобув фах юриста у дерптському (тартському) університеті. Значний вплив на формування його світогляду мав відомий руський юрист-цивіліст, професор дерптського університету іван енгельман. окремим зацікавленням майбутнього вченого була концепція “соціальної психології” німецького лікаря і психолога Вільгельма Вундта⁵. у 1878 р. ейхельман здобув магістерський ступінь, потім очолив кафедру державного і адміністративного права демидівського юридичного ліцею в ярославлі. 1880 р. успішно захистив докторську дисертацію за темою “Військове зайняття ворожої країни”. свої перші наукові студії майбутній учений написав рідною німецькою мовою.

на початку ХХ ст. ейхельман став відомим київським юристом, він

працював професором кафедри загальної історії права та міжнародного права, а з 1905 р. був деканом юридичного факультету київського університету св. Володимира. Відомо, що ейхельман брав участь у комісії з підготовки тексту конституції російської імперії, що працювала під головуванням імператора миколи іі. 1908–1913 рр. – виконував обов’язки директора київського комерційного інституту. Брав активну участь у роботі органів місцевого самоврядування, в 1902 р. був обраний київським міським головою⁶. світоглядно ейхельман належав до кола ліберальних діячів, що визнавали чинний державний порядок, але пропонували власні наукові варіанти його вдосконалення. очевидно, тому ейхельман ніколи не сприймав радикальних ідей та політичного екстремізму. Професор був конформістом, для якого була характерною імперська лояльність. у реальному житті він був і залишався типовим академічним ученим, який мало цікавився практичною політикою як такою⁷.

у період гетьманату ейхельман стає членом ради міністерства торгівлі і промисловості й заступником міністра закордонних справ дмитра дорошенка. Після перемоги директорії з 1920–1922 рр. працює товаришем (заступником) міністра закордонних справ унр, членом ради міністерства культури. також професор належав до найвищої правничої ради (1921–1922 рр.). у квітні 1922 р. був призначений керівником міністерства закордонних справ унр в екзилі. оцінки його політичної та наукової діяльності відрізняються. Представники українських національних кіл загалом схвально відгукувалися про о. ейхельмана як працьовитого урядовця та поважного ученого-правника. однак деякі сучасники та колеги ейхельмана досить негативно характеризували його роль в тогочасних подіях. у своїх спогадах міністр ісповідань періоду гетьманату П. скоропадського і відомий руський православний філософ Василь Зеньковський скептично оцінював діяльність о. ейхельмана у міністерстві закордонних справ української держави. Відомо, що міністр дмитро дорошенко запросив ученого до урядової праці, враховуючи його українську лояльність та як спеціаліста з міжнародного права⁸. Зеньковський добре знав особливості характеру ейхельмана, адже вони разом працювали в університеті св. Володимира. Він характеризував свого колишнього колегу як послужливого і переляканого⁹. така оцінка ейхельмана як людини “чего изволите”¹⁰ і його діяльності, що просто нівелювала плани д. дорошенка, пов’язана із критикою Зеньковським українського самостійницького руху.

уже після поразки української революції 1917 – 1921 рр. ейхель-

ман під час виголошення лекцій в українському вільному університеті публічно зараховував себе до українців¹¹. ейхельман був членом партії “українське народне об’єднання” (з літа 1921 р. увійшла до українського селянсько-парламентського союзу), яка проголошувала головною метою політичної боротьби ідею самостійності україни.

* * *

ейхельман – один із головних теоретиків конституційного устрою як співавтор текстів перших законів та конституції унр. також учений був провідним розробником концепції федералізації україни, формування самостійних адміністративних одиниць – “земель”. у цьому він не був оригінальним, відчуваючи значну популярність федеративної ідеї в середовищі європейського революційного руху. Зацікавлення ейхельманом федералізмом відбивало загальну тенденцію серед представників політичної думки та визвольного руху “нових” народів Центральної і східної Європи.

Федерація уявлялася можливим та реальним шляхом подолання імперського минулого, децентралізації влади і демократизації місцевого самоврядування. як теоретик-правник, ейхельман був прихильником німецького варіанту федералізму, який у рамках імперії гогенцолернів у другій половині ХіХ ст. реалізовувався як націоналістичний. для германських народів “серединної Європи” (концепція Ф. науманна) саме федералізм став моделлю формування модерної німецької нації. З цієї причини вчений досить прихильно сприйняв проект михайла драгоманова “Вільна спілка”, що був одним із варіантів федеративного переоблаштування Центрально-східної Європи. головне, що ейхельман так само як і драгоманов вважав, що саме держава і державність передує формуванню нації. Відомо, що такий погляд драгоманова виходив зі сприйняття гегелівського поділу на “історичні” та “неісторичні” народи, де останні залежали від “великих” держав. еволюція і типи лояльності, характерні для українського та німецького середовища києва, переконують в їх ролі в політичному житті та формуванні імперської лояльності. Фактично ще з часів Петра Великого саме українці (малороси в тогочасному політичному лексиконі) та німці відігравали виняткову роль в перетворенні московського царства в російську імперію. Значним внеском ейхельмана періоду української революції був проект конституції унр, опублікований окремою брошурою в тарнові (Польща)¹². В основі своїх пропозицій учений поклав принцип народного суверенітету й ідею федералізації унр. 30 червня 1920 р. радою народних міністрів було створено комісію для вироблення конституції унр на чолі з міністром закордонних справ андрієм ніковским, одним із членів якої став його заступник по міністерству ейхельман¹³. Професор увійшов до складу комісії завдяки рекомендації ніковського, який цінував його наукові праці та професійний досвід. на засіданнях ейхельман відстоював свої федералістські переконання. як засвідчують протоколи засідань, він щоденно повторював власні формулювання про “послідовне проведення демократично-республіканських основ”, про державне будівництво знизу, про “дві системи управління”¹⁴. останній погляд мав суто візантійський дискурс, що відображалося у прагненні поєднати типово західні та пізньоримські категорії. “Перша система є адміністративно-федеративна, – наголошував ейхельман, – коли вищеземська одиниця наділяється лише певною, визначеною по пунктах з боку державної влади компетенцією. друга система – федеративно-політична, коли висшій земській одиниці наділяється державна влада з усіма її функціями, але за винятком тих державних справ, котрі конституцією віднесені до вислого, т. зв. федеративно-державного з’єднання. При цій системі маємо поділ: на землі, повіти, волості, громади”¹⁵.