іст.укр.літ
.docxМіністерство освіти і науки України Прикарпатський національний університет
Інститут філології
Кафедра журналістики
Реферат на тему : «Життєвий і творчий шлях Івана Вишенського та Івана Величковсьокого»
Виконала:студентка групи ж-11
Будзяк Л.В. Перевірив: Баран Є. М.
Івано-Франківськ 2015
Життєвий і творчий шлях Івана Вишенського
Найяскравішим, найоригінальнішим явищем серед полемічних писань стала творчість Івана Вишенського.
Відомості про життя письменника уривчасті й приблизні, почерпнуті з якихось згадок у його листах та скупих фактів з інших джерел. Народився він у 50-х роках XVI ст. у містечку Судова Вишня, що знаходилося між Львовом і Перемишлем (тепер воно входить до Львова). Такий висновок дослідники зробили на основі того, що свої твори полеміст підписував «Иоаннь мнихь Вишенский», «Иоаннь инок з Вишні»; а ченцем став у середині 80-х років XVI ст., маючи понад 30 років.
Його твори свідчать, що початкову освіту він здобув у Судовій Вишні. Родичі намагалися дати йому основи шкільної науки: читання церковних книг, писання, спів церковний. Змолоду І.Вишенський жив у Луцьку, потім при дворі вельможного пана князя Острозького (власника величезних маєтків, опікуна освіти і захисника православної віри, який заложив в Острозі першу руську Академію біля 1577 р.), де, ймовірно, належить до Острозького літературно-наукового гуртка. Опікуном Івана Вишенського і був князь Василь (Костянтин) Костянтинович Острозький. Приблизно в 70-80-х роках переселився в один із найвідоміших православних центрів — Афон (Греція), де став ченцем-аскетом і прожив майже 40 років.
Цей реальний світ викликав у Вишенського відразу і відчай. Бо в ньому панство жорстоко визискує народ. Бо вищі верстви, навіть церковники (і католицькі, і православні), живуть аморально, паразитично. Бо загарбники знищують рідну віру, а своя еліта охоче окатоличується.
Після тяжких роздумів і вагань Іван із Вишні вирішує зректися цього світу, присвятити себе духовному вдосконаленню, наближенню до Бога — стати ченцем. У середині 80-х років XVI ст. він прийшов на гору Афон (Атон), де прийняв постриг (обряд посвячення в монахи). Тут Вишенський вів украй суворий, аскетичний спосіб життя — постійно постував, тяжко працював. Водночас він не поривав зв'язків із рідним краєм. Із багатьох монастирів Афона щороку в православні країни ходили численні групи монахів за милостинею для своїх обителей. Постійно відвідували Афон богомольці з України. З розповідей ченців та богомольців Вишенський знав, що відбувається на Батьківщині, й замислювався над тим, як запобігти лихові.
Слава про талановитого патріота-проповідника ширилася по всіх землях України. Друзі й однодумці, зокрема львівські братчики, пересилають до нього листи з проханням повернутися на Батьківщину, взяти безпосередню участь у боротьбі з польсько-католицькою і експансією, постійно спілкуватися з людьми, нести в народ Слово Правди. Однак він увесь час відмовлявся, вважаючи, що його полум'яні молитви до Бога й писання дадуть Україні більше користі.
Нарешті Іван Вишенський здався на умовляння й, очевидно, наприкінці 1604 р. прибув у Галичину, але із львівськими братчиками не дійшов згоди і відмовився виголошувати проповіді в їхній церкві.
Братчики вважали, що українська молодь має оволодівати досягненнями передової європейської науки. А палкий і непоступливий Вишенський був твердо переконаний, що лише православне віровчення врятує Україну, а всі новітні європейські науки й теорії —«бьсовское навождение». Опанувавши ці науки, молоді українці приймали й чужу культуру, нерідко зрікалися свого, ставали покручами. Свідком численних подібних випадків Вишенський був сам ще в молоді роки.
Сутички з братчиками закінчилися тим, що Вишенський подався в Уневський монастир, а через якийсь час оселився у скиті Манявському. Як не намагалися братчики повернути видатного проповідника, та нічого не досягай. Пробувши в Україні близько двох років, Вишенський повернувся на Афон.
Через кілька років він ще раз відвідав Україну, але з тим же результатом. Відтоді залишався на Афоні до кінця днів.
В останній період життя Вишенський взагалі прийняв обітницю мовчання й усамітнився в печері. Ця печера була видовбана у прямовисному схилі гори, далеко від нижнього і верхнього її країв. Івана спустили туди на мотузках. І так само на мотузках спускали йому раз на тиждень кошик з нужденною їжею та водою. Часом, витягаючи кошик назад, виявляли там рукопис, який потім передавали на Батьківщину.
Іван Вишенський вніс певний внесок і в розвиток вітчизняної педагогічної думки. Його літературна спадщина — це 16(17) трактатів і послань, написаних між 1588 і 1615 (1616) рр. Всі вони дійшли до нас у рукописних копіях. Десять із них об'єднано під назвою «Книжка», що складається із передмови і десяти послань: «Обличеніє діавола — миродержця...» (1599—1600), «Писаніє...» князю Василію Константину Острозькому і православним христіанам Малої Русі» (1598-1600), «Порада» (1599-1600), «Писаніє до всіх обще, в Лядськой землі живущих» (1588), «Писаніє к утекшим од православної віри єпископам» (1588), «Ізвіщеніє краткое о латинской прелесті», «Загадка філософам латинським», «Слід краткій» (всі — 1599— 1600), «Новина».
Після впорядкування «Книжки» полеміст написав ще декілька важливих творів: «Краткословний отвіт Федула» (тобто краткослівна відповідь Петру Скарзі) (1601), Послання до стариці Домнікії (1605), «Зачєпка мудрого латинника з глупим русином» (1608-1609), Послання до Львівського братства та до Йова Княгиницького (обидва — 1610), «Позорище мисленноє» (1615-1616).
Дослідники спадщини І.Вишенського поділяють її на два інколи на три періоди. Це - твори, написані до Брестської унії 1596 року або після неї. Здебільшого майже всі вони мають форму «послань» чи «писань», звернених до земляків. Він не готував свої твори до друку. За його життя анонімно було опубліковано в 1598 році в «Книжці» лише послання «От святой Афонской гори скитствующих». Це - перший варіант «Писання к утекшим от православной веры єпископам».
Особливе місце у творчій спадщині Івана Вишенського посідає філософський діалог «Обліченіє діавола-миродержца» («Викриття диявола-світодержця»). Це своєрідна авторська сповідь, декларація життєвого і творчого кредо. Визначальну і надто несподівану як для нашого письменства тієї доби прикмету «Викриття...» зауважив І.Франко: «Концепція сього твору є, так сказати, наскрізь ліричною (тобто суб'єктивною, особистою. — В.П.), без жодної науки для других».
На ідею, яку автор розгорне в тексті, вказує вже — євангельська оповідь про спокушення дияволом Ісуса Христа у пустелі: вивівши Спасителя на високу гору і показавши йому всі царства та їхню славу, диявол запропонував: «Це все тобі дам, якщо впадеш і мені ти поклонишся!» На що Ісус відповів: «Відійди, сатано! Бо ж написано: Господові Богові своєму вклоняйся і служи одному йому» (Матвій, 4: 8—10).
Удавшись до такої алегорії, письменник відобразив власну внутрішню боротьбу розуму і почуття, пов'язану з переходом од світського до аскетичного життя на Афоні (на чужині, «в пустелі»). Хоча світ «слави, розкоші, багатства» постає в описі диявола дуже привабливим, мандрівець («странникь»), тобто ліричний герой І сам автор, пункт за пунктом відкидає цей світ, розуміючи його огидність і тимчасовість. Примарним земним спокусам він протиставляє свою високу мету. поклонитися і послужити Богові. Отже, зовнішній конфлікт вирішується легко й однозначно.
Значно важче героєві розв'язати конфлікт внутрішній: переконати себе в тому, що правильно чинить. Цей конфлікт справді напружений і драматичний. З тексту, а ще ясніше з підтексту вгадуємо, що в душі мандрівця точиться тяжка боротьба: чи лишатися йому на Афоні, чи таки повернутися до того життя, де чекає якщо не влада й слава, а родинне щастя. Розум ховається за чернечі закони аскези, але протилежні почуття продовжують боротьбу. І це виявляється у діалозі «голяка-мандрівця» зі спокусником-дияволом — це діалог швидше із самим собою: «Відійди, сатано! Даси мені нині, дияволе, убогому й неславному чоловіку, втіху й похіть тілесну, жону, даси мені дімок і землицю, даси мені смуток і біду, щоб я поховав свій розум у тій забаві, у смутку, серед домашніх, земних та жіночих клопотів. Що ж за пожиток з тієї утіхи й тілесної похоті, коли я утішителя Духа Святого ніколи не сподоблюся вітати у своєму сердечному домі?..
Відійди, сатано, щезни й пропади сам із царством своїм звабним! Амінь!»
Ідейний зміст уміло розкривається через плетиво образів.
Основний образ «Викриття...» — алегорія боротьби душі й тіла, божественного і мирського, праведності й гріха. Відповідно вибудовуються дві протилежні системи образів.
1. Образ «нинішнього віку» має такі вияви: «слава, розкіш, багатство». Усе це конкретизується, «оживлюється» у дрібніших деталях: папа, кардинал, єпископ, король, канцлер, гетьман, староста, каштелян8, суддя, воєвода, «для хіті тілесної» — жінка.
2. Усьому тому протиставляється друга образна система: «ученіє Христове», мудрість, «небесний титул», «Божа вічна слава», «похвала ангельських уст», «світло істини», «простота Ісусова», богоугодництво, «небесний Єрусалим».
Центральні образи твору «голяк-мандрівець» і диявол — послідовні антиподи. Перший з них, як уже мовилося, співвідноситься з авторським «я», що переживає самостановлення. А диявол має не лише класичні прикмети підступного спокусника, що підбиває на гріх, а й дещо від авторського «я».
У світі існує грішне, але і святе (любов до ближнього, до Батьківщини, кохання, народження і виховання дітей). Аскет Вишенський, вдаючись у крайність, ототожнює все у світі з дияволом — щоб легше було цього світу зрікатися. Однак відчуття отого святого у світі примушує якусь частку душі солідаризуватися навіть з уявним дияволом.
Цей твір Вишенського ніколи не втратить актуальності, бо колись, тепер і завжди в майбутньому кожна людина, живучи, мусить постійно вибирати, кому служити: Богові чи дияволу, мусить розрізняти святе і грішне у своїй душі.
Постать просвітителя привертала до себе увагу П.Куліша (1874), М.Сумцова (1885), І.Житецького (1890), А.Кримського (1895), В.Щурата (1909), В.Перетц (1926), І.Єрьоміна (1955), П.Попова (1956), С.Пінчука (1968), В.Харитонова (1981), Л.Махновець {1964, 1988), С.Єфремова (1989), А.Пашука (1990), В.Шевчука (1991), Д.Чижевського (1994) та інших вчених.
Література
1. Вишенський Іван. Вибрані твори, -Львів: Каменяр, 1980. - 142 с.
2. Іван Вишенський. Викриття диявола-світодержця. Переклав Валерій Шевчук // Давня українська література: Хрестоматія. - К.: Рад. школа, 1991. - С. 241-245.
3. Вишенський Іван. Острозька академія. - Острог, 1997. - С. 32-33.
4. Давня українська література: Хрестоматія. - К.: Рад. школа, 1991. - С. 241 -256.
5. Кавалерова НА. Иван Вишенский // Антология педагогической мысли Украинской ССР. — М.: Педагогика, 1988. - С. 92-98, 576-577, 620.
6. Пашук А. Іван Вишенський — мислитель і борець. — Львів: Світ, 1990. — 176 с.
7. Соловьев С. О некоторых рукописях и редких печатных сочинениях XVI и XVII века, относящихся к истории Малороссии // Библиогофические записки, 1855. - №9. - С. 276-278.
Життєвий і творчий шлях Івана Величковського
Іван Величковський ( близько 1630 (1651) — 1701(1726)) — український письменник, поет, священик.
На початку 1680-х років належав до складу співробітників чернігівської друкарні Лазаря Барановича; трохи пізніше, в середині 1680-х років, оселився в Полтаві, де зайняв посаду пресвітера, а потім протопресвітера Свято-Успенської церкви. На цій посаді помер 1701 року. Яскравий представник стилю бароко в українській поезії. Автор панегіриків, епіграм, курйозних та ліричних віршів релігійного і світського змісту, перекладач, теоретик фігурного віршування.
Більшість творів Івана Величковського збереглось у рукописах (зокрема « Зегар з полузегарком » та «Млеко»), повністю їх було видано лише 1972 року.
Писав здебільшого польською і давньоруською мовою.
Література: * XVII век в мировом литературном развитии, М., «Наука», 1990, сторінка 5. * Література в іменах. – К., 1999. * Історія української літератури. – К., 2000.