Етнографічні[ред. • ред. Код]

Яворницький зібрав багатий етнографічний і фольклорний матеріал; ще за студентських років він записав понад 1 000 пісень і близько 500 оповідань; серед праць на ці теми варті згадки:

• «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», т. том перший — том другий (1888), в якому вміщено 55 малюнків і 7 планів місцевостей (деякі малюнки виконав І. Рєпін);

• «По следам запорожцев» (1898), де зафіксовано зустрічі і розмови з нащадками запорожців, подано пісні про Запоріжжя, описи ігор, народних танців, матеріалів народної медицини тощо;

• «Древнейшие обыватели Южной России» (1899),

• «Малороссийские народные песни, собранные в 1878 — 1905 гг.» (1906), де зібрано 830 пісень, колядок, щедрівок, веснянок, переважно записаних з голосу;

• «Рибальчі заводи на низу Дніпра» (1927).

У 1906 — 36 Я. зібрав 2 302 пісні, з них 255 з нотами, які, однак, лишилися в рукописі.

На відтинку лексикографії Яворницький склав «Словник української мови» (т. І, А — К, 1920). Частину лексичного матеріалу, зібраного ним, використано всловнику Б. Грінченка.

42

43

44. Приїзд історика до Києва започатковує загальний розвиток української науки і заразом відновлює діяльність його історичної школи в Україні. Без перебільшення цей період росту української історіографії, який охоплює 1924 до 1930 рр. дослідники називають її ренесансом. Разом з цим ця друга доба київської історичної школи Грушевського становить вершок її діяльності, яка провадилася в невідрадних і жорстоких умовах московсько-біпьшовицької влади в Україні. Як і в Львові, Грушевський виявився неперевершеним організатором українського наукового життя, яке, крім історичних досліджень, охоплювало інші ділянки українознавства. Його динамізм, прямолінійний характер у питаннях української науки і розвитку української національної культури, а також прямо феноменальна працьовитість і воля зробили його головним провідником і керівником українського наукового відродження в підрадянській Україні. Розглядаючи київську діяльність Грушевського бажано бодай коротко згадати організаційну наукову структуру, що становила вихідну базу й основний форум діяльності історика та його наукової школи української національної історіографії у Києві. Йдеться про Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН), безпосереднім попередником якої Грушевський уважав Українське наукове товариство в Києві. Це послідовне підкреслення Грушевським органічного зв'язку між УНТ і ВУАН на різних наукових форумах відіграло важливу роль в його нпуково-організаційній і науково-видавничій діяльності в 1920-их рр.     Після повернення Грушевський в першу чергу відновлює діяльність Історичної секції УАН, яка продовжує традиції і працю Історичної секції УНТ. В складі Історичної секції він утворює численні науково-дослідні комісії, в яких працюють його учні й співробітники. Тут згадаймо організацію територіальних дослідних комісій (Комісії порайонного розроблення історії України), які становили основу для порайонного й регіонального вивчення Украіни: 1) Комісія Києва і Правобічної України (голова Грушевський, керівник Щербина). 2) Комісія Лівобережжя і Слобожанщини (голова Грушевський, керівник Гермайзе). 3) Комісія степової Украіни (голова Грушевський, керівник М. Ткаченко). 4) Комісія Західньої України (голова Грушевський, секретар В. Ігнатієнко). Згадані комісії в 1924-1926 рр. уже мали понад 50 наукових співробітників з різних земель Украіни. Як бачимо, Грушевський і його школа надавали великої ваги порайонному вивченню історії України. 3 інших важливих комісій, створених Грушевським, слід згадати: Культурно-історичну комісію (голова Грушевський), Комісію історичної пісенності 1926 р. і в наступні роки Грушевський і його співробітники зорганізували Комісію старої України, Комісію новішої історії України, Комісію історії Козаччини, Комісію української історіографії, Археографічну комісію. Ці комісії рівночасно становили організаційно-тематичну мережу й науково-організаційну структуру історичної школи Грушевського на форумі Історичної секції ВУАН у Києві.       Очолення Грушевським першої Науково-дослідної кафедри історії України у Києві в 1924 р. (другу кафедру історії очолював Багалій в Харкові) мало виняткове значення в розвитку історичної школи Грушевського в Києві й взагалі в розвитку української історичної науки. Кафедра Грушевського мала два основні завдання; а) "як установа науково-дослідча, що має на меті вести науково-дослідчу працю над історією України в зв"язку з загальною історією культури і соціального розвитку; б) як установа науково-виховуюча, що має завданням підготовляти наукових дослідників в сій спеціяльности і викладачів для вищих шкіл сих предметів. Ця кафедра була науково-творчою кузнею історика, в якій він керував науково-академічною роботою своїх учнів і виховував нові кадри українських істориків для продовження його праці. На кафедрі діяли секції: 1) Секція методології і соціологічного обгрунтування історії - під керівництвом Гермайзе, 2) Секція соціально-економічної та політичної історії, очолена М. Грушевським і 3) Історико-культурна секція - під керівництвом голови кафедри М. Грушевського. Ця секція мала дві підсекції, матеріальної культури - під керівництвом В. Данилевича і духовної культури - під керівництвом голови кафедри. До складу керівництва кафедри також входили професори Щербина і П. Клименко. Тут треба також згадати, що на кафедрі зорганізовано в жовтні 1925 р. Кабінет примітивної культури під керівниитвом Катерини Гру-шевської, яка продовжувала працю свого батька, започатковану в Українському соціологічному інституті 1919 р. Історична секція ВУАН і Науково-дослідна кафедра історії України становили так звані історичні установи Грушевського в Академії. Вони творили основну організаційну базу його київської історичної школи 1920-их рр., яка об'єднувала представників різних генерацій українських вчених, починаючи від учнів Антоновича й кінчаючи його учнями з львівського та київського періодів діяльності історика.      Розбудова науково-організаційної бази історичної школи Грушевського в 1920-их рр. безпосередньо пов'язана з його науково-видавничою діяльністю, яка мала й досі має вагоме значення в розвитку української історіографії. Тут у першу чергу слід згадати відновлення за його загальною редакцією журналу українознавства "Україна", який виходив під егідою Історичної секції УАН. У журналі співпрацювали видатні вчені з різних земель України, отже цей історичний і українознавчий журнал за час свого короткого існування (1924-1930) став головним органом української науки. Редактор "України" ставив наголос на історичні дослідження (політична, соціальна і культурна історія), допоміжні історичні науки (археологія), а також на історію мистецтва, мови, літератури, етнографії і краєзнавства України. Окремий відділ "України" присвячено матеріалам громадського й літературного життя 19 і початків 20 ст. (мемуари, листування, недруковані твори, інші важливі архівні матеріали). Зокрема треба відзначити рецензійний відділ журналу, наукову хроніку та бібліографічний відділ українознавства. Редакційними співробітниками журналу були Ф. Савченко (секретар колегії), О Грушевський, Гермайзе, С. Глушко, П. Глядківський.     З інших серійних видань за редакцією Грушевського згадаймо "Науковий збірник історичної секції УАН" (Записки колишньої Історичної секції УНТ в Києві. 1925-1929, 14 випусків). "За сто літ. Матеріяли з громадського 0 літературного життя України XIX і початку XX ст." (1927-1930, 6 книжок), "Студії з історії України" (1926-1930, 3 томи), "Записки історично-філологічного відділу Української Академії Наук Праці Історичної секції" (1925-1929, 5 томів, редагував М. Грушевський спільно зі своїм братом О. Грушевським), "Український археографічний збірник" (1926-1930, 3 томи) і "Український архів" (1926-1931, 4 томи), регіональні збірники, присвячені Києву й Чернігову та багато інших публікацій. До сьогодні важко повірити, що Грушевський зумів видати таку кількість серійних наукових публікацій. Ця науково-видавнича й науково-організаційна діяльність Грушевського на форумі ВУАН є унікальним явищем в аналах українського наукового життя, в українській історіографії. Отже історична школа Грушевського в Києві мала солідну наукову базу й поважні наукові видання. Тепер дещо про представників київської школи Грушевського, про його співробітників і учнів. Ця школа, як вже було згадано раніше, складалася з істориків, які репрезентували різні генерації українських вчених. Оглоблин переказує, що в Києві вважали, що найближчими співробітниками Грушевського були його "дві руки": Савченко - "права рука", який допомагав Грушевському в так званому "зовнішньому ресорті" (зв'язки з офіційними чинниками), і Гермайзе - "ліва рука", а разом з тим допоміжний у внутрішній діяльності в рамках Академії і співпраці з іншими відділами ВУАН. Проте найдовіренішою людиною і співробітником Грушевського був його брат Олександр, заступник голови Історичної секції, директор історичної географічної комісії і керівник Секції соціальної і політичної історії на Науково-дослідній кафедрі історії України. Зі старших істориків, учнів Антоновича, крім О. Грушевського, треба згадати Данилевича, Щербину, Леоніда Добровольського, Василя Ляскоронського і Клименка (учень Митрофана Довнара-Запольського).     Всі вони займали провідні становища в "історичних установах" Грушевського та були видатними дослідниками. Проте основне ядро нової київської школи історика становили його учні-аспіранти на Науково-дослідній кафедрі історії України. В 1925-1926 академічному році на кафедрі працювали К. Антипович, О. Баранович, Глядківський, Глушко, В. Євфимовський, Ігнатієнко, М. Карачківський, Окиншевич, І. Мандзюк, Д. Кравцов, О. Степанишина, Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич і інші. Вже під кінець 1926 р. Баранович, Ткаченко, Шамрай і Глушко були висунуті науковими співробітниками кафедри. Вони були здібними істориками і становили нову історіографічну зміну. Також треба підкреслити діяльність доньки Грушевського Катерини, яка керувала Кабінетом примітивної культури та її пережитків у побуті і фолкльорі України при кафедрі.      З інших київських учнів і співробітників Грушевського згадаймо Прокопа Нечипоренка, Карачківського, Катерину Лазаревську, Мандзюка, П. Кияницю, О. Павлика - всі вони друкувалися у виданнях історичних установ ВУАН, опрацьовували різні періоди української історії, виголошували доповіді на пленарних засіданнях кафедри і Історичної секції ВУАН. Коротка інформація про наукову творчість видатніших учнів-членів історичної школи Грушевського подана в історіографічному нарисі Оглоблина. Рівночасно з істориком у той час тісно співпрацювали його колишні студенти - представники "Львівської історичної школи": Крип'якевич, Кордуба, Герасимчук, Гнатюк - усі вони були видатними вченими. Також в установах Грушевського брали активну участь галичани Михайло Возняк, Ф. Колесса, К. Студинський і інші члени НТШ. Отже треба ствердити, що Грушевському вдалося об'єднати в науковій праці вчених з різних українських земель. Тоді також відновилася співпраця між НТШ і ВУАН і галицькі дослідники друкували свої праці в виданнях Грушевського. Все це вказує на те, що київська історична школа Грушевського в 1920-их рр. стала всеукраїнською школою української національної історіографії і це позначилося на історичній тематиці дослідів, головних історіографічних концепціях, а також на еволюції історичної методології, яка домінувала в наукових дослідженнях співробітників і учнів Грушевського. Тут також треба підкреслити генетичний зв'язок між його львівською і київською історичною школами, який вказує на історіографічну тяглість науково-організаційної діялькості історика. За нашими підрахунками в історичних установах Грушевського співпрацювало понад сто наукових співробітників, які проживали в різних місцевостях України.      Тепер коротко згадаймо про провідні історіографічні концепції, які домінували в творчості Грушевського та його київської школи в 1920-их рр. Також хотілося б окреслити її тематично-дослідницький і методологічний профіль, який чітко віддзеркалений в науковій спадщині її засновника. Київська школа Грушевського була природним продовженням львівської з 1900-их рр., якщо йдеться про схему, періодизацію і термінологію українського історичного процесу. У той час Грушевський значно поглибив цю схему, зокрема пристосувавши її до історичного розвитку української літератури, української культури і науки.     У статті "Три академії" Грушевський рівночасно наголошував тяглість українського культурно-наукового процесу від княжої доби до постання Української Академії Наук в 1918 році в контексті розвитку східноєвропейської і євразійської цивілізації. Ми вже згадали, що історична схема Грушевського була прийнята й визнана українськими істориками як загальна історична схема історії України. Треба також пригадати, що деякі російські історики її підтримали, зокрема О. Пресняков (1870-1929), який уважав, що розмежування українського та російського історичних процесів є раціональне, а критика Грушевським традиційної російської історичної схеми є конструктивна. Це, звичайно, зміцнювало історіографічні позиції Грушевського та його учнів у боротьбі із представниками російсько-радянської історіографії, які заступали і продовжували в дещо змодифікованій формі концепції "єдности" російської історії, зокрема в середньовіччі Київською державою.     Умовно київську школу Грушевського можна назвати "історично-соціологічною школою української історіографії", в якій схрещувалися концепції неонародників і державників, які стосувалися реконструкції діяльності українського народу й суспільно-державних та культурних інституцій, створених різними верствами українського народу. В методологічному й історіографічному аспекті Грушевський і його учні були плюралістами і підкреслювали багатовимірність і багатопричинність українського історичного процесу, в центрі якого стояв народ-нація. У 1920-их роках Грушевський і деякі його учні, зокрема його донька Катерина, перебували до певної міри під впливом французької школи Еміля Дюркгейма (1858-1917), зокрема методології його досліду, теорії "соціальних фактів", інтерпретації еволюції громадської моралі та інших соціологічних теорій, пов'язаних з дослідженням еволюції суспільства. За Грушевським виходить, що Дюркгейм може послужити нашій молодій науці добрим і корисним прикладом того, як здобувати наукові досягнення і як треба іти до них.      Велику увагу присвятив Грушевський і його київська школа територіальному дослідженню історії України, яке він називав історичним районознавством України і яке відіграло значну роль в розвитку української національної історіографії в 1920-их роках. Раніше ми згадували про діяльність порайонних історичних комісій, які організував Грушевський при Історичній секції ВУАН, які своєю науково-дослідною працею охоплювали усі землі України, включаючи Галичину, Закарпаття і Степову Україну і які не були охоплені територіальними дослідженнями Антоновича і його учнів. Проте програма порайонного, територіально-регіонального дослідження України Грушевського не була лише продовженням програми обласного дослідження його учителя Антоновича, яка проводилася в цензурних умовах царського режиму. Грушевський бажав, у першу чергу, обгрунтувати свою схему незалежності і безперервності історичною процесу історії України на "територіальному принципі", включаючи усі українські землі та їхній політичний, суспільно-економічний і культурний розвиток у всі періоди української історії, включаючи також передісторичний період. І, звісно, в цих поглядах його підтримували його учні та, власне, сама історична школа, заснована ним у Києві.

45. Перебуваючи на еміграції та невтомно працюючи над науковими проблемами Михайло Грушевський тужив за Україною і мріяв про швидке повернення в рідний край. На початку 20-х років на Радянській Україні ішов процес активної українізації, відновлювалося національне відродження, а це ще більш посилювало бажання вченого повернутися, щоб включитися в цю благородну роботу. У листі Василю Кузіву 25 серпня 1921 року він писав:

«Все наше життя шукає нових доріг і не можна вгадати, котра доведе до цілі, і потрібно помагати всім, хто чесно в бажанні добра народові шукає дороги. Така провідна гадка моєї діяльності».

Це був правильний вибір вченого на той час, бо тільки на рідній землі він зміг продовжувати свою науку. Після громадянської війни Грушевський через радянські дипломатичні установи поставив питання про готовність повернутися на Україну. Але Український Радянський уряд довго вагався, це питання кілька разів розглядалося на рівні найвищих ешелонів української радянської і партійної влади, і лише 2 листопада 1923 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення: «Не заперечувати проти в'їзду на Україну проф. Грушевського».

Незважаючи на незадоволення деяких українських емігрантських діячів і критичне ставлення самого В.Винниченка, Михайло Грушевський 25 березня 1924 року з сім'єю виїхав з Відня і через п'ять днів прибув у Київ.

Повернення Михайла Грушевського на Україну трактується по-різному. Це пояснюється кількома вагомими причинами. По-перше, на початку 20-х років ішов процес українізації на Україні, коли оживала українська культура, література, історія і мистецтво. А по-друге, вчений хотів продовжувати свої наукові історичні дослідження, а саме на Україні була основна джерельна база для праці по вивченню історії України - архіви і бібліотеки. По-третє, він мріяв ростити нові наукові кадри, створити нову історичну школу. І, як виявилося, це були реальні плани передбачливого дослідника.

Михайло Грушевський почав працювати в історико-філологічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) на посаді керівника кафедри української історії та очолив археографічну комісію. Завдяки організаторському таланту Михайла Грушевського за кілька років доручені йому академічні відділи перетворилися на розгалужену сітку історичних установ.

Грушевського обирають   академіком Української Академії наук. Як стверджують дослідники, кафедра української історії стала епіцентром науково-організаційної діяльності історичної секції. Вже в 1924 р. було проведено 20 її засідань, на яких заслухано 38 доповідей, відновлено видання історичного квартальника (потім двомісячника) «Україна», підготовлено науковий щорічник та черговий том «Записок» відділу, присвячений історичній тематиці. Всього у цих виданнях, за даними дослідника Р.Пирога, було надруковано 76 статей 53 авторів. Цього ж таки року з Києва до Харкова, Чернігова, Запоріжжя, Вінниці, Катеринослава і Житомира були направлені експедиції, які створили там науково-дослідницькі осередки.

В цілому Михайло Грушевський багато встиг за 1924-1930 роки. За його участю і редагуванням опубліковано 43 номери журналу і 36 книжок з різної історичної тематики. Грушевський багато надій покладав на дослідження регіонального краєзнавчого напряму. Для цього були створені підкомісії старого Києва і Правобережжя, Лівобережжя і Слобожанщини, Степової України і Чорномор'я. Вчений організаційно об'єднував краєзнавців, задавав їм науковий напрям та домігся виділення коштів для досліджень. Внаслідок цього протягом 1926-1930 років вийшло три томи «Студії з історії України»: «Київ та його околиці в історії і пам'ятках» (1926), «Чернігів і Північне Лівобережжя» (1926), «Київські збірники історії і археології, побуту і мистецтва» (1930) та інші історико-краєзнавчі нариси.

Поза увагою вченого не залишалась археографічна наука. В 1926 р. були опубліковані «Український археографічний збірник», «Пам'ятки українського письменства», «Історія української літератури», дві книги «Первісне громадянство на Україні та його пережитки на Україні», які редагувала дочка, Катерина Грушевська. Історик розпочав активну працю над спадщиною своїх попередників   М.Костомарова, В.Антоновича, П.Куліша, М.Драгоманова.

Уся ця гігантська історіографічна робота сприяла згуртуванню нових учнів Михайла Грушевського. Ними стали перспективні молоді науковці С. Глушко, А. Глядківський, В.Новицький, М. Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич, які згодом чимало вклали в розвиток історичної науки на Україні, продовжуючи ідеї свого вчителя.

Не забував учений і про свою головну працю - «Історію України-Руси».

Решта матеріалів до наступних томів, а точніше - до другої частини десятого тому, зберігається у рукописному відділі Центральної Наукової бібліотеки АН УРСР у м. Києві, а інша частина - у відділі рукописів Інституту історії України АН УРСР. Дослідники продовжують пошук інших матеріалів вченого до «Історії України-Руси».

Великою подією у наукових колах стало відзначення 3 жовтня 1926 року в актовому залі Київського університету 60-річчя з дня народження і 40-річчя наукової діяльності Михайла Грушевського. Все свідоме українське громадянство вітало в той день свого патріарха, як найвидатнішого історика України, засипало його квітами. Ювіляр щиро поклонився усім присутнім і в короткому слові сказав, що він виконав свій громадянський обов'язок і не покладе дальше перо, а буде продовжувати вивчати історію свого народу. Його тихі слова неодноразово переривались оваціями і вигуками «Слава!», «Слава!».

 У 1928-1929 рр. вийшов друком «Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського». І було за що так велично відзначати ювілей видатного історика України. Його наукова спадщина не має собі рівних в українській історіографії. На жаль, на Україні не спромоглися досі опрацювати і видати новий бібліографічний покажчик. Це здійснив у діаспорі Любомир Винар. Він видав у 1984 р. в Нью-Йорку і Торонто найповнішу бібліографію, де вміщено понад дві тисячі різних наукових, науково-популярних праць Михайла Грушевського з різних періодів історії України, в тому числі і праці з питань всесвітньої історії, його художні публіцистичні і політичні твори.

Безперечно, найбільшим фундаментальним доробком вченого стала багатотомна «Історія України-Руси». За підрахунками Івана Франка, тільки п'ять перших томів (що друкувалися з 1898 по 1905 рік) налічували 2817 сторінок, а в цілому всі опубліковані томи складали понад 10 тис. сторінок. А якщо взяти до уваги ще п'ять томів «Історії української літератури» (близько 5 тисяч сторінок), то за нашими підрахунками всього написано автором з 1886 по 1934 рік понад 50 тисяч сторінок. Величезна організація праці завжди дивувала сучасників. Історик Ярослав Дашкевич у статті «Хто такий Михайло Грушевський?» пише, що ця людина практично не знала сну: він вставав о годині 4-й ранку, щоб працювати; о годині 10-й ішов на службу, до бібліотеки чи архіву, повертав о годині 5-й після обіду; сидів за паперами до дванадцятої, першої; весь час носив з собою рукописи, гранки, пробні відбитки; навіть на засіданні Центральної Ради правив гранки своїх творів.

Крім різних проблем історії України, М. Грушевський працював над питаннями взаємозв'язків українського народу з іншими європейськими народами, вивчав всесвітню історію. Ось деякі з статей: «Про польсько-українські взаємини Галичини» (1906-1907), «Всесвітня історія в короткому огляді в 6-ти частинах» (1917-1918), «Середні віки Європи», «Старинна історія. Греко-римський світ» (1917-1918). Про ці праці схвально відгукнулися сучасники.

Пробував свої сили М. Грушевський і в художній літературі, написавши ще в юних роках «Бех-аль-Джу-гур», «Бідна дівчина», «Божий попуст», «П'ятниця», «Предок», «Із белетристичної спадщини» та інші. А ряд подібних оповідань, як і історичних праць, розкинутих по спецфондах бібліотек та архівів, чекають своїх дослідників і виходу у світ.

Оцінюючи велику історичну спадщину найвидатнішого історика України, не можемо не торкнутися питання про відображення Прикарпатського краю в творчості вченого. У ряді своїх творів, а особливо в багатотомних виданнях «Історія України-Руси», «Історія української літератури» він багато уваги приділяє історії культури Прикарпаття з праісторичних часів до початку XX століття. Ще більше Михайло Грушевський полюбив цей край, неодноразово буваючи у Станіславі, а мальовниче село Криворівне на Гуцульщині вибрав собі на тривалий час для відпочинку. В цій українській Мецці він зустрічався із видатними класиками української літератури, етнографії і мистецтва І.Франком, В.Гнатюком, М.Коцюбинським, Г.Хоткевичем, Л.Українкою, В.Стефаником та іншими.

Нелегко доводилося працювати Михайлу Грушевському на Радянській Україні. Мало того, що деякі тодішні партійні та державні керівники (В.Чубар, П.Любченко, В.Затонський) далеко не симпатизували вченому, але проти нього в опозиції були і такі визначні вчені, як А.Кримський, С.Єфремов, не згадуючи вже ортодоксів істориків-марксистів. Незважаючи на це, вчений не припинив наукової праці. В 1929 році його обрано академіком АН СРСР. Але це мало що помогло, бо сталінщина робила своє. Почалися горезвісні репресії, яких не уникнув і М. Грушевський. М. Скрипник наполягав, щоб зробити Грушевського президентом Української Академії наук, але з початком сталінського наступу па українську культуру деякі заздрісні академіки України не допустили до цього.

Вчений у 1931 р. змушений переїхати у Москву. Тут його заарештовують, звинувативши у причасності до  українського націоналістичного центру, але з невідомих обставин його звільняють з-під арешту, і він проживав у Москві із  сім'єю. Але навіть в ті страшні роки розгулу сталінщини вчений, хоча і майже сліпий, систематично ходив в архіви й бібліотеки і працював над новими проблемами.

З 1932 по 1934 рік він лікувався в санаторії у Кисловодську, де і помер 15 листопада 1934 року внаслідок невдалої операції, яку зробив йому лікар (не хірург).

Тіло Грушевського перевезли до Києва і поховали на Байковому цвинтарі. Ця сумна звістка сколихнула галичан, і вони в своєму часопису «Рідна школа» так висловилися у некролозі: «На Байковому цвинтарі в Києві виросла нова могила. Спочив у ній найбільший історик України, великий учитель і духовний вождь покоління Всеукраїнського здвигу, президент Української Держави в роках 1917-1918, в'язень царату під час світової війни і в'язень Червоно-Москви в останніх роках свого трудящого життя Михайло Грушевський».

На могилі встановлено надгробний пам'ятник з лаконічним написом «Михайло Грушевський». Хоч цей похорон дозволявся радянським урядом, але після нього почалося переслідування пам'яті Грушевського. Його спадщину закривали в спецфонди, а на сторінках газет, журналів його праці обливались брудом у пасквільних дописах. Так несправедливо ім'я найвидатнішого історика України переслідувалося до недавнього часу, і лише сьогодні ми повертаємо чесне ім'я Михайла Грушевського українському народові, якому він присвятив своє життя.

47.

48. Дмитро́ Іва́нович Яворни́цький (Еварни́цький) (* 25 жовтня (6 листопада) 1855, с. Сонцівка  — † 5 серпня 1940, Дніпропетровськ) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф,письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929).

Дмитро Яворницький родом із села Сонцівка (тепер у межах с. Борисівка Харківського району Харківської області), син дяка. 1881 року по закінченні історико-філологічного факультету Харківського університетуЯворницький був залишений для підготовки до професури, однак захоплення історією Запоріжжя викликало невдоволення університетського керівництва, і його було звільнено з роботи. 1886 — 91 Яворницький викладав історію в гімназії й на педагогічних курсах у Петербурзі. Як політично неблагонадійного його 1892вислано під нагляд поліції до Ташкенту, із забороною викладати в гімназіях. Тут він продовжував досліди у галузі історії й археології, склавши «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях» (1893). 1901 Яворницький захистив маґістерську дисертацію («История запорожских казаков», 2 тт.) в Казанському університеті; 1897 — 1902 працював як приват-доцент на кафедрі історії Росії Московського університету. Паралельно з педагогічною роботою Яворницький продовжував досліди над історією Запорозької Січі, організуючи археологічні розкопки на Запоріжжі та відвідуючи архіви Москви, Варшави, Києва,Соловецького монастиря.

1902 земська управа і наукове товариство міста Катеринослава запросили Яворницького на посаду директора крайового історичного музею ім. О. Поля, в якому він працював до 1932, придбавши для нього цінні рукописи, портрети історичних діячів, мистецькі картини, одяг запорожців, нумізматичні колекції й ін. 1920 — 33 Яворницький був викладачем Катеринославського Інституту народної освіти, в якому 1925 — 29 очолював н.-д. кафедру українознавства.1925 його обрано членом-кореспондентом ВУАН. У 1927 — 32 pp. його призначено відповідальним керівником археологічного нагляду над розкопками на території будівництва Дніпрельстану.

Восени 1933 року, в розпал сталінських репресій Д. І. Яворницького звинуватили в українському буржуазному націоналізмі та зняли з посади директора історичного музею. На той момент Яворницькому було вже 78 років, тому його не заслали до табору і не розстріляли, однак залишили без засобів існування (позбавили пенсії). В останні роки життя Яворницькому допомагали його знайомі та друзі. У 1937 році, ставши доктором суспільних наук, він закінчив свою працю «Історія міста Катеринослава» і розпочав систематизацію найбагатшого фольклорного та етнографічного матеріалу. 5 серпня 1940року цю роботу перервала смерть. У серпні того ж року Дніпропетровському історичному музею було присвоєно ім'я його першого директора — Дмитра Івановича Яворницького.

Могила Яворницького знаходиться біля стін історичного музею на площі, де 1995 року за проектом скульптора В. Р. Наконечного та архітектора В. І. Мірошниченко був встановлений пам'ятник.

В історичних дослідах основну увагу Яворницький присвятив історії Запорізької Січі, серед них:

• «История запорожских казаков», т. 1 (загальний огляд території запорожців, їхнього устрою і побуту, 1892, 2 вид.1900), т. 2 — історія до 1686 (1895), т. З — історія до 1734 (1897);

• «Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края» (1889),

• «Вольности запорожских казаков» (1898),

• «Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман запорожских низовых казаков» (1894).

Багато матеріалів про Запоріжжя Яворницький зібрав і містив у часописі «Кіевская старина»^[1]:

• «Жизнь запорожских казаков по рассказу современника-очевидца» (1883),

• «Топографический очерк Запорожья» (1884),

• «Число и порядок Запорожских Сечей» (1884),

• «Остров Хортица на реке Днепре» (1886),

• «Архивные материалы для истории Запорожья» (1886),

• «Последний кошевой атаман П. И. Калнышевский» (1887);

• «Главнейшие моменты из истории запорожского казачества» (в «Русской Мысли», 1897),

• «Гетман Петр Конашевич Сагайдачный» (1913),

• «Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий» (1928),

• «Дніпрові пороги» (1928).

Цінні фактичними даними зб. Я.:

• «История города Екатеринослава» (1888),

• «Сборник материалов для истории запорожских казаков» (1888),

• «Источники для истории запорожских казаков», т. І — II (1903),

• «До історії Степової України» (1929).

Значення Яворницького як історика полягає насамперед у зібранні й упорядкуванні джерельних матеріалів, бо в монографічних працях він не завжди додержувався об'єктивної методи та систематичного викладу розвитку української історії. Радянська історіографія закидає Яворницькому «ідеалізацію історичного минулого України», мовляв, «він не розумів ролі клас і класової боротьби … і стояв на помилкових позиціях націоналістичної концепції про безкласовість українського народу».

49. Історичні дослідження у Західній Україні під час

Другої світової війни

У Західній Україні глибокі зміни почалися вже

у вересні 1939 р., коли в результаті політичних рі-

шень радянського керівництва і воєнних дій Чер-

воної армії її територію було включено до складу

УРСР. На західноукраїнських землях була насадже-

на радянська влада, відбулися «соціалістичні пе-

ретворення» в усіх сферах суспільно-політичного,

громадського та культурного життя, які торкнули-

ся й історичної науки, українознавчих осередків,

системи історичної освіти, зокрема Львівського та

Чернівецького університетів. Була припинена ді-

яльність товариств «Просвіта», «Україна», Науко-

вого товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Усе май-

но і велику бібліотеку НТШ у січні 1940 р. було пе-

редано установам АН УРСР, зокрема відкритому у

Львові окремому Відділу Інституту історії України.

У вищих навчальних закладах краю було вста-

новлено жорсткий компартійний контроль за до-

слідженнями з історії, поширювалася панівна в

СРСР сталінська схема української історії, вилуча-

лись і заборонялись праці М. С. Грушевського, його

учнів та інших істориків, віднесених владою до т. зв.

«буржуазно-націоналістичної школи» (С. Томашів-

ського, І. Джиджори, І. Кревецького та ін). Інших

західноукраїнських істориків влада намагалася «пе-

ревиховати» в дусі утвердження «єдино наукової»

марксистсько-ленінської методології історії. Так,

більшість праць одного з найталановитіших учнів

М. С. Грушевського — І. П. Крип’якевича, виданих

у 1935—1938 pp., були заборонені. Проте, намага-

ючись перетворити цього добре знаного історика у

свою опору серед наукової еліти Західної України,

влада призначила його завідувачем кафедри історії

України, а згодом — деканом історичного факуль-

тету Львівського університету, а також начальни-

ком Львівського відділу Інституту історії України.

На пріоритетне місце у проблематиці досліджень

висувалась історія класової боротьби та революцій-

ного руху в Західній Україні. Для кадрового «зміц-

нення» наукових установ і ВНЗ Західної України

сюди направлялись фахівці з Москви, Ленінграда,

Києва, Харкова та інших центрів СРСР. Але влада

УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА НАУКА

В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Геннадій СТРЕЛЬСЬКИЙ,

професор НПУ ім. М. П. Драгоманова, м. Київ

інколи помилялася у виборі. Так, ректором Львів-

ського університету у жовтні 1939 р. було призна-

чено вихованця історичного відділення Інституту

Червоної професури, завідуючого відділу Інституту

історії України М. І. Марченка. Проте цей націо-

нально свідомий талановитий історик активно за-

йнявся не стільки радянізацією Львівського універ-

ситету, скільки його українізацією, що викликало

занепокоєння у партійних органах і спецслужбах.

У результаті восени 1940 р. М. І. Марченко був від-

кликаний до Києва, а наступного року заарешто-

ваний і ув’язнений у Томській тюрмі.

Напрями історичних досліджень та діяльності іс-

ториків у роки Другої світової війни

В умовах надзвичайної міжнародної напруже-

ності й розгортання гітлерівської агресії в краї-

нах Європи (1940—1941 pp.) найважливішими на-

прямами дослідницької та пропагандистської ро-

боти українських, як і інших радянських істори-

ків, стало вивчення історії воєн, героїзація бо-

йового минулого слов’янських та інших народів

СРСР, виховання патріотизму, викриття люди-

ноненависницької ідеології та політики фашиз-

му [1]. Серед праць українських істориків з цієї

тематики, виданих напередодні нападу Німеччи-

ни на СРСР, особливо слід відзначити досліджен-

ня К. Г. Гуслистого [2] та М. Н. Петровського

[3], зокрема, монографію останнього із серії «На-

риси з історії України», випуск 4: «Визвольна ві-

йна українського народу проти гніту шляхетської

Польщі і приєднання України до Росії (1648—

1654 pp.)» (К., 1940). До речі, у радянській історіо-

графії назва зазначеної книги М. Н. Петровсько-

го наводилась у скороченому вигляді, аби уникну-

ти слів «приєднання України до Росії», оскільки ці

слова суперечили панівній у ті часи концепції про

«возз’єднання братніх російського й українського

народів». Однак цю ж «неприйнятну» в офіційній

науці термінологію було вжито і в назві виданого

наступного року третього тому збірника докумен-

тів і матеріалів, укладеного М. Н. Петровським і

В. К. Путіловим [4].

З початком війни, яка увійшла в нашу історію

під назвою Великої Вітчизняної, почалась перебудо-

ва суспільно-економічного, політичного та ідеоло-

гічного життя всієї країни для забезпечення успіху в

боротьбі з фашистською Німеччиною та її союзни-

ками. Президент Академії наук України О. О. Бо-

гомолець на загальних зборах колективу, що відбу-

лися 25 червня 1941 р., сформулював основне за-

вдання науковців під час війни таким чином: «Ака-

демія наук мусить зосередити всі зусилля на тому,

щоб максимально допомогти своєю роботою нашій

славній Червоній Армії» [5]. Працівники Академії

на цих зборах визначили конкретні завдання своїх

інститутів у боротьбі з фашизмом — «варварством

XX століття, що є загрозою для цивілізації» і по-

клялися поставити свої знання та досвід, досягнен-

ня науки на службу народові у цій боротьбі. У лис-

ті до Президії Академії 27 червня 1941 р. дирекція

Інституту історії України повідомляла, що колектив

інституту «у зв’язку з умовами воєнного часу ‹...›

поточну роботу за тематичним планом тимчасово

припинив і переключився на написання серії бро-

шур про героїчне минуле нашого народу, система-

тичне надсилання статей відповідного змісту в пе-

ріодичну пресу, особливо військову, активну участь

усіх співробітників інституту у читанні доповідей і

лекцій у частинах Червоної Армії» [6].

Головним напрямом наукової та популяризатор-

ської роботи українських істориків стала воєнно-

патріотична та антифашистська тематика. Активно

розгорнулась підготовка популярних праць про ге-

роїчну боротьбу українського та інших слов’янських

народів з кочівниками, з монголо-татарською нава-

лою, проти німецьких агресорів у XII—XV ст. та у

1918 p., проти шведських і польських інтервентів,

проти армій Наполеона Бонапарта тощо.

Також з перших днів війни проводилася

лекційно-пропагандистська робота українських

істориків у частинах діючої армії та у прифрон-

товій смузі. Під час оборонних боїв за Київ фор-

мувались спеціальні бригади лекторів, переважно

з числа співробітників Інституту історії України

та викладачів ВНЗ, які читали лекції на історико-

патріотичні теми (від далекого минулого до поточ-

них подій Другої світової війни) для бійців вини-

щувальних батальйонів і працівників різних під-

приємств Києва.

Однією з ефективних форм роботи наших іс-

ториків під час важких оборонних боїв за Україну

була науково-методична допомога історичним та ін-

шим музеям України у розгортанні широкої пропа-

ганди героїчного минулого Вітчизни. Наприклад, у

липні-серпні 1941 р. були підготовлені дві вистав-

ки у Києві за активної участі істориків, присвячені

минулим бойовим звитягам українців: в Державно-

му музеї українського мистецтва та в Будинку ар-

хітектора. У Харківському Центральному музеї в

липні 1941 р. відкрилась виставка «Розгром німець-

ких окупантів на Україні у 1918 р.». Тут експону-

вались фотодокументи, відозви, листи повстанців і

підпільників, воєнні трофеї тощо. Великим успіхом

користувалась мистецька виставка «Героїчне мину-

ле», що відкрилася у серпні 1941 р. у приміщенні

Харківської державної художньої галереї.

Аж до переможного 1945 р. включно висвітлен-

ня героїчних сторінок військової доблесті україн-

ського та інших народів СРСР займало чільне міс-

це у тематиці досліджень і популярних видань істо-

риків всієї країни. Їх метою була популяризація бо-

йових традицій українського та інших слов’янських

народів в обороні своєї землі від зазіхань інозем-

них завойовників протягом багатьох століть, патріо-

тичне виховання воїнів і працівників тилу в дусі

цих традицій. Важливим завданням істориків було

переконати людей у справедливості боротьби про-

ти гітлерівців, вселити віру у неминучість перемо-

ги над ворогом, незважаючи на тимчасові невдачі

на першому етапі війни, підтримати високий мо-

ральний дух бійців і командирів. Варто підкресли-

ти, що ця тематика на жодному з попередніх ета-

пів розвитку радянської історичної науки не зна-

ходила такого широкого висвітлення.

Діяльність істориків в евакуації

Ця тематика була пріоритетною і в діяльнос-

ті науковців Інституту історії та археології АН

УСРР, який очолив М. Н. Петровський, еваку-

йованого до столиці Башкирської РСР — м. Уфи,

а з серпня 1943 р. — до Москви, а також істори-

ків Об’єднаного Українського державного універ-

ситету, який в роки окупації перебував у м. Кзил-

Орді (Казахстан). Так, незважаючи на великі труд-

нощі, відсутність архівних джерел, потрібної літе-

ратури, у започаткованій в евакуації серії праць

на тему «Наші великі предки» було видано десят-

ки науково-популярних брошур і статей М. Н. Пе-

тровського, К. Г. Гуслистого, Ф. Є. Лося, М. І. Су-

пруненка, Г. Ю. Гербільського, В. А. Дядиченка,

М. М. Ткаченка, Ф. Ю. Шерстюка та інших укра-

їнських учених про героїчну боротьбу українців за

свою свободу і незалежність [7]. Серед них особли-

во вирізнялись праці про ратні подвиги волелюбно-

го козацтва, про його видатних проводирів, «сла-

ветних лицарів» — Богдана Хмельницького, Петра

Конашевича-Сагайдачного, Максима Кривоноса,

Івана Сірка, Івана Богуна, Семена Палія, Івана Гон-

ту та ін. Цими працями було по суті реабілітова-

но тему українського козацтва, яка до початку вій-

ни всіляко замовчувалась, оскільки «не вписувала-

ся» до сталінських схем історії радянських народів.

Особливо актуальним суспільно-політичним

звучанням у тогочасних умовах вирізнявся збір-

ник наукових статей, підготовлений співробітника-

ми Інституту історії України К. Гуслистим, Ф. Ло-

сем, М. Супруненком і З. Шульгою, у якому знач-

на увага приділяється відсічі українського народу

німецькій агресії з XIII ст. до початку Великої Віт-

чизняної війни [8].

На одному з перших зборів колективу інститу-

ту в Уфі було поставлено питання про початок ви-

вчення історії Другої світової та Великої Вітчиз-

няної війни, збирання й систематизацію докумен-

тів і матеріалів для підготовки хроніки всенародної

боротьби з інтервентами [9]. У статтях і брошурах

М. Супруненка, М. Рубача, З. Шульги, К. Дуби-

ни, Л. Новиченка, А. Чеканюка, Л. Славіна та ін-

ших істориків, виданих у 1942—1943 рр., розпові-

далося про подвиги українських воїнів і партиза-

нів у боях з німецькими загарбниками, викривав-

ся режим кривавих злодіянь і насильства фашист-

ських окупантів на українській землі [10].

Ці перші дослідження з історії боротьби україн-

ського народу проти фашистських поневолювачів

створювались на основі зведень Рад інформбюро,

поточних публікацій газет і журналів, неупорядко-

ваних, часом випадково виявлених документів і ма-

теріалів деяких учасників або очевидців подій тощо,

які далеко не завжди були надійними, достовірними

джерелами. Звичайно, це наклало певний негатив-

ний відбиток на зміст і науковий рівень цих праць,

зумовлювало неповноту та поверховість у розкрит-

ті деяких важливих питань. Але ці перші кроки ви-

вчення історії Другої світової війни заклали осно-

ви подальших систематизованих і глибоких дослі-

джень цієї тематики. Для збирання й вивчення іс-

торичних джерел у січні 1943 р. було прийнято рі-

шення про створення у складі АН спеціальної Ко-

місії з історії Великої Вітчизняної війни. Директор

Інституту історії та археології М. Н. Петровський

також брав активну участь у роботі створеного в

евакуації при АН антифашистського комітету ра-

дянських учених.

Багато статей героїко-патріотичної та антифа-

шистської тематики історики України видали в

цей період у газетах «Комуніст», «Советская Укра-

ина», «Література і мистецтво», «Красная Башки-

рия», «Кизил Башкортостан», у журналах «Україн-

ська література», «Исторический журнал», «Украї-

на», «Славяне» та ін. У 1942 р. було опубліковано

36 статей, у 1943 р. — 30 [11].

У доповіді на засіданні Науково-технічного Ко-

мітету сприяння обороні при Академії наук УРСР 21

серпня 1942 р. (м. Уфа) голова секції суспільних наук

академік М. Я. Калинович підкреслював, що всі ін-

ститути Відділу суспільних наук «ставили собі першим

завданням допомогти перемозі над ворогом». Допо-

відач підкреслював, що науково-пропагандистська та

агітаційна робота вчених-суспільствознавців, розра-

хована на масового читача, «велася за трьома осно-

вними лініями: 1) викриття фашизму та його люди-

ноненависницьких планів; 2) висвітлення боротьби

слов’янських народів проти німецьких загарбників;

3) висвітлення боротьби народів СРСР, особливо ро-

сіян, українців і білорусів з іноземною, у першу чер-

гу німецькою, агресією» [12].

Поряд із науковою, українські історики про-

водили у Башкирії, Казахстані й Москві активну

громадську роботу. У частинах Червоної Армії, в

різних установах і на підприємствах, для місцево-

го населення та поранених бійців у госпіталях чи-

талися лекції, що мали своїм завданням запалюва-

ти слухачів на бойові й трудові подвиги. У 1942 р.

співробітники Інституту історії України прочита-

ли 426 лекцій і доповідей, у 1943 р. — 360, у пер-

ші 2 місяці 1944 р. — 105 [13]. Ці лекції зустріча-

ли вдячні відгуки з боку слухачів. Так, у листі вій-

ськового керівництва евакуаційного пункту № 97

(м. Уфа) 19 лютого 1943 р. до президента АН УРСР

О. О. Богомольця від імені поранених бійців, ко-

мандирів і політпрацівників відзначалась «виключ-

но велика роль в роботі з організації та проведен-

ня військово-шефської роботи Інституту історії

АН УРСР» і висловлювалась «персональна подя-

ка за гарну лекційну роботу у госпіталях т. т. Дя-

диченку В. А., Ткаченку М. М., Дмитрову Л. Д.,

Лосю Ф. Є., Петровському М. Н., Рубачу М. А. і

Супруненку М. І.» [14].

Українські історики також надавали велику до-

помогу населенню Башкирії й Казахстану у роз-

витку науки та культури, підготовці кваліфікова-

них кадрів учених і освітян, тісно співпрацювали

з місцевими творчими, громадськими організаці-

ями, архівами, бібліотеками, музеями тощо. Так,

М. Н. Петровський, М. А. Рубач, В. А. Дядичен-

ко читали лекції з воєнної історії, зокрема з історії

Другої світової війни у Башкирському педагогічно-

му інституті. М. Н. Петровський очолював кафедру

історії СРСР і загальної історії в цьому ВНЗ [15].

Але все вищесказане зовсім не означає, що укра-

їнські історики у тих важких умовах воєнного ли-

холіття залишили поза увагою основну довготермі-

нову тематику своїх наукових зусиль. Уже 1942 р. в

Уфі побачив світ «Нарис історії України», підготов-

лений авторським колективом у складі К. Воблого,

К. Гуслистого, В. Дядиченка, Ф. Лося, М. Петров-

ського, Л. Славіна, М. Супруненка і Ф. Шерстю-

ка. Праця охоплювала своїм змістом події в Укра-

їні від найдавніших часів до початку Великої Віт-

чизняної війни.

Головним науковим досягненням колективу Ін-

ституту історії та археології у його діяльності в ева-

куації була підготовка і видання у 1943 р. першого

тому запланованого 4-томного підручника з істо-

рії України [16]. Користуючись певним послаблен-

ням у роки війни ідеологічного тиску та цензури з

боку комуністичного режиму, автори підготували

цю працю у кращих традиціях прогресивної укра-

їнської історіографії дорадянських часів. У книзі

використано чимало «нових» для радянської нау-

ки історичних джерел, зокрема козацьких літописів

ХVІІ—XVIII ст., фундаментальних документальних

публікацій дожовтневих часів («Джерела до історії

України-Руси», «Архив Юго-Западной России»,

«Акты, относящиеся к истории Южной и Запад-

ной России» тощо), видатні надбання української

історіографічної спадщини XIX — початку XX ст.:

твори М. І. Костомарова, П. О. Куліша, В. Б. Ан-

тоновича, М. С. Грушевського, О. Я. Єфименко,

О. М. Лазаревського, О. І. Левицького, Д. І. Бага-

лія, Д. І. Яворницького та ін. Більшість із названих

істориків не шанувалися в радянській історіографії,

їхні імена згадувалися лише з негативними ярлика-

ми, переважно з тавром «українських буржуазних

націоналістів». Очевидно, що саме за цей безсум-

нівно корисний внесок до української радянської

історіографії автори вищезгаданого підручника були

згодом, у 1947 р., несправедливо піддані нищівній

критиці у сумнозвісній постанові ЦК КП(б)У «Про

політичні помилки і незадовільну роботу Інституту

історії України АН УРСР». Автори «Нарису історії

України» (1942 р.) і першого тому «Історії Украї-

ни» (1943 р.) звинувачувались у багатьох «гріхах»,

зокрема у «відродженні реакційних вигадок В. Ан-

тоновича і М. Грушевського» [17].

У тому ж 1943 р. в Уфі побачила світ перша кни-

га «Наукових записок Інституту історії та археології

АН УРСР». У ній було вперше опубліковано доку-

менти про розгортання партизанського руху в Укра-

їні (1942—1943 рр.), а також статті про важливі ар-

хеологічні знахідки, про селянські рухи та народні

повстання з XI до початку XX ст., про українсько-

російське листування 1649 р. тощо.

Діяльність істориків на окупованій території

Не припинили своєї професійної діяльності й

ті українські історики, які з різних причин і обста

вин залишились на тимчасово окупованій території.

Їхня діяльність, яка у повоєнній радянській історіо-

графії однозначно оцінювалась як колабораціонізм,

прислужництво загарбникам, переконливо свідчить

про те, що гітлерівська окупація українських земель

не зупинила поступу національної історичної дум-

ки. Значний вплив на неї мав український націо-

нальний рух опору гітлерівському та сталінському

режимам, зокрема агітаційно-пропагандистська ді-

яльність похідних груп ОУН, яка залишила великий

і різноманітний історичний матеріал, дала відчут-

ний поштовх для розвитку об’єктивної історії укра-

їнської державності, поширення більш правдивих

історичних знань серед населення.

Наукові кола Львова, серед яких були відо-

мі історики І. П. Крип’якевич, І. І. Карпинець,

О. А. Терлецький, В. І. Герасимчук, С. Т. Білець-

кий та ін., зробили спробу відновити діяльність

НТШ. 17 вересня 1941 р. відбулося перше засідан-

ня його Правління [18]. Але німецька влада забо-

ронила його діяльність, натомість пообіцявши ство-

рити Інститут ім. Т. Г. Шевченка. НТШ проводило

нелегальні засідання (до травня 1942 р. було про-

ведено 10 засідань) [19]. Лише деякі кабінети філо-

логічної секції НТШ діяли легально, зокрема етно-

графічний (під керівництвом Ф. М. Колеси), спів-

робітники якого підготували низку українознавчих

праць, таких як «Улюблені пісні І. Франка», «На-

родний одяг Галичини», «Культ української народ-

ної пісні в Галичині», «Народна кераміка» тощо.

[20]. Легально діяли також історичний гурток під

керівництвом І. Крип’якевича, Архів м. Львова, в

якому працювали історики К. Бадецький, І. Кар-

пинець, С. Білецький, М. Голубець та ін., Україн-

ське видавництво, що опублікувало чимало оригі-

нальних патріотичних праць з історії України, ет-

нографії, історичного краєзнавства, Український

національний музей, де у 1942 р. нараховувалося

80 тис. експонатів, зокрема українські рукописи

XVII—XVIII ст. [21].

Активну фахову діяльність розгорнув досить чи-

сельний загін істориків в окупованому Києві. Зо-

крема, відомий історик О. П. Оглоблин на запро-

шення української громади столиці із дозволу гіт-

лерівців очолив утворену у вересні 1941 р. Київську

міську управу, яка діяла як українська допоміжна

адміністрація, «максимально використовуючи заде-

кларовану окупантами на початку війни підтримку

національному рухові» [22].

Обіймаючи цю посаду, О. П. Оглоблин за до-

помогою інших українських істориків, які працю-

вали в управі (Л. О. Окиншевича, П. А. Білика та

ін.), намагався боротися з жахливою розрухою, ма-

совим безробіттям інтелігенції та голодом у місті,

зберегти його національно-культурне обличчя, від-

новити діяльність наукових установ, ВНЗ і шкіл,

архівів, музеїв, театрів і кінотеатрів, бібліотек тощо.

Відділ культури та освіти міської управи очолив

історик К. Т. Штепа. За його наказом від 20 жов-

тня 1941 р. було відновлено Українську акаде-

мію наук (УАН) та призначено членів її Прези-

дії та директорів інститутів. Зокрема, керівником

Історично-філологічного відділу було призначе-

но О. П. Оглоблина, директором Інституту архео-

логії — Н. Д. Полонську-Василенко, Інституту іс-

торії України — М. Г. Андрусяка [23]. Останній у

листопаді 1941 р. повідомляв, що Інститут «розроб-

ляє тематику з історії героїчного минулого україн-

ського народу» і «має цінну бібліотеку, ‹...› яка до-

рівнює 25 000 томів» [24].

У діяльності вчених інституту пріоритетною була

проблематика, яка табуювалася у радянські часи,

особливо німецькознавчі студії: дослідження історії

німецької етнічної спільноти в Україні, німецько-

українських економічних і культурних відносин у

ХVІІІ—ХІХ ст. тощо. Для оприлюднення результа-

тів цієї діяльності робилися спроби налагодити ро-

боту Видавництва УАН в Києві [25]. Проте жодних

коштів інститути і Видавництво УАН не отримува-

ли. Більше того, як згадував М. Г. Андрусяк, при-

булий «для ліквідації наукових установ міста Киє-

ва якийсь д-р фон Франке, який подав себе за іс-

торика», цинічно проголосив: «Нема історії Укра-

їни як історії українського народу; є тільки історія

української території, за яку боролися великі сусід-

ні держави. Тепер німецький нарід вирішує цю бо-

ротьбу на свою користь» [26]. У звітному листі до

рейхсміністра А. Розенберга 3 лютого 1942 р. зга-

даний фон Франке писав, що УАН «після відступу

більшовиків менше слугувала науці, ніж політич-

ним прагненням українського націоналізму» (хоча й

назвав при цьому українських істориків К. Т. Ште-

пу, М. В. Геппенер, В. А. Шугаєвського, П. П. Ку-

рінного, О. С. Грузинського «визначними науков-

цями в гуманітарній галузі») [27].

Внаслідок таких «інспекцій», відсутності фі-

нансування тощо всі спроби українських істори-

ків та інших учених розгорнути ефективну діяль-

ність академічних установ, а також Київського уні-

верситету, КПІ та інших ВНЗ в умовах окупації не

дали бажаних результатів. Та ці невдачі й скрутні

матеріально-побутові умови не зупинили творчої

активності українських істориків. Наприкінці бе-

резня 1942 р. О. П. Оглоблин заснував та очолив

Музей-архів переходової доби, що діяв як структур-

ний підрозділ Київської міської управи під контро-

лем німецької адміністрації. До штату музею входи-

ли 14 співробітників (наукових консультантів), зо-

крема Н. Д. Полонська-Василенко, С. О. Гіляров,

С. М. Драгоманов, П. П. Курінний, О. С. Грузин-

ський та ін. Вони збирали та систематизували доку-

менти, фотографії, листівки та інші матеріали з іс-

торії України «переходової доби» — від радянського

тоталітаризму до життя «без більшовиків» під «ні-

мецькою зверхністю». Зібрані джерела (вже на кі-

нець серпня 1942 р. музей налічував 6376 експона-

тів) проливають світло на багато невідомих, замов-

чуваних раніше подій і фактів радянського мину-

лого України, викривають численні злочини біль-

шовицької влади, безжальну руйнацію нею храмів,

монастирів та інших пам’яток історії та культури

українського народу [28]. Водночас, попри поміт-

ний ідеологічний тиск і контроль «нових господа-

рів», ці джерела дозволяють побачити чимало ще

невивчених сторінок життя України під фашист-

ською окупаціє

Відомий історик-архівіст В. В. Міяковський ор-

ганізував і очолив роботу Центрального історич-

ного архіву ім. В. Б. Антоновича (1941—1943 рр.),

а також намагався (хоча й безуспішно) відновити

видання журналу «Наше минуле», що виходив у

1918—1919 рр. [29].

У червні 1942 р. була створена експертна Ко-

місія з української емблематики під головуванням

О. П. Оглоблина, до складу якої увійшли істори-

ки Н. Д. Полонська-Василенко, С. М. Драгоманов,

П. П. Курінний, Л. О. Окиншевич, О. С. Грузин-

ський, В. В. Міяковський, В. А. Шугаєвський. Ко-

місія підготувала три наукові студії про знак «Три-

зуб», про герб міста Києва та про міські герби в

Західній Європі [30], на основі яких обґрунтувала

висновок про доцільність вживання національної

символіки в українському діловодстві.

Дослідницька робота в часи визволення від фа-

шистських загарбників

Після повернення з евакуації до Києва та інших

визволених міст України історики розгорнули ще

активнішу дослідницьку роботу. Протягом 1944—

1945 pp. до видавництв було подано другий том під-

ручника для ВНЗ «Історія України» та збірник до-

кументів «Україна перед Визвольною війною 1648—

1654 pp.», побачила світ монографія М. Н. Петров-

ського про включення Західної України до складу

УРСР (1939 р.), яке згідно з офіційною радянською

історичною концепцією розглядалося як здійснення

вікового прагнення українського народу до створен-

ня соборної держави [31]. Тривала публікація бро-

шур і статей історико-патріотичної тематики [32].

Інтенсивну діяльність розгорнула Комісія з іс-

торії Великої Вітчизняної війни, якою керували

М. Н. Петровський, М. М. Ткаченко, М. І. Супру-

ненко, К. З. Литвин, В. І. Клоков. Комісія збира-

ла, систематизувала й готувала до видання доку-

ментальні та інші джерела, зокрема спогади учас-

ників подій. Тільки у 1945 р. нею було підготовлено

13 звітів партизанських з’єднань, проведено та за-

стенографовано бесіди з 48 активними учасниками

війни, зібрано біля 100 тисяч різних документів [33].

Робота Комісії сприяла прискоренню узагаль-

нення матеріалів, публікації джерел і нових до-

сліджень з історії Другої світової війни. У 1944—

1945 pp. було видано чимало збірників докумен-

тів та інших джерел, брошур і статей про подви-

ги українців на фронтах і в партизанських загонах,

про жахливі злочини, які чинили окупанти на на-

шій землі, про воєнні операції з визволення Украї-

ни від фашистських загарбників [34].

У періодичній пресі з’явились також статті, присвя-

чені характеристиці радянської воєнної економіки та

роботи тилу, організації постачання військ, результа-

там евакуації промислових підприємств у східні райони

країни, вирішенню проблеми робітничих кадрів тощо.

За активної участі істориків відбувалося та-

кож відновлення роботи музеїв, бібліотек і архі-

вів України.

Використання фондів відновлених музеїв, бібліо-

тек та архівів, документів та інших джерел допомо-

же сучасним науковцям значно ширше і повніше,

всебічно та об’єктивно досліджувати ще недостат-

ньо вивчені питання з теми, представленої у статті.

Зокрема, повнішого висвітлення чекає тема роботи

істориків у тимчасово окупованих містах України.

На окреме історіографічне дослідження заслуго-

вує діяльність у роки війни істориків української ді-

аспори і політичної еміграції, серед яких були майже

невідомі на Батьківщині у той час такі яскраві поста-

ті в науці, як Д. В. і М. Д. Антоновичі, Д. І. Доро-

шенко, П. І. Зайцев, Б. Д. Крупницький, І. П. Ма-

зепа, І. І. Огієнко, С. П. Наріжний, В. М. Петрів,

В. К. Прокопович, В. Ю. Січинський, М. А. Сла-

вінський, П. В. Феденко, О. Я. Шульгин, Л. М. Це-

гельський, А. І. Яковлів та ін