Петришин 7
1 пит
Основні види і значення театралізації
Під час роботи над літературним сценарієм майбутнього масового заходу, в процесі його текстової фіксації звичайно відбувається театралізаціясценарного матеріалу.
Поряд з цими працями виникає потреба розгляду та обґрунтування по-няття «театралізація». Значний інтерес становлять перші наукові доробки аналізу театралізації як творчого методу культурно-освітньої роботи – Д.Генкіна; визначенню подійно-образної методики театралізації – А.Коновича; доробки С.Массарського присвячені проблемам драматургії театралізації та шляхам стимулювання сценарної творчості; робота М.Баскіна визначає музику як виразний засіб театралізації; А.Конович та Д.Генкін аналізували можливості використання художніх виразних засобів в методиці театралізації; А.Бузуруков розглядав театралізацію як психолого – педагогічну проблему.
Але на сучасному етапі немає чіткого єдиного розуміння сутності, значення та функцій театралізації. Українські митці А.Горбов, В.Кісін дають своє визначення зародження та використання елементів театралізації. Та нерозуміння й недостатня розробленість теоретичних питань театралізації як творчого методу негативно впливає на практичну діяльність. Тому і виникає необхідність у переосмисленні та пристосуванні елементів театралізації відпо-відно до умов сучасності.
Особлива увага в дисертаційному дослідженні звертається на виразні засоби театралізації, за допомогою яких створюється неповторне вражаюче дійство, таке, як театралізований тематичний концерт, де важливою і головною одиницею сценічної інформації є номер. Робота над номером має свою специ-фіку, жанрову різноманітність, видовищність та неповторність. Номери складаються в концертне дійство методом монтажу, який є творчим осмисленим процесом, основою дієвості. Принципи, види, технологію та прийоми монтажу як художнього способу мислення висвітлювали у своїх працях С.Ейзенштейн, В.Пудовкін, І.Шароєв, О.Рубб, В.Кісін, С.Безклубенко. Театралізація організовується за такими видами: компілятивний, оригінальний, змішаний. Звідси можна виділити виразні засоби театралізації: символ, метафора, алегорія, за допомогою яких створюється неповторне яскраве концертне дійство, де важливою одиницею сценічної інформації є номер. Робота над постановкою естрадного номеру теж має свою специфіку, жанрову різноманітність, видовищність та неповторність.
Що таке театралізація? Думки з цього приводу навіть у спеціальній літературі існують різні і несхожі. Адже переважна більшість фахівців схиляється до тієї точки зору, яку в найбільш місткій та точній формі висловив свого часу Д.М.Генкін, зауваживши, що, мовляв, театралізація літературного тексту є «його організація за законами театру», а автор «Словаря театра» П.Паві уточнює, що «театралізувати подію або текст – значить інтерпретувати його сценічно з використанням сцени та акторів для того, щоб поставити ситуацію».
В драматургічній структурі кожного сценарію будь-якого жанру, що організований сценаристом з урахуванням загальнодраматичних законів, автор повинен закладати в текст свої особисті рекомендації щодо сценічного існування сценарію та особливостей його постановки, виконання, оформлення та характеру сценічної дії.
Отже, театралізація – пристосування літературного матеріалу до вимог театрального мистецтва, переведення його у дійове видовище, використання у показі різних технічних засобів та елементів оформлення.
Звичайно розрізняють дві сторони театралізації – сценарну і режисерську.
Сценарна театралізація - це творчий спосіб перетворення життєвого, документального матеріалу у художній сценарій.
Режисерська театралізація – це творчий спосіб приведення сценарію до художньої образної форми вистави через систему певних засобів.
Особливість драматургії масового дійства специфічна, як було помічено, драматургічна і режисерська робота часто-густо нероздільна, тому здебільшого вживається термін сценарно-режисерська театралізація.
2 пит
Практика дозволяє виділити 3 види сценарно-режисерської театралізації.
§ Театралізація компільованого (комбінованого) виду – це тематичний відбір і використання сценаристом готових художніх образів з різних видів мистецтв і поєднання їх між собою сценарно-режисерським ходом (найчастіше зустрічається в театралізованому концерті).
Наприклад, в одному із театралізованих концертів на співочому полі (режисер – народний артист України Д. Мухарський) був наскрізний хід – княгиня Ольга зустрічає гостей. Усі привітання гостей різних епох і народів аж до нинішніх часів стали можливими саме завдяки ходу, а номери, навіть відомі, підібрані згідно з історією Києва, вибудувались у струнку розповідь про місто-герой.
У використанні першого виду театралізації сценаристу необхідно пам’ятати головний закон – закон художньої доцільності, який потребує виправданості появи номера, його жанровій відповідності темі, самобутності.
§ Театралізація оригінального виду – створення сценаристом нових художніх образів згідно зі сценарно-режисерським задумом. Цей вид театралізації широко використовується при створенні сценаріїв документального жанру, в основі яких лежить інсценізація документа, органічне поєднання документального і художнього.
Документальний ряд, використаний у сценарії, надає йому публіцистичного звучання лише в тому разі, якщо сам факт являє собою суспільну цінність. Сценарист, звертаючись до архівного матеріалу, розглядає його крізь призму сучасності і актуальності використання. Синтез документального і художнього повинен полягати не тільки у тематичному відборі матеріалу, але і в органічному їх поєднанні засобами монтажу, шляхом емоційного розвитку думки.
Інсценізований документ, інсценізований вірш, інсценізована пісня – ось основні компоненти створення художнього образу епізоду.
Театралізовані вистави, створені на основі документа, зайняли вагоме місце при святкуванні знаменних подій минулого. Варто, наприклад, організувати постановку вистави за листами: фронтові, дружні, ліричні, поетичні. Зміст їх, безперечно, завжди викличе інтерес, коли крок за кроком простежуються людські долі, їхні почуття, надії і прагнення, і все це в зримій, дієвій формі, яка найчастіше будується на асоціаціях.
Театралізація оригінального виду – це більш складна форма створення сценарію, що вимагає не тільки організаторських навичок і пошуку наскрізного ходу для готових номерів, але й професійної майстерності драматурга, який органічно поєднує документ і художній матеріал. Цей вид театралізації потребує і більшої тривалості репетиційного часу.
§ Театралізація змішаного виду – це використання сценаристом першого і другого видів театралізації. У цьому виді одна частина театралізованої дії являє собою компіляцію готових текстів і номерів, друга – оригінальне створення нових текстів і номерів.
Прикладом може бути ритуал посвяти у студенти. Тут у першій частині – вихід першокурсників, обряд посвяти у студенти, що ґрунтуються на оригінальному матеріалі і мають адекватне художнє рішення.
Друга частина побудована за принципом тематичного відбору концертних номерів і зведення їх у композицію за допомогою сценарно-режисерського ходу.
Підсумовуючи вищесказане, можна підкреслити, що в театралізації, як в особливому виді мистецтва на перший план виступає найважливіший компонент дійства – глядач, колективний герой. Він прагне такого масового дійства, яке б змусило його здивуватися, прислухатися і вловити думку, відновити в пам’яті факти і події власного життя, бути учасником дійства, включатися до нього.
Питання про театралізацію, надзвичайно важливе, тому необхідно детально зупинитися не лише на аналізі цього терміна, а й на технології його використання.
3 пит
Як театралізується драматургічний текст? Сценарист під час роботи над сценарієм повинен враховувати без зайвої деталізації всі засоби та пристосування, за допомогою яких створюється масове театралізоване видовище. В наступному етапі роботи над здійсненням сценічної версії сценарію – під час складання постановочного плану – режисер-постановник вже вкаже на всі необхідні технічні деталі, назве по видах та типах всі необхідні елементи сценічного оформлення, перелічить з вказівками на послідовність використання всю звукову та світлову апаратуру, бутафорію та реквізит, костюми та грими, декорації і т. ін.
У літературному тексті сценарію відсутні зайві технічні деталі, там лише згадується, що під час сценічної дії щось світить чи звучить так чи інакше. Таким чином, загальна драматургічна структура та згадані вище технічні постановочні аспекти сценарію разом і складають ту саму театралізацію. В сценарії обов’язково повинен існувати розподіл тексту на пряму мову дійових осіб та авторські ремарки, тобто сценарій повинен бути приведений до форми, в якій споконвіку існує драматургія.
Сценарні проблеми, що виникають під час театралізації. Засоби театралізації видовищних заходів, які проводяться в умовах стаціонарної сцени, лише в деякій частині співпадають із засобами театралізації, які використовуються у нестандартних умовах, особливо у виставах, що проводяться просто неба – в парку, на вулиці, на площі або стадіоні. В таких місцях виникає можливість використання нетрадиційних засобів театралізації, таких, як, скажімо, велика кількість учасників, а також необхідна техніка. І тому слід уникати непродуманого перенесення різноманітних засобів театралізації, що використовуються на стаціонарній сцені, в нетрадиційні умови.
Особливості ускладнення в сценарній справі виникають під час театралізації документального матеріалу. Справа в тому, що театралізація такого матеріалу повинна бути мінімальною, бо природні якості документу завжди впливають на глядачів більше, залишають яскравіше враження, ніж всі хитромудрі вигадки театралізації. Крім того, співставлення справжнього людського переживання, не прикрашеного ніякою спробою бутафорізації або показом вигаданого життя та персонажів, може створювати в глядачів, попри чекання авторів, відчуття незручності, безтактовності, відсутності смаку. Так, наприклад, трапляється, коли до хвилюючої розповіді про справжнє життєве випробування додається занадто багато театралізації. Особливо це ріже око, коли в сценарії йдеться про людські долі, пов’язані з Великою Вітчизняною, афганською та чеченськими війнами, Чорнобилем тощо, про справжні, а не вигадані події – і до всього цього додається штучний «вічний вогонь» з червоних ганчірок під вентилятором. Це трапляється лише через непрофесійність сценаристів та постановників, які, мабуть, вже ніколи не здогадаються, що цей самий вогонь або солдатська могила не можуть бути бутафорськими за самою своєю суттю, як не може бути бутафорською пам’ять про загиблих.
Особливу увагу слід звернути на використання кіноуривків тадіапроекцій, на їх місце у театралізації. Під час використання документальних кінокадрів справа ускладнюється через те, що вплив цього візуального матеріалу на глядачів дуже великий, інколи з емоційним перевантаженням. І якщо цей матеріал чималий, то режисер-постановник масової театралізованої вистави дуже ризикує: він може потім просто не зібрати глядацьку увагу. Театралізований захід, таким чином, не виконає запланованого завдання. Саме через те всі кінофрагменти слід використовувати вкрай обережно, маючи на увазі, що з фактом навіть талановита вигадка не може змагатись, бо він сильніший. Ще обережніше слід використовувати під час театралізації сценарної структури фрагменти художніх кінофільмів. Треба, мабуть, демонструвати дуже маленькі їх фрагменти, навіть окремі сцени або кадри, бо інакше роздуми глядачів з приводу того, з якого фільму взятий той чи інший уривок, хто з акторів там грає та яка доля спіткає героїв, можуть відвернути глядачів від сприйняття масового театралізованого видовища.
Що стосується використання діапроекції, яка збільшує наочність та розуміння сценарного матеріалу, то вона може бути дуже корисною, але її кількістю ні в якому разі не слід зловживати.
Для того, щоб театралізація сценарного матеріалу дала необхідні результати, сценаристи-початківці повинні мати досить ясне уявлення про місце театралізації та її можливості у структурі різноманітних видовищ.
4 пит
У процесі втілення театралізованого конкурсу краси режисеру необхідно подбати, насамперед, про чіткі обмеження, зумовлені специфічними особливостями проведення конкурсів краси, дотримання та збереження всіх невід’ємних компонентів конкурсу.
Одним з головних завдань, що постають перед режисером театралізованого конкурсу краси, є вибір оптимальної форми втілення власного задуму та реалізації ідейно-тематичної спрямованості заходу [1, с. 13].
Складність полягає в тому, що сценарно-режисерський хід не повинен бути обтяжливим, мати занадто глибокий філософський зміст. Тобто театралізація в даному випадку не повинна відволікати від головної мети – конкурсного змагання. Навпаки, режисерський задум та його образне рішення повинні створювати необхідну атмосферу певного епізоду, підсилювати емоційне сприйняття глядача, готувати глядача до наступного етапу змагань, служити розважальним елементом та активізувати глядача в перервах між конкурсними завданнями, надавати можливість відпочити учасникам конкурсу. Також існування певних персонажів на сценічному майданчику повинне виконувати маскувальні функції, приховувати недоліки або підкреслювати переваги учасників.
Проте, завжди існує велика прихована небезпека – поряд із прагненням створити яскраве дійство втратити освітній, виховний та комунікативний компоненти заходу. Відповідальним моментом є вірогідність. Крім того, когнітивний та комунікативний компоненти театралізованого заходу завжди гарантовано збільшують аудиторію та розширюють її вікові межі.
Отже, саме виправдана форма театралізації, оптимальна її пропорція по відношенню до головного змісту заходу та передбачені в режисерському задумі змістовні компоненти надають великі можливості та переваги у створенні цікавих, змістовно насичених та яскравих конкурсів краси. За умов повної відсутності театралізації при створенні конкурсів краси – це сухе відтворення запланованих конкурсних завдань, сумне оцінювання та підбиття підсумків успішності конкурсантів, захід, яким не здивуєш ані глядачів, ані учасників.
У третьому розділі – «Особливості постановки театралізованого тема-тичного концерту» – розглядається режисерський задум як перший і головний етап у роботі над театралізованим тематичним концертом, етапи та рівні, на яких він здійснюється, основи та елементи театралізації як творчого методу, різноманітність мистецьких жанрів та їх специфіка на сучасному етапі.
Задум – початок будь-якої творчості. Творчий процес завжди розпочи-нається з пошуку його образно-художнього задуму. Процес цей складний, неоднозначний, дуже індивідуальний. Тому за доцільне було б виділити ті етапи, на яких здійснюється задум, це:
- пізнання та творча переробка вражень, знань дійсності;
- виникнення художнього задуму;
- реалізація задуму, його втілення у твір мистецтва.
Задум не відразу вимальовується в уяві режисера. Режисерський задум – це образне бачення ідеї, це концепція, уявлення про сценічну форму концерту.
І.Туманов приділяв величезну увагу літературній основі тематичного концерту, підкреслюючи, що саме літературна основа, створена драматургом, визначить великий масштабний образ – до чого, власне, й спрямований задум режисера-постановника. У літературному сценарії викладено детальний опис всіх епізодів, блоків концерту, розроблено матеріал для поєднання епізодів, яким можуть бути пісня, музика, хореографія, пантоміма, кінозаставки, діапозитивні слайди та інші. Тобто створюється не звичайний тематичний концерт, а театралізований. Тому на першому плані при постановці такого концерту повинна бути саме театралізація, як основний метод, який сприяє більш емоційній подачі матеріалу та підсилює виховний ефект усього дійства. Робота над сценарною театралізацією організовується за такими видами: ори-гінальний, компільований, змішаний.
5 пит
Казка відома дітям з дошкільних років. ЇЇ привабливість – у сюжетності, таємничості, фантастичності. Діти з захопленням грають у вовків і лисиць, з любов’ю готують маскарадні костюми зайців і півників, а на дитячих ранках з інтересом відтворюють повадки улюблених казкових персонажів. Однак це не може служити підставою для того, щоб вважати, що учні розуміють специфіку казки як літературного жанру. Від них не слід домагатися наукового визначення казки, адже діти не усвідомлять його змісту, хоч, можливо, й запам’ятають формулювання. У початкових класах мова може йти лише про набуття загальних уявлень про казку і її відмінностей від інших творів. Дітям не слід говорити, що казкові події видумані. Умовність казки вони самі відчувають. Вона їм подобається. Вони і в класі ладні грати в придуманих казкових героїв. І це треба всіляко підтримувати. Текст багатьох казок піддається прочитуванню в особах. Методика рекомендує вчителеві скористатися цією можливістю: учні залучаються до діалогу. У процесі такої зацікавленої роботи дітей над казкою створюються сприятливі умови для розкриття перед ними особливостей цього виду народної творчості. Вони ще раз переконують, що казка – це розповідь про якусь незвичну подію. В її основі – видумка, фантазія, адже насправді звірі не розмовляють, а в казках вони користуються людською мовою. Проте дітей це не бентежить, вони цікавляться казкою саме тому, що в ній звірі живуть і розмовляють зрозумілою мовою. Важливо звернути увагу на особливості чарівних або героїко-фантастичних казок, їх відмінності від “звіриного епосу”. Так, наприклад, чарівні казки мають складнішу будову, вони довші, складаються з багатьох епізодів, пригод, відзначаються особливою вигадливістю, мають потужний фантастичний елемент.9 Головними позитивними персонажами цих казок часто виступають герої – богатирі, добро творці, подвиги яких мають визвольно-патріотичний характер; вони наділені незвичайними якостями: надприродною силою, кмітливим розумом, чуйною вдачею (“Кирило Кожум’яка”, “Котигорошко”, “Іван – мужичий син”). На відміну від казок про тварин, у чарівних казках наявні чудесні перетворення: вони наповнені дивовижними речами та істотами. Носії добра і справедливості в цих казках виходять переможцями над будь-якими (реальними чи міфічними) силами (“Кирило Кожум’яка”). Уважне і доброзичливе ставлення людини до природи оплачується сторицею і навпаки (“Казка про липку”, “Кривенька качечка”). Працюючи над змістом цих казок, учитель залучає цю привабливу казкову екологічну істину з метою виховання школярів у дусі бережливого ставлення до всього живого10. Під час ознайомлення учнів з соціально-побутовими казками учителю варто наголосити на відсутності у змісті дивовижних істот, надприродних сил, чудесних перетворень, на тому, що у таких казках, порівняно з попередніми, значно більше елементів дійсності, реальних життєвих подій. Немає потреби усі дані одразу подавати учням початкових класів. Їм достатньо того, що фантастичність цього жанру (чарівні казки) вони зрозуміють на казках про звірів, явища природи. Коли ж за програмою дійде черга до вивчення казок про людей (соціально-побутові казки), учитель зверне увагу дітей на те, що героями казок можуть бути й люди. Але і в цьому випадку лишається фантастичність оповіді. З часом вчитель назве дітям інші ознаки казки: казки бувають народні й авторські, тобто написані одним казкарем11. У роботі над казкою широко застосовуються прийоми інсценізації й драматизації. Інсценізація – це переробка будь-якого твору (у тому числі й казки) для сцени або кіно. У захоплюючому творенні сценарію учитель дістане змогу працювати і над складанням плану, і над розвитком мовлення. Під драматизацією розуміють передачу подій, розказаних у прозовому чи віршованому творі, у драматичній формі, тобто в особах. Для драматизації підходять тексти казок “Дружні звірі”, “Лисичка і Журавель”. У цих випадках доречно скористатися масками, деталями костюмів героїв казок.18
Інсценізація байки.
Хто головні герої?
Де і коли відбуваються події?
Чи сподобалась вам байка? А хочете прочитати її самостійно?
Як і казка, байка захоплює мальовничим зображенням дійових осіб, зокрема тварин, птахів, риб. У дітей особливе ставлення до них: вони їх люблять у житті, а тому з цікавістю слухають розповіді про них. Цією закоханістю у птахів, звіряток учитель повинен скористатися: перед роботою над байкою розповісти про якусь звірючку, згадати, які повадки птахів і тварин відомі дітям. Мета таких бесід – відповідно настроїти дітей на слухання тексту з участю звірят, пташок, риб. Інтерес до теми може підвищуватися повідомленням про те, що крім казок про звірів і птахів, існують й інші втори, у яких діють звірі й птиці. Це – байки (від слова “баяти”, що означає “розповідати”). Від казок байки відрізняються тим, що вони переважно віршовані. Успішній роботі над байкою допоможуть притаманні цьому жанру картинність описів, влучність виразів, образні характеристики персонажів. У байці “Чиж та Голуб” чижик зображений привабливо: “молоденький, такий співучий, проворненький”. А хіба не виразно змальований пихатий Голуб, який дозволяє собі такі слова: “А що? Попавсь? От тобі й на! Вже, певно, голова дурна...” Діти позитивно реагують на влучну й емоційну лексику описуваних у байці епізодів. Завдання вчителя – донести їх до учнів і виразним читанням тексту, і зосередженням уваги на тих образних прийомах, які використовує байкар для змалювання своїх героїв. У роботі над байкою методика рекомендує дотримуватися певних вимог. Особливості байки як жанру: - байка – твір художньої літератури, це – алегорична розповідь навчального характеру; - персонажі байок – тварини, птахи, риби; дійовими особами можуть бути люди і предмети; - байка складається з двох частин: зображення подій чи розповіді про них і повчання (мораль). У початковій школі немає можливості називати учням усі риси байки, але без пояснення окремих з них обійтись не можна. Так, у вступній бесіді вчитель назве одну з характерних рис байок – їх переважно віршований характер. Говорити ж в ознайомчій бесіді про алегоричність байки не варто. Немає потреби взагалі вживати цей термін. Повести розмову про цю істотну рису байки доцільно по завершенні аналізу описаних у ній подій. Узагальнюючи відповіді учнів, педагог формулює думку про те, що байка – це художній твір, який малюючи життя звірів, риб і птахів, засуджує вчинки, що трапляються у людей. У початкових класах зайве інформувати дітей про те, що в байках можуть діяти також люди і речі. Це їм стане відомим з байки Л.Глібова “Вовк і Кіт”. Як і в роботі над казкою, при вивченні байки методика не радить наголошувати на тому, що описувані в ній події умовні, оскільки діють звірі. Навпаки, описане в байці слід розглядати як реальне життя тварин, птахів, риб. Треба піддавати аналізу вчинки персонажів байки, особливості їх поведінки, ставлення одне до одного. Умовність зображуваного стає зрозумілою, коли учні прочитують мораль. Тут вони переконуються у тому, що застереження автора байки поширюється на людей. Не випадково Глібов писав: “Моя байка, добрі люди, у пригоді, може, буде”. Існують методичні поради щодо порядку роботи над частинами байки, а саме: зображенням подій і повчанням (мораллю). Є два погляди на те, чи треба читати байку всю, чи спочатку слід ознайомитись із викладом подій, а вже на завершення аналізу прочитати мораль. Один з них пропонує незалежно від розташування повчання, ні під час розбору змісту подій. Мораль читається на завершення розмови про події і після характеристики персонажів. Інша думка зводиться до того, що треба читати увесь твір, адже без моралі важко збагнути його зміст. Слушність останнього твердження безперечна. Справді, прочитавши мораль, можна прослідкувати, як вона розкривається, на прикладі яких образів це робиться, на якому словесному матеріалі. Тому є всі підстави рекомендувати другий підхід до вивчення байки. Цей підхід тим більш логічний, оскільки в читанках представлені байки, у яких мораль вставлена в сюжет байки. Це – байки Л.Глібова “Коник-стрибунець” і “Вовк і Кіт”. Етапи роботи над читанням байки майже повністю збігаються з вивченням оповідань і казок. Безпосереднє знайомство з твором можна почати з розгляду малюнка, який ілюструє хід подій, описаних у творі. Проте бажано зважати на якість ілюстрацій до байок. Не слід, наприклад, брати невиразний малюнок до байки “Чиж і Голуб”, представлений у діючій читанці. Зате можна скористатися чи танковим зображенням Лебедя, Щуки і Рака. Він допоможе вчителеві уяснити причини невдалих дій героїв. Кожен з них робить те, що йому властиво: Лебідь рине в небо, Щука – у воду, а Рак, як йому належить, тягне назад. Саме це, як дізнаються діти з байки, стоїть на перешкоді сумісних дій. Вдалою є ілюстрація до байки “Вовк і Кіт”. Для першого ознайомлення з тестом припустимо запропонувати дітям мовчазне читання з виконанням певного завдання: поділити текст на дві частини (байка “Чиж та Голуб”) або виділити місце в тексті, де автор малює, як діють персонажі твору (байка “Лебідь, Щука і Рак”). Мовчазне читання не виключає необхідності головного прочитування тексту байки. Це робить учитель. Виразним читанням байки він створює цілісне уявлення про змальовані події і героїв, що беруть у них участь. Наступні етапи, як і при опрацюванні оповідань і казок, такі: а) вибіркове читання (якими словами байкар говорить про те, що хотіли зробити Лебідь, Щука і Рак? Прочитайте слова, що передають занепокоєння. Знайдіть частину, у якій йдеться про те, чому у них нічого не вийшло); б) відповіді на запитання (Як ви розумієте слова “катма ходу”? Чому Лебідь, Щука і Рак не можуть зрушити воза? у яких випадках ми говоримо “та тільки й хура досі там”?); в) встановлення головної думки твору (Чому Лебідь, Щука і Рак не змогли зрушити воза? Прочитайте останні два рядки і подумайте: чи можемо ми сказати, хто з них винен? Чи трапляється таке серед людей? Яка ж мораль?). У висновку учитель загострює увагу дітей на тому, що саме засуджується в байці (безладдя) і до чого закликає байкар (до дружби, товаришування).
інсценізація, або Інсценівка (лат. in — на і scaena — сцена) — переробка літературного твору (прозового, поетичного) для постановки його на сцені або для радіо- чи телевистави. І. має на меті засобами драматургії передати ідейно-художній зміст інсценізованого твору, тут можлива і його інтерпретація…