ВСТУП
Актуальність роботи. Однією з найбільш видатних подій російської історії часу монголо-татарського ярма є Куликовська битва. Перемога руських військ над монголо-татарами Золотої Орди стала важливим етапом у боротьбі проти золотоординського іга, провісником нової епохи в історії Росії, переломним моментом, який не тільки сприяв консолідації сил, а й закріплював процес утворення централізованої держави.
Об’єктом дослідження виступають відносини Московського князівства із Золотою Ордою у середні віки.
Предметом дослідження є причини та фактори, що призвели до Куликовської битви, розвиток подій на Куликовому полі.
Метою курсової роботи з’ясувати причини Куликовької битви, її хід та значення.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання :
Розкрити причини та передумови, що призвели до Куликовської битви;
Охарактеризувати військові сили напередодні бою;
Реконструювати хід битви на Куликовському полі 1380р.;
Визначити основні результати і наслідки Куликовської битви;
Хронологічні рамки дослідження : з XIVст., коли відбувається піднесення Москви, а саме з 1362 року − рік із якого розпочинається відлік руху Русі до Куликовської битви. Також це рік, коли на князівському престолі утвердився Дмитро Іванович, і коли літописці помітили в Орді темника Мамая – до 1380 року – закінченя Куликовської битви.
Географічні рамки дослідження окреслюють територію Північно-Східної Русі, а саме Куликове поле розміщене між ріками Доном, Непрядвою та Красивою Мечею ( зараз Тульська область, Росія ).
Стан наукової розробки. Події 1380 р. широко представлені в історико-літературних творах, що дістали у вітчизняній історіографії загальну назву «Пам’ятки Куликовського циклу». Найбільш раннім із них вважається розповідь «О Великом побоище на Дону», що датується кінцем XIVст. Це невелика літописна замітка про прихід на Русь «нечестивого царя» Мамая, про підтримку його рязанським князем Олегом Івановичем та великим литовським князем Ягайлом. Значну увагу приділено великому московському князю Дмитрію Івановичу, який став на чолі антиординської коаліції.
Після літописної розповіді «О Великом побоище на Дону» хронологічно найближче до Куликовської битви стоїть поетична повість «Слово Софонія Рязанця»(«Задонщина»). Радянський дослідник В. Ф. Ржига автором «Задонщини» ототожнює рязанського боярина Софонія Артикулевича, ім’я якого згадується в жалуваній грамоті рязанського князя Олега 1372 р. Майже всі дослідники відносять її до пам’яток кінця XIV ст.
Більш детальний опис подій 1380р. ми знаходимо в «Сказанії про Мамаєве побоїще» – видатній історико-культурній пам’ятці першої чверті XV ст.. «Сказаніє» детально описує підготовку Мамая до походу проти Північно-Східної Русі і заходи князя Дмитрія Івановича перед битвою, подає деякі цікаві подробиці самої Куликовської битви, зокрема назви руських полків, прізвища воєвод тощо.
У монографії «Куликовська битва та її історичне значення» Заремба С. З. фрагментарно охарактеризував стан князівств Північно-Східної Русі, Великого князівства Литовського і Золотої Орди напередодні Куликовської битви.
Належна увага в роботі приділяється висвітленню марш-маневру руських військ, ходу самої Куликовської битви, розкрито військові майстерності Дмитрія Донського та його соратників, історичного значення перемоги на Дону як переломного моменту в історії боротьби за звільнення Північно-Східної Русі від золотоординського іга.
В курсовій роботі також використані праці таких авторів як: В. Н. Ашурков, В. І. Буганов, Л. Г. Бескровний, І. Б. Греков, В. В. Карагалов, В. Я. Петренко та ін. Праці цих авторів включають цілий ряд досліджень, в яких поставлена задача висвітлити політичне і воєнне значення Куликовської битви 1380 р.. Подається широкий аналіз подій як в історіографічному, так і в географічному плані, оцінка подій з різних центрів – Литви, Москви, Орди.
Методологічну основу складають загальні принципи логіки, історизму та обʼєктивності, система загальних науково – дослідницьких методів системного та структурно – функціонального аналізу, а також історичний, логічний, порівняльний методи.
Наукова новизна даної роботи визначає, насамперед, новий підхід до дослідження з врахуванням нового погляду на минуле російської держави, що дозволило відійти від панівної в радянській історіографії схеми показів проблеми.
Практичне значення полягає у тому, що матеріали даної роботи можуть бути використані при написанні семінарських занять по історії Росії і при підготовці до рефератів та для практики в школах.
Структура курсової роботи визначається характером теми, поставленою метою і завданнями курсової роботи. Її складовими частинами є вступ, чотири розділи, висновки, список використаних джерел та додатки. Робота ґрунтується на опублікованих документах та метеріалах періодичних видань, на основі яких було узагальнено уявлення про дану проблему. Загальний обсяг курсової роботи – 25 сторінок. У списоку використаних джерел та наукової літератури – 25 позицій.
Розділ 1. Причини та передумови Куликовської битви
Куликовській битві передувало півтора століття тяжких випробувань: навала в 1237—1241 pp. монголо-татарських завойовників, встановлення на Русі жорстокого iгa золотоординських ханів, незліченних спустошливих набігів кочовиків, міжусобних чвар князів [15, c. 30].
Ординські правителі встановили на сплюндрованих ними землях режим кривавого терору. Однак руський народ не схилив голови перед жорстокими поневолювачами. У відповідь на вбивства і насильства спалахували народні повстання. Поступово відроджувалися тенденції до об’єднання всіх східнослов’янських земель, загальмовані ворожим вторгненням.
Протягом другої половини XIII — першої половини XIV ст. об’єднавчі центри Північно-Східної, Південно-Західної й Західної Русі активізували свою діяльність. На північному сході першість у боротьбі за об’єднання руських земель поступово перейшла від Владимира на Клязьмі й Твері до Москви, яка на середину XIV ст. стала головним об’єднавчим осередком [10, с. 16]. На південному заході консолідаційний рух концентрувався навколо Галицько-Волинського князівства, особливо коли Данило Романович Галицький намагався поширювати свою владу на Київ, а у 1251 р, спробував укласти союз з владимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем для повалення монголо-татарського iгa. Ця спроба не принесла успіху, але серйозно стривожила ординських правителів. Адже Данило Галицький першим серед руських князів із зброєю в руках піднявся проти монголо-татарських поневолювачів і неодноразово перемагав їх.
У XIV ст. роль об’єднувача північноруських земель перейшла від князівства Владимиро-Суздальського до Московського. Економічному зростанню і зміцненню політичного авторитету останнього сприяв ряд важливих факторів, одним з яких слід вважати вигідне географічне розташування. Столиця князівства — Москва — знаходилася в центрі північноруських князівств і земель, які прикривали її від набігів ворогів, насамперед, кочовиків. Крім того, Москва перебувала на перехресті торговельних річкових і сухопутних шляхів, що зв’язували Північно-Західну Русь з Північно-Східною, Новгород — з Оксько-Волзьким краєм і т. п., а це, в свою чергу, стимулювало економічний поступ князівства. Зміцненню останнього сприяла також розсудлива зовнішня політика його керівників.
Московське князівство поступово здобуло значні економічні й політичні успіхи. 1332 р. князь Іван Данилович (Калита), добившись у Орді ярлика на велике княжіння, незабаром закріпився у Новгороді, Ростові, приєднав землі Углицького, Галицького, Білозерського князівств і поширив свій вплив на Псков. Завдяки такій діяльності Іван Калита увійшов до історії під прізвиськом «збирач землі Руської» [5, с. 271].
Наступники Івана Даниловича продовжували об’єднання руських земель навколо Москви. Його син — Семен Іванович Гордий (1340 — 1353) — зробив дальший крок у напрямі зміцнення великокнязівської влади, що було важливим фактором на шляху до утворення централізованої держави.
На другу половину XIV ст. припадає активна консолідаційна політика у Північно-Східній Русі московського великого князя, онука Івана Калити — Дмитрія Івановича (1359 — 1389). Важливим етапом па шляху зміцнення Московського князівства стало підкорення ним Тверського князівства. Північно-Східна Русь не могла бути об’єднаною доти, доки існувало незалежне і сильне Тверське князівство, яке використовувало у боротьбі з Московським князівством Золоту Орду і Велике князівство Литовське [7, с. 56].
На початку 1375 р. правителі Орди прислали тверському князеві Михайлові Олександровичу ярлик на Владимиро-Суздальське князівство. Вірна своїй традиційній політиці нацьковувати одного руського князя на іншого, щоб взаємно ослаблювати їх, ординська верхівка спровокувала виступ Михайла проти Дмитрія Івановича. Однак московський князь вжив енергійних заходів проти спроб ослабити єдність Північно-Східної Русi [12, с. 44]. Па початку серпня 1375 р. військо Дмитрія Івановича підійшло до стін Твері. Неспроможний вчинити опір, Михайло Олександрович визнав себе залежним від Москви. Здобута перемога закріпила злиття територій Московського і Владимиро-Суздальського князівств, що мало не тільки воєнний, а й політичний наслідки.
У 60 — 70-і роки XIV ст. в історії визвольного руху на Русі великою мірою завдяки зростанню могутності Московського князівства розпочався новий — збройний — етап. Руські війська вступили у відкриту боротьбу з монголо-татарськими ордами і все частіше перемагали їх [23, с. 445]. Коли, наприклад, у 1365 р. ординський «царевич» Тагай вдерся до Рязанської землі, його зустріли добре озброєні місцеві дружини «под Шишевским лесом, на Войде, и был им бой крепок, и брань лютая, и сеча злая, и падали мертвые от обеих сторон» [2, с. 323]. Ворог не витримав натиску хоробрих руських воїнів і утік. 1367 р. хан Булат-Темир, «собрав силу многую, пошел в землю и уезд Нижнего Новгорода, волости и села повоевал». Однак нижегородські полки розгромили напасників, і Булат-Темир, як повідомляв літопис, «прибежал в Орду с малой дружиной» [2, с. 324].
В 70-х роках XIV століття навіть великі раті кочовиків вже не могли пробитися вглиб Русі завдяки добре організованій під керівництвом Дмитрія Івановича обороні. Найважливішою подією в русько-ординських стосунках напередодні Куликовської битви був бій на р. Вожі 1378 р.. Московський князь вийшов назустріч великій золотоординській орді Бегіча. Вдало обравши позицію на лівому березі Вожі, руське військо чекало ординців. Для ординців поява московської раті виявилася несподіваною, і вони кілька днів не наважувалися форсувати річку. Нарешті 11 серпня ординська кіннота почала атаку руських позицій. Але невдовзі ініціатива перейшла до руських. У фронт ворогові вдарив Великий полк Дмитрія Івановича, з флангів — полки Правої та Лівої руки. Запеклий бій точився до сутінок і завершився нищівною поразкою ординців. Літописець розповідав: «Татарове же в том часе повергоша копья свои и нобегоша за реку за Вожю.... А наши ... за ними, бьючи их, секучи и колючи и убиваша их множьство, а инши в реце истопоша».
Вожська перемога викликала нове піднесення визвольного руху на східнослов’янських землях. Населення поневолених іноземними загарбниками українських і білоруських земель з надією дивилося на Московське князівство, навколо якого консолідувалися сили, здатні скинути ненависне золотоординське ярмо [15, с. 31].
Отже, причини та передумови Куликовської битви почали складатись задовго до зіткнення ворогуючих сторін, тобто Московського князівства та Золотої Орди. Найперше це була зовнішня загроза, адже у XIII – XIVст. золотоординське іго здійснювало спустошливі набіги на руські землі, встановивши на сплюндрованих землях режим кривавого терору. Московське князівство взяло на себе роль об′єднувача руських земель задля боротьби проти ненависного іга.