36.Лазаревський Олександр Матвійович

Український історик, шевченкознавець

Народився 20 червня 1834 р. в с. Гирівка (нині с. Шевченкове Конотопського району Сумської області) в родині дрібних дворян.

Закінчивши повітове училище, навчався в гімназії у Петер­бурзі, де значною мірою сформувалися його погляди, виявив­ся інтерес до історії України. Перші історичні праці майбутнього вченого «Василий Золотаренко, полковник Нежинский», «Опыт указателя источников изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях», «Про шведских пленников 1709 г.» 1853 р. було опубліковано в «Черниговских губернских ведомостях». 1858 р. закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету, здобувши ступінь кан­дидата наук. Того ж року видав «Указатель для изучения Мало­российского края». Був бібліотекарем графа Уварова і склав каталог його рукописних збірок.

Великий вплив на формування демократичного світогляду О. Лазаревського мала дружба з Т. Шевченком. Він доглядав тяжко хворого поета до самої смерті, супроводжував труну з його тілом в Україну. О. Лазаревський є засновником шевченко­знавчої мемуаристики і біографістики. В день смерті Великого Кобзаря в петербурзькій газеті «Северная пчела» з'явилася його публікація «Последний день жизни Т. Г. Шевченко», а через рік «Основа» надрукувала «Материалы для биографии Т. Г. Шев­ченко», що було першою спробою систематизації біографіч­них відомостей про поета.

У 60—70-х роках XIX ст. О. Лазаревський працював у судових установах Чернігова, Полтави, Ніжина, а з 1880 р. — у Київ­ському окружному суді. В цей період починається плідна науко ва діяльність ученого. Предметом його досліджень були акту альні питання з історії селянського життя, з економіки, со ціальних відносин в Україні другої половини XVII і XVIII ст.

У 1860 р. за дорученням Академії наук збирав у московських монастирях матеріали для вивчення історії російського хронографа. «Записку о русском хронографе» надрукував в «Известиях АН». 1866 р. опублікував ґрунтовне дослідження «Малороссийские посполитые крестьяне (1648—1783 гг.)». О. Лаза ревський — автор низки «Нарисів» з історії українських старшинсько-козацьких родів. Видав цінні збірники документів «Сулимовський архів» (1884), «Мотиженський архів» (1890), «Що денник генерального підскарбія Якова Марковича» (1893,1895, 1897), «Історичні нариси Полтавської Лубенщини» (1896), «Акти з історії монастирського землеволодіння» (1891). Документаль­ною пам'яткою соціально-економічної історії України XVII ст. є «Малороссийские переписные книги 1666 года». Загалом на­укова спадщина вченого становить понад 420 праць.

О. Лазаревський брав участь у роботі наукових товариств і установ Києва, Петербурга, Чернігова (зокрема, Історичного товариства Нестора Літописця), був одним із засновників жур­налу «Киевская старина» (1882).

В останнє десятиріччя життя працював над монографією «Описание Старой Малороссии». Помер 13 квітня 1902 р. в Києві.

37.Перші дві чоловічі безплатні недільні школи в Києві (на Подолі і в районі річки Либідь), де здебільшого проживала біднота, з'явилися вже 1859 р. Успіхові їх сприяла і підтримка видатного хірурга М.Пирогова, котрий був попечителем Київського навчального повіту. Вчителями недільних шкіл були переважно студенти Київського університету, а учнями — молоді люди від восьми до ЗО років. Недільні школи мали вищий і нижчий класи. Там навчали читання, письма й арифметики. Заняття проводилися щонеділі та у святкові дні з 10-ї до 14-ї години. У січні 1860 р. була відкрита перша жіноча недільна школа, у серпні — ще дві чоловічі недільні школи, а в листопаді — друга жіноча. Нові недільні школи в річних районах міста Антонович та його друзі відкрили й у наступні два роки: на 1862 р. їх налічувалося дев'ять. Користь від них для поширення початкової освіти була безумовною. Водночас школи були центрами впливу антиурядово настроєного студентства на народ, насамперед на своїх ровесників із малозабезпечених суспільних верств. Це добре розуміли представники влади, зокрема київський губернатор І.Васильчиков, що володів інформацією про поширення громадівцями нелегальної літератури і крамольні розмови, зокрема й з учнями. Почалися перевірки благонадійності викладачів недільних шкіл: від навчання усували тих, хто не викликав довіри в начальства. 1860 р. містом прокотилася перша велика хвиля обшуків і арештів активістів демократичного руху. Вилучали заборонені книги. Репресії тривали і в наступні роки. Але на початку 60-х царську владу хвилювало не так "хлопоманство", як поширення польського революційного руху, східним центром якого став Київ. Арешти польських радикалів, що стали повальними з початком повстання в січні 1863 р., приголомшили помірковану українофільську громадськість міста. Подібний резонанс мали й удари, яких царський уряд завдав загальноросійському (також представленому в Києві групою акти  вістів організації "Земля і воля") радикально-демократичному підпіллю, зокрема арешт М.Чернишевського й закриття журналу "Современник". Щоб в умовах репресій 1862 р. спростувати звинувачення в політичному радикалізмі (найгучнішою була справа революціонера, підполковника А.Красовського), лідери "Київської громади" на чолі з Антоновичем у листопаді оприлюднили в міській пресі заяву, в якій рішуче відмежовувалися від бунтарських намірів і засвідчували відданість урядовим реформам, початим з акта скасування кріпацтва. Ця заява відповідала справжнім переконанням більшості київських громадівців, жодним чином не схильних, на відміну від польських чи російських радикалів, до революційних дій. Але з початком польського повстання 1863—1864 рр. ліберальний соціальний клімат перших років правління Олександра II змінили реакція і вороже ставлення влади до будь-яких проявів національного й культурного життя неросійських народів імперії.

Побоювання, що за польським прикладом український культурно-просвітницький рух може набути антиурядових політичних форм, призвело до трагічного факту: 18 липня 1863 р. було видано сумнозвісний Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження російського уряду про заборону друкування літератури українською мовою. Цей безглуздий акт зрештою обернувся проти імперії, бо відштовхнув від неї патріотичну українську інтелігенцію, яка досі відчувала загрозу розвиткові національної культури більше з польського, ніж із російського боку. Реакція, що посилилася під час польського повстання, унеможливлювала ефективну культосвітню роботу "громад" в українських містах. Це зумовило кризу руху, його реструктуризацію і зміну пріоритетів у роботі. Труднощі з публікацією українською мовою штовхали київських інтелігентів до пошуку можливості друкувати твори за кордоном — насамперед у Львові, де австрійська влада не чинила жодного опору розвиткові національних культур. Наслідком цього із 70-х років стало зближення між демократичними колами Галичини й Наддніпрянсько-Слобідської України. Але, попри неможливість широкої культосвітньої роботи (бо до кінця 1862 р. розпорядженням уряду були закриті навіть недільні школи), громадівці, очолювані Антоновичем, зберегли єдність і вже в обмеженій кількості приймали до своєї напівформальної організації нових членів. На межі 60—70-х років XIX ст. у структурі, яка дістала назву "Стара громада", налічувалося близько півсотні осіб. Всі вони були відомими вченими, письменниками, композиторами, чиї порядність, талант і відданість справі не підлягали сумніву. По закінченні університету Антонович учителював у середніх навчальних закладах Києва. Водночас під впливом М.Максимовича, свого наукового керівника, він зосереджувався на дослідженнях з української історії. Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Володимир Боніфатійович почав докладно вивчати архівні матеріали й давні акти. Цим він займався і все дальше життя. Результатом цієї копіткої роботи стало восьмитомне видання "Архива Юго-Западной России" (1863—1902) — зібрання історико-архів-них документів Правобережної України XVI—XVIII ст. У кожному з опублікованих томів Антонович уміщував докладні наукові статті й коментар. За десятиліття роботи з новими історичними джерелами, особисто знайденими й вивченими, він написав безліч науково-дослідних робіт з історії козацтва, гайдамаччини, селянства, шляхти, міст і міщанства, церкви й духовенства України. Після захисту в 1870 р. магістерської дисертації "Останні часи козацтва на правому березі Дніпра" Антонович стає доцентом Київського університету. Докторська дисертація "Нарис історії Великого князівства Литовського до смерті в. кн. Ольгерда" дала йому змогу в 1878 р. очолити кафедру історії, а згодом стати професором і обійняти посаду декана історико-філологічного факультету в тому ж університеті. Майже два десятки років (1863—1882) він був головним редактором видань Київської археографічної комісії, її діяльності якої відігравав провідну роль. Його скрупульозність і працездатність вражають. До основи його історичного доробку (крім названих дисертаційних праць і численних науково-популярних публікацій) належать: "Дослідження про козацтво..." (1863), "Про походження шляхетських родів Південно-Західної Росії" (1867), "Про міста в Південно-Західній Росії за актами 1432—1798 років" (1870), "Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1770—1798 років" (1870), "Про промисловість Південно-Західного краю у XVIII столітті" (1874), "Про Унію і стан Православної церкви з половини XVII століття до кінця XVIII століття" (1871), "Про гайдамаччину" (1876). Серед досліджень Антоновича з історії Києва, варто згадати "Збірник матеріалів для історичної топографії Києва і його околиць" (1874), а також докладну статтю "Київ, його доля і значення з XIV по XVI століття" (1882). Антонович плідно працював і як етнограф. Разом із М.Драгомановим він видав двотомник "Історичні пісні малоросійського народу" (1874—1875), до якого написав історичні примітки й коментар. Наукову роботу Антонович як фактичний керівник "Старої громади" поєднував із громадсько-культурною діяльністю. Прикриттям для цього слугували різноманітні легальні об'єднання й наукові товариства Києва, насамперед дуже авторитетне серед освіченого люду Історичне товариство Нестора-літописця, створене за ініціативою Антоновича й очолюване ним у 1881—1887 рр., Південно-Західне відділення Російського географічного товариства (засноване в Києві 1873 р.), Археографічна комісія та ін. В усіх цих організаціях Антонович відігравав провідну роль. "Стара громада" розгорнула наукову, літературну, художню і просвітницьку роботу, підтримуючи зв'язки з рідними за духом українськими "громадами" інших міст (Чернігова, Полтави, Харкова, Одеси, Петербурга), але трималася осторонь політичних акцій і зв'язків із російським революційно-народницьким рухом, що, набираючи силу впродовж 70-х, ініціював 1 березня 1881 р. вбивство Олександра II, який уже прийняв рішення про введення в Росії конституційної монархії. В умовах посилення реакції займатися громадською роботою ставало важче.

Члени "Старої громади" вивчали різні аспекти і прояви життя українського народу, його минуле й сучасність, природу і продуктивні сили України. Найсерйозніші дослідження проводилися під керівництвом Антоновича на кафедрах Київського університету, на відкритому 1873 р. Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Активну участь у його роботі брали історики й етнологи (М.Драгоманов, О.Лазаревський, І.Лучицький), економісти (М.Зібер), правознавці (О.Кістяківський), філологи (П.Житецький), фахівці-статистики (О.Русов), антропологи (Ф.Вовк), а також видатний композитор, збирач народних пісень і мелодій М.Лисенко, письменник, драматург і актор М.Старицький, інші представники київської патріотично настроєної інтелігенції (С.Подолинський, Г.Чубинський, П.Косач — батько великої поетеси Лесі Українки). Свої погляди й переконання члени "Старої громади" оприлюднювали на шпальтах міської періодики, насамперед у газеті "Киевский телеграф". Поступово усередині організації почали зароджуватися суперечності між прихильниками прозахідного, соціалістичного (точніше, соціал-демократичного — в сучасному розумінні цього слова) напряму на чолі з М.Драгомановим та національно-культурного, що зберігав вірність ідеалам ліберального народництва, провідну роль у якому продовжував відігравати Антонович. Загроза розколу збільшилася зі звільненням М.Драгоманова з університету (1875) і виданням у травні наступного року Емського указу про цілковиту заборону друкування літератури українською мовою. М.Драгоманов та інші старогромадівці (М.Зібер, С.Подолинський), орієнтовані на суспільно-політичну боротьбу, хоч і ненасильницькими методами, виїхали за кордон. Антонович залишився визнаним лідером "Старої громади", яка, втім, набула характеру власне наукового і культосвітнього осередку київських національно орієнтованих інтелектуалів. Старогромадівці згуртувались навколо щомісячного журналу "Киевская старина", заснованого 1882 р. (виходив до 1906-го, коли на його основі був створений україномовний журнал "Україна") за фінансової підтримки меценатів Г.Галагана і В.Симиренка. Засновником і першим редактором "Киевской старины", що фактично стала друкованим органом "Старої громади", був київський ліберальний історик Ф.Лебединцев. Журнал публікував ґрунтовні статті з української історії, етнографії, археології, літературознавства, висвітлював життя і творчий шлях українських письменників і мислителів (Г.Сковороди, І.Котляревського, Т.Шевченка та ін.). У "Киевской старине", крім Антоновича, друкували свої науково-популярні розвідки Д.Баталій, М.Драгоманов, О.Єфименко, В.Іконников, А.Кримський, О.Лазаревський, Ф.Лебединцев, І.Лучицький, І.Франко та багато інших — практично всі передові гуманітарії України останньої чверті XIX ст. Друкувалися тут і російські автори, зокрема відомий письменник М.Лєсков, який довго жив у Києві.

На той час остаточно визначаються ідейно-світоглядні позиції Антоновича, його загальний погляд на історичний процес. Змістом історії, на його думку, є не розвиток державних структур, тим паче не політичні перипетії, а народне життя в усьому розмаїтті соціокультурних проявів. Антонович продовжив напрям, започаткований М.Костомаровим. Завданням історика він вважав вивчення життя народу в його розвитку, з особливою увагою до ключових моментів на шляху еволюції. Він наголошував самобутність історії, суспільних і культурних форм українського народу, і визначай початок його формування як етнічної окремішності кінцем XIII — початком XIV ст. Для пояснення історичних явищ Антонович замість "народного духу", що презентував концепцію романтиків (наприклад, кирило-мефодіївців), висуває на перший план особливості природного середовища й історичного контексту. При цьому він уважно ставиться до антропологічних, психофізичних, господарських, культурно-побутових особливостей народу. Тоді подібна зміна в науконо-світоглядних підходах до розуміння минулого відбувалась і в Німеччині, і в Австро-Угорщині, і в Росії. В останній період життя Антонович дедалі більше уваги приділяв археологічним дослідженням Правобережжя. Діяльність на цьому тере-ні підсумована у працях "Розкопки в землях древлян" (1893), "Археологічна карта Київської губернії" (1895) і "Археологічна карта Волинської губернії" (1902). З його ініціативи в Київському університеті було створено зразкові археологічний і нумізматичний кабінети. На відміну від багатьох тодішніх археологів, він дивився на матеріали розкопок насамперед як на джерело історичних реконструкцій: відтворення господарства, способу життя й побуту давніх епох. Саме Антонович започаткував на батьківщині традицію історичних реконструкцій давнини, спираючись на синтез, взаємодоповнення писемних, археологічних і антропологічних матеріалів. До кінця життя наукові заслуги Антоновича були визнані повною мірою. Його обрали членом-кореспондентом Російської академії наук. Останні роки життя учений працював у Ватиканському архіві, де знайшов чимало матеріалів з історії України. Величезною є заслуга Антоновича у справі виховання когорти видатних українських істориків. Серед його численних учнів бачимо М.Грушевського, Д.Багалія, П.Голубовського, М.Довнар-Запольського, а також сина Володимира Боніфатійовича Дмитра — мистецтвознавця й культуролога, а також політика передреволюційної та революційної доби. Його талант науковця вповні розкрився вже в еміграції, у Празі. Антонович і його учні (яких іще називають "київською школою" істориків кінця XIX—початку XX ст.) заклали потужне наукове підґрунтя всьому кращому, що було створено українською історичною наукою аж до 30-х років XX ст. Сам Антонович брав участь майже в усіх значних суспільно-культурних починаннях і проектах тодішнього Києва, багато друкувався в міських часописах. Помер Антонович 8 (21) березня 1908 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

39. Михайло Сергійович Грушевський (17(29).09.1866; Холм, тепер м.Хелм, Польща – 24.11.1934;

Кисловодськ, Росія) – історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч.

Академік ВУАН (з 1923 р.) та АН СРСР (з 1929 р.).

Михайло народився в сім’ї випускника Київської духовної академії, педагога, організатора народної освіти,

автора “Первой учебной книги церковно-славянского языка” Сергія Федоровича Грушевського. Рід батька

походив від козаків Грушів, рід матері – греко-католицьких священиків Опуцкевичів.Він закінчив Тифліську гімназію (1880–1886 рр.), історико-філологічний факультет Університету святого

Володимира (1886–1890 рр.). У 1891–1894 рр. – професорський стипендіат на здобуття звання магістра

історії при університеті. Учень В.Антоновича. Під його керівництвом підготував конкурсну роботу “Нарис

історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV ст.” (1891 р.), удостоєну золотої медалі, та

магістерську дисертацію “Барське староство” (1894 р.).

У 1894 р. Грушевський переїхав до Львова і обійняв посаду професора Львівського університета. В

університеті він очолив у кафедру “всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи” –

першу на українських землях кафедру історії України і займав цю посаду аж до вибуху Першої світової

війни (1914 р.).

Наукові контакти Грушевського зі Львовом почались ще в 1892 р. З 1893 р. він був членом Наукового

товариства ім. Шевченка у Львові, а в 1897–1913 рр. був головою Товариства. Під керівництвом

Грушевського Товариство розвивалось як наукова установа на взірець західноєвропейських академій; воно

мало стати ядром майбутньої української академії наук. За редакцією вченого у 1895–1913 рр. вийшло 113

томів “Записок НТШ”.

Грушевський ініціював роботу зі збирання джерел з історії України, які друкувалися в серійних виданнях

Археографічній комісії НТШ: “Жерела до історії України-Руси”, “Пам’ятки української мови та літератури”.

1906 р. започаткував видання “Українсько-руського архіву”. У 1898 р. разом з О.Маковеєм та І.Франком

заснував та редагував літературно-публіцистичний журнал “Літературно-науковий вістник”, у 1899 р. був

одним із організаторів “Української видавничої спілки”.

Історичний семінар університетської кафедри та Наукове товариство ім. Шевченка стали організаційними

осередками наукової школи Грушевського, з якої постала плеяда відомих українських істориків –

В.Гарасимчук, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, І.Крип’якевич, О.Терлецький, С.Томашівський та ін.

Ці широкомасштабні історичні дослідження мали слугувати основою для головної наукової праці

М.С.Грушевського – багатотомової “Історії України-Руси”. Перший її том був виданий у Львові в 1898 році.

Грушевський вважав написання такої історії справою честі свого покоління і наполегливо продовжував

роботу над нею у різних, часто дуже несприятливих умовах. Останній, десятий том (присвячений подіям

1657 – 1659 рр.) було надруковано уже після смерті Грушевського – в 1936 році.

“Історія України-Руси” лишилась не закінченою, тому що обраний для неї план перевищував можливості

одного людського життя. Тому паралельно з роботою над фундаментальною багатотомовою історією він

уклав стислі однотомні нариси історії України (“Очерки истории украинского народа”, 1904 р.;

“Ілюстрована історія України”, 1913 р.)

У 1897 р. в газеті “Діло” Грушевський кинув клич “Добиваймося свого університету!”, і відтоді очолив

багатолітню боротьбу за створення у Львові самостійного українського університету. У 1906 р. він виступив

з програмою заснування українських кафедр у всіх університетах підросійської України. Грушевський був

ініціатором створення у Львові громадської організації – Товариства прихильників української літератури,

науки і штуки (1904 р.), яке сприяло розвиткові української культури та науки, підтримувало творчу

інтелігенцію з усіх українських земель.

Після революції 1905 р. цензурні умови в Російській імперії полегшились, було скасовано Емський указ

1876 р., який забороняв українську мову. Грушевський прагнув скористатись новими можливостями і

поширити свою наукову та громадську діяльність в Наддніпрянській Україні. У 1907 р. він був обраний

головою новозаснованого Українського наукового товариства у Києві, редагував його видання – “Записки

УНТ у Києві”, “Україна”. 1907 р. переніс до Києва редакцію “Літературно-наукового вістника”, друк

власних творів. З ініціативи та за участю вченого у 1909–1912 рр. виходили популярні ілюстровані народні

газети “Село” та “Засів”.

В 1907 р. Грушевський подав свою кандидатуру на конкурс на заміщення посади завідувача кафедри

Університету св. Володимира, але через шовіністичні настрої адміністрації університету не отримав

достатньої кількості голосів.

Грушевський набув вишколу громадського діяча ще в студентські роки у Києві під орудою О.Кониського та

В.Антоновича як керівник української громади при Київській духовній семінарії. Під час перебування у

Львові він, як підданий російської імперії, не мав політичних прав в Австро-Угорщині; але він постійно

цікавився політикою і був одним із організаторів першого політичного об’єднання в Галичині – Українськоїнаціонально-демократичної партії (1899 р.). У 1905–1906 рр. активно співпрацював з Українською

думською фракцією в І та ІІ Державних думах Росії та її друкованим органом – “Украинским вестником”.

Він належав до засновників та членів Ради української політичної партії в Російській імперії – Товариства

українських поступовців (1908 р.)

Початок Першої світової війни застав Грушевського на відпочинку в селі Криворівня (нині – Івано-

Франківської області, а тоді – територія Австро-Угорщини). З великими труднощами Грушевський зумів

повернутись до Києва, де його заарештували за звинуваченням в австрофільстві. Після п’ятимісячного

ув’язнення в Лук’янівській в’язниці він був висланий до Симбірська. Восени 1915 р. завдяки клопотанням

авторитетних російських вчених отримав дозвіл переїхати до Казані, через рік – до Москви. На засланні

продовжив наукову роботу, у Москві активно співпрацював з відомим громадсько-політичним виданням

“Украинская жизнь”. Тільки лютнева (1917 р.) революція і падіння самодержавства в Росії дало змогу

Грушевському повернутись до Києва.

Зі створенням на початку березня 1917 р. у Києві Української Центральної Ради Грушевський був заочно

обраний її головою. Таємним голосуванням переобраний на цій посаді Всеукраїнським національним

конгресом 8 квітня 1917 р. Під керівництвом визнаного, авторитетного лідера українського руху Центральна

Рада за короткий час пройшла шлях від гасел національно-культурної автономії до проголошення

суверенної Української Народної Республіки (січень 1918 р.) та її Конституції (квітень 1918 р.).

Грушевський був автором головних політичних документів УЦР, основних концептуальних положень

Української революції. Він тісно співпрацював із створеною у квітні 1917 р. Українською партією

соціалістів-революціонерів.

Після гетьманського перевороту Грушевський відійшов від активної політичної діяльності. У 1919–1924 рр.

перебував на еміграції (Прага, Париж, Женева, Берлін, Відень). Наукова та видавнича діяльність

Грушевського зосереджувалась у заснованому ним Українському соціологічному інституті, громадсько-

політична – в керівництві “Закордонною делегацією” Української партії соціалістів-революціонерів,

редагуванні її друкованого органу “Борітеся – Поборете!”, створенні Комітету “Голодним України”.

На еміграції Грушевський розпочав роботу над ще одним великим науковим проектом – багатотомною

“Історією української літератури”. Перші його томи були надруковані в 1923 р., останній, 6-й том,

присвячений літературі 1-ї третини 17 ст., лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.

У березні 1924 р. Грушевський повернувся в Україну задля продовження масштабних наукових досліджень

та завершення написання фундаментальної “Історії України-Руси”, що неможливо було здійснити без

вітчизняних архівів та бібліотечних зібрань. Об’єктивно своєю науковою та науково-організаційною

діяльністю вчений протистояв більшовицькому режимові в Україні. У 1924-1930 рр. він очолював усі

головні історичні установи ВУАН: кафедру історії українського народу при Історико-філологічному відділі,

Історичну секцію з численними комісіями, археографічну комісію. Осередком його історичної школи стала

новостворена Науково-дослідна кафедра історії України. За редакцією вченого в цей період було випущено

80 книг, серед них періодичні та серійні видання: “Україна”, “Науковий збірник”, “Студії з історії України”,

“За сто літ”, збірники комісій порайонного дослідження історії України

У 1929 році Грушевський був обраний академіком АН СРСР.

Наслідком організаційно-структурного, ідеологічного та кадрового нищення наукових установ , очолюваних

Грушевським, стала ліквідація на кінець 1930 року комісій Історичної секції, Науково-дослідної кафедри

історії України, закриття всіх видань. У 1931–1934 рр. Грушевський формально очолював лише кафедру

історії українського народу доби торговельного капіталу. В ці роки Грушевський став об’єктом нещадної

голобельної “критики” (а попросту – цькування), інспірованої і веденої більшовицьким керівництвом.

“Критики” в цивільному, не вибираючи виразів, звинувачували його у різних наукових та політичних

“гріхах”.

На початку березня 1931 р. Грушевський був змушений виїхати до Москви, що офіційно вважалося

науковим відрядженням, фактично – “почесним вигнанням”. Архівні джерела свідчать, що тотальне

стеження за вченим органами ГПУ-НКВС розпочалося від перших днів повернення в Україну і завершилося

арештом у березні 1931 р. та звинуваченням у керівництві сфабрикованим т. зв. “Українським національним

центром” (УНЦ). Через короткий час після допитів у Харкові Грушевський був звільнений. Відкритий

судовий процес у справі “УНЦ” не відбувся. Документів, що дозволяють однозначно з’ясувати обставини та

пояснити мотиви звільнення вченого, на сьогодні не виявлено

У 1931–1934 рр. Грушевський проживав у Москві під постійним наглядом більшовицької таємної поліції.

Працював над десятим томом “Історії України-Руси”, який був підготовлений до друку донькою Катериною

та виданий вже по смерті історика на початку 1937 р. Помер у Кисловодську після ряду хірургічних

операцій. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Попри те, що Грушевський формально не був репресований радянською владою, за весь час її панування аж

до 1991 р. його твори не перевидавались; раніше надруковані твори вилучались з бібліотек і знищувались

або передавались у спецсхови; його ім’я всіляко замовчувалось, а там, де замовчати було не можна – воно

паплюжилося такими наличками, як “ворог українського народу”, “український буржуазний націоналіст”,

“австро-німецький шпигун”, “фальсифікатор історії України”. Наукова спадщина Грушевського в цей час не

вивчалась і навіть посилання на давно опубліковані і формально не заборонені праці Грушевського не

допускались.

Такої ласки зазнав радянський академік від радянської влади – за те, що він був уособленням прагення

України до незалежного державного буття.Тільки в незалежній Україні стало можливим об’єктивне висвітлення постаті Михайла Грушевського,

належне поцінування його внеску в українську науку і державність, видання його творів і вшанування його

пам’яті. Наш сайт є нашим посильним внеском у цю святу справу.

40. 3.2 Історичні дослідження

Творчий доробок Михайла Петровича Драгоманова становить десятки томів і є невичерпним джерелом для з’ясування багатьох важливих проблем вітчизняної історії. Значна частина написаного ним за тридцять років наукової діяльності пов’язана з проблемами історичного минулого українського народу. Вчений вважав, що історія повинна розказати усі ті факти, які мали вплив на життя країни і народу. Тому, з’ясовуючи ряд важливих проблем історії українського народу, він звертався насамперед до першоджерел: архівних матеріалів і документів, літописних свідчень, мемуарної літератури, епістолярної спадщини, монографій.

Становлять інтерес погляди вченого щодо збору, вивчення, класифікації, аналізу та оцінки історичних фактів, почерпнутих дослідником з архівних матеріалів. У цьому плані схвальної оцінки заслуговує стаття Михайла Драгоманова “Стан і завдання науки древньої історії”, опублікована в “Журналі Міністерства народної просвіти” за 1874 р. Він виголосив її як вступну лекцію до курсу історії стародавнього світу перед студентами-істориками Київського університету. У ній він загострив увагу на тому, яке значення має для історичного дослідження збір і вивчення першоджерел, звідки дослідник має черпати відомості про певну подію, її місце й час, коли вона відбулась, а також роль та значення для суспільного розвитку.

Вивчаючи історію України ХVІІ ст., Драгоманов вважав одним з найцінніших джерел літопис Самовидця. Дослідник часто використовував і перше його видання, здійснене О. Бодянським у Москві 1846 р., і друге, випущене О. Левицьким у Києві в 1878 р. [29; с. 39].

З аналізу праць М.Драгоманова “Козаки”, “Україна в її словесності”, “По вопросу о малорусской литературе” та інших видно, що вчений в цілому поділяв думки автора літопису щодо причин, які зумовили боротьбу народних мас проти панування Речі Посполитої на Україні. Однією з таких причин Драгоманов вважав Брестську церковну унію 1596 р., яка була в руках польських панів і ксьондзів-єзуїтів важливим чинником посилення свого панування над українським народом. Цю унію він вважав подальшим кроком до національно-релігійного поневолення українців, оскільки процес ополячення і окатоличення українського населення вважав регресивним явищем.

Аналізуючи діяльність Б. Хмельницького як керівника народно-визвольної війни українців проти гніту польських панів, вчений чимало відомостей почерпнув з літопису Самовидця. Але якщо Самовидець переважно лише констатував факти з діяльності Хмельницького, то М. Драгоманов дав відповідну оцінку його ролі, охарактеризував заслуги перед народом, наголосив на важливості розуміння ним необхідності союзу з Росією. Порівнюючи дані Драгомановим і Самовидцем оцінки Переяславської ради, очевидно, що вони трактують її як добровільний акт, котрий відповідав загальнонародним інтересам.

З літопису Самовидця до збірника “Исторические песни малорусского народа” діяч додав кілька народних дум і переказів про Б. Хмельницького, Барабаша, героїчну боротьбу проти польських поневолювачів. Важливе місце у науково-дослідницькій діяльності Михайло Драгоманов відводив українським джерелам пізнішого часу, зокрема літописам першої половини ХVІІ ст. – Григорія Граб’янки та Самійла Величка. Матеріали з літопису Граб’янки згадуються часто у другому томі “Исторических песен малорусского народа”, де вміщено пісню про Б. Хмельницького.

Матеріали з літопису Величка Михайло Драгоманов широко використав у збірнику “Громада”, а найбільше у “Передньому слові” до “Громади”, де виклав короткий нарис історії українського народу. До окремих джерел з літопису він поставився критично. Запозичував у Самійла Величка й деякі художні засоби порівняння. У ряді своїх праць і насамперед у ґрунтовній статті “Пропащий час”, “Українці під Московським царством” (1654-1876), написаній в еміграції на початку 80-х років, Михайло Драгоманов розглядав перебування України у складі Російської імперії як “пропащий час”, що не дав їй нічого позитивного в національному плані. На початку своєї роботи автор наголошує на необхідності знати минуле України, щоб не повторити помилки в новітній період її історії. Значну роль в історії України відводить Драгоманова козацтву з його функціямизахисту Вітчизни від чужоземної агресії.

Вчений наголошував, що ліквідація тих демократичних порядків, що існували на Україні перед її приєднанням до Росії, стала можливою тільки завдяки впливовості застарілих “порядків московського царства”. Драгоманов відзначав, що “за ті часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовольним царем, з кріпацтвом, живого без науки, – то царська сваволя заїла вольності українські” [4; с. 17].

Шляхи негативного впливу Московського царства на становище України Михайло Драгоманов доводив і в інших своїх працях, зокрема в одному з розділів монографії “Историческая Польша и великорусская демократия”, якому пізніше була дананазва “Україна і Москва в історичних взаєминах”. Окремим виданням вона вийшла у Львові в 1937 р.

Окремі питання в історії України Драгоманов розглянув також у ряді інших праць, зокрема, “Шевченко, українофіли ісоціалізм” (1879), “Турки внутрішні й турки зовнішні” (1876), “Внутрішнє рабство й війна за визволення” (1878), “Про українських козаків, татар і турків” (1876), “Погляд на українську історію” (1895).

Творча спадщина великого мислителя справила значний вплив на українське суспільство другої половини ХІХ – початку ХХ ст. і заслуговує подальшого дослідження.

41.Наукова спадщина: проблематика праць[ред. • ред. код]

Д. І. Багалій не висунув нової концепції історії України і висвітлював головним чином окремі аспекти її минулого. У пам'яті нащадків він залишився як невтомний літописець Слобідської України та Харкова, з яким пов'язано було майже все життя і діяльність вченого. Але за своїм характером і змістом дослідження Д. І. Багалія представляли собою новий етап у становленні і розвитку історіографії історії України другої половини XIX — початку XX ст. Його роботи за змістом можна об'єднати у три групи: документи з історії Слобідської України; загальні документи з історії України; матеріали про видатних діячів.

1. Праці з історії Слобожанщини та міста Харкова.

Історія Слобідської України займає у творчості Д. І. Багалія центральне місце. Всього налічується до ста праць з даної теми. Серед них чотири монографії (у тому числі одна неопублікована), кілька археографічних публікацій (серед них три окремих збірника документів), численні статті, рецензії, замітки, які у своїй сукупності охоплюють весь період історичного існування Слобідської України. Роботу з даного напрямку Дмитро Іванович розпочав вже з написання своєї докторської дисертації, на основі якої було видано «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави». Це було перше спеціальне видання актів з історії Слобожанщини. У 1893 р. вийшла нова збірка з 28 документів «Заметки и материалы по истории Слободской Украины». У 1905 р. збірка «Материалы для истории г. Харькова в XVII в.», яка складалася із 58 джерел. Також Багалієм був опублікований «Именной список Харьковского населения 1668 года» у 1927 р. Наступною віхою в дослідженні Д. І. Багалієм історії Слобожанщини стало створення у співавторстві з Д. П. Міллером двотомної праці «Історія міста Харкова за 250 років його існування». Також сюди відноситься і фундаментальна робота «Історія Слобідської України» 1918 року.

2. Роботи до загальної історії України.

В основному це праці з історії Лівобережної України та Півдня. Історії Лівобережної України Д. І. Багалій присвятив 24 спеціальні роботи, у тому числі вісім статей, дев'ять заміток, сім рецензій . Всі ці роботи написані і опубліковані в дореволюційний період і зачіпають проблеми становлення кріпосного права на Лівобережжі в XVII–XVIII ст., історію поземельних відносин в краї в другій половині XVII–XVIII ст. та магдебурзького права в містах Лівобережної України. Це такі праці: «Магдебургское право в левобережной Малороссии», «Колонизация Новороссийского Края» та ін.