35. Природний і духовний світ особистості.

Духовний світ особистості є особливу, індивідуальну, неповторну форму прояви, існування, функціонування духовного життя суспільства.Основа духовного життя - свідомість, що є вищої здатністю особистості, регулюючої тільки її дії і діяльність, а й життя цілому. Свідомість відбиває дійсність, дає людині уявлення у тому, що віддалене від нього просторі та у часі, воно переносить особи на одне інші континенти й у глиб століть. Одночасно свідомість відбиває стан і внутрішній світ особистості, те, як хоче висловити його, втілити свою мету і наміри у життя.

Духовний світ особистості означає володіння важливими особистісними якостями: прагненням до висоті ідеалів і помислів, визначальних спрямованість всієї діяльності. У процесі внутрішнє життя людина осмислює зроблене і обмірковує нові дії реалізації своєї мети. Успішні чи неуспішні дії знову дають поживу для роздумів, їхнього оцінки.

До духовного життя особистості відносять: знання, віру, почуття, потреби, здібності, прагнення, мети людей. Духовна життя особистості неможлива без переживань: радості, оптимізму чи зневіри, віри чи розчарування. Людині властиво прагнення самопізнання і самовдосконалення.

Процес формування духовного світу починається з придбання знань. Знання виступають як засіб існування свідомості, і навіть як фіксація результатів життєвого досвіду, результатів взаємодії індивіда навколишнім світом. Знання купуються двома основними шляхами.

Перший - це придбання знань, здійснюване у процесі безпосереднього, почуттєвого, емпіричного взаємодії індивіда з дійсністю. Друга можливість придбання знань - засвоєння людського досвіду, зафіксованого у мові.Важливу роль формуванні духовного світу особистості грає те факт, що й індивіди здійснюють свою життєдіяльність у системі об'єктивних умов, що складаються незалежно від волі й бажання покупців, безліч розвиток яких залежить підпорядковується дії об'єктивних законів природи й суспільства.

Першим і основною умовою правильного розвитку особистості є природа організму, спадщина його батьків або ті антропологічні особливості, які складають підгрунтя для розвитку особистості. Природні особливості є важливими факторами, але не рушійними силами формування особистості.Біологічна спадковість створює безмежне розмаїття темпераментів, характерів, здібностей, які роблять з кожної людської особистості індивідуальність, тобто неповторне, унікальне створіння. Фізичне оточення: особливості клімату, географічних чинників і природних ресурсів формують схожі групові ознаки особистостей. Проте головним чинником формування особистості все ж є соціалізація. Навколишнє людини соціальне середовище може впливати на розвиток особистості як цілеспрямовано (шляхом організації навчання та виховання), так і ненавмисно

36.Людина як складноорганізована моральна і самоцінна істота.

Кожна людина є від'ємною частиною якогось суспільства. Вона народжується, виховується, діє серед людей. Суспільством, у якому вона живе, визначаються її особистісні якості. Належно до суспільства, взаємовідносинами з іншими людьми опосередковується її ставлення до навколишнього природного середовища, до минулого і майбутнього. Тільки в суспільстві людина може реалізувати себе, розвинути і розкрити свої задатки і здібності, визначити сенс і мету свого життя.

Пошуки людиною свого місця в світі, осмислення власного "Я", прагнення поліпшити, удосконалити себе і світ ­ споконвічна проблема кожної людини. Шлях до самопізнання, самовдосконалення, світорозуміння, самовизначення кожна людина знаходить самостійно, спираючись на історичну спадщину людства.

Коли ми знайомимося з людиною, завжди звертаємо увагу на її зовнішній вигляд: яке у неї обличчя, який голос, мова, як зодягнена. Наше перше враження ­ поверхове.Щоб не помилятися в людях, треба навчитися розрізняти чесноти і недоліки особистості.Знання без застосування їх у практичному житті­ марні. Зусилля людини над розвитком своїх чеснот, боротьба з недоліками ­ це робота над своїм справжнім "Я".

ЛЮДИНА ­ жива істота, яка наділена даром мислення і мовлення, здібністю створювати знаряддя і користуватися ним у процесі суспільної праці.

Однією із основних функцій моральної самосвідомості є оціночно-емоційне ставлення людини до себе, як особлива форма моральних відносин, суб'єктом і об'єктом яких виступає вона сама.

Самооцінка — одна з основних форм прояву індивідуальної моральної самосвідомості. У орієнтації на Я як суб'єкта моральної активності проявляється деякий "егоїзм" на відміну від "альтруїстичної" установки щодо оцінки інших. Подібно до того, як свідомість у цілому є не лише відбитком, але і моїм ставленням до середовища, самосвідомість — не пасивне самоспоглядання, а моє активне ставлення до власного Я, як об'єктивної і суб'єктивної реальності.

Моральна самооцінка може бути у різному ступені адекватною або неадекватною моральній цінності вчинків і якостей особи, що зумовлені рядом соціальних, гносеологічних і психологічних причин.У гносеологічному аспекті моральна самооцінка правильна, оскільки досить точно, глибоко і повно відображає діяльну моральну природу суб'єкта.Помилкова моральна самооцінка пов'язана як з неадекватною оцінкою особи навколишніми, так і з абсолютизацією або ігноруванням нею суспільної думки. Така самооцінка стає наслідком, фальсифікованого ставлення до інших. Людина схильна переоцінювати себе, коли приймає на віру занадто втішну думку про себе або захищається від негативних оцінок, вважаючи їх несправедливими, коли судить про інших за завищеними критеріями, а про себе — за заниженими.На формування індивідуальної моральної самооцінки суттєво впливає громадська думка.Багаторазово породжувані громадською думкою оціночні ситуації, у які потрапляє особа, стимулюють в ній схильність до самооцінки. Становлення індивідуальних критеріїв і мотивів, навичок і звичок моральної самооцінки перебігають у спілкуванні за допомогою взаємооцінок людей на основі засвоєного морального кодексу даного суспільства. Психологи встановили, що людина часто неусвідомлено відтворює групову оцінку її поводження, провокує оцінку інших щодо себе і навпаки: про навколишніх нерідко судить за аналогією з собою.

Генетична та функціональна моральна самооцінка опосередкована оцінкою нас іншими, нашими оціночними ставленнями до них і лише на рівні світосприйняття стає автономним актом самовизнання і самоставлення. Але і зріло оцінюючи свої вчинки, особа періодично "самовідчужується", дивиться на себе очима авторитетних осіб і референтних груп.