Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Реферат

з курсу «Типологічне порівняння слов’янських мов»

на тему: Двоїна в слов’янських мовах

Підготувала:

ст. гр. ПМЛ-51 (маг.)

Ярослава Максимів

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

2015

ЗМІСТ

Вступ

1. Двоїна в слов’янських мовах.

2. Двоїна в словенській мові.

3. Двоїна в серболужицькій мові.

4. Залишки двоїни в українській мові.

Висновки

Список використаної літератури.

Вступ.

Двоїна ˗ третя форма числа , яка застосовувалась до парних предметів, до двох людей тощо. Двоїна існувала в індоєвропейській сім’ї мов й у семітських мовах, а також деяких інших мовних сім’ях. У переважній більшості сучасних індоєвропейських мов двоїна зникла, залишивши тільки деякі сліди свого існування. Двоїна використовується в сучасній арабській мові, івриті, деяких полінезійських та інших мовах. Двоїна існувала ще за давньоруської доби. Окрім залишків цієї категорії в українській мові, серед слов’янських, лише словенська, нижньолужицька та верхньолужицька мови зберегли цю граматичну категорію. В інших слов’янських мовах двоїна практично зникла. Але в усіх слов’янських мовах парадигма числівника «два» зберегла певні особливі характеристики двоїни.

1. Двоїна в слов’янських мовах.

Двоїна — грамматична категорія числа, яка вживалася для позначення двох осіб або парних предметів. Двоїна була відома ще в індоєвропейскій прамові, від якої успадкована спільнослов'янською, а від неї — усіма слов'янськими мовами; тепер зберігається лише в окремих діалектах. Двоїна мала свої відмінкові форми, відмінні від форм однини та множини. В давньоруській мові залежно від категорії роду та кінцевого приголосного основи іменників вони виражались у називному, знахідному та кличному відмінках закінченнями -ѣ (руцѣ,  селѣ), -и (ночи,  матери), -а (дъва ножа), -ы (сыны), в родовому і місцевому -у, -ову (дьвою руку, обою сынову), в давальному та орудному -ма (дъвѣма рукама, обѣ ма селома, ножема, сынъма). Форми двоїни були властиві також прикметникам (преславныма учителема), особовим і неособовим займенникам, дієсловам (въстаста два волъхва) та дієприкметникам (Ивану и Олексию написавшема книгы). Іменники у формі двоїни рідко вживалися самостійно, звичайно вони виступали в синтаксичному поєднанні з числівниками: дъвѣ ˗ дъва, обѣ ˗ оба. 

Категорія двоїни була однією з рис індоєвропейської мови. Форми однини, множини і двоїни від неї успадкувала мова спільнослов'ян­ська, а від мови спільнослов'янської ˗ і давньоруська.

У мові давньоруській форми двоїни, вживалися на позначення парнос­ті або двох осіб, предметів, були формами живої мови тогочасних схід­них слов'ян. Двоїна характеризувалась особливими відмінковими формами, що відрізнялися від відмінкових форм однини і множини. Проте не всі відмінки мали у двоїні свої особливі флексії. Тотожні флексії були: а) в називному, знахідному і кличному відмінках; б) в родовому і місцевому; в) у давальному та орудному відмінках. Будь-який іменник у двоїні міг мати, отже, лише три різні форми. Для ро­дового і місцевого відмінків двоїни флексією є -у(-ю), для давального і орудного відмінків – -ма; у називному, знахідному та кличному відмінках двоїни флексії різноманітніші:, -и, -ы, -а(-я).

Категорія двоїни почала руйнуватися ще до появи перших пам'я­ток слов'янського письменства. Утрата двоїни в іменниках і заміна її множиною в пам'ятках давньоруської мови фіксується починаючи з XIII ст.

У староукраїнських пам'ятках уживання форм двоїни розрізняєть­ся за частотністю в межах окремих відмінків: найчастіше фіксуються форми двоїни називного-знахідного відмінків, обмежені родового та орудного і рідкісні давального та місцевого.  Найчастіше форми двоїни іменників виступають не самостійно, а в синтаксичному поєднанні з числівниками два ˗ дві, оба ˗ обі, три, чотири і найповніше пред­ставлені від таких іменників із значенням парності. 

Категорія двоїни у давньоруській мові почала занепадати ще на ранньому етапі її розвитку, витісняючись множиною. Першими стали виходити з ужитку особові займенники у називному ввідмінку (вѣ, ва), що заступилися формами множини (мы, вы); форма ва в давньоруських писемних пам'ятках уже не засвідчується, а навѣ трапляються лише одиничні приклади. Зрідка вони зустрічаються і в інших пам'ятках слов'янської писемності. Форми ж двоїни іменників, прикметників, неособових займенників та дієслів у пам'ятках давньоруської мови вживаються паралельно з множиною досить часто; фіксує їх і староукраїнська літературна мова аж до ХІХ ст.