9.Мовна норма…..

Центральне поняття теорії культури мови - норма лiтературної мови в її конкретно-iсторичному виявi. Це одна з найскладніших проблем, багатовимірність якої визначається фактами iсторичними, культурно-соціологічними і власне лінгвістичними.

У переважній більшості мовознавчих досліджень природа й обсяг поняття норми не розглядаються, автори користуються цим терміном як чимось наперед даним, очевидно, вважаючи, що поняття норми всім відоме, принаймні інтуїтивно, і найчастіше його ніяк не диференціюють. Коли ж узяти праці, де наводиться визначення, що таке "норма", то одразу бачимо досить значні відмінності в наукових дефініціях цього поняття. Ці відмінності залежать від різного підходу до проблеми нормативності: чи з погляду загальної теорії мови, чи з погляду теорії культури мови, чи із практичних міркувань мовної культури. Таким чином, у поняття "норма" часто вкладається неоднаковий зміст. Проте різні визначення норми потребують узгодження, що сприятиме уточненню обсягу поняття "норми" і розробці його змісту. Норма - це однакове, загальноприйняте вживання елементів мови, правила їх використання у визначений період. Норми не видумуються вченими, а відбивають закономірні процеси і явища, що відбуваються в мові, підтримуються мовною практикою. До основних джерел норми відносяться доробки письменників, мова засобів масової інформації, загальноприйняте сучасне вживання, наукові дослідження лінгвістів.

Норми допомагають літературній мові зберігати свою цілісність і загальнозрозумілість, захищають її від потоку діалектного мовлення, соціальних жаргонів, просторіччя. Однак мовні норми постійно змінюються. Це об'єктивний процес, що не залежить від волі і бажання окремих носіїв мови. На думку дослідників, даний процес активізувався в останні десятиліття у зв'язку із соціальними перетвореннями. У переломну епоху істотно змінюється логосфера, тобто мовленнєво-мисленнєва галузь культури, що, у свою чергу, свідчить про зміни в суспільній свідомості мовного колективу. Зміни визначаються новою установкою: "При демократії можна все!" Однак розкутість як риса сучасного мовного смаку здійснюється паралельно з прагненням до "окнижнення", до витонченості мови, що виражається насамперед у широкому використанні запозиченої спеціальної лексики (лізинг, холдинг, ріелтор і т. д.).

У межах літературної норми існують варіанти (книжні, розмовні), перший з них є кращим. Ці об'єктивні коливання норми звичайно пов'язані з розвитком мови. Варіанти є перехідними сходинками від застарілої норми до нового. Наприклад, статутний, маркетинг; у відпустці (розмовне).

Норма виявляється на всіх рівнях мовної системи.

Мовні норми — сукупність найбільш традиційних реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спільної комунікації. Норми надають мові характеру впорядкованості і загальної обов'язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно- історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність. Суспільні смаки й оцінки не завжди збігаються з уже витвореними й усталеними нормами, але це не означає, що їх можна ігнорувати.

У підручниках і навчальних посібниках, правописах, довідниках, словниках здійснюють кодифікацію мови, тобто визначають і описують правила вимови, письма (графіка, орфографія, пунктуація), словотворення і слововживання, побудови речень і тексту. Поняття норми у лінгвістиці багатопланове і диференціюється у кількох різновидах: загальномовна, літературна, стильова і стилістична. Загальномовна норма — сукупність одиниць мови і способи їх організації, які наявні у мові в певний час і мають комунікативне значення для її носіїв незалежно від функціонально-стильових різновидів. Літературна норма мови — ознаки, правила літературно опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної та усної форм спілкування. Стильова норма — правила відбору та організації мовних одиниць в тексті певного функціонального стилю; правила вибору стилю, що відповідає умовам мовного спілкування. Варіативність проявляється на всіх рівнях мовленнєвої комунікації – від володіння засобами різних мов до усвідомлення мовцем допустимості різних фонетичних або акцентних варіантів, що належать одній мові (у сучасній українській мові це варіанти типу [грунт] і [ґрунт], [ш’:о] і [шчо].

Мовна варіативність розглядається лінгвістами як об’єктивна іманентна властивість мовної системи, що зачіпає всі виділені в мові підсистеми й одиниці в плані форми й змісту, у синхронії і діахронії, а також внутрішньосистемні відносини й відносини "мова-зовнішній світ". Однак поняття варіативності не є власне лінгвістичним. Воно застосовується при розгляді структури й функціонування різних сфер дійсності. Термін варіативність визначається вченими по-різному:часткова мінливість, здатність до видозміни, процес видозміни і т. п. Неодмінною основою варіативності є деякий інваріант, який зберігає тотожність самому собі в серії видозмін об’єкта (предмета, явища або відносини) і поєднує цю серію в тотожність більш високого рангу. Явища мовних змін пронизують всю систему мови та її реалізацію в мові.

Варіативність властива одиницям різних рівнів: лексичного, морфологічного, фонологічної і т. п. Особливий інтерес представляє собою мовне варіювання на фонетичному рівні мови, схильному до впливу множини як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних чинників.

Серед факторів лінгвістичної варіативності найчастіше називають такі: 1) соціолінгвістична варіативність (вплив соціальних змін і соціальної мобільності на розвиток мови, включаючи рівень соціальних відносин та рівень офіційності тощо), 2) текстуальна варіативність (взаємодія жанру й теми тексту, його лінгвістичної експресії, що включає ситуацію дискурсу й спосіб передачі інформації); 3) регіональна варіативність (розбіжності й подібності регіональних різновидів мови, включаючи явища мовного контакту); 4) індивідуальна варіативність.