Лекція №13:Українські землі на початку хх ст. План.

1. Розвиток суспільно-політичного руху на поч. ХХ ст.

2. Україна в революції 1905-1907 рр.

3. Українські землі в 1907-1914 рр.

4. Україна в роки першої світової війни.

1. Початок ХХ ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострим класовим протиріччям, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила загальна економічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії – і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією. Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

1. активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби;

2. посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська;

3. зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість (зокрема, боротьба за український Львівський університет);

4. посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

У Наддніпрянській Україні центом опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства – органи місцевого самоуправління. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині:

1. тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М.Міхновського “Самостійна Україна”;

2. діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство “Просвіта” мала 78 філій, 2944 читалень, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися на сторінках редагованого М.Грушевським та І.Франком журналу “Літературно-науковий вісник”. Упродовж 1899-1917 рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову так і українську літературу;

3. зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

4. розгортали діяльність молодіжні спортивні товариства “Сокіл”, “Січ”, які розвивали в українській молоді почуття патріотизму, схильність до дисципліни;

5. широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості.

У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився в:

1. процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. РУП, утворена в 1900 р., розкололася і дала початок трьом партіям:

а) Народній українській партії (НУП, 1902) на чолі з М.Міхновським. Виступала за утворення незалежної української держави. Орієнтувалася на національну інтелігенцію;

б) Українській соціал-демократичній спілці (“Спілка”, 1904) на чолі з М.Меленевським. Займала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робітників України. У 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП;

в) Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП, 1905) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагнула поєднати марксизм із націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України.

У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії – Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх вимоги – конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії.

2. Активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початку ХХ ст. було відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві в 1903 р. Не дивлячись на заборону, лунала українська мова. У цьому році святкувалось 35-річчя музичної діяльності М.Лисенка.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси. Українські партії були мало чисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зрусифікованій, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії:

1. Російська соціал-демократична партія (РСДРП) – виникла в 1898 р., у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зрусифікованих українських робітників;

2. партія соціалістів-революціонерів (есери) – утворилася на рубежі 1899-1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору складало селянство;

3. конституційно-демократична партія (кадети, 1905) виступала за конституційну монархію з 2-палатним парламентом, за свободу культурного розвитку всіх національностей;

4. “Союз 17 жовтня” (октябристи) (жовтень, 1905) – виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію;

5. “Союз руського народу” (1905 р.) – стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.

2. У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійський і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р.:

жовтень – загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу ІІ піти на поступки і видати Маніфест17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;

червень – збройне повстання на броненосці “Потьомкін”;

листопад – повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; виступ полку саперів у Києві на чолі з підручником Б.Жаданівським;

грудень – збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не переросли у загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:

1. після Маніфесту 17 жовтня з’явилася легальна українська преса. Всього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання;

2. виникла культурно-освітня організація “Просвіта”, яка мала філіали в багатьох містах України (М.Аркас, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Леся Українка, М.Лисенко, Панас Мирний, Д.Яворницький і ін.);

3. відкривались українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах;

4. активну діяльність у першій Думі (1906) та в другій Думі (1907) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М.Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до Петербурга.

3. Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто “лівими”. Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення українського народу.

З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції – жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом – голова уряду Росії П.Столипін.

З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили між партійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка передбачала:

• знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів;

• ліквідація аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії.

У цілому по Росії реформа не досягла поставленої цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх – з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (біля 1 млн. чол.). Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не могла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.

4. Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) та Антантою (Росія, Англія, Франція). У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.

Особливості для України:

1. Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. В російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській – 250 тис.;

2. Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни – 1 серпня 1914 р. – вони об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР), з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців – молодих вихованців організацій “Сокіл”, “Січ”, “Пласт” – був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:

• більшість українських партій, в т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримало Росію у війні;

• частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;

• частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;

• найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, “Спілка”) емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України – СВУ (В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук). Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв смерд мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців. Плани сторін щодо України:

1. Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля;

2. Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну;

3. Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України.

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля. Австро-Угорщина, повернувшись в травні-червні 1915 р. в західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії. Уряди Росії та Австрії, залежно від того кому належала влада, здійснювала масові репресії проти українства.

Таким чином, перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві сторони і прискорила їхній крах.