Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

довзі його звинуватили як ворога народу, і він зник з політичної арени.

Режим особистої влади Мао Цзедуна тримався на міцній соціальній базі партійних, військових та господарських функціонерів усіх рангів, яких призначали тільки згори, враховуючи їхню відданість ідеям комунізму. Вони мали певні пільги, за які міцно трималися (розподіл житла, продовольства, побутової техніки тощо).

1976 р. позначений бурхливими подіями у житті Китаю. У січні помер прем'єр Державної ради, один із засновників КПК, авторитетний політик Чжоу Еньлай. У день пам'яті померлих, 4 квітня за традиційним місячним календарем, на площі Тяньаньмень відбулось несанкціоноване владою масове покладання квітів у пам'ять Чжоу. Проти мирної демонстрації було кинуто військо; близько 50 тис. маніфестантів заарештували.

9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Ще до завершення траурних церемоній розпочалась гостра боротьба за владу, внаслідок якої багатьох із найближчого оточення померлого вождя було заарештовано. Вдову Цзянь Цінь та ще трьох високопоставлених партійних соратників Мао оголосили «бандою чотирьох», звинувативши їх у проведенні руйнівної «великої культурної революції». Судовий процес над ними засвідчив причетність Мао Цзедуна до масових репресій, які торкнулися близько 100 млн осіб.

Процес над «бандою чотирьох» тимчасово примирив молодих висуванців «культурної революції» на чолі з Хуа Гофеном, який після смерті Мао зайняв усі керівні посади в партії та державі, й стару гвардію, очолену реабілітованим Ден Сяопіном. Однак поступово партійна номенклатура з оточення Ден Сяопіна витіснила Хуа Гофена з усіх посад. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан. І хоча Ден Сяопін обіймав лише посаду голови Військової ради, а згодом відмовився і від неї, він став центральною фігурою в керівних колах комуністичного Китаю.

Ще в середині 60-х років Ден Сяопін висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: в промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Ідею не було схвалено у вищих ешелонах влади, однак вона стала популярною в народі. Курс «чотирьох модернізацій» підтримали дисиденти, серед яких виділялась організація «Стіна демократії». Виникнення її пов'язане з квітневими подіями 1976 р., коли члени організації вивішували листівки - «дацзибао» - на стінах площі Тяньаньмень. Дисиденти закликали владу провести «п'яту модернізацію», тобто ввести гласність, дозволити діяльність різних політичних рухів, дати опозиції змогу висловити свої погляди, звільнити всіх політичних в'язнів. Керівництво КПК не вступило в діалог з опозицією. Навпаки, репресії посилились.

260

римуватися диктатури пролетаріату; 3) дотримуватися керівної ролі компартії; 4) дотримуватися марксизмуленінізму та ідей Мао Цзедуна. Ден Сяопін не виступав відкрито з критикою Мао Цзедуна, однак підкреслював згубні наслідки забігання вперед до комунізму. Він закликав зосередитись на практичній роботі по виведенню китайської економіки на світовий рівень. Так звані «прагматики» витіснили «ідеологів» з вищих ешелонів влади і стали біля керма економіки.

Першою серед реформ стала перебудова сільського господарства. Найкращих показників досяг приватний сектор сільськогосподарського виробництва. Поширеним методом реформи була передача землі у довгострокову оренду селянським родинам. Селяни реалізували основну частину врожаю за вільними цінами і лише певну частину здавали на держзамовлення. Доходи селян зросли. Заможність уже не вважалася злочином. Держава стимулювала сільськогосподарську реформу, піднявши, зокрема, закупівельні ціни на 18 видів сільськогосподарської продукції, у тому числі на пшеницю. У 1984 р. врожай зернових у Китаї досяг 400 млн т - удвічі більше, ніж у 1958 р. і майже наполовину більше, ніж у 1975 р.

Китайські комуністи шукали нетрадиційні для них шляхи економічного розвитку. В 1984 р. розпочалася реформа системи управління державною промисловістю, мета якої - відмовитися від централізованого директивного плану і впровадити ринкові відносини. В тому ж році спеціальним рішенням ЦК КПК дозволено приватну ініціативу щодо створення дрібних

261

підприємств. До 1987 р. виникло понад 300 тис. приватних фірм і понад 20 млн одноосібних підприємців. Пожвавився внутрішній ринок. Завдяки приватній ініціативі за десять років (1978-1988) КНР вдалося подвоїти валовий національний продукт, реальні прибутки населення зросли на 68 % у місті та на 124 % в селі.

Створювалися підприємства змішаного китайськозарубіжного капіталу. Для заохочення іноземних інвестицій на узбережжі Китаю відкрилися спеціальні економічні зони. Найбільшою зоною «економіко-технологічного розвитку» (така їх офіційна назва) є Тяньцзінська. Там збудовано 40 важливих промислових об'єктів, на яких зайнято 4 тис. працівників. Капіталовкладення у розташовані в зоні підприємства на початок 1988 р. перевищили 100 млн доларів, з яких близько половони належали китайській стороні. Такі зони мають суворий прикордонний контроль, робота в них надається на конкурсній основі. Політика заохочення іноземних інвестицій дала позитивний результат, наприкінці 90-х років їхня загальна сума досягла величезної суми у 19 млрд доларів.

За роки реформ прискорилися темпи розвитку країни. Приріст промислового виробництва становив 12-18 % на рік, що було одним із найбільших світових показників. Країна наприкінці XX ст. вийшла на перше місце у світі по видобутку вугілля, виробництву цементу, бавовняних тканин, телевізорів. Разом з тим, уряд не наважився на закриття збиткових підприємств, залишалась невисокою продуктивність праці. Як і раніше, перевага у фінансуванні надавалась оборонній промисловості, космічним програмам. Китай має у цих галузях певні досягнення: володіє ядерною зброєю, запускає власні супутники.

Реформи Ден Сяопіна вивели Китай у світові лідери, змінили на краще життя населення. Це не означало, що розбагатіли усі китайці. За офіційними даними, 80 млн чоловік не в змозі забезпечити свої потреби в харчуванні та одязі. Таке становище не в останню чергу спричинене загостренням демографічної проблеми. Нині у Китаї понад 1,3 млрд населення. Це становить майже чверть населення планети, але китайцям належить лише 7 % орних земель світу. З 1979 р. керівництво країни намагається обмежити народжуваність: малосімейні отримують пільги, для народження другої дитини слід мати дозвіл влади, проводиться пропаганда сім'ї з однією дитиною.

Формула Ден Сяопіна - «соціалізм з китайською специфікою» - не торкнулася політичної системи. Партійний контроль і надалі пронизує усі сфери суспільства. XIII з'їзд КПК, який відбувся у жовтні 1987 р., проголосив гасло переходу

262

до ринкової економіки, але ні слова не було сказано щодо скасування монополії комуністів на владу.

У квітні 1989 р. посилився широкий демократичний рух молоді за права людини. На центральній площі Пекіна відбувались мітинги, сотні студентів голодували на знак протесту проти репресивної політики влади. Вони вимагали діалогу, якого практично досі не було, з керівниками партії. Наступного місяця у столиці запровадили воєнний стан. У ніч з 3 на 4 червня 1989 р. проти демонстрантів на площі Тяньаньмень направили танки і бронемашини. Пролилася кров. За офіційними даними, серед мирного населення було 200 вбитих та 3 тис. поранених. Однак за оцінками західних засобів масової інформації, кількість жертв була значно більшою. Пленум ЦК КПК, який відбувся того ж місяця, розцінив демократичні виступи як «контрреволюційний заколот» і звинуватив лідера КПК Чжао Цзияна (на найвищій партійній посаді перебував з січня 1987 р.) у проведенні буржуазної антисоціалістичної політики. Його замінив 63-річний Цзян Цземін. Ден Сяопін побачив в ньому реального спадкоємця своєї справи й поступово передав йому усі важелі управління партією та державою.

19 лютого 1997 р. на 93-му році життя помер «архітектор китайських реформ» Ден Сяопін. Того ж року відбувся з'їзд КПК, який підтвердив рішучість продовжувати курс реформ в економіці Китаю. В березні 1998 р. лідера КПК Цзян Цземіна переобрали на посадах Голови КНР та Голови Військової Ради КНР. Він скерував зусилля на подальше поглиблення реформ та здійснив ряд заходів які дозволили КНР вступити в листопаді 2001 р. до Всесвітньої торгової організації (ВТО). В офіційній пропаганді проводилася лінія на визнання видатних заслуг Мао Цзедуна, як засновника КНР, Ден Сяопіна як головного ідеолога економічних реформ, а Цзян Цземіна як вірного продовжувача усього найкращого, що було досягнуто китайським суспільством у період будівництва соціалізму з «китайською специфікою».

В листопаді 2002 р. відбувся черговий з'їзд КПК на якому обговорювався проект «трьох представництв» у партії. Цей форум вніс зміну до Статуту партії, тепер КПК представляє робітників, селян плюс бізнесменів та інших представників недержавного сектору економіки. На з'їзді Цзян Цземін оголосив про свою відставку. Новим лідером КПК обрано Ху Цзіньтао. Весною 2003 р. він став і Головою КНР. Керівництво КНР висунуло грандіозні довгострокові завдання: до 2020 р. створити в країні «середньозаможне суспільство», а до 2050 р. наздогнати США з основних економічних показників. Багато експертів вважають це реальним завданням.

263

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КНР

У перше десятиріччя комуністичної влади Китай свою зовнішню політику будував з оглядом на Москву, яка міцно тримала важелі економічної та військової допомоги Пекіну. Лідери обох комуністичних партій були одностайні щодо головної мети своєї діяльності - поширення комуністичних ідей у світі, що в практичній площині означало насаджування комуністичних режимів на Сході. І СРСР, і КНР приймали спільні рішення щодо агресії на Корейському півострові, підтримки комуністичних сил Індокитаю, інших зовнішньополітичних акцій.

Восени 1958 р. пекінське керівницто за підтримки СРСР спробувало збройним шляхом вирішити проблему «двох Китаїв» - возз'єднати Тайвань з КНР. Воєнна сутичка комуністів і гомінданівців у Тайванській протоці загрожувала перерости у конфлікт світового масштабу. Згідно з американо-тайвансь- ким Договором про взаємну безпеку 1954 р., СІЛА виступали гарантом незалежного розвитку острівної республіки, а за спиною Пекіна стояв Радянський Союз, який за договором 1950 р. мав би захистити Китай.

СІЛА надали рішучу дипломатичну підтримку Тайваню, і це посилило антиамериканську спрямованість зовнішньої політики КНР. Уряд КНР постійно погрожував Сполученим Штатам війною, раз у раз оголошуючи «суворе і останнє попередження» за порушення американськими військовими літаками і суднами повітряного та водного просторів Китаю, куди відносили й територію та акваторію Тайваню.

Одночасно зміцнювалося китайсько-радянське співробітництво, особливо у військовій галузі. СРСР передав Китаю десятки базових підприємств оборонної промисловості, технологію виготовлення сучасної зброї. Співпраця військових дійшла навіть до обговорення проекту створення спільного ра- дянсько-китайського тихоокеанського флоту.

Перші незгоди у китайсько-радянських відносинах виникли на рубежі 60-х років. Керівництво економічно зміцнілого Китаю проігнорувало поради СРСР щодо мирного врегулювання конфлікту між КНР та Індією у Гімалаях. У період становлення радянсько-індійського співробітництва, в 1962 р., КНР розпочала війну проти Індії й окупувала частину її території на півночі, що похитнуло престиж СРСР як «господаря» соціалістичного табору.

Ідеологічні суперечки з початку 60-х років між компартіями Китаю та Радянського Союзу за лідерство у міжнародному комуністичному русі, безкомпромісність М. Хрущова та Мао Цзедуна підштовхнули уряди обох країн до

264

конфронтації. З початком «культурної революції» пекінське керівництво оголосило «смертельними ворогами» Китаю СРСР і СІІІА. Нападів хунвейбінів зазнали посольства країн як західного, так і східного блоків. Почастішали конфлікти на китайсько-радянському кордоні, аж до збройного зіткнення у березні 1969 р. на річці Уссурі (о. Даманський).

У середині 60-х років у пекінського керівництва склалася зовнішньостратегічна концепція, суть якої, за словами Мао Цзедуна, полягала у тому, щоб підштовхнути до смертельної сутички двох «тигрів» - СРСР і США, а «мудрій мавпі» - Китаю - залишити роль спостерігача двобою. З появою у Китаї ядерної зброї (1964) така концепція загрожувала світовою катастрофою.

Безкомпромісна зовнішня політика Пекіна спричинила згортання економічних зв'язків промислово розвинутих країн

зКНР. У пошуках виходу з ізоляції китайський уряд наприкінці 60-х років послабив критику США і розпочав пошуки контактів із Заходом, одночасно посилюючі антирадянську пропаганду.

Такий курс Пекіна схвально зустріли правлячі кола США. Згідно з принципом «ворог мого ворога - мій друг», США охоче пішли на нормалізацію відносин з КНР. Американці цього разу не заперечували щодо відновлення прав КНР в ООН (1971). У 1972 р. президент США вперше відвідав Пекін. Того

жроку Пекін відвідала урядова делегація Японії. Неодмінною умовою нормалізації відносин Китай ставив припинення офіційних контактів з Тайванем. Японія, а згодом і США виконали умову і перевели свої стосунки із Тайванем у ранг неофіційних, хоча це й не позначилось на економічних зв'язках

зострівною республікою.

У1978 р. підписано мирний договір між КНР та Японією, а у січні наступного року Китай і США встановили дипломатичні відносини. Того ж 1979 р. Китай відмовився продовжити договір 1950 р. про дружбу з СРСР, 30~річний термін якого закінчувався, рішуче засудив агресію СРСР проти Афганістану і підтримав поставками зброї афганський партизанський рух опору.

У80-х роках було вирішено долю Гонконгу та Макао - відповідно англійської та португальської колоній на території Китаю. У 1997 р. у Гонконгу та у 1999 р. у Макао згідно з укладеними угодами піднялись китайські прапори, однак протягом 50 років там зберігатиметься існуюча політична та економічна система.

Утакий спосіб пекінські лідери намагаються розв'язати проблему «двох Китаїв». Ден Сяопін запропонував формулу: «Одна держава - два суспільні устрої». Однак багатий Тайвань, який яскраво продемонстрував переваги капіталістичного ладу, відмовився вести переговори про возз'єднання.

265

У березні 1996 р. армія КНР провела масштабні маневри поблизу Тайваню, натякнувши на можливість силового приєднання. Ще ніколи ракети з материка не долітали так близько до острівної республіки. Для її захисту США спорядили найбільше з часів в'єтнамської війни бойове угруповання. Тайванська криза тривала недовго й обмежилася демонструванням «м'язів» обох великих держав, однак суттєво попсувала їхні взаємовідносини. За цих умов під час візиту російського президента Бориса Єльцина в Китай у квітні 1996 р. відбулося зближення позицій Пекіна і Москви з багатьох проблем міжнародного життя. Запроваджувалися так звані «заходи довіри» за якими значно скоротилася чисельність збройних сил обох сторін у прикордонні, розгорнутих в часи конфронтації. Візит президента В. Путіна в жовтні 2004 р. поставив крапку у непорозуміннях двох держав щодо кордонів.

Економіка Китаю займає сьоме місце в світі й потребує постійного розширення зовнішньої торгівлі. Найвищі показники зовнішньоторгового обігу КНР у 2004 р. були з Японією, США, Гонконгом, Республікою Кореєю, Тайванем, Німеччиною та Сінгапуром. Динамічно розвиваються і українсько-ки- тайські відносини. За обсягами торгівлі Китай другий після Росії партнер України.

ДОКУМЕНТИ

ГАСЛА «КУЛЬТУРНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ» У КИТАЇ (ВИТЯГ З ЛИСТІВКИ ОРГАНІЗАЦІЇ ХУНВЕЙБІНІВ)

Пекін, 1966 р.

В усіх театрах, кінотеатрах, книжкових крамницях і т. д. слід розмістити портрети Мао Цзедуна!

Старі звичаї мають зникнути!

Слід ліквідувати ресторани вищого класу!

Гасла варто писати червоними, а не золотими літерами! Вивчення творів Мао Цзедуна потрібно починати в дитячих садках! Інтелігенція має поїхати працювати в село!

Слід харчуватися разом, а також відродити мораль перших народних комун 1958 року!

Слід відмовитися від використання парфумів, прикрас, косметичних засобів та одягу непролетарського характеру!

Слід ліквідувати залізничні вагони першого класу та салон-вагони! Не слід робити фото, що рекламують так звану жіночу красу!

Слід розправитися зі старим живописом, який зловживав неполітичною тематикою, зображенням бамбукових дерев!

Не можна допустити того, щоб картини не відповідали ідеям Мао Цзедуна!

(Варнаи Ференц. Путь маоистов. Пер. с венгер. - М., 1979. -С. 198).

266

Поштовхом до масових антибританських виступів стали судові процеси над офіцерами Індійської національної армії, яку створив у сусідній окупованій японцями Бірмі керівник національної боротьби бенгальського народу Субхас Чандра Бос. Він вважав, що досягнути незалежності Індія зможе тільки з допомогою Японії після розгрому англійських військ. Індійська громадськість сприймала Боса та його соратників як борців за національну незалежність, котрі зі зброєю в руках боролися проти колонізаторів.

Судові процеси у Калькутті над вояками Боса викликали могутню хвилю протесту серед місцевого населення. Наприкінці листопада 1945 р. проти демонстрантів було кинуто війська. Десятки вбитих, сотні поранених - такий підсумок заворушень у Калькутті.

У лютому 1946 р. у національно-визвольну боротьбу активно включилися індійські моряки військово-морської бази у Бомбеї. Команда корабля «Тальвар» («Меч») відмовилася виконувати накази англійського командування. Виступи моряків підтримало цивільне населення. Проти демонстрантів знову застосували зброю. Близько 300 осіб було вбито, майже 1700 поранено.

Піднесення визвольної боротьби, широкий осуд міжнародною громадськістю колоніалізму змусили англійський уряд піти на переговори з представниками національних сил. Під час переговорів виявились суттєві розходження щодо майбутнього країни між найвпливовішими партіями - Індійським національним конгресом (ІНК) та Мусульманською лігою, яка наполягала на утворенні з провінцій, де більшість населення становили мусульмани, окремої держави Пакистан («Країна мусульман»). В умовах наростання суперечок двох найбільших релігійних конфесій - індуїстської та мусульманської - парламент Великої Британії схвалив закон про незалежність Індії, який набув чинності 15 серпня 1947 р. Згідно із законом, колишня колонія поділялася на два домініони (лат.: володіння) ~ Індійський Союз та Пакистан. Нові держави входили до Британської співдружності націй, яка об'єднувала Велику Британію та її колишні колонії.

У період існування домініону (15 серпня 1947 р. - 26 січня 1950 р.) перший індійський уряд на чолі з героєм визвольної боротьби Джавахарлалом Неру зіткнувся з величезними труднощами, спричиненими поділом країни.

До складу Пакистану ввійшли західні та східні провінції Індії, які становили два окремі регіони, віддалені один від одного на тисячі кілометрів. Кордони між новоутвореними державами не враховували особливостей національного складу,

268

географії, історичних традицій. Це спричинило війну між обома країнами, яку насилу припинили англійці. Кровопролитні бої розгорнулись у північно-західному князівстві Кашмір, який на довгі роки став болючою, нерозв'язаною й донині проблемою індійсько-пакистанських відносин.

Індусів та мусульман в обох нових державах охопила паніка: їм терміново доводилося вирішувати питання, у якій країні жити. Комуналізм - політика протистояння релігійних громад - увійшов у практику багатьох політичних організацій, у тому числі й таких впливових, як Мусульманська ліга та «Хінду маха сабха» («Великий союз індусів»). Добропорядні мусульмани та індуси, які роками жили поруч, по-сусідськи, у дружбі та злагоді, кидалися один на одного з кийками. Дорогами Індії та Пакистану у протилежних напрямах пересувалися юрби біженців, подекуди вступаючи у криваві бійки. За приблизними підрахунками, понад 6 млн мусульман та 4,5 млн індусів перемістилися з одного кінця країни в інший. Близко 700 тис. осіб загинуло в індусько-мусульманських сутичках.

На знак протесту проти кривавих зіткнень Махатма Ганді на початку 1948 р. оголосив голодовку і заявив, що не припинить її, поки не відновиться мир. Акція протесту вождя, за якою пильно стежила уся країна, змусила лідерів комуналістських організацій присягнути у присутності Махатми встановити мир між конфесіями. В обох нововутворених державах настав довгоочікуваний спокій. Однак позиція Ганді викликала роздратування в екстремістських колах. ЗО січня 1948 р. члени партії «Хінду маха сабха» вбили його.

У січні 1950 р. набрала чинності конституція, яка проголосила країну суверенною демократичною республікою. В основному законі закріплено значні досягнення визвольної боротьби народів Індії: демократичні свободи, заборона будь-якої дискримінації - національної, расової, кастової, релігійної.

КУРС ДЖАВАХАРЛАЛА НЕРУ У ВНУТРІШНІЙ І ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ІНДІЇ

Наприкінці 1951 р. відбулися перші вибори до парламенту країни. Партія ІНК впевнено виборола перемогу, і її лідер Дж. Неру сформував уряд, який приступив до здійснення широкої програми соціально-економічних перетворень.

Важливою проблемою, що торкалася переважної більшості населення, була аграрна. Неру запропонував урядам усіх штатів підготувати проекти аграрних реформ, спрямованих на обмеження поміщицького землеволодіння. Держава виплачувала землевласникам за відчужувану землю значну грошову компенсацію. Орендарям, які працювали на землі понад п'ять

269